Не буде перебільшенням сказати, що в сучасному українському інтелектуальному дискурсі проблема польсько-українських культурних взаємин — і то не лише актуальних, біжучих, закономірно найтрудніших до осмислення через, сказати б, надмірну оптичну наближеність предмета, а й попередніх, чинних протягом новітньої історії, — залишається на концептуальному рівні чи не найслабше артикульованою.

Парадоксально, але дотепер найзамашнішу спробу вичленувати з цих взаємин, хай би тільки на матеріалі літературному, певну історикологічну парадиґму являє собою датована — нота бене! — 1980-м роком (щойно перевидана в Україні) стаття Г.Грабовича „Польсько-українські літературні взаємини: питання культурної перспективи”, де, правда, сформульовано низку вельми цікавих узагальнень — насамперед стосовно тих періодів, коли українське й польське письменство розвивалися в спільному культурному просторі (іманентнo припускається, що такий простір забезпечується головно співіснуванням у межах єдиної держави — прісно-пам’ятної Речі Посполитої або ж, меншою мірою і в інших формах, чужої вже для обох сторін імперії — Російської чи Австро-Угорської); щождо повоєнного періоду, коли, за Грабовичем, відбувся „остаточний розрив зі спільною польсько-українською традицією”, і „роз’єднання двох культур”, „зумовлене політичним декретом”, нібито призвело до „нормалізації їхніх взаємин”, то тут у 1980-му році американському дослідникові, виходячи з наявних натоді текстів, мовби й не було чого завважити, окрім того, що взаємні „злість і образи” вже „не висловлювалися відверто, але літературні контакти від цього стали досить нецікавими”

Нині, по сімнадцяти роках (вік покоління!), можна ствердити напевно, що нецікавими вони стали, либонь, таки не від того, а з причин куди більше засадничих: що, з одного боку, годі сподіватися „цікавих” контактів від есенційно „нецікавих”, тобто обопільнo реґламентованих державно-партійним каноном літератур (і культур!), — а з другого боку, що живий і недекретований, позаканонічний польсько-український культурний діалог, із укритою в підсвідомості обох сторін пам’яттю власне про ту „спільну польсько-українську традицію”, в міжчасі ніколи не припинявся, дарма що не зоставив по собі вичерпно репрезентативних текстів, так що реставрація його „підґрунтового” (чи, коли хто воліє, „андерґраундного”) перебігу вимагатиме від майбутніх ентузіастів-культурологів воістину археологічного хисту. З самозрозумілих причин, головними документальними джерелами тут мали б стати непідцензурні, еміґраційні видання (польська „Kultura” більшою мірою, ніж українська „Сучасність”, оскільки повоєнна, як-не-як, неперервна тяглість польської еміґрації, де, приміром, з Ч.Мілошем нормально сусідували на яких тридцять-сорок років молодші С.Бараньчак і А.Заґаєвський, забезпечувала все-таки синхронно адекватну альтернативу ПНР-івському культурному процесові, тоді як на українській еміґрації без перебільшення фатально відбилась фактична відсутність т.зв. „третьої хвилі”, створивши в ній гіатус не до заповнення — навіть такими контрастуючими й по-різному колоритними постатями, як Л.Плющ і В.Мороз).

