Дімон Африк

Після Ковалевського, “Вокруг света” і купи низькопробних туристичних нарисів тексти тов. Африка першими торують шлях властиво вітчизняної африканістики.

В цьому відношенні цікавий соціальний контекст, пережитий на власному, а не декоративно-журналістському досвіді.

Насичений культурологічний зріз заслуговує на серйозні похвали.

Сам прочитав і вам рекомендую.

***

Автентична частина майбутнього роману «Щоденник невдахи»

Цей щоденник – є своєрідним звітом про поїздку, яку автор здійснив влітку 2004 року (здається то був місяць лютий), між півднем та північчю Мозамбіку. Спосіб пересування – громадський транспорт, відстань – приблизно 6.000 км (туди і назад) за 11 днів.
Ах, забув нагадати, що цей щоденник не є карною справою автора, деякі описані події дійсно сталися, деякі можливо і сталися, але наприклад, не з самим автором, а з іншими, знайомими, мало знайомими чи зовсім незнайомими автору людьми.
У кінці, прохання до френдів не полінуватися і залишити хоча би невеличкі зауваження щодо прочитаного, вони дозволять автору покращити остаточний текст (коли він, автор, до нього дозріє).

П.С. Велика подяка письменнику Л.Д. та журналістці Т.М., які вже висловили свої зауваження, щодо цього тексту.

В певну епоху, люди вирішили стати
представниками Господа – та накоїли помилок.
Але Господь не мав з цим нічого спільного.
Паулу Куельу, “Бріда”

Мапуту

Перший день майбутньої подорожі. Встаю о п’ятій ранку і їду на рейсовому автобусі на імпровізовану автостанцію – просто собі добрячий шмат нічийної землі обабіч дороги на виїзді з міста. Зовсім поруч із цвинтарем, аби нарід не забував, про небезпечність користуванням послугами напів – підпільних автобусних компаній. А такими компаніями якраз і забита площа: десятки автобусів самих різних компаній, самих різних виробників і самого різного віку, які їдуть у бік півночі країни. (На південь їхати можна лише до кордону з Південно – Африканською Руспублікою (ПАР) та Свазілендом і їдуть з іншого місця. Але у ПАР повно криміналітету, а у Свазі повно СНІДу, тому будемо вважати, що там просто нецікаво). Сідаю в нестару ще “Тату” – націоналізований індійський мерседес, плачу 35 долярів спритному хлопу – кондуктору і віддаюся на волю Того Хто над Нами. Компанія обіцяє доставити мене у місто Келімане, що лежить приблизно за 1500 км від Мапуту на північ.
Поки кондуктор не набере 32 пасажири, ми не виїдемо, отож треба чекати. А за вікном вирує торгівля: хлопчики, дівчатка та дорослі дядьки з тітками носять проміж автобусів мінеральну воду та прохолоджувальні напої, транзисторні приймачі, ліхтарики та батарейки до них, вазелин та китайську зірочку, SIM карти мобільних операторів та кольорові шматки тканини, знані в Мозамбіку під назвою “капулана” (Різновид індійського саронгу, в країну привезений з Індії португальцями, жінкам заміняє спідницю).
Сім ранку – автобус наповнився людьми і ми можемо виїжджати. Слава! Сидіння набридло. Оскільки я їду сам, без жодних супутників, до мене підсаджують пасажира, що розмовляє по-англійськи. Судячи по пиці – житель Сомалі, жаль, але його дружина зовсім не нагадує Іман (дружина Девіда Боуї, сомалійка за походженням)!

Шаї – Шаї

Першим містом на нашому шляху з’явилось Шаї – Шаї, яке в російських інтернет – сайтах, присвячених Африці, чомусь називають Ксаї – Ксаї. Містечко – є столицею провінції Ґаза – це Батьківщина сучасної мозамбікської еліти. Корінне населення – народність шангане (Складає близько 11.4 відсотки населення Мозамбіку), яка дала Мозамбіку всіх ії президентів, окрім сучаснoгo, Арманду Е. Ґебузи (який вчився в Україні у містечку Перевальне). Шаї – Шаї відоме тим, що під час повені 2000 року, нижнє місто (тобто Поділ), було майже повністю змите водою ріки Лімпóпо (наголос на першому о ). А ґіпопó там давно вже не гуляють, їх вибили під час громадянської війни (1977 – 1992). До того ж, у Шаї – Шаї до недавнього часу жила пані Ольґа, українська бізнесова леді, яка тримала власний харчовий магазин. Пані Ольґа вийшла заміж за трохи інфантильного мозамбіканця, який закинчив миколаївський Кораблебудівельний інститут, і у Мозамбіку хотів працювати лише за фахом. Оскільки країна кораблів не будує, Педру просто ніде не працював, продаючи потроху речі, які подружжя привезло з України. А потім пані Ольґа раптово померла, у тихий голос казали, що її з допомогою місцевої маґії вбили конкуренти. Педру сильно вбивався, кричав: “Я блядь, цих чорножопих поріжу.”
Цікава також ентимологія слова шангане. Адже “шангане” просто забули свою самоназву і сьогодні користуються їм’ям, яке отримали від свого феодального пана. “Польовий командир” війська зулусів – Сошангане, вогнем і списом пройшовся по всьому півдню Мозамбіку у ХІХ сторіччі, перетворивши на своїх рабів тих, чиї нащадки сьогодні з гордістю кажуть: “ми – шангане!”

