Сюжет, вічно притягальний своєю універсальністю: багатолітній блукалець світами, переживши війни й тисячу смертельних небезпек, чудом урятувавшись із печери людожера та з острова лихої чарівниці, що обертає людей на свині, і що там ще значилося в його неймовірному curriculum vitae, — повертається, нарешті, на батьківщину. Тим часом син його, розуміється, виріс на здоровенного молодця, в домі роїться од численних претендентів на руку дружини, і впізнає поворотця тільки стара нянька — по шраму на нозі.

Ім'я блукальця — Одіссей, і все з ним, як пам'ятаємо, скінчилося гаразд. А от інша версія того самого сюжету: по п'ятнадцяти роках брежнєвських таборів, побувавши і в тюремних лікарнях, і в камері смертників (бо спочатку був засуджений на смерть — за вивішеного в рідному селі жовто-блакитного прапора), повертається наприкінці 1970-х, український Одіссей, на адресу, де мешкає його родина, — зійшовши з автобуса в незнайомому містечку, питає на автостанції в місцевого хлопця, як пройти на таку-то вулицю, хлопець береться його провести — їм виявляється по дорозі, і блукалець доходить до потрібного будинку, і знаходить потрібні двері, і хлопець входить у ті двері — разом із ним, і виявляється — його сином.

Цю другу історію оповів колишній радянський дисидент, нині професор Єрусалимського університету Михаїл Хейфец у своїй книзі табірних спогадів «Українські силуети». Крім особливо високо цінованої в нашу інформаційну добу документальної достовірности докладних імен і дат ця новітня версія різниться від міфа-оригіналу й дечим істотнішим — сумною правдою, що сповна від крилася людству, либонь, аж унаслідок ґеополітичних струсів, спричинених двома світовими війнами, переселенською практикою тоталітарних режимів та масовими міґраціями, Коротко, якщо для гомерівського грека безсумнівною була сама наявність Ітаки як незмінної духовної вітчизни, дому, «отчого порога», себто місця-куди-можна-повернутися, — то Одіссей кінця 20-го століття, кидаючи, нарешті, якір біля омріяного рідного берега, ризикує не тільки бути невпізнаним — він ризикує сам не впізнати Телемаха. І Пенелопи. І палацу. І тої няньки, якій належиться пред'явити шрам. Змилуйтесь, люди добрі, скажіть, на Бога, як зветься цей острів?..

Ітаки немає — та Ітака, що світила Одіссеєві на дні смердючої печери циклопа, що вела його крізь морські урагани й виривала з лап організаторів незліченних «свинських ферм», Ітака, пам'яттю про котру він, властиво, й вижив, — виявляється, існувала тільки в його уяві. З цього моменту починається правдива драма Одіссея: досі-бо, в які б халепи не потрапляв, він був — Одіссей, цар Ітаки. Не знайшовши Ітаки на сподіваному місці, він більше не знає, хто він. Психологи йменують цей стан кризою тожсамости. Але й психологи губляться в дефініціях, коли в ситуації Одіссея опиняється цілий народ.

Франц Фанон проти Леоніда Кучми .

Властиво, в ситуації Одіссея приречений опинитися кожний народ, який переходить від колоніальної залежности до самовладного й самочинного існування. Колоніалізм-бо, перетворюючи підбитий народ із суб'єкта власної волі на об'єкт чужої, неминуче відчужує його від себе самого, в метафізичному сенсі відправляє у вигнання — навіть і без жодних депортацій. Відповідно головний смисл деколонізації — то повернення нації «до себе додому», поновне опанування «собою» і всім «своїм» — від земельних надр до історії й культури. На центральних вулицях сьогоднішнього Києва поміж п'ятиметрових реклам ІВМ, Hond'и й Lego впадають в око велетенські табло з яскравим, синьо-зелено-золотим київським краєвидом: дніпровські кручі, ріка в ажурному плетиві мостів, сяючі на сонці лаврські бані в кучерявій парковій зелені, і поверх усього — розгонистий напис: «Кияни! Це ваше місто!» Фізичний образ — так немовляті тицяють на його відображення в дзеркалі: це — ти, бачиш,це — ти... Одночасно український президент заявляє пресі, що за чотири роки незалежности національна ідея не зуміла виправдати себе як загальнодержавна ідеологія, а українська поетеса нарікає на сторінках наймасовішої газети, що Україна ніколи ще не була так далеко від України, як тепер. Новою, несподівано «своєю» країною невдоволені всі, на всю широчінь політичного спектра: від пенсіонерів з орденськими планками, котрі зненацька опинилися за межею бідности, натомість збагачені знанням, що змарнували молодість, воюючи за чужу й ворожу імперію (ну й не вхопить чоловіка трясця від таких струсів на старість?! — а не забуваймо, що саме пенсіонери становлять більшість дорослого населення, нинішні українці — стара нація...), до щирих патріотів, які в брежнєвські роки наважувались на вулицях уголос розмовляти по-українському, потай співали заборонених пісень і мріяли про Шевченкового «Кобзаря» без купюр, а сьогодні, з усім своїм довгоплеканим стражданням (бо ж, коли страждання стає повсякденням, не залишається нічого іншого, як його полюбити, — підрадянський український патріотизм був глибоко мазохістським явищем...), виявились безжально списані насмішкуватою, енергійною, комп'ютернo грамотною молоддю кудись у дев'ятнадцяте століття.

