Скромна чарівність комунізму
Володимир Іщенко
Рецензія на Фюре Ф. Минуле однієї ілюзії: нарис комуністичної ідеї у ХХ ст. – К.: «Дух і літера», 2007.
Вперше надрукована в 1995 р. «Минуле однієї ілюзії» швидко стала бестселером у Франції та предтечею цілої низки антикомуністичних досліджень, серед них і виданої двома роками пізніше «Чорної книги комунізму», в якій вперше висувається відома, але дуже спірна теза про сто мільйонів жертв комуністичної ідеології. Однак, робота Фюре не є насамперед історією режимів створених комуністичними партіями, в ній не приділяється особливої уваги викриванню репресивної політики чи (ще більш точних! за ще більш секретними документами!) підрахункам загиблих. Ця книжка є дослідженням історії власне ілюзії, міфу про комунізм, що кілька десятиріч володів великою частиною європейської громадськості. Адже потужність комуністичного руху в першій половині минулого століття не йде в жодне порівняння з його теперішнім станом. Партії Комуністичного Інтернаціоналу мали масову соціальну базу, впливові парламентські фракції, а іноді й важливі посади в урядах західноєвропейських країн, брали активну участь в непарламентській політичній боротьбі робітничого класу. Мільйони людей пов’язували з Радянським Союзом сподівання на краще життя, він був Меккою революціонерів усього світу, а найвизначніші діячі європейського мистецтва і науки вважали для себе за честь відвідати країну Рад. Чому ж, навіть не зважаючи на терор, Голодомор і репресії, СРСР, комуністичні ідеї і партії знаходили собі стільки прибічників та симпатиків? «Минуле однієї ілюзії» є спробою відповіді саме на це питання.
12 червня цього року у Вашингтоні відкривають пам’ятник жертвам комунізму. За півтора роки до того Парламентська асамблея Ради Європи приймає резолюцію про засудження злочинів «тоталітарних комуністичних режимів». Визнання Верховною Радою Голодомору 1932-33 рр. актом геноциду українського народу та триваюче протистояння через ставлення до антирадянської боротьби Української повстанської армії підігрівають дискусію з приводу характеру й наслідків радянського режиму і в суто українському контексті. У такій сприятливій суспільно-політичній кон’юнктурі важко собі уявити, щоб українське видання «Нарису комуністичної ідеї у ХХ столітті» відомого французького історика Франсуа Фюре та ще й у справді хорошому перекладі В. Каденка змогло якимось чином оминути увагу української громадськості.
Вперше надрукована в 1995 р. «Минуле однієї ілюзії» швидко стала бестселером у Франції та предтечею цілої низки антикомуністичних досліджень, серед них і виданої двома роками пізніше «Чорної книги комунізму», в якій вперше висувається відома, але дуже спірна теза про сто мільйонів жертв комуністичної ідеології. Однак, робота Фюре не є насамперед історією режимів створених комуністичними партіями, в ній не приділяється особливої уваги викриванню репресивної політики чи (ще більш точних! за ще більш секретними документами!) підрахункам загиблих. Ця книжка є дослідженням історії власне ілюзії, міфу про комунізм, що кілька десятиріч володів великою частиною європейської громадськості. Адже потужність комуністичного руху в першій половині минулого століття не йде в жодне порівняння з його теперішнім станом. Партії Комуністичного Інтернаціоналу мали масову соціальну базу, впливові парламентські фракції, а іноді й важливі посади в урядах західноєвропейських країн, брали активну участь в непарламентській політичній боротьбі робітничого класу. Мільйони людей пов’язували з Радянським Союзом сподівання на краще життя, він був Меккою революціонерів усього світу, а найвизначніші діячі європейського мистецтва і науки вважали для себе за честь відвідати країну Рад. Чому ж, навіть не зважаючи на терор, Голодомор і репресії, СРСР, комуністичні ідеї і партії знаходили собі стільки прибічників та симпатиків? «Минуле однієї ілюзії» є спробою відповіді саме на це питання.