Ніїбане / Мащіше

Взагалі то – це невеличке містечко називається Інямбане (назва провінційної столиці і самої провінції.), історія з назвою нагадує історію кенгуру: люди Вашку да Гами спитали як називається земля, яку вони тільки що “відкрили”. Їм щось відповіли, вони не зрозуміли відповідь, так народилось спочатку селище, а потім місто Інямбане. Деякі росіянки одружені за мозамбіканцями, чомусь невзмозі вимовити нормальної назви міста. Таким чином мусимо дякувати, що першими тут не висадилися росіяни, а то би місто мало назву – лайку.
Правда, в Інямбане ми не заїжаємо, адже це місто лежить трохи осторонь від Національної автостради № 1, головної дороги Мозамбіку, яка виходячи з Мапуту біжить все далі і далі на північ.
Ми зупиняємось в Мащіше (в російських сайтах Максіксе), а Інямбане добре видно на іншому боці невеликої, метрів в 700 шириною, затоки. Між берегами ходить невеликий паром, який не перевозить авта, і безліч рибацьких фелюг, які час від часу тонуть, або коли океан неспокійний, або коли фелюга занадто перевантажена (капітан, скажімо схотів «зрубати» троха легкого бабла).
На автозаправці хтось біжить у брудну вбиральню, хтось намагається випити кави, а я намагаюся купити телефонічну картку, аби наповнити рахунок мого мобільного телефону. Скоро виявляється, що карток мого оператора на заправці нема, і взагалі, мій оператор – це суто міська забавка. Їхнє покриття, більш менш пристойної якості, охоплює лише південь країни і лише у деякі, далеко не всі селища та міста. Тут я розумію всю силу їхнього (та й мого) конкуренту, але оскільки я особа столична і на північ жити поки що не збираюсь, вирішую що буду вишче цих дрібних негараздів.
За вікнами пропливає найбільш туристична провінція Мозамбіку –
Інямбане, я рахую готелі, лоджі та інші туристичні родзинки: «Щіденкуле Лодж», пологовий будинок в селі Зандамела, «Зáвора Лодж» (росіяни кажуть Завóра), дискотека “Братіла Льюїс”, родиме п’ятно соціалізму – комунальне село ім. Агостіню Нету.

Ріка Саве, провінція Суфала

Наш автобус треба було би давно віддати на сміттярку, або просто підладнати мотор. Оскільки ніхто не зробив ні того, ні іншого, ми повземо зі швидкістю черепахи, постійно зупиняючись, аби залити воду у киплячий радіатор. До того ж, за вікном +35 С, а ніякого кондиціонера в автобусі нема. Спека. Єдиний порятунок – це вітер, що проникає в автобус через далеко негерметично зачинені вікна.
Вечоріє, радіатор вже не гріє так тєжко, але теперка через вікна в автобус влазить холод. На турецьку футболку “Динамо Київ” я надягаю светра, потім джинсову куртку, потім по-реперські обв’язую голову хусткою та ще натягую кепку. Ніц не допомагає! Холодно, ми розсікаємо глуху африканську ніч зі швидкостю 100 км на годину. Існуємо лише ми, дорога та зірки, вони великі і дивляться на нас. Водій жене і десь позаду я чую жіночий голос: “тихіше ідеш – далі будеш”. Потім той же самий голос: “так гнати – можемо загинути”. Ніхто не реагує. Голос повторює фразу раз, другий. Я не витримую і прошу невидиму пані закрити писка. Вона замовкає.
Ми спускалися з невеликого пагорбу, коли побачили фари вантажівки ТІР, яка на цей же пагорб підіймалась, займаючи обидві смуги дороги, зовсім вузенького шоссе. Водій кидає наш автобус на обочину, гальмує, ми йдемо юзом, я морально готовий перекинутися. Автобус хилиться, я думаю, що мама може так і не дізнається що зі мною сталося, адже я не сказав ій куди їду, аби вона не хвилювалася. Намагаюся згадати, що радять робити при аварії і тут автобус стає. Всі дружно лають “блядського сина”, водія вантажівки. Я про себе лаю дурну пані, яка «каркає» на дорозі і яка виявляється не менш дурним хлопцем років дванадцяти. Їдемо далі.
В північ приїжаємо до мосту через річку Саве, міст був побудований у 1972 році та офіційно відкритий губернатором Мозамбіку паном Балтазаром Ребелу де Соузою. Революційний нарід у 1975 році збив майже всі літерки з пам’ятного каменю, лишивши тільки два рядки: “міст через річку Саве” та “був побудований у 1972 році”.
Ліворуч від дороги побудовано з десяток кіосків з місцевого матерьялу: чотири двометрові стовпчики, стіни зплетені з очерету, двері дерев’яні. Гуркочить дискотека – такий же самий кіоск трохи більшого розміру. Під музику Дженіфер Лопез, 50 цент та ангольської “пассади” там танцюють три десятки підлітків. В кутку Ді Джей чаклує над “залізом”, його помічники ставлять до ладу колонку, з якої вискочив дріт. Гіт сезону: “Хто боліє за “Бенфіку” скажіт “я”, хто боліє за “Бенфіку” скажіт “є”, хто боліє за “Бенфіку” скажіт “ю”!!!” Нарід на дискотеці: “я, є, ю!!!”
М’ясо газелі з добрячою кількістю рису коштує доляр, кока-кола якісь там центи. Мені приносять гарячої води у кувшинчику, та цілу тацю столових приборів: 8 виделок, 1 ніж та чомусь 1 чайну ложечку. Я довго мию руки та починаю їсти, як мусульмани, руками (не знаю хто тими виделками їв і де їх мили), я страшенно голодний, тому їм з великим апетитом.
На вулиці, обабіч дороги стоять пів – дюжини вантажівок з причепами, на даху у них стоять прив’язані козли, під вантажівками, просто на землі, сплять люди, загорнуті у кольорові капулани.
Не вмію спати у автобусі, отож цілу ніч не зімкнув очей, правда і дискотека не допомагала, підлітки розійшлися лише близько четвертої. А ще кози та козли, постійно кричали. Одні воліли зайнятися сексом, але їм не давала мотузка, інщі ж навпаки, не хотіли, але мотузка була довга і їх не питали…
О п’ятій ранку поліція дозволяє переїхати міст. Нас довго перевіряють, виговорюючи водію за занадто велику кількість багажу закріпленного на даху. Водій вже розуміє в чім справа, він дістає банкноту в 50 чи 100 тисяч (2 чи 4 доляри) і нам дозволяють їхати далі.