Невдоволені то невдоволені, а от на стурбоване запитання соціологів (вочевидь занепокоєних білоруським прецедентом) — чи стали б ви голосувати нині, 1995-го року, за українську незалежність? — абсолютна більшість, так і хочеться сказати — «похмуро», підтвердила своє рішення чотирирічної давности. Мова, отже, не про ту чи іншу політичну погоду. Мова про Ітаку — про ту, яку ми поки що готові впізнавати тільки на ґлянсованій листівці з синьо-зелено-золотим краєвидом.

Реальна Україна виявилась «не така».

Якби президент Кучма читав Франца Фанона, його невдавані бідкання з приводу того, що «національна ідея не спрацювала», можна було б узяти за докір нашій, по-радянському розумово малорухливій, до голизни прорідженій репресіями й, за всіма ознаками, глибоко провінційній інтелектуальній еліті, котра на місце нагло запотребованої національно-державної ідеології не спромоглася, в кінці 20-го століття, запропонувати нічого, крім зношених «гетьманських клейнодів», непевних «скарбів гетьмана», і взагалі «дороги на Січ» (цитую — чи ж не промовисті? — назви фільмів, знятих державною кіностудією в перший рік незалежности), — читай, фразеології традиційного українського романтичного націоналізму, заблукалого між трьох сосен історії, філології та етнографії, тільки трохи підлатаного лексикою «інтеґрального» державництва зразка 1943-го року (її, ту лексику, в недоторканій музейній цілості зберегла наша діаспора й із розпадом СРСР радо здала «до Краю», вкупі з канцелярією Українського Уряду в Екзилі). Задля справедливости варт зазначити, що — був такий період, коли ціле українське суспільство живилося цією версією «національної ідеї» (а по суті — реставрацією національної історичної пам'яти, котру нам були затято «одбивали» усіма мислимими способами, включно з ГУЛАГом): цей період припав на останні роки існування імперії. Тоді-то стотисячні мітинґи натхненно виспівували за студентськими бардами «Гей, там на горі Січ іде...», а літературний журнал міг завиграшки піднести наклад до півмільйона, передрукувавши яку-небудь класичну, заборонену від 1930-х, «Історію України» — Грушевського чи Дорошенка, Бантиш-Каменського чи Єфименко (вибір був колосальний, бо заборонені були всі: окремої, своєї історії Україна в складі СРСР мати не могла). Українська інтеліґенція, яка впродовж десятиліть добровільно виконувала соціальне небезпечну місію консервантів історичної пам'яти, прожила ті роки в стані, близькому до перманентного сп'яніння. Природно, що нині прийшов час на похмільний синдром: пам'ять про минуле виявилася тим, що в математиці зветься умовою необхідною, але недостатньою, — не можна рухатися в майбутнє задом наперед.

Через таке «відкриття» переходять усі пост-колоніальні нації — Фанон стверджує, що після ста років колоніального існування утримувана на «підпільному» становищі національна культура неминуче перетворюється на скам'янілу збірню відпадків, «мінеральний шар» відмерлих традицій та музейних експонатів. Східна Україна була російською колонією понад два століття, Західна, довший час перекраювана вкупі з мапою цілої Центральної Європи і, відтак, динамічніша, а значить, і національне живіша, — понад п'ятдесят років. Нічого, отже, дивуватися, що наша національна романтика встигла добряче струхлявіти.

Леонід Кучма не читав Франца Фанона. Для нього, як загалом для того прошарку радянської бюрократії, звідки він вийшов, випущена з підпілля українська ідея асоціюється — зі стрілецькою піснею зразка 1918-го року та шароварами завширшки в телеекран. А проте своєю наївною заявою президент освідчив загальну суспільну розгубленість — гостру потребу нової відповіді на запитання, яке півтораста років тому вперше поставив був перед українцями Шевченко і яким нині повсюдно рясніють газетні шпальти:

«Хто ми? Чиї сини? Яких батьків?»

