Щодо загальної постановки проблеми, то в цьому дослідженні мені хотілося зупинитися на внескові видатного лівійського мислителя сучасності Муаммара Каддафі у проблематику меж державної влади. Цей внесок є без сумніву надзвичайно цікавий, насамперед, через унікальну можливість перевірки тієї чи іншої теоретичної тези у площині реального державно-правового будівництва, яке, власно, очолює вже багато років сам мислитель. Також я маю намір дослідити у цій розвідці тип політико-правової свідомості Муаммара Каддафі для чіткого визначення та класифікації його поглядів щодо їх розташування на умовній шкалі типів політико-правової свідомості “етатизм” - “помірковане державництво” - “анархізм”. З-поміж цілей статті слід вирізнити: привертання уваги громадськості до маловідомого в Україні вчення Муаммара Каддафі та його внеску у розвиток проблематики обмеження державного свавілля, структурний аналіз джамахирійської державно-правової моделі, порівняльний аналіз ідей Муаммара Каддафі із ідеями видатного теоретика анархо-комунізму Петра Кропоткіна задля коректного визначення типу політико-правової свідомості лівійського мислителя та всебічного з’ясування усіх вагомих ідейно-теоретичних чинників, що посприяли формуванню “третьої світової теорії” Муаммара Каддафі.
1. Засадничі підходи Муаммара Каддафі до постановки проблеми справжньої демократії як основного чинника у обмеженні державного свавілля
.
Продовж багатьох століть людство прямувало до суспільства вільних і рівних, яке б могло існувати в країні, де були б зняті протиріччя між тиранією різних видів влад (релігійною, політичною, державно-публічною, соціальною, економічною тощо) і природною потребою людини і суспільства до певних форм своєї самоорганізації, які б забезпечили продовження розвитку і прогресу цивілізації через зменшення вертикально-владних форм управління та контролю з боку відокремленої від громадянського суспільства державно-правової інституції, що має монополію на застосування зовнішнього примусу по відношенню до спільноти чи окремої людини.
Читати далі »
Ця паскудна тема давно стала “притчею во язицех”. Я, у свою чергу не певен, що на даному, зародковому етапі, себто стадії становлення вона варта ролі визначального ідеологічного фактора, адже очевидно, що не всякий лівий по ходу негрофіл, як і те, що бути правим і расистом, речі, як мінімум, не завжди тотожні.
Сентенції такого штибу подібні до світоглядного Бівресту, мосту між світами в асатруа. В цьому сенсі їхній критичний потенціал стосується як бездумної толерації так званих “прав людини” так і типових для вітчизняних ультраправих расистських упереджень.
Нацисти кажуть: “Мігранти – ідіть геть”.
Антифа навпаки: “Вони теж люди і мають право на рівні соціальні умови”, що слід розуміти як потребу в інтеграції до системи, а якщо копнути ще глибше – на відмову від, принаймні частини власної ідентичності на поталу тут реакційній ідеї соціальної рівності. Яка з цих позицій расистська по-суті, а не лише на словах зразу і не скажеш.
Калічачи один одного опоненти переконані в тому, що займаючи АФА або, у протилежному випадку - анти-АФА позиції, вони боряться передусім з колаборуючими, знову-таки, в першому випадку – з українофобною, в іншому – расистською системою, з єврейським (ZOG) або ж неоліберальним (NWO) обличчям (в обох випадках винуватий соціальний расизм властьімущих, для котрих колір шкіри це різниця між “ізвєстю” і вапном). Як свідчить практика, єдиною, хто виходить з посмішкою з цієї патової ситуації залишається рідна міліція і дяді, котрі (згадайте Палестину, для кого джихад, а для кого – бізнес), стоять за нею в костюмах від кутюр’є. Їх влаштовує відсутність інтересу до них самих.