Можливо, на сьогодні найпродуктивнішим з української сторони жанром для задокументування на прийдешність цього діалогу могли б стати спогади сучасників-„шістдесятників” — ну хоча б про те, яким культурним шоком був свого часу для абсолютної більшости з них роман Є.Єнджеєвіча „Nocy ukrainskie, albo rodowod geniusza” (перекладений і оприлюднений в Україні щойно за перестройки, у 1988-1989 рр.), котрий несподівано відкрив ту, опосередковану потужним польським контекстом, ретроспективу бачення своєї власної культури в особі її найбільшого ґенія — Шевченка, — про котру не могло бути й згадки в радянському освітньому каноні: там-бо вся українська спадщина, відповідно переполовинена й скупюрована, перебувала, як Йона в череві кита, в надрах виключного, всемогутнього й всюдисущого російського впливу, всихаючи з роками до якогось незрозумілого „обласного” рудимента великої російської культури; жодної згадки не то про перейдену Шевченком і кирило-мефодіївцями літературну й ідеологічну школу польського романтизму, а навіть бодай би про Шевченкове володіння польською мовою в тогочасних підручниках з україністики відшукати годі: до польських впливів імперія ревнувала Україну особливо параноїдально, як ревнує дружину тиран-чоловік до свого попередника, і роман Є.Єнджеєвіча давав цілому поколінню нашої, антиколоніальнo наставленої інтелігенції своєрідну „підказку” — в якому напрямі шукати антитезу імперському канонові.

Не помилюся, коли скажу, що в свідомості українського „шістдесятництва”, а відтак і наступних поколінь, сама пам’ять про минулу, спільну з Польщею культурну традицію, про отой кількасотлітній, зрештою вирішальний для становлення української нації історичний пласт, який так ревно викреслювався зі шкільних підручників історії УРСР, замінений хапливою згадкою про польсько-шляхетське гноблення й „козацько-селянське повстання”, що нібито скінчилося омріяним „возз’єднанням” 1654-го року (у світлі чого яких три з половиною століття національного розвитку виглядали мовби на якусь швидкоплинну недугу, девіацію вбік від маґістрального шляху), — сама ця пам’ять слугувала антидотом (хай би навіть тільки психологічним) на відвічне „малоросійство”, на імперське „навєкі вмєстє” (від Київської Русі до СРСР-у), в тіні якого затирався всякий слід української індивідуальности. Коли та ґенерація з наївним ентузіазмом виспівувала „поїзд із Варшави йде крізь моє серце”, то слід мати на увазі, що „поїзд із Варшави” був для неї далеко не те саме, що поїзд із Берліна чи Парижа (якби такий тоді існував!), — це була напівартикульована ностальгія за своєю власною затраченою „европейськістю”, нерефлексоване і слабеньке, але вперте відлуння Хвильовістського „Геть від Москви!” Відповідно коли до рук їй (розуміється, перед сумнозвісним 1973-м роком) трапляли числа „Культури” із українськими репортажами Б.Левицького, вміщеними під рубрикою „Sasiedzie”, це давало солодку ілюзію (дотривалу, в сливе герметичнo закритому суспільстві, ледь не до року 1991-го), що „Захід нам поможе”, бо в якихось тамтешніх рецепціях Україна буцімто справді виступає в іпостасі самостійного утворення: називатися „сусідом” іншої держави — чи ж не означало бути визнаним у всій повноправній реальності свого існування! Так для глибоко колоніальної української радянської культури, приреченої в усіх своїх аспіраціях на остаточно єдиного, монопольного співрозмовця і реципієнта — імперію, — вимальовувалася, десь на невгадному й нерозпізнаваному задньому плані, напівміфічна постать співрозмовця альтернативного, для адресування якому всередині культури до того ж уже існував наявний смисловий код, заданий Шевченківським „Отак-то, ляше, друже, брате...”. Я можу помилятися в деталях (оскільки достеменних спогадів, як уже згадувалося, не маємо), але напевно не помиляюся в тенденції.