Доля України виглядає унікальною навіть порівняно до решти центральноєвропейських народів — цих, за влучним висловом Мілана Кундери, «невдах історії», до чийого грона Україна, між іншим, завжди поривалася належати культурно, — болісно випручуючись із пащі російського Поліфема, котрий помалу перетравлював її на таку собі «мало-(отже, «недосить»?)-російську» область із фольклорно-кулінарним місцевим колоритом. Країна, котра, в силу свого геополітичного становища, впродовж тисячоліття перебувала на розхресті протилеглих культурних впливів — візантійства і православ'я, з одного боку, і католицького Риму, з другого (а в міжчасі, маючи «прозорий» кордон із Кримським ханатом, встигла прийняти з півдня ще й добрячу давку орієнтальної культури), країна, як жалібно співається в народній пісні, «при битій дорозі» — коридор, прохідний двір, котрим хто тільки не гупотів — то «з варяг у греки», то з азійських степів у глиб Європи, — властиво, мала б, при клінічній слабкості централізуючих, державних традицій, давно розповзтися, як клаптикова ковдра, на безформний конгломерат етнічних «земель». В аспіраціях сьогоднішніх прихильників федерального устрою України (якщо зняти з тих аспірацій не завжди чистий політичний підтекст) є-таки певна рація: Україна справді виявилась різна. Для степовика зі Слобожанщини (колись автономної, гетьманської, а згодом перетвореної на плацдарм російського наступу — саме по ній, до речі, найлютіше пройшовся голод 1933-го, підрізаючи на пню давню хуторянську культуру, обезлюднюючи цілі райони — згодом заселені прибульцями з Росії) сам вид містечок Галичини — із недоруйнованими Радянською владою середньовічними фортецями й вузькими вуличками колишніх єврейських кварталів, якими в неділю бабусі провадять біло вбраних дівчаток до першого причастя, — то вже «майже Польща», така сама екзотика, як татарські мечеті в Криму чи на Поділлі.

Щоправда, в своїй урбанній версії українська культура споконвіку була строкатою, гетероґенною: в міському ландшафті мазепинські барокові собори природно сусідили з польськими костьолами та синагогами, а на базарних торжищах стояв різномовний лемент — від волоського до вірменського. Росія доклала чимало зусиль, аби, як любили висловлюватися більшовики в своїх партійних програмах, «знищити відмінності» (між багатими й бідними, між містом і селом, між народами, мовами, горами й долами...), — на чому, врешті, й зазнала ґлобальної, цивілізаційної поразки: всяка-бо життєтворчість мислима лише як урозмаїтнення, отже помноження відмінностей, загладження ж їх є, навпаки, процесом інволюційним і можливе хіба на рівні «найнижчого спільного знаменника»: мовно — на рівні калікуватого російського «ньюспіку» з непозбутнім акцентом, конфесійно — на рівні нуднющих «відправ» під гіпсовим погруддям Леніна, майновo — на рівні загальних злиднів...

Продукт такої заглади — трагічний homo soveticus, нині безнадійно заблуканий у пошуках своєї культурної приналежности, — особливо чисельний на Сході й Півдні країни, там, де російський вплив тривав найдовше. А проте й на Правобережжі зрусифікованим уже в третьому поколінні полякам і євреям нема звідки, за А. Заґаєвським мовлячи, «їхати до Львова» — чи, відповідно, до Умані або Бердичева (колишніх духовних осідків хасидизму): неавтохтонні меншинні культури України виявились практично беззахисні перед совєтизацією.

Проблема, одначе, в тому, що свідоме власної тожсамости українство існувало в колоніальній Україні на таких самих правах, як і решта «меншин» (звісно, крім російської), паралельно їм, не зливаючись і не перетинаючись, — просто його оборонна потуга виявилась дужчою. Правда, й тиск на нього був дужчим: панівна культура владно нав'язувала українцям той спотворений, ґротесковий «образ себе», котрий не лишає місця для самоповаги, — щось як коли б полякам довелося, за браком інших джерел, ототожнювати себе єдино з «полячішками» у романах Достоєвського, а східним німцям — із німецькими персонажами радянських фільмів про війну. В таких умовах вирішальним було зберегти своє велике «НЕ» — свідомість того, що «ми», по-перше, НЕ такі (як «вони» нас бачать), а по-друге, НЕ те, що «вони»: «ми» — інші, «ми» — Європа, то тільки через «них» у «нас» звихнулась історія... І от з'ясувалось, що в Україні незалежній саме поняття «ми» набуває зовсім іншого сенсу — що українська нація не тотожна ні власне етнічному, ані навіть україномовному українству (в молодшій ґенерації дедалі більшає людей, котрі йменують себе «українцями російського походження»), що доскіпатися якихось синтезуючих констант в ким тільки не твореній (і все ж то не без участи українців!) українській історії — справа геть безнадійна, і ліпше відразу махнути на все те рукою, та й запустити в річницю війни ветеранів УПА з ветеранами Радянської Армії по вулицях спільним ходом, в надії, що скорботна пам'ять усіх примирить, — з'ясувалося, що над Україною, якою вона повертається «до себе» після відвічної одіссеї, взагалі навряд чи можлива парасолька єдиної ідеології. Та й чи потрібна?