Читати далі »
Перед нами добре видана книжка д-ра Ростислава Єндика: “Дмитро Донцов - ідеолог українського націоналізму”. Мюнхен, 1955, “Українське Видавництво” газети “Шлях Перемоги”. Книжка великої шістнадцятки на 176 стор. Розподілена вона на 12 розділів, але ці розділи наголовків не мають. Це, мабуть, через те, що їх таки дуже важко поробити. У кожному бо розділі майже про те саме, тільки в інший спосіб, з іншого кінця, іншими словами.
У цілому ж - не хвалебна на всі лади пісня одній вітці українського націоналізму та його ідеологові. Це на словах нищівна критика усіх живих, мертвих і ненароджених - противників всього роду націоналізму… Одне і друге - спів і нищення - ідуть в парі.
Як пишуть видавці цієї книжкн на суперобкладинці (а не вірити їм, напевно, не можна), д-р Єндик написав цю книжку “у спосіб яскравий і переконливий, вживаючи пристрасних, часом вибухових висловів”. А який це дійсно яскравий і справді переконливий спосіб писання д-ра Єндика, видно з таких, треба думати, геніяльних по своїй простоті й доказовості прикладів.
За твердженням д-ра Єндика (що є, як видно, сперте “на націоналістичній догмі, на аксіомі, на бездоказовім пориві”) Мих. Драгоманів наприклад - “упир” (ст. 14), а те, що він писав, - “дурощі” (ст. 20). Так само він твердить про “слиняву глупоту” Винниченка (ст. 88) та про “дурійку” Павлика (ст. 121). Картає він “соціял-ідіотів” та їхні “соціалістичні жаб’ячі перспективи” (ст. 56) і взагалі громить “чортівське мряковіння” (ст. 19) і “зідіотілих до решти людей” (ст. 20), що стоять поза організованим українським націоналізмом. Мечем рубає він “здегенерований (не націоналістичний, звичайно) світогляд паріїв, що обмежував, до любови рідного краю, - не до агресії” (ст. 71). Нищить він “блазенство” й “слинявість”, “туподумство”, як він їх собі уявляє. Гатить по головах “байстрюків з МУР-у” (ст. 149) тощо.
Ініціативна повнота ритуалів крові
Як бачимо з цих кількох прикладів, дуже таки доказовими й вельми науковими засобами орудує поважний доктор Єндик у своїй критиці чужих думок. Його аргументи просто таки… “вибухово” переконують!
Та, власне, воно так і належиться орудувати не якомусь там, скажімо, “байстрюкові з МУР-у” з його “слинявою глупотою”, а таки статечній людині з титулом доктора і напханим всілякими гарними науками мозком!
Не забув доктор “яскраво й переконливо” згадати і всіх чільних діячів нашої революції. Він пише: “…в добу революції наші провідні мужі до решти збаранілн” (ст. 65). І от над усіма цими “упирями” та “байстрюками”, над усією цією “глупотою” та “дурійкою”, над усіми цими “збаранілимн” проводирями, над усім оцим “болотом” українського духового життя, радуючи докторове Єндикове серце, зійшло і засяло золоте сонце українського націоналізму, запалене доктором Донцовом…
Читати далі »
З огляду на вік ксерокса (і тим більше оригінала) пропонується вживати виключно у роздрукованому вигляді. В кожному разі, де Леон занадто рідкісний для наших країн звір, шкіра котрого порадує кожного ідеологічного бракон’єра, а особливо тих, хто зліва від розставлених червоних прапорців.
ЗМІСТ:
Промова
“Організація”
Реформа
Революція
Влада-держава
Матеріялізм-моральність
Класова боротьба
Ілюстрації
Реформіст і революціонер
Робота шарлатанів
Фальшиві рухи
Лицарі праці
Американська федерація праці
Єдииий податок
Попюлізм
Соціялістична робітнича партія – передовий загон
Запити
МАНІФЕСТ СОЦІЯЛІСТИЧНОЇ РОБІТНИЧОЇ ПАРТІЇ
Кріс Форд (”Альянс за робітничу демократію”, Лондон)
переклад by Jerzy,
Пропонується для обговорення в робочому порядку - Мазепа
***
Мета і організаційні принципи
Метою Українського товариства історії трудового народу є розвиток досліджень історії робітництва та трудящих, тобто, історії українського та міжнародного руху за робітничі та трудові права, як організацій, так і окремих особистостей, що до них належали. Ми прагнемо робити це за допомогою проведення регулярних конференцій, семінарів, виставок, публікацій та іншої науково-просвітницької діяльності.