Час тепер означити цю тенденцію чіткіше. Мова, власне, про те, що впродовж усіх повоєнних років, з останніми трьома десятиліттями поступового занепаду і краху комунізму включно, польсько-український культурний діалог — ні той офіційний, ні так само андерґраундний — ніколи не був безпосереднім: то був діалог у постійній присутності „третього”, „з третім в умі”, в ході якого кожна із сторін цікавилась іншою остільки й тією мірою, оскільки і якою це слугувало імпліцитній надметі власного культурного й політичного самовизначення по відношенню до „центру” панівної супердержави. Я не є фаховим полоністом, і не моя компетенція — аналізувати цю ситуацію з польської сторони, а проте, гадається, цілком епіграматичне її сформулював, уже в пору свого президентства, Лех Валенса, з притаманною йому безпосередністю заявивши в одному з інтерв’ю, що „kiedy sie klocilismy, Polacy z Ukraincami, to na tym zawsze zyskiwala trecia strona”. Висновок очевидний — „klocic sie” не варт не тому, що не варт, а — щоб не грати на руку отому „третьому”. Отже, „sasiedzi”, і „jechac do Lwowa” (за програмово-ностальґійним віршем А.Заґаєвського) теж випадає вже хіба що по-сусідському... Таким був, у загальних рисах, modus vivendi демократичної опозиції — хоча при пильнішому, а головне, безпосереднішому інтересові до цього свого східного сусіда як феномена своєкультурного польським інтелектуалам могло б відкритися, висловлюючись славетною ленінською цитатою, „кое-что, и весьма существенное, из их неизбежного и недалекого будущего”, що, наприклад, потрапив спостерегти — і то досить пізно, щойно в 1981-му році, — класичний „кресовяк” Т.Конвіцький (про якого ще буде мова нижче), рефлектуючи над двохсотлітньою еволюцією стосунків польсько-російських, — спостереження, в контексті нашої теми настільки цікаве, що вартує довшої цитати:

„В 19-му столітті росіяни поляків не зносили. Наша історія, традиція, релігія, ментальність і психологічні риси викликали в росіян щиру огиду. Польське завжди було предметом погорди. Польське впізнавано здалека, за кілометри, крізь сім стін і сім поверхів. І врешті в другій половині 20 століття метикована радянська влада знайшла рецепт проти польськости. Замість гидувати нею й цуратися її, краще ту польськість анексувати, включити в місиво російської субстанції, практичніше перетворити її, польськість, на регіональний прояв російства. А шлюзами в цьому процесі переміщень послужили Білорусь і Україна. В декомпресійних кабінах Білорусі й України польськість звітрюється, втрачає своє латинство, линяє від окциденталізму і робиться непольською. Помалу прибирає білоруських форм, православних барв і вже видає московські звуки. Ну й тепер цілком білоруською, а властиво напівросійською, може бути вкинена до тигля „истинного” російства, до горнила Общерусскости, цієї хресної купелі нового Ізраїлю.

Потихеньку ім’я Станіслав стало улюбленим московським іменем. Непомітно Сєраковський, Сємірадський, мій любий Мінейко, Томаш Зан, Аполінарій Контський й навіть Мельхіор Ванькович, — усі вони непомітно увійшли до російського пантеону в залі білоруського реґіону. Ні з того, ні з сього повстання 1831-го зробилося бунтом російських освічених класів, а січневе повстання 1863-го — буржуазною революцією російської ліберальної інтелігенції з осередками в Москві й Петербурзі, а також у західних губерніях; огнища цієї революції подибувалися — як додає сумлінний радянський історик — навіть у „корінній Польщі”. А наш танець краков’ячек раптом виявляється провінційною формою „казачка”.

Розумніші з радянських журналістів з особливою приємністю сповіщають, наприклад, при якій-небудь слушній нагоді, що на чолі Ленінградського НКВД стоїть генерал Костюшко. Їх веселить та обставина, що ватажком ленінського комсомолу в Рязані є якийсь товариш Пілсудський, а на плоті з Гейєрдалом пливе Сєнкєвич. Бавить їх і той збіг обставин, що аферистом, який допустився надуживань у рибообробній промисловості, виявився А.Міцкевич”, і т.д.