Інщопе

Інщопе – це перехрестя доріг: праворуч друге за значенням місто Мозамбіку – Бейра, ліворуч – шлях до міста Шімойо та кордону з Зімбабве. Нам їхати прямо, до річки Замбезі, яка розсікає країну на дві половинки. Зупиняємось, аби попоїсти, я захожу в ошатний “кіоск” до доброзичливої господині і встигаю проковтнути шматок жареної дикої курки за доляр з дуже смачним місцевим хлібцем за 6 центів. Але треба їхати, кажу їй «до побачення» та на ходу застрибую в автобус.
Сонце починає пекти, автобус піднімається дорогою все вишче і вишче і зовсім скоро ми зупиняємось, аби знову залити воду у радіатор. Через годину зупиняємось знову. Близько третьої дня, ми стоїмо на обабіч дороги, з одного боку розташовані якісь занедбані хіжини з очерету, місцева молодь слухає зімбабвійську музику через гучномовець. Але по-португальські вони чомусь зовсім не говорять, принаймні на наші питання відповідають мовою сена, а може ндау, не розумію жодної з них.
Пассажири автобусу розказують, що в цих місцях люди ніц не піднімають з землі, бо вірять, що якщо підняти, скажімо, кимось загублену монету, можна перетворитися в собаку чи козу.
Спека, стоїмо вже пів – години і від бездії йду купляю гарячу кока – колу, у продавця нема чим її відкрити, тому він спочатку намагається використати для цього цвяшок вбитий у стовпчика, потім відкриває її зубами. Сподіваюся, що не захворію від того ніякою паскудною хворобою, я п’ю гарачу коку, адже в радіусі, мабуть, двохсот кілометрів нема електричної енергіі, і треба забути що десь, в інщім світі існує льод.
Мій сусіда – сомалієць Рашид, питає чи я маю дітей. Кажу що ні, що в свої 29 не відчуваю себе готовим до шлюбу. Рашид каже, що він в шоці, йому 28, дружині 27 і у них п’ятеро дітей, молодшій доньці Назірі всього три місяці. Рашид, його дружина Шейла та Назіра їдуть з ПАР у Кенію. Це близько 6 тисяч кілометрів на перекладних автобусах, теперка стає зрозумілим чому американські “марінс” получили відірватися у Сомалі. З такими пацанами, як Рашид ліпше не жартувати, він маленький, щупленький та невисокий, але, думаю, що з РПҐ на плечі, бігає, як газель. Окрім того, Рашид не вміє користуватися фото камерою, він дивиться у неї з іншого кінця, він відмовляється фотографуватися, як один, так і разом з родиною, а також не знає що таке електронна пошта.
Їдемо національним заповідником Ґоронґоза, який сильно постраждав під час громадянської війни (1977 – 1992, мирна угода була підписана у 1992 р. у Римі), коли як партизани – націоналісти, так і урядове марксистське військо не гребувало браконьєрством.
Мотор знову перегрівся, знову стоїмо. Мандрівники зі стажем розказують цінну новину: якщо не доїдемо до Замбезі до п’ятої вечора, будемо знову спати в автобусі, адже останній паром відчалює рівно о п’ятій. Тому водій жене, автобус іде хутку, спускаємось до ріки, сонце сідає, до п’ятої лишилося 49 кілометрів та пів – години часу. Спритно біжать кілометри, у автобусі йде суперечка: встигнемо чи ні. Селище де працює паром називається Кая, дорожний вказівник каже, шо лишилося всього 3 кілометри. Потім виявляється, що 3 кілометри – це тільки початок селища, а паром знаходиться у самому його кінці. Лишається 7 хвилин, 5, ми вилітаємо до переправи і бачимо “наш” паром, який тільки що відчалив від берега, повний легких авт та вантажівок.
Наш автобус навіть мав пріоритет, як пассажирський транспорт … якби приїхав вчасно. Теперка треба ночувати на березі річки, я маю спрей проти комарів та протикомашину мазь, але вже не сплю 38 години і маю перед собою нагоду не спати ще годин, щонайменьше з п’ятнадцять. Відчуваю, як потихеньку легеньке божевілля опановує мною, зараз я готовий спродати Батьківшину за саму паскудну кровать з білими простирадлами. Здається я почну марити білими простирадлами та наволками, поки ж ходжу берегом та роздумую, що його робити. Декілька колєгів по подорожі, показують мені приклад, сідаючи у моторний човен, за хвилину збираю свого наплічника та також стрибаю у човен. Поруч з нашим човном, на хвилях Замбезі погойдуються справжні туземні піроги, довгі, видовблені з єдиного стовбура якогось легкого дерева (називаються алмадія). Але зараз не до екзотики, до того ж, кажуть, у Замбезі живуть крокодили, а ну, якісь крокодил надумає атакувати таку пірогу. А моторку він хуй дожене, все ж таки є якійсь кайф і в цівілізації!
За п’ять хвилин та пів – доляри, ми перебралися на інший берег Замбезі, це одна з найбільших річок не тільки Мозамбіку, а й усієї Африки, спостерігати тут, як сідає сонце – дивовижна краса, жалкую, що не зробив фото, залишивши це на зворотній шлях.
На іншому березі річки, прямо коло води нас ловлять “скаути” мікроавтобусів:
- Білий пане, Вам куди, у Нампулу?! То давайте сюди, виїдемо зараз, переночуємо бо зна де, а о п’ятій ранку у Нампулу!
Мені треба якмога швидше на північ, мене чекає колєга, але це “бо зна де” мене трохи розхоложує. Я не хочу ночувати “бо зна де”, хочу ночувати в кроваті зі свіжою білизною!
Тому сідаю в мікроавтобус, який за 5 долярів везе мене в місто Келімане, місто, яке його жителі гонорово називають мозамбікською Бразилією, через карнавал, що відбувається щорічно у лютому.