Товариство визначає робітничий клас та історію трудового народу у якомога ширшому значенні цих понять і закликає до дослідження історії та сучасного стану робітничих спільнот, культури, національних особливостей, родинного життя, проблем гендеру та сексуальності, трудової міграції, теорії, політики та організації робітничого класу. Ми визнаємо важливість і цінність різноманіття у теоретичних підходах до вивчення історії та заохочуємо відкриту дискусію та дебати. Товариство прагне зробити історію трудового народу важливою частиною свідомості народних мас у той час. коли вона перебуває під контролем консервативних політиків та інтелектуалів опісля десятиріч сталіністських фальсифікацій та репресій. Товариство розглядає себе інтегральною частиною робітничого руху та додатковим елементом його переструктурування в Україні ХХІ століття.
1. Назва організації – Українське товариство історії трудового народу.
2. Метою організації є розвиток історії трудящих і робітничого класу. Діяльність організації, фінанси та будь-які ресурси УТРІ будуть спрямовані виключно на досягнення мети організації.
3. Членство в Товаристві відкрито для будь-якої особи, що поділяє мету Товариства та сплачуватиме регулярний внесок. Обсяг внеску визначатиметься Зборами.
4. Найвищим органом прийняття рішень в Товаристві є Збори з правом голосу для кожного члена Товариства. Принаймні раз на рік Збори обиратимуть організаційний комітет/редакційну колегію, відповідальні за координацію діяльності організації та фінанси. Організаційний комітет/редакційна колегія включатиме до себе:
• Голову
• Касира
• Секретаря редакції або редакторів
5. Організаційний комітет/редакційна колегія відповідатиме зокрема й за публікацію періодичного видання.
6. Правки до Організаційних принципів Українського товариства історії трудового народу можуть вноситися виключно більшістю голосів учасників Зборів.
Розірвавши з «прохвесійними революціонерами», а за сумісництвом – неосталіністськими опоруністами, (заплямувавшими високостилеві пашталакання юдиною соціальною колаборацією) з «Че Гевари» Рєпа відразу очистив почавше заростати домислами власне інтелектуальне ім’я. Ну, хто, скажіть на милість, серйозно сприйматиме писання публіциста, котрий для середньої руки київського лівака першочергово асоціюється з Манчуком і Ко, “страннимі”, за висловом тов. Достоєвського, “людьмі”, у всіх відношеннях.
Не один Манчук заробляє на імені Че
З тими, хто ховаючись за маскою так званого “ортодоксального марксизму” робить гроші на високих революційних ідеалах, маскуючись за недвозначним ставленням до “кращих” сторінок радянської історії: Сталіна, репресій 30-х, Голодомора, УПА тощо. А тепер порівняйте з аналогічною ревізією з боку УТНП (Гітлер, Голокост, та сама УПА) і ви зрозумієте, що “червоні” неосталінські та “коричневі” гітлерівські реакціонери насправді грають на одному тоталітарному полі, апелюючи до двох паралельно існувавших людиноненависницьких і українофобних в своєму корінні, традицій.
І не міфічний “націонал-більшовизм”, притаманний, як стверджують наші опоненти, середовищу “Лівиці” та “Нових лівих”. Зрештую, подібне шельмування характерне для спадкоємців тих, хто у далеких 30-х використовував подібні звинувачення, під час розрогрому “робітничої”, “анархо-синдикалістської” (Мясоєдов, Колонтай тощо), “лівої” (Троцький), “правої” (Бухарін) опозиції; розстрілював українське Відродження, організовував Голодомор і геноцид галичан у 39-му тощо.