Процес, як бачимо, для українського інтеліґента більш ніж упізнаваний, — з тією різницею, що на українській моделі польська опозиція могла бачити вже готовий результат, благо в Україні аналогічне перетравлення імперією культурно чужорідної („черкaсской”, як мовилося в допетровську добу) субстанції розпочалося задовго до епохи комунізму й на час поділу Польщі, точніше, на рубежі 18-19-го ст., більше-менше добігало кінця. „Метикована радянська влада”, як титулує її Т.Конвіцький, не відкрила під цим оглядом геть нічого нового — вона лиш повторила той самий, жодним Ф.Фаноном чи Е.Саїдом не описаний і, либонь, таки унікально-російський „культурколонізаторський” алґоритм, за яким свого часу і Білорусь та Україна опинилися були „в горнилі общерусскости”, звідки дотепер не потраплять видибати до кінця й видибатимуть у пошуках культурної тожсамости ще не одне десятиліття. Для нас, одначе, прикметне те, що навіть Т.Конвіцький, при всій його проникливості, не розгледів універсальности цього алґоритму — Україна бачилася йому вже не більше ніж „декомпресійною кабіною” для загроженої „польськости” (задля історичної точности відзначимо, що подібне почуття загрожености, з боку радянської імперії, самому своєму національному існуванню поділяла на той час опозиційна інтеліґенція чи не всіх країн т.зв. соціалістичного табору — але, здається, тільки в М.Кундери знаходимо покликання на долю України як на вже-доконану модель такого національного замикання — в інтерв’ю після публікації, насампочатку 80-х, англомовного перекладу „Книги сміху і забуття”, де мовлено з пронизливою гіркотою: чехи можуть в осяжному майбутньому просто щезнути як нація, а решта світу й вухом не поведе, як це вже відбулося з 40 мільйонами українців...).

Знову ж таки, залишимо полоністам дебатувати над тим, чи в даному випадку якраз пам’ять про „спільну польсько-українську традицію” не спричинилася до своєрідної „аберації історичного зору” поляка, не призвичаєного мислити Україну „саму в собі”, безвідносно до актуального становища Польщі, а не суто функціонально — чи то провідником („шлюзом”) русифікації, чи, навпаки, форпостом супроти неї. Пам’ятаймо, що йдеться, певною мірою, про „діалог глухих”, тобто двох інтеліґенцій, хворобливо заслуханих у себе, у власну національну недугу, до стану, коли співрозмовця чують єдино в разі той потрапляє в той самий „хвильовий діапазон”, — і спробуймо нині, на схилку першого пост-комуністичного десятиліття у Східній Європі, бодай приблизно заміряти рівень почутости голосу польської опозиції в українському інтелектуальному середовищі.