Це дуже важко прийняти — надто після незабутньої «школи комунізму», де існувало Єдино Правильне Вчення, і світ ділився на «за» і «проти». Крім того, сумніваюся, щоб мій приятель-художник, якого студентом били в КҐБ по вухах, залишивши йому 30% слуху, став розчулено обійматися зі своїми тодішніми майорами (а тепер, либонь, полковниками) в пориві національної єдности. Але, протинявшись добрий десяток літ поза Україною (то був особливий феномен — прихованої, «брежнєвської» української еміграції, коли інтеліґенцію витискали до метрополії, унеможливлюючи їй будь-яку працю вдома), сьогодні він проходить Андріївським узвозом — цим київським аналогом Монмартру й Ґрініч-Вілиджу, — зі статечним, блаженним спокоєм домовласника: він знайшов свою Ітаку.

Хто — на Андріївському узвозі, хто — на дачному городчику (за статистикою, понад 50% населення живиться з власних присадибних ділянок): в Україну вертається дух осілости. На руїнах одної з найдавніших у Європі аграрних культур, після голодомору й примусової колективізації («традицій підрізації», за формулкою поета) українці помалу, вперто й терпляче відновлюють своїх genii loci, культ місця. Тожсамість, як у добу феодальних князівств, виміряється — тутешністю.

Українська історія вернулась на круги своя. «Що дасть нам силу?»

Це ще одне з класичних українських питань — сформульоване понад вісімдесят років тому Лесею Українкою, котра й відповіла на нього, власним життям і творчістю: заселивши заборонену й переслідувану мову («дім буття», за Гайдеґером, в українському випадку — забитий дошками) цілим пантеоном персонажів світової культури, від героїв гомерівського епосу до пророка Мохаммеда, Дон Жуана й масачусетських піліґримів, і в той спосіб піднісши сволок «української хати» на вселенську висоту. Це дуже «центральноєвропейська» відповідь — коли духовним еквівалентом нації, ґарантом її єдности, а значить і життєздатности, стає культура (ще Масарик свого часу стверджував, що «національна ідея є ідея культури»!), причому неодмінно культура відкрита, включена в процес універсального, крізь час і простір, обміну вартостями.

Якою буде завтрашня Україна, залежить від того, чи потрапить сьогодні українська культура витримати вдруге (після «Розстріляного Відродження» 1920-х) завданий їй історією іспит на «мажоритарність» — із вічно загроженої, покривджено-«меншинної», скупченої в собі зробитись самовпевнено-екстравертною —«своєю», обволікаючою й проникаючою, як повітря, для всіх, хто населяє Україну.

Для початку вона має «привласнити», опанувати й органічно ввібрати в себе всі дотеперішні духовні злети, що відбувалися в сфері її присутности й відчужувались од неї метрополією — ну скажімо, розгледіти обриси українського ландшафту в естетиці того ж хасидизму чи включити в свій контекст не лише Гоголя, а й «породженого» ним киянина Булґакова (дарма що того трусило від люті на сам звук української мови!): все це також значною мірою «наше», і за відродження та розвиток «меншинних» культур на українському ґрунті — як матеріальному, так і духовному, — тепер відповідаємо — ми.

Спроба 1920-х вибудувати «мажоритарну» культуру скінчилася трагічно — але вона лишила по собі фільми Довженка, і театр Курбаса, і український малярський аванґард, і прозу Хвильового та Підмогильного, — те, що допомогло українцям не повірити імперії, котра сімдесят літ переконувала їх у їхньому неіснуванні.

Новий образ Ітаки, що його має витворити уже пост-колоніальна українська культура, і буде для нашого Одіссея новим «образом себе». Так що, за великим, екзистенційним рахунком беручи, головне наше національне випробування ще попереду.

Доба героїчного епосу минулась. Наразі переходимо добу конструктивної самоіронії — ну бо як інакше вичистиш залишені у спадок, замість омріяного палацу, Авгієві стайні?.. Хоча і це вже — з іншого міфа: Одіссей, пам'ятаємо, стаєнь не чистив.