Келімане, ніч перша

До Келімане якихось 240 км, тому встигаю почути цікаву дискусію, яка точиться серед пасажирів мікроавтобусу на тему шлюбної невірності. Кремезний дядечко, що сидить біля водія доводить, що в усьому винні новітні часи з усією аморальністю пропагованою, ЗМІ. Водій не погоджується, він доводить, що африканці стрибали у гречку завжди, адже до кінця так і не опанували, що ж таке шлюб. От і ставляться до шлюбних обов’язків несерйозно, чоловік за поріг, а дружина вже шукає куди б приладнати свою розкішницю, або навпаки.
На одній з проміжних зупинок кремезний дядечко питає мене, хто я за походженням. Я відповідаю, що українець, дядечко хлопає мене по плечу і каже, що вчився в Будапешті на радіо – інжинера. Зараз Садам Калід, Садам з одним “м”, сміється він, працює за фахом у напівдержавній фірмі, яка займається ремонтними роботами для мозамбікського телефонного монополіста (ТДМ), але мріє розпочати власний рибний бізнес.
Домовляємось, що завтра Садам покаже мені місто, а зараз я лише хочу спати. Питаю Садама, який пансіон найліпший, серед тих, що позначені у мойому туристичному довіднику.
Ще за два доляри, водій погоджується довезти мене до пансіону, пансіон на місці, але вільних місць нема, водій везе мене у готель “1 Липня”, який дуже хвалить Садам. В готелі є номера за 15 долярів, але лише на цю ніч, завтра мушу шукати інше житло, я готовий розцілувати портьє!
Келімане – місто маленьке, воно нагадує якийсь український райцентр кінця семидесятих – початку вісьмдесятих. Багато зовсім невеличких парків, вони добре доглянуті, але серед тамтешніх мальв сплять безпритульні. Маленький муніціпальний басейн має чистеньку прозору воду, на вході – грізна вивіска, яка забороняє плавати без купальника чи плавок, порушення карається видворенням з басейну. В одному місці бачу, дивний для европейця, outboard з закликом: “Користуйся туалетом кожен раз, коли потребуватеш вбиральню!” Потім я дізнався, що на півночі країни “культурна традиція” ходити… на берег океану чи річки!
Вже десять вечора, але моя остання їжа – це дика курка, якою я снідав за 500 км та дванадцять годин від Келімане. Ресторан готелю вже зачинено, але на першому поверсі працює кондитерська “Рів’єра”, знову їм смажену курку по-замбезійські (смажена у пальмовій олії), з цілою горою жареної картоплі. Я ніколи не бачив такої кількості картоплі в одній таці, у Мапуту її вистачило би щонайменше на дві порції. Піднімаюся у свій номер, йду митися у загальний душ, беручі з собою всі гроші та пашпорт. Вертаюся, лягаю на білі простирадла і провалююся у сон…
На наступний ранок прокидаюся відпочившим, п’ю каву без молока, бо воно скінчилось, але з “цвяхом у хлібі” (Prego no pão – жарене м’ясо між двома скибками хлібу), у “Рів’єрі”, потім починаю шукати інтернет – кав’ярню. Я виїхав з Мапуту у п’ятницю, сьогодні неділя, хочу перевірити пошту та сповісти всьому світу, що я ще живий.
Одна з інтернет – кав’ярень розташована у примішенні спортивного клюбу “Спорт Келімане і Бенфіка”, але у неділю не працює. У неділю в цьому клюбі працює кінотеатр, сьогодні тут показують “Операція Кашмір” – один з новітніх шедеврів Болівуду. Біля касс товчеться досить таки привітна молодь, серед якої виділяється одна досить симпатична мулатка, яка не дивлячись на свій чималий розмір перс, не носить бюстґалтеру.
Інша інтернет – кав’ярня, розташована у примішенні радіостанції “Новий Мир”, в неділю працює, але у людии, яка відповідає за кав’ярню, помер хтось з родини і він поїхав на поховання. У Африці поховання – це свята справа, вся родина мусить бути присутня, якщо церимонія буде проведена погано, духи будуть незадоволені, і почнуть мститися живим, чекай біди.
Взагалі ж почуття, що у неділю у Келімане працюють лише церкви, та й то не католицькі, які одразу ж після служби закривають на важкі засови, а ріжні протестанти. У місцевому Будинку Культури ведуть службу бразильці з УЙКГ (Універсальна Церква Королівства Господнього, по-португальськи IURD), яка під християнською обгорткою “продає” бразильське шаманство. Бразильці відкрили філії в усіх латиномовних країнах світу, а також у ПАР та ЗСА і я впевнений, що рано чи пізно, доберуться і до України. У примішенні “Нового Миру” засідають євангелісти, у пріміщені якогось складу – знову бразильці, а у колишньому кінотеатрі – співає баптиський церковний хор. Але вся ця зовнішня релігійність на заважає жителям міста спокійно ставитися до того, що найстаріша церква Келімане – Церква «Нашої Пані Порятування», побудована у 1800 році, перетворилася на притулок для безпритульних та їх громадську вбиральню.
Мечеть міста побудована значно пізніше, близько 1902 року, точніше мені не змогли сказати навіть правовірні солідного віку та зовсім ал – каїдівського вигляду, які тусувалися під мечеттю. До мечеті, на велосипеді, мене привіз “угорський” мусульманин Садам, але наближатися не схотів, адже він був у шортах та футболці, одяг недостойний правовірного.
Садам розпитує мене що йому робити, аби запросити у Мозамбік двох своїх синів – мулатів, яких він мав з якоюсь угорською кобітою під час навчання в Угоршині. Раджу йому звернутися в Угорську амбасаду у ПАР.
Виявляється також, що пан Садам бізнесмен, він тримає стоянку роверів на місцевому ринку. Келімане цікаве тим, що через відсутність громадського транспорту, тут всі їздять на роверах. А ще Садам хоче створити фірму, яка би вночі ловила у Замбезі рибу, а в день використовувала човен для перевозки пасажирів. Садамівські пляни безумовно мають амбітність, але він далеко не перший, хто мріяв розбагатіти, ловлячи рибу…
Я подзвонив до свого кумпля в Пембу і взнав, що він збирається одружуватися, весілля післязавтра в місті Нампула (столиця провінції Нампула), отже мушу якмога швидше їхати далі на північ.
Оскільки мій мобільний оператор взагалі не працює у Келімане (здається, що міністр зв’зку країни має бізнесові інтиреси з іншим оператором), тому мушу дзвонити з телефонної станції, розташованої у невеличкому вагончику, де мені на здачу, за браком метикалів, дали залізний флорін 1964 року невідомої, але безумовно африканської країни. На одному боці монети зображена родина слонів, а на іншому намальований суворий та безволосий дядько африканець, не інакше, як президент.
Завтра мені вставати о четвертій ранку, о п’ятій автобус виїжає в Нампулу до якої близько 800 км. Дзвоню в приватну фірму і прошу прислати таксівку о чотвертій ранку. На іншому кінці дроту певна розгубленість, оператор не “впевнений”, що моє замовлення буде точно виконане: “ми можемо забути!”
В 4.15 таксівка не приходить, де знаходиться автовокзаля я знаю лише теоретично, громадського транспорту в Келімане не існує, але місто славиться кількістю пацюків та грабіжників. За кожного вбитого пацюка муніціпалітет Келімане платить 4 американських цента, грабіжників же ловить та лінчує населення. Витягаю з наплічника невеликий, 20-сантиметровий ніж-пилу з зазубреним лезом. Купив його в ПАР зовсім задешево і зовсім не хотів би мастити об чиюсь злодійську кров. Але ніц не поробиш, треба йти, цілую маленьку “військову” іконку, освячену у Володимирському соборі у Києві і прошу Господа, аби на моєму шляху не опинився жоден батяр.
Через сто метрів від пансіону, де я ночував, з’являється легковий індійський мерседес – “Тата”, яким керує симпатичний пан, якого я швиденько вмовляю підвезти мене до автовокзалу. Замість платні – залишаю свій телефон у Мапуту. Здається лишаємося задоволеними один одним.

