Кілок у серце постмодернізму
Дмитро ДЕСЯТЕРИК
Можливо, це здасться дещо умоглядним, але будь-який помітний стиль у мистецтві має доволі виразні політичні відповідники. Отже, второпавши, який нині стиль надворі, можна зрозуміти, що діється у суспільстві. Двадцяте століття збагатило жаргон мистецтвознавців безліччю “ізмів”, проте, за великим рахунком, усі вони зводяться до кількох термінів. Останній – постмодерн або постмодернізм. Про нього й мова.
Модернізмом інколи називають комплекс експериментальних практик у світовій культурі, починаючи з кінця ХІХ століття. Цей термін дуже любило радянське мистецтвознавство, котре не утруднювало себе тонкощами і градаціями: все незрозуміле та незвичне списувалося на “модернізм”; недарма справжнім бестселером для гуманітаріїв СРСР була книжка під грізною назвою “Модернізм: аналіз і критика основних напрямів”. В усякому разі модерністична революція як в артистичному, так і в громадському житті почалася на зламі минулого і позаминулого століть. Віра в науково-технічний прогрес, народження кінематографа, нові незвичні форми в літературі та малярстві, остаточне оформлення ідеї національної держави – то все ознаки і спадок саме тої епохи. Та й українська незалежність, здобута 16 років тому, була типово модерністичний проект, і то не провина наша, а біда, що здійснився він так пізно - між іншим, через те, шо на перешкоді Україні стала така крайня модерна форма, як авангард, чиїм яскравим проявом у позамистецькому житті є утопічні політичні експерименти.
Так чи інак, більша частина ХХ століття, котре хтось із філософів назвав “вісьовим часом” людської цивілізації, минула під знаком чітко визначених ідеологій - байдуже, мистецьких чи політичних; кожне сказане або написане слово, кожний мальований або фільмований образ мали особливу вагу, тож як у мистецтві, так і в політиці існували свої ціннісні ієрархії. На жаль, на нашій території та ієрархічність поєднувалася ще й з крайнім ступенем несвободи і набула спотвореної форми, тож під відповідальністю митця за свої слова малася на увазі цілком конкретна відповідальність – кримінальна або перед начальством. Звичайно, конче треба було зламати цю гнітючу ситуацію. І тут постмодернізм став у пригоді.
Власне, основний постмодерний принцип – це невизнання будь-яких ієрархій. Боротьба ідеологій завершена, всі вони одна одної варті і заслуговують на тотальне осміяння - через їх зіткнення в межах одного тексту або твору. Недивно, що тут насамперед притужилася цитата – постмодерніст не має свого стилю, зате чудово імітує чужі. На Заході перші ознаки цього проявлялися вже наприкінці бурхливих 1960-х з їх прагненням стерти будь-які кордони всередині суспільства і з людської свідомості. Трохи згодом новий напрям дістав своє теперішнє ім’я і почав засвоюватися масовою культурою. Вже у фільмі культового британського режисера Дерека Джармена “Ювілей” (1977 р.): за сюжетом королева Єлизавета І вирушає на оглядини життя-буття лондонських панків, у котромусь кадрі на паркані красується графіті “post modern”. В будь-якому разі за залізною завісою в нового способу самовираження не було перешкод. Інакше діялося в СРСР. Адже першим об’єктом атаки постмодерн обрав соцреалізм – єдино дозволений і схвалений партією офіційний стиль. Знущальний метод прибрав назву соц-арт – позаяк, імітуючи задубілу мову соцреалізму, доводив її до абсурду. Соц-артисти вельми хутко запанували в мистецькому андерграунді, а в часи перебудови здобули статус наймодніших східноєвропейських художників. Досвід несвободи був задовгий, самим лише соцреалізмом справа не обмежилася, і, щойно тиск цензури ослаб, почалася справжня навала постмодерну. 1990-і роки стали його епохою. Поети, художники, письменники, критики з неймовірною втіхою і завзяттям, під оплески вдячної публіки трощили всіх авторитетів, що потрапляли під руку. Те цунамі іронії, безумовно, було необхідне – забагато фальшу накопичилося. Але потужна мистецька хвиля завше тягне за собою чимало незугарної піни. Вочевидь, програмна цитатність і звільнення від будь-яких зобов’язань дали ідеальний сховок для нездар. Стало можливим замість картин виставляти погані постановочні фото, домашнє відео демонструвати в галереях під гордою назвою “відеоарт”, радикальний перформанс підміняти вбогим дійством а ля “Камеді клаб”, малювати, здається, взагалі розівчилися. Згубні наслідки і в політиці.