Фюре починає з того, що вщент руйнує стереотип про комунізм як щось привнесене «ззовні» в Європу, «чуже», чергову інкарнацію якогось «азіатського» колективізму чи «загадкової російської душі» (на жаль, такі погляди, що віддають вульгарним орієнталізмом, і досі поширені досить широко). Навпаки, як переконливо доводить французький історик, комуністична ідея має глибокі корені в модерній європейській культурі. Адже з різних причин буржуазне суспільство мали підстави не любити як експлуатовані робітники, так і аристократія, що ностальгувала за традиційною становою ієрархією. Презирство і ненависть до «світу грошей», егоїстичної відчуженості індивідів, міщанської обмеженості проходить червоною ниткою через західноєвропейське мистецтво ХІХ ст. З іншого боку, Велика французька революція сприяла поширенню віри у неминучість історичного прогресу через свідому зміну людського суспільства. Апелюючи до цієї потужної демократичної традиції більшовики сприймалися як нащадки якобінців, продовжувачі справи універсального визволення людства, яку не дав завершити термідоріанський переворот. Фюре влучно вказує, як «ідея Революції» надавала готові моделі для інтерпретації ексцесів громадянської війни в Росії у вигідний для ленінської партії спосіб. Так само як і якобінський терор, більшовицькі репресивні заходи легко пояснювалися контрреволюційною змовою та іноземною інтервенцією. І, нарешті, важливою передумовою успіху більшовиків стала Перша світова війна. На відміну від європейських соціал-демократів, що проголосували за військові кредити і, таким чином, дали зелене світло кількарічній кривавій бійні, більшовики вимагали її негайного припинення. Така позиція знаходила потужний відгук у серцях втомлених європейців, для більшості з яких війна зрештою втратила будь-який сенс. Саме тому, зазначає Фюре, до Лютневої революції європейська громадськість поставилася з набагато меншою цікавістю, аніж до Жовтневої. Якщо, скинувши царя, Росія лише «наздоганяла» ліберальну Європу, то друга революція давала надію на мир та універсальну емансипацію. З іншого боку, Перша світова призвичаїла масову свідомість до небаченого до того часу масштабу насильства. Фюре нагадує нам, що тотальне підпорядкування громадянського порядку вимогам війни сталося спочатку в Німеччині часів Гінденбурга-Людендорфа і у Франції часів Клемансо, і лише потім цю новацію переймають більшовики, а згодом і нацисти.
Детальний аналіз взаємовідносин комунізму й фашизму займає велику частину книжки і, на щастя, не обмежується банальним підкресленням спільних рис між сталінським Радянським Союзом і гітлерівським Третім Райхом. Навпаки, Фюре переконливо демонструє, яку важливу роль грав антифашизм у зростанні привабливості комуністичних ідей. Адже в боротьбі проти фашизму комуністи ставали по один бік з ліберально-демократичними режимами, а СРСР сприймався як відмінна, але все ж таки демократія. В антифашистському дискурсі порівняння між сталінізмом та гітлеризмом табуювалося; антикомунізм прирівнювався до профашистської позиції. Загальна ейфорія внаслідок перемог на виборах антифашистських коаліцій Народних фронтів, до складу яких входили й комуністичні партії, радянська допомога Іспанській революції у боротьбі проти Франко відвертали увагу від розгортання терору в СРСР. А одразу після Другої світової війни симпатія до Радянського Союзу як головного переможця над фашизмом та найбільш постраждалої від нацистської окупації країни досягла найвищого рівня. Тільки засудження культу особистості Сталіна Микитою Хрущовим завдало катастрофічного удару репутації СРСР та стало початком кінця комуністичної ілюзії. «Якщо Сталін здійснив стільки злочинів, то хіба можна вірити його спадкоємцям, які також були його співучасниками?», запитує Фюре. «Соціалістичний табір» остаточно розколюється і жоден комуністичний рух вже не досягав такого ж рівня слави, як Радянський Союз у другій чверті ХХ ст.
«Минуле однієї ілюзії» пропонує цікавий і корисний виклад історії розквіту та занепаду комуністичного міфу в європейській громадській думці, але не зважаючи на немалий обсяг книжки цей аналіз далекий від вичерпності. Фюре майстерно простежує персональні шляхи розвитку думки відомих європейських інтелектуалів (Б. Суваріна, П. Паскаля, Г. Лукача, Р. Люксембург, Р. Ролана, А. Жіда, Б. Шоу, Г. Веллса й багатьох інших) та важливі дебати, які вони ініціювали. Разом з тим, на жаль, переважно тільки цим він і обмежується: інтелектуалами та світом їхніх ідей. Але чи достатньо цього, щоб відповісти на питання про популярність комунізму? Чи не потребує така відповідь глибокого аналізу досвіду життя і праці європейських робітників, робітників і селян Третього світу, які утворювали масову соціальну базу для комуністичних рухів і без яких у комуністичної ідеї не було б жодних шансів надовго стати предметом актуальних політичних дискусій західної публіки? Чи не потрібний більш глибокий аналіз внутрішнього життя в країнах, де до влади приходили комуністичні партії і яке тільки карикатурно можна зводити до терору й сліпої віри, не згадуючи про суспільну модернізацію, масову освіту та високий рівень соціальних гарантій, потреба в якому одразу різко стала відчуватися, як тільки він упав? Зрештою, найбільшою вадою в «Нарисі комуністичної ідеї ХХ ст.» є відсутність серйозного аналізу змісту самої комуністичної ідеології та її відповідності суспільній реальності. Зокрема, згадуючи теоретичні роботи Леніна, Фюре, на жаль, обмежується констатацією «невігластва», «інтелектуального непотребу» або, в кращому випадку, «просто» вульгаризації Маркса. Але чи доречно спочатку вказуючи на помилки Маркса, згодом критикувати Леніна саме за те, що він відмовився догматично слідувати марксівському аналізу? Такий хід думки не видається мені логічним. Чи можна назвати невігласами Е. Ільєнкова, Л. Альтюссера, С. Жижека та багатьох інших видатних філософів, які надихалися та розвивали ленінські теоретичні ідеї?