Н ампула, день перший

Приїжаємо у Нампулу длизько третьої години дня, мене зустрічають на автостанції. Переодягатися часу вже нема, треба їхати у мечеть. За якихось пів – години розпочнеться церимонія ісламського весілля. Жіноцтво фарбує нігті, у чоловіків вони добіса брудні. Чоловіки носять костюми від “Армані” та “Х’юго Босса”, під дорогі чорні лаковані мешти – надягають білі панчохи.
У дворі мечеті стоїть стіл, перед столом – три десятки пластикових стільців за якими сидять запрошені чоловіки. Молодий сидить за столом у палестинській хустці та мусульманській шапочці – кофіо, купленій у Індонезії, мулла говорить йому шось важливе. Молодий киває. Молодий є мій добрий колєга, вчора він помав двох стриптизерок мулаток з Південної Африки, отож він мусить кивати. Що, мовляв, родина та віра у нього будуть на першому пляні. Сьогодні ввечері знову збираємось відвідати артисток, може і їм щось за віру розкажемо.
Потім, молодий іде на жіночу половину мечеті, де на таких же трьох десятках стільців сидять жінки, піднімає темну хустку з обличчя дружини, тепер вони є одружені згідно ісламу. Запрошеним роздають кока – колу, спрайт та пластикові мишечки з їжею. Сині – чоловікам, рожеві – жінкам, я, правда, був голодний, отож їв з двох. В мішечках – печиво та сандвіч з крученим м’ясом для чоловіків та з вареною ковбасою для жінок.
По виході з мечеті – фотографування. Молоді в центрі, а по бокам то батьки, то братові, то сестри, то племінники, то свідки, з боку чоловіку, а потім з боку дружини. А родини в Африці великі, дві плівки я на то звів, а бажаючі ще лишилися.
З мечеті їдемо у хату до молодого на вечерю. Найменьш цінні родичі починають чистити картоплю. Довго сидимо у дворі на різнорідних стільцях, я з цікавістю ловлю уривки розмов: “…а де ви купляли цю капусту?”, “та хіба ж воно так робиться!”. Потім їмо густу манну кашу з коров’ячим м’ясом, незабаром їдемо до артисток.
Перша шлюбна ніч в ісламі – то взагалі справа нелегка. Інший кумпль, що одружився на початку девяностих, розказував дивовижні речі. Вони з кобітою лишилися удвох у кімнаті, незаймані, почали роздягатися, кожен у своєму кутку. Хлоп зняв костюм та повісив його на дверці шафи, підійшов до дружини. Раптом нагло відкриваються двері, входить тітка дружини:
- Ти чого повісив костюм у шафу? Не розумієш, що через це у тебе не встане?!
Хлоп так і лишився стояти посеред кімнати, прикриваючи прутня (який, до речі, все ж таки стояв) рукою та не знав що йому сказати. Тільки він відійшов від шоку, почав розмову з власною дружиною, тільки вони розпочали перші обійми та поцілунки, знову нагло відкриваються двері, входить дядько дружини:
- Тут не місце для розмов, тут треба робити справу!!!

Острів Мозамбік

Аби дістатися до острову, встаю о п’ятій ранку і прямую до залізничної станції, біля якої зупиняється весь неформальний транспорт, який виїжджає з міста. Хазяї цього транспорту – здебільше іноземці: танзанійці, сомалійці, є навіть один малієць. Мозамбікці, особливо на півночі, до бізнесу лінькуваті, вони лише люблять попатякати на тему: “понаїхала тутай ліміта…”
Виявляється, що автобуси на острів починають ходити значно пізніше, годин з семи, тому аби не губити час, я сідаю в автобус, що йде у Накалу (значний океанський порт індійського узбережжя Африки, місто має велике літовище, яке бажає взяти у аренду ЗСА). Автобус ніяк не може набрати пассажирів, тому водій тиняється містом, примушуючи свого хлопця – кондуктора кричати, що їдемо на острів ледь не біля кожного стовпа.
Біля шостої, автобус майже повний і ми виїжаємо. Як і всі поважаючі себе мозамбікці, водій не заправив автобус пальним завчасно і ми прямуємо до першої ж заправки. Там ми діхнаємось, що сьогодні з п’яти ранку до п’ятої вечора у Нампулі та передмістях не буде світла. Це пов’язано з встановленням високовольтної лінії від гідроелектростанції Кабора Басса, розташованої значно вишче на річці Замбезі у провінції Тет. Напівдержавна компанія “Petromoc”, власниця заправки, чомусь не придбала електрогенератора, отож бензину тут не купиш. Попереду, на трасі, лише заправки, що належать тому ж “хазяїну”, отож мусимо вертатися у місто, хоча вже проїхали 11 км. У Нампулі, на заправці, якою керує портуґальський капітал, така необхідна та недорога річ, як генератор, загадковим чином є. Заправляємось і виїжаємо у бік Накали, вже початок сьомої.
З мене беруть півтора доляри і обіцяють попередити завчасно про зупинку на якій треба сходити. Десь кілометрів через сто, біля невеличкого роздоріжжя, з будочкою поліції, нас лихо переганяє легка вантажівка, якою керує якісь укурений мулат. Мені кажуть, що це і є транспорт, який йде на острів, вказівник показує, що від роздоріжжя до острову – 50 кілометрів.
Поліцейський з будочки ліниво зупиняє нашу вантажівку, мулат, якого, як виявилось потім, звати Мохамедом, також ліниво вилазить з-за керма і про щось дружньо теревенить з “даїшніком”. Помічаю, що кілька дрібних купюр, поміняли кишеню, а значить можемо їхати.
В кузові розміром 1,7 на 2,5 метри вже сидять близько десятка людей, на підлозі лежать два мішки з лушеною кукурудзою та стоїть ровер, який сильно нагадує “Україну”. Мені звільняють місце на одному з мішків, я гречно дякую, в кузові зовсім нема місць для сидіння, а лушена кукурудза – досить таки м’якенька.
За проїзд плачу доляр, а потім починається саме цікаве. Вантажівка зупиняється біля кожного стовпа, кондуктор, молодий хлоп, спритро стягує на землю, або навпаки, вправно підпихує під дупу пассажирів. П’ятдесят кілометрів долаємо за годину з четвертю, проїжаємо неформальний базар, який складається з трьох десятків кіосків з очерету та глини, і ось перед нами вид на острів. Треба лише подолати міст довжиною у 3800 метрів, який зараз ремонтують. За проїзд сплачуємо п’ять тисяч метикалів (20 центів).
Відчуваю, що всі мої пригоди були недаремні, бачу фортецю, губернаторський палац, мечеть, таке відчуття, що історію можна мацати руками… Цей невеличкий кораловий острів, визнаний ЮНЕСКО Достоянням Людськості, і розташований зовсім неподалік від континенту, дав назву цілому Мозамбіку. Вчені, як і завше, не дійшли до єдиного висновку, щодо походження цієї назви, одні доводять, що слово означає самоназву жителів острова – мухіпіті, інщі пов’язують його з султаном острову Мусою Бін Бікі.
Через острів пройшли греки, перси, індуси, китайці та араби, він слугував базою піратам. У 2004 році в країні стався маленький скандал, коли стало відомо, що неподалік від острову, одною европейською приватною фірмою, яка, правда має не то державну концессію, було знайдено корабель повний китайської порцеляни династії Мінь. Порцеляна потім була продана з аукціону у Голяндії, правда не вся, деякі мозамбікські чиновники ії також мають, не все ж віддавати буржуям…
У 1498 на острові висадився Вашку да Гама (це більш коректна форма імені португальського конкістадора. Васко – це бразильский варіянт) і, як у добре знаному українцями анекдоті, сказав, що всюди впізнає “радімую страну”. Після чого острів “воз’єднався” з Портуґалією. Портуґальці торгували рабами, золотом, слоновою кісткою, пряностями та тканинами. У 1558 вони побудували на острові році фортецю Св. Себастьяна, яка витримала дві серйозні атаки голяндців у 1607 та 1608 роках. У 1619 орден Ієзуїтів побудував на острові свій конвент, але у 1763 році “добровільно” передав його портуґальській короні. Острів Мозамбік був столицею Мозамбіку до 1898 року, коли всі державні служби переїхали у місто Лоуренсу Маркеш (нині Мапуту).