Нагадаю, що моя ґенерація вже „застала” і вспадкувала від попередників своєрідне „полонофільство” як необхідну й безумовну складову українського інтеліґентського „мейк-апу”: знання польської мови уприступнювало не лише не перекладену в доґорбачовському СРСР (зате відносно вільно експортовану з Польщі) світову класику 20-го століття, а й, як уже зазначалося, офіційно „закритий” ракурс бачення власної, української духовної спадщини. До середини 1981-го року поштою безперешкодно надходили передплачувані в багатьох українських родинах „Tworczosc” і „Literatura na swiecie”, так що до несподівано вибухлого „назверх”, по п’яти роках, дискурсу перестройки тодішні тридцятилітні публіцисти на кшталт О.Гриценка чи М.Рябчука були, поза всяким сумнівом, частиннo підготовлені попередньою, дарма що невдалою, польською спробою подібної ж „перестройки” — публікованими в польській пресі (і жаждиво читаними нами, українськими студентами) оглядами тижневика „Солідарности” з його критикою т.зв. „командно-бюрократичної системи”, дискусіями про свободу слова (в пізнішій російській версії „ґласность”) та відповідну заміну держави публікою на „посаді” соціального замовника культурної продукції, тощо. Докладніше окреслити якісь „силові лінії” цього впливу нелегко — надто-бо він був дисперсним, розпорошеним до пилкоподібного „завису” в атмосфері нашої тодішньої, загалом варварськи безладної лектури, де здебільше читалося, „що вдавалось дістати”, і незрідка „на одну ніч”, а проте вплив таки був, і в швидкому руйнуванні, наприкінці 1980-х, монополії тоталітарного, українського радянського (ґенетично — народницького) дискурсу та постанні якісно нової системи зв’язків українського слова з суспільним контекстом він вочевидь дав про себе знати. Можна сказати, що польські сімдесяті відлунили в Україні, рикошетом, років за десять-п’ятнадцять, отже уже в наступному поколінні української інтелігенції, ба навіть, що — не в останню чергу — саме під отим польським впливом, зарівно інтелектуальним, як і естетичним, нова ґенерація потрапила психологічно розквитатися з невитравним „малоросійством” своїх попередників, донині, на шостому році незалежности, зайнятих (як легко переконатися хочби з публікацій вельми репрезентативної під цим оглядом „Літературної України”) пересварюванням, уже „через тин” державного кордону, з кожним українофобським випадом у московській пресі, і то без жодної надії на відповідь із тамтої сторони (як жовчно скоментувала була аналогічну ситуацію сто років тому Леся Українка, „сердилась баба на торг, а торг про те й не знав”). Імовірно, за цим криється типово колоніальна мазохістична потреба в тих „імперських” випадах — як у своєрідному, хай і перверсивному, доказі реальности власного, непевного себе існування, котре, в культурно-тожсамісному сенсі, й далі детермінується в цих групах і прошарках не „зсередини”, як у націй, що їх Ф.Фанон звав „дорослими”, а „ззовні” — від „білої людини”, дарма що ненависної. Саме на моє покоління припав головний тягар донині триваючого в суспільстві тектонічного зсуву — від цієї, умовно кажучи, „анти-колоніальної” до пост-колоніальної, тобто з уже інтериоризованим „локусом контролю”, свідомости, — і хоч ґрунтовне дослідження цього зсуву безумовно залишається справою майбутнього, однак сліди того, що в лесиконі до-радянської Російської імперії йменувалося, стосовно українців, „польською інтриґою”, тут напевно присутні.

Доказом може слугувати текст (нарешті таки текст!), під багатьма оглядами маркантний в розпочатому українською культурою ще у 18-му ст. (від однойменного твору С.Дівовича) затяжному „разговорі Малоросії з Великоросією”, — маємо на думці роман Ю.Андруховича „Московіада”, написаний невдовзі після здійсненого автором перекладу „Malej Apokalipsy” Т.Конвіцького як, по суті, ще один переклад, „другого порядку”, чи, висловлюючись у термінах Й.Бродського, „метафоричний” (за приклад такого „метафоричного перекладу” Й.Бродський наводив архітектурний Петербург — „перенесення грецького портика на широту тундри”), тобто не тексту з мови на мову, а, сказати б, концептуальної філософсько-естетичної схеми оригіналу — на систему знакових кодів іншої культури. Андрухович транспонує, або ж „трансплантує”, в українські реалії не лише сюжет, в основі зрештою ще джойсівський — одноденна одіссея героя-літератора (що він-таки й наратор) по місту свого абсурдного животіння з двозначне вирішеною загибеллю в фіналі, як своєрідна „мала есхатологія”, покликана сперсоніфікувати „велику”, — транспонуються й композиційні прийоми (катаклізм у ресторані „Парадиз”, що він же „бар на Фонвізіна”, перехід підземеллям до потаємної зали „кремлівського ланчу” і т.д.), і персонажі (тут здійснюється своєрідна „аглютинація”, впакування персонажів Конвіцького по двоє у відповідний український еквівалент: шеф безпеки Жоржик і поет-сексот Тадзьо обертаються в „Московіаді” на єдиного „кентавра” — каґебіста Сашка, який читає ув’язненому героєві свої вірші й просить посприяти йому надрукуватися в „Сучасності”; дві жінки, що виряджають героя Конвіцького на смерть, — Галина і росіянка Надєжда, останнє героєве кохання, — зливаються у Андруховича в московську коханку героя Галину, таємну співробітницю КҐБ і водночас вічно-спасительну „жону-мироносицю”); ба більше, навіть цілі смислові блоки нараторового внутрішнього монологу переносяться до „Московіади” майже дослівно — звісно, в українізованій версії (ієреміаду про фізичне „упочварювання” свого народу герой Конвіцького виголошує на вид варшавської вуличної юрби, а Андруховичів — на вид своїх сплячих земляків на Київському вокзалі Москви). Загалом порівняльний аналіз обох текстів міг би скласти окрему вдячну тему для літературознавчої розвідки, нам же зостається лише сконстатувати, що в „Московіаді” маємо, властиво, „Малий Апокаліпсис, на малоросійський лад перелицьований”.