Недарма сама назва роботи є алюзією на відоме есе Зігмунда Фрейда «Майбутнє однієї ілюзії», в якому він стверджує, що ілюзія підтримується не переконливим досвідом, а підсвідомими бажаннями. Так і Фюре пише про схильність до «мазохістського прагнення до самотортурування заради служіння справі» серед інтелігентських кіл. У певні моменти ліві інтелектуали представляються квазірелігійними фанатиками легко маніпульованими брехливою риторикою цинічних комінтернівських пропагандистів, яким більшовицька революція уявляється втіленням універсалістських демократичних ідеалів 1789 року і які, вражені «однобічним паралічем», не здатні виплутатися з бінарної логіки протиставлення фашизму і антифашизму. Неминучим наслідком недостатньої уваги до аналізу реальності-поза-ілюзіями і змісту комуністичної ідеології стає зверхня, імпліцитно авторитарна відмова бачити раціональні підстави в прихильності до комунізму і зведення їх до ірраціональних соціально-психологічних процесів.
Тим не менше, книжка Фюре стимулює цікаві питання щодо відповідальності ідеології за радянську внутрішню і зовнішню політику в контексті численних спроб провести «суд над комунізмом». Наприклад, з одного боку, французький історик пише про «сліпу віру» й негнучкість ідеології, що заважали реформувати радянське суспільство. Але, з іншого боку, він сам детально простежує як трохи більше, ніж за 10 років сталінська політика щодо фашизму та його опонентів встигла тричі змінити напрям на протилежний. Спочатку в рамках стратегії «клас проти класу» комуністи відмовлялися бачити принципову різницю між соціал-демократами й нацистами. Після перемоги останніх комуністи утворюють Народні фронти з тими самими соціал-демократами та ще більш ліберальними партіями. А в 1939 році СРСР і Німеччина підписують пакт про ненапад, який стає неактуальним менш, ніж за два роки. Кожен з цих крутих поворотів «генеральної лінії» знаходив своє ідеологічне пояснення, і, що важливо, як демонструє Фюре, всі вони були в кінцевому рахунку переконливими для великої частки радянських симпатиків у Західному світі. Вочевидь, радянська еліта керувалася не стільки марксистськими постулатами, скільки прагматичним розрахунком, а комуністична ідеологія виявлялася достатньо гнучкою для красивого виправдання цілком протилежних політичних стратегій.
Можливо й у дещо старомодному жанрі історії ідей і великих людей, «Минуле однієї ілюзії» є оригінальним і захоплюючим дослідженням інтелектуальної історії Західного світу в першій половині ХХ ст., яке здатне вивести на новий рівень дискусію з приводу минулого й майбутнього комуністичних ідей. На жаль, книжка не ставить прямо питання про найважливішу причину популярності комунізму – вади капіталізму, але опосередковано вказує на них, згадуючи про передумови Першої світової війни та зростання фашизму. У той же час, блискуче викриваючи маніпулятивність сталінської теорії про перемогу соціалізму в окремо взятій країні, Фюре застерігає нас і від антикомуністичної ілюзії, яка ототожнює соціалістичний проект з репресивною практикою. Останні речення роботи нагадують нам про невичерпність можливостей демократії та потребу в створенні світу «справжнього єднання людей», яка, на жаль, ще далека від задоволення.
Авторський варіант рецензії надрукованої в газеті “2000″
http://www.livasprava.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=143
http://acn.org.ua/2007/08/29/skromna_charvnst_komunzmu.html
http://www.news2000.com.ua/print/svobodaslova/537212387.html