Нампула, день другий

Ренком мене будить дзвінок від кумпля, він запрошує мене піти чогось випити. Пояснюю, що взагалі – то я голодний, але кумпль каже, що він також. Отож їдемо пити. Одна з европейських вулиць Нампули, закінчується кіоском побудованим з дешевої цементної цегли та дахом з цинкових листів. Це місцевий бар, їм володіє один з родичів кумпля. Родич – метр з кепкою, у нього маленькі ручки, мабуть йому важкувато задовольняти дружину. Але Антоніу – непоганий хлоп, він не ображається, коли кумпль жартома розповідає, як той ходив разом з дружиною вибирати костюм. А коли побачив, костюм, який сподобався, то мовляв закричав до дружини: “Мамо, мамо, хочу собі такий”. Може – це діє алкоголь, але я тупо сміюся разом з усіма.
Перед кіоском розташована невеличка веранда, відгорожена від вулиці гратами. Там стоять кілька столиків і при бажанні можна танцювати. Грає Тату, англійська версія “Нас нє даґонят”, а кумплю на шию вішається в дупу п’яна кобіта.
- Кохаю тебе, - каже вона весело, - хочеш мене трахнути, а як не хочеш, ну тоді йди на хуй!
Перехід від «кохаю» до «йди на хуй» настільки несподіваний, що кумпль трохи ніяковіє.
- Прямо так, на хуй і все? – трохи нервово посміхаючись, питає він.
- Вибач, вибач, - каже кобіта і лізе цілуватися.
- Що ти їла, курва, мене всього рибою просмердиш, - кумпль троха відпихує кобіту та підморгує мені. – А он твій співвітчизник, каже він раптом.
“Співвітчизниками” виявляються одразу ж двоє: баскетбольного зросту африканець Жоссай та пан Лобу (Вовк) – симпатичний низенький мулат з явними домішками індуської крови. Жоссай вчився у Лодзі на міжнародних стосунках, прожив у Польщі чотирнадцять років, досить добре говорить по-польськи. Ми весело теревенимо, він хвалить мою польську, але я знаю, що говорю досить таки погано. (Історія кохання Жоссая є досить таки типовою. Він привіз з Польщі дружину, набрехавши ій що є заможньою людиною, поживши якийсь час у злиднях, ця пані категорично заявила, що хоче повернутися у Польщу. Батьки Жоссая мусили спродати власну хату, аби придбати їй квитка). Пан Лобу вчився у Дніпропетровську, він вважає Київ занадто заплутаним містом, хвалить Москву, але жалкує, що не вивчив українську. Я питаю чи він часом не привіз з України дружину, пан Лобу у шоці: “що ти, що ти, це ж така відповідальність”.
Українки і взагалі білі жінки для африканців – це щось, подібне на трофей. Привіз в Африку, тобто “вивіз закордон”, підвищив свій соціяльний статус, а тепер робитиму з нею все що захочу! Індуси чи мулати, одружувались та везли українок до себе у країну, лише тоді, коли могли забезпечити їх мінімумом необхідного, адже у них більш розвинуте почуття відповідальності.