Двомастами літ раніше в українській літературі подібну операцію виконав був І.Котляревський, і взагалі з погляду історико-літературного така практика не є чимось незвичайним (досить згадати хочби трансформацію італійського Піноккіо в російського Буратіно). Цікавіше інше: попри те, Що публікацію обох Андруховичевих перекладів Конвіцького, прямого й „метафоричного”, розділяло в часі ледь більше року, „Малий Апокаліпсис” із його кафкіанським портретом поступово заковтуваної Росією, занурюваної в хаос знебуттєвлення комуністичної Польщі 70-х пройшов для читацької публіки майже непоміченим, тоді як його українська адаптація до подій доби розпаду імперії сприйнялась як цілком новаторське „прощання з Москвою”: саме тим новаторське, що — естетичне. Адже справа була вже не в подоланні якихось там ідеологічних табу на „непорушну дружбу з великим російським народом”, як це мало місце у випадку Т.Конвіцького, — на час написання, а тим більше появи друком „Московіади” антиросійський „культурний невроз” уже й сам ставав в Україні політичною кон’юнктурою. А однак актуальним для інтелігенції залишався відшук тої, затраченої в умовах колоніального існування, світоглядової дистанції по відношенню до Росії (зарівно „реальної”, як і „книжної”), котра не просто опротестовувала б, як досі, а безповоротно скасовувала б її владність у будь-яких об’явах, таким робом звільняючи надалі українську культуру від необхідности „тримати самооборону”. Для естетики Конвіцького, як і цілої польської літератури (звісно, крім колаборантської), така дистанція була іманентна — „Малим Апокаліпсисом” він її лишень оприявнив. Андрухович заакцентував саме це оприявнення, довівши його до естетики огидного. В даному разі ніяк не оцінюючи культурної вартости саме такого, а не інакшого рішення, зазначимо, задля справедливости, що якогось альтернативного йому наша література в цьому питанні так і не знайшла.

Чи означає це, мовлячи знову ж метафорично, що без польської „підказки” український поет — назвімо його Отто фон Ф. — так і не виїхав би з Москви, цього „найбільшого в світі українського міста”, де „кожен десятий має прізвище на -енко” і де Україна віками перетравлювалась на не-Україну? Питання лишається відкритим — принаймні доти, доки той Отто не прибуде до рідного міста (саме до міста, а не до оплаканих його фотознімків, зроблених півстоліття тому!). Незаперечнo тільки, що поїзд, у який він ускочив на Київському вокзалі, колись давно був „поїздом із Варшави”.

Нині, коли дві споріднені слов’янські культури вперше в новітню добу опинилися в ситуації паритетного діалогу, кажучи по-польськи, „we dwoje”: де кожен для іншого має виступати не засобом, а ціллю, і взаємна „почутість” чи „непочутість” визначатиметься вже єдино доброю волею сторін, — перегорнута сторінка спільної своєю підневільністю історії, виявляється, також потребує перепрочитання. Діалектика рецепцій і впливів складна, нелінійна, і якщо польські сімдесяті могли відлунити в українських дев’яностих, то хто візьметься прогнозувати, як годні відлунити українські дев’яності, скажімо, в польських двотисячних? Єдиною доконечною передумовою тут є взаємна знайомість — найголовніша культурна перспектива, на яку наразі можемо сподіватись.