Спитайте в будь-кого, з партквитком “Че Гевари” у кишені – чи вірить він у те, що Голодомор був штучно організованим явищем його ідеологічних попередників, котрих, як і на попередників УНТП чекає новий Нюрберг? І ви зрозумієте ціну подібного “марксизму”, відмінного, від, чорносотенного Якушева, проте, як видно і з теоретичної непоступливості так і з останнього “Че Гевара-гейту” – лише формально.
Ім’я цього публіциста вже кілька разів з’являлося на “Бриколажі” у вигляді окремих вибраних передруків.
Комусь не подобається вживаний ним, дещо патосний і перевантажений дефініціями понять штиль, що, зрештою, нівелюється з перших рядків і постановок питань.
На прикінці тексту ми вже любимо Рєпу, особливим, зрозумілим всім homo leftist, соціальним почуттям.
Читати далі »
1. Українське студентство оголошується єдиним повноправним господарем Вищих, Середніх та Професійно-технічних закладів освіти України. Навчальний процес здійснюється викладачами задля студентства, за участі студентства та під контролем студентства. Участь українського студентства у здійсненні навчального процесу та контролі над ним відбувається через структури студентського самоврядування (студентські профспілки, ради студентського самоврядування, студентські парламенти закладів освіти тощо).
2. У Вищих органах управління навчальними закладами України (Вчені Ради) студентське представництво складає не менш 50% від їх складу. Вчені Ради затверджують навчальні плани тільки за згодою органів студентського самоврядування. Забороняється будь-яке втручання з боку Адміністрацій навчальних закладів у роботу органів студентського самоврядування. Забороняється забороняти!!!
3. Українське студентство отримує право на вирішальну участь у обранні своїх викладачів. Обрання викладачів відбувається через таємне голосування студентських курсів та потоків (лекційна форма навчання) та академічних груп (семінарська форма навчання) на конкурсній основі після ретельного ознайомлення з професійним рівнем запропонованих на конкурс викладачів.
Читати далі »
В епохи торжествуючої реакції добродії демократи, соціал-демократи, анархісти й інші представники “лівого” табору починають виділяти із себе у подвоєній кількості випари моралі, подібно до того, як люди удвічі сильніше упрівають від страху. Переказуючи своїми словами десять заповідей чи нагорну проповідь, ці моралісти апелюють не стільки до торжествуючої реакції, скільки до гнаних ними революціонерів, які своїми “ексцесами” і “аморальними” принципами “провокують” реакцію і дають їй моральне виправдання. Тим часом є простий, але перевірений засіб уникнути реакції: потрібно напружитися і морально відродитися. Зразки моральної досконалости роздають бажаючим безкоштовно у всіх зацікавлених редакціях.
Читати далі »
Цей нарис написано українською мовою і про нас самих, українців, які ми є, без прикрас і пієтету. “Українофілією” ж нині вважається істеричний лемент з приводу “глибокої шляхетності” українців і розмазування сліз та сопель по “націонал-патріотичній фізіономії”… Виникає, щоправда, питання: чом же ми за такої “величі української душі” сидимо у лайні по самі вуха? На нього і спробую відповісти.
Перший варіант тексту написаний ще за 9 місяців до подій, що отримали пафосну назву “помаранчева революція”. Аби його опублікувати, автор звернувся до кількох видань — тих, що вважаються аналітичними, серйозними, провідними та такими, що керуються виключно світлими ідеалами свободи слова. У відповідь чулося: так писати не можна. На хвилі “телячого захвату” часів помаранчевої революції дехто глузував з мене: мовляв, велика зарозумілість веде до хибних та некомпліментарних до української нації висновків. Але навіть перебіг революції, форма її “перемоги” та перші післяреволюційні події, коли ще ніхто й гадки не мав про скорі “помаранчеві кранти”, дали ще більші підстави передбачати провал революції.
Читати далі »