Намапа
(До Нампули 250 км, до Пемби 196 км)
Тут задешево продають фрукт баобаба під африканською назвою “маломбі”. Він кислий і його додають в їжу, як лимон. Обабіч дороги – розкинулися бавовняні плантації та місцеве населення: жінки з голими персами прають білизну у річці, якийсь підліток без штанів трусить в наш бік своїм дебелим прутнем. Кажуть що – це в африканців не прутні, а хвости!
Зараз зима, всі річки обміліли і крокодили кудись поділися, справжнє жіноче свято. Влітку, коли річки повні води, крокодили повертаються на полювання за жінками. Крокодилів бояться, вважається, що крокодили – це не просто крокодили, а чаклуни. Часто можна почути історії про крокодилів – перевертнів, які ловлять людей та примушують іх чаклунством працювали на крокодилячих горóдах. Не до кінця розібрався, де ті городи знаходяться, під водою, на дні річок, чи це звичайні сільські ділянки, просто неба. Розказують, що дюдина може працювати не чаклуна кілька років, а потім нічого не пам’ятає, де була і що робила. Але якщо таку людину раптом побачать її рідні, то вона чомусь від них тікає у ліс. Цікаво, чи українські вовкулаки колись пробували створити подібну панщину?
Розказують також історії про людей, зазвичай рибалок, які зникають у океані, а повертаються через кілька років, всі в ракушках та водорослях.
Наш автобус зупиняють на поліцейському контролі: люди спокійно викидають сміття з вікон, хтось біжить пісяти, причому на півночі чоловіки – це роблять напівприсядки. Я сижу поруч з паном Омаром, він з Сенегалу, говорить по-портуґальськи досить правильно, лише розставляючи наголоси на французський спосіб.
За вікном автобуса пропливає вивіска: “Agro peсuária” (аграрне тваринництво), мені ж здається “afro peсuária”, тобто “афро – тваринництво” – такий собі різновид “російського бізнесу”, коли, якісь партійні начальники взяли кредит, частково його розкрали, частково витратили на якійсь непотріб, частково пропили та розбіглися хто куди.
На зупинках у невеликих селах обабіч дороги, до нашого автобусу біжать продавці, що торгують сіллю, яблуками – дичкою, розміром з наперсток, які тут називають “масаніка”, помідорами, салатом, тощо. Група підлітків-носильщиків, якою командує німий хлоп, знаками показують один одному: “потім натовчемо писка тому пацану, якому дісталася робота!” Всі: “Так, так, так!!!”

Пемба (екс-Порту Амелія)

Туристичний комплекс “Наутілус” має казіно на 40 “одноруких бандитів”, «блек джек» та американську рулетку. За вхід беруть два доляри, для жителів готелю – безкоштовно, замість фішек дають пластикову картку, платити можна в різних валютах, але ціна ставки конвертується у доляри. Клієнт № 5699, я спокійно програв свої USD 4.40 і пішов додому спати.
Готують на півночі досить непогано, що ви скажете про таке блюдо, як тушений восьминіг у власному соку. Для цього береться середнього розміру восьминіг, ріжеться на невеличкі шматки і тушиться без води на маленькому вогні. Коли восьминіг готовий, додається томатна паста, цибуля, зелене манго (також нарізане шматочками) та кокосове молоко за смаком. Куховари радять бути обережними з сіллю, адже восьминіг має її у своєму м’ясі.
На півночі багато людей не їдять восьминога, як і кобіта, що поділилася зі мною цим рецептом. Вони вірять, що восьминіг – це “маджіні”, тобто дух, скоріше за все дух чоловічий, злий, на відміну від духу доброго, жіночого – знаного, як “малайка”.
Також час від часу рибалкам на півночі Мозамбіку у сіті потрапляє тюлень з родини Дуґонґо Дуґонґо. Тюлень Дуґонґо відомий тим, що його самки мають зовнішні молочні залози, які нагадують жіночі груди, отож вважається, що саме цей тюлень сприяв появі митів про жінок із риб’ячим хвостом, тобто серен чи русалок. (Коли рибалкам траплялося зловити такого тюленя, вони мусили йти в мечеть, аби присягти на Корані, що не мали з тюленем ніяких сексуальних зносин. Адже мулла, не хотів так просто вірити, що можна спіймати русалку і не помати ії). Потім “русалці” відрізали голову та розкішницю і ховали, дотримуючись певної церимонії. Ті хто коштував “русалоче” м’ясо розказують, що воно біленьке та м’якеньке і за смаком нагадує сало.
В самому кінці міста, там, де закінчується затока, яка, як кажуть, є третьою у світі за розміром, розташований муніціпальний цвинтар. А у самому кінці цвинтарю, я натрапив на британське військове поховання. Там лежать хлопи з Military Labor Corps, Military Police Corps, King’s African Rifles, Royal Army Ordnance Corps, Royal Army Service Corps, Worcestershire Regiment та вояк з 21-ої Піхотної бригади портуґальського війська (Мануел Шіоте), які загинули між 29 січнем та 31 груднем далекого 1918 року. Найтяжчі бої, судячи з кількості могил, точилися у квітні та травні, а особливо між 4 та 8 грудня. Я нарахував близько сотні могил вояків, більшості з яких було 18 – 20 років! Окрім них, на цвинтарі, під загальним каменем лежать 20 солдат – індусів, 41 солдат – африканець та ще 21 вояк невідомої національности, про яких гранітний камінь каже, що: “це чоловіки сил імперії, які впали в Порту Амелія в Велику Війну”. На інщій частині цвинтарю, розділеній між католиками та мусульманами, я знайшов камінь з написом: “Deutsche Kolonialschule witzenh usen”, але не маю впевненності чи він теж відноситься до тих подій.
Ввечері того дня, коли я натрапив на цвинтар, мені стало якось дуже млосно, я лишився у Пембі один, мій кумпль поїхав у Нампулу готуватися до весілля, і тому невеселі думки так і роїлися у моїй голові. З якого біса молоді европейці вбивали один одного в цьому богом забутому куті Африки? Сто британців віддали життя за велич імперії, від якої ніц не лишилося за якихось п’ятдесят років! Молоді німці віддавали життя за другий рейх, а де тепер цей рейх?! Навіть портуґалець, Мануел Шіоте віддав життя незрозуміло за що, може він міг би стати татом людині, яка би дістала нобелівку за ліки від раку, чи створила би анти – ґравітатор!
Через пів – сторіччя після після тої війни, інша війна точилася на тих же самих теренах. У 1964 році розпочалися бойові дії Фронту Визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО) проти портуґальського колоніяльного поневолення, за проголошення незалежності Мозамбіку. Тисячі молодих портуґальців терміново забирали у військо та відправляли на колоніальну війну. У військо забирали навіть студентів університетів і після невеликого курсу “молодого бійця” відправляли в Африку, захищати “міжконтенентальну та багаторассову Портуґалію від Міньу до Тимора” (колоніальний льозунг, Міньу – портуґальська провінція, Тимор – мається на увазі кольонія Східний Тимор).
Ті, хто не хотів гинути, робили плот і випливши на середину затоки, пірнали в океан з добрячою камінюкою у руках. Ціль того була проста – пірнути якмога глибше, аби полопалися барабанні пертиння. Таким чином, коли відділення відправлялося у бій, симулянт лишався у лазареті. Коли я спитав одного з таких вояків, сьогодні бізнесовця, торгуючого лісом, чи не боялися вони лишитися глухими, пан Патрісіу тільки посміхнувся:
- Та хто там думав про можливу глухоту. Ми жити хотіли! Подивись на мене – я цілий та неушкоджений, а хлопа, що спав у казармі піді мною, якось привезли з операції лише з половиною тулубу. Потім пан Патрісіу, якось невесело посміхнувся ще раз і додав: “навіть совість у мене не болить”.

Нампула, день третій

Розпис у ЗАГСІ (як тоте пасудство зветься рідною мовою, агов, здається хтось з френдів нещодавно одружився), було призначено о другій годині дня у суботу. Таким чином я не зміг потрапити в етнографічний музей міста Нампули, бо він має дивний розклад: з понеділка по суботу з 14:00 до 16:30, неділя – вихідний!
Запізнився на початок церимонії на чверть години, але коли підійшов до ЗАГСУ, помітив, що прийшов одним з перших. Мозамбік – це країна хронічного запізнення, у 1975 році навіть церимонія проголошення незалежности розпочалася із запізненням на 15 хвилин!
В приміщенні ЗАГСУ яке, мабуть, не ремонтувалося, щонайменше, з 1975 року, нема не тільки кондиционерів, а навіть і банальних вентиляторів. Зате молодих розписують досить таки швидко, вся церимонія не забрала навіть і години часу. Потім більш – менш зорганізованним натовпом, всі запрошені вийшли з ЗАГСУ і погрузилися у різнокаліберні автобуси. Їдемо у найкращий сквер Нампули фотографуватися. По дорозі, африканці жаліються у голос, що останнім часом індуси міста дуже активізувалися: купляють будинки, будують ґотелі та супермаркети, навіть заснували приватну авіакомпанію (Air Corridor), яка має кілька власних Боінгів. Сквер взагалі то був непоганий, але все в ньому прийшло у запустіння: лови поламані, травиця – муравиця напів витоптана, а на непрацюючому фонтані сидить група безпритульних. Наш “поляк” – шафер весільної церимонії, просить безпритульних відійти, ті у відповідь, жаліються, так, аби чули всі присутні: “весілля – це не наша справа, молоді наїбалися, а нас геть з фонтану?!!”
Після фотографування, ідемо на вечерю в спортивний клюб “Дешпортіво”, де нас чекають ще ненакриті столи на двісті осіб. Але спочатку знов фотографування. Для цього треба спуститися десятком сходин з площадки, з накритими столами, до сухого олімпійського басейну. Легко? Але сходинки з двох боків запираються залізними гратами, які нам не хочуть відкривати, без гарантії того, що за свято буде заплачено. Здається, що клюб отримав тільки частину від предоплати і тепер його керівництво вдається до банального шантажу: двері відкриємо, коли заплатите. За іншою версією, відповідальний за ключ відпочиває у свій законний вихідний. Так чи інакше, один ключ знаходять і одні грати відкривають, іншого ключа десь нема, але грати зовсім маленькі і їх перестрибують.
На двісті осіб у клюбі працює всього одна вбиральня, жіноча, без світла, без води, мовчу про запах. Схиляю свою голову перед кобітами, які примудрялися користуватися тотим паскудством і на замащувати свою одежу, наприклад, обтягуючі дупцю білі штані.
Мій кумпль та вся його родина по батьку – мусульмани, але сьогоднішнє весілля – цивільне, тому подають алкоголь: пиво, портуґальські вина та джин з віскі. Роздачею питва керує двоюрідний брат, дядькової тітки, той що володіє кіоском, де я зустрів “українця” та “поляка”.
Випадково помічаю у присутному натовпі, явно слов’янські обличчя, підхожу і знайомлюсь, пані Олеся з Чернігова з сімнадцятирічною донькою Каріною від першого шлюбу. Історія стандартна: виховувала доньку без чоловіка, хотілося подивитися світ, познайомилася з африканцем, завагітніла, сусіди дивилися косо – криво, та за очі називали повією. Знала що чоловік гуляє, переспав з ліпшою подругою, але поїхала за ним, розказував, шо його тато – рідний брат президента (історії українських Роксолян, які у 17 – 20 років виходять за африканців «через велике кохання», читай великого прутня, у 30 – 35 проклинають тотих самих чоловіків із їх великими прутнями разом, страшними прокляттями – це просто великий шматок життя, який я якось опишу у окремому дописі).
Наш пансіон не любить електрику, у моїй кімнаті не працює електрична розетка, минулим вечором, намагаючись зарядити мобільний телефон, я двічі спровокував всьому пансіону коротке замкнення! Виявляється, також, що наш пансіон не має електричної праски! Але існує дідусь, який прасує одяг … праскою на вугіллі! Праска на вугіллі – це справжнє мистецтво: прасувати треба швидко, не перегрівати праску, аби не спалити одяг та не замастити його вугільною пилюкою! Як би там не було, мою сорочку було випрасовано за п’ять хвилин, а дідусь, чия посада називається “майнату” (мені нагадує українське слово “наймит”), попросив за послугу всього п’ять тисяч метикалів (20 центів), додавши, що гроші я можу йому кинути через вікно!
Перезирнувшись із Каріною, ми піщли з весілля по-англійськи, не прошаючись…

Далі хай цнотливі не читають, там про СЕКС!

***

Каріна лежала, розвівши біляві, хоча сильно загорілі ноги, широко розкривши розкішницю, яка візуально нагадувала звичайнісенький трикутник. Пам’ятаю, яким шоком було для мене побачити такий трикутник вперше, і одразу на широкому екрані, у фільмі за романом Миколи Хвильового, який побачив під час другого Конґресу Української Духовньої Республіки, Олеся Бердника.
Раптом Каріна підняла свої стегна, продовжуючи тримати їх у формі жирно намальованої літери V. Щось дивне відбулося зі мною, мене нібито перемкнуло всередині, я мусив стриматися, аби не заплакати: не знаю нічого більш прекрасного, ніж вид спокійно розкритої розкішниці. Рожеві губки, квітка клітору, баранці волоссячка, білявий сік, який кольором та смаком, нагадував мед… Чи це і є коханням?

Haдруковано:
afric-dymon.livejournal.com/60692.html (part I)
afric-dymon.livejournal.com/61139.html (part II)

надіслано автором

Цей запис опубліковано 14 травня 2007 р. 12:54:25 і розміщено в наступні рубрики Загальна , Проза опору . Ви можете відслідковувати коментарі за допомогою RSS 2.0 стрічки. Ви можете залишити коментар , або відслідковувати з Вашого сайту.