В інших британських фільмах на панк-тему небезпечні прикмети добре розпізнаються. Сакральний фільм для шанувальників головних панк-бунтарів “Секс Пістолз” під назвою “Велике рок-н-рольне шахрайство” (1980 р.) показує найскандальнішого з “пістолетів” Сіда Вішеза у футболці зі свастикою. Вішез навряд чи поділяв погляди Гітлера – просто хотів шокувати за будь-яку ціну; дуже постмодерно. У пізнішій картині про ті роки, “Цілодобових тусовщиках” Майкла Вінтерботтома (2002 р.), головний герой, продюсер так само знаменитої групи “Joy Division” (“Контора радості”), на питання, чому назва команди повторює термін, яким нацисти позначали доми розпусти для еліти СС, відрубує: “Ви коли-небудь чули про постмодернізм?” Агресія панків таки призвела, як наслідок, до спалаху вуличного нацизму правих скінхедів, та все ж процес назагал був контрольований.
У нас же - маю на увазі не тільки Україну, а й колишній СРСР – хибний урок, котрий засвоїла маса політично активних людей – це те, що авторитетів та ієрархій таки нема, а за свої слова можна не відповідати; що можна поєднувати непоєднуване і мішати незмішуване. Загравання з імперською, ба навіть фашистською лексикою в нової генерації російських і частково українських літераторів і артистів досить швидко перейшло на звичку. Одна з перших постмодерних потуг на межі мистецтва і політики - заснована на початку 1990-х рок-музикантами, письменниками і культурологами націонал-більшовицька партія. Сама назва – чистісінький оксюморон, програма - дикий коктейль з націоналістичних, анархічних, комуністичних постулатів, за взірець правили Сталін і Гітлер, Ленін і Ратко Младіч, паризькі бунтівники 1968-го і німецькі терористи з РАФу… Так чи так, НБП явилася зримим втіленням постмодерністської безпринципності, по-своєму цікавим, але не оригінальним. Такі пошуки особливого шляху між “коричневим” та “червоним” надзвичайно поширилися. Але ж відомо давно: змішування кілограма фекалій з кілограмом повидла дає лише два кіла фекалій і нічого більше. По суті, постмодернізм обернувся зручним засобом в руках інтелектуалів, за допомогою якого легалізувалися людиноненависницькі, нацистські, шовіністичні ідеї. Досить нині почитати програму чи послухати виступ вождів котроїсь помітної російської партії, за винятком ліберальних, – за таку махрову суміш крайнього націоналізму та лівацької соціальної демагогії в Європі навіть на поріг не пускають. В Україні ж, на перший погляд, таку небезпечну нісенітницю проповідують політичні клоуни на кшталт Вітренко (самі лише молебни під червоними прапорами чи побратимство з фашистською Євразійською спілкою молоді чого варті!) чи Дмитра Корчинського; проте і дехто з нашого респектабельного панства не без гріха: Тимошенко з її “солідаризмом” (привіт від Муссоліні!), соцпартія, що за найкращих друзів має ксенофобську московську “Родіну”, “регіони”, що також не надто розбірливі у зв’язках на північ від Хутора-Михайлівського… Ряд можна продовжувати.
Але політиків маємо таких, яких самі хочемо. І хоч би як це банально не звучало, відповідає за це так званий мислячий прошарок суспільства. Доки наша інтелігенція хизуватиметься зневажливим расизмом, доки за найкращу чесноту вважатиметься запекла боротьба з політкоректністю, доки модним буде, називаючи себе “антиглобалістом”, лаяти клятий Захід з гальбою німецького пива в одній руці і американською цигаркою в другій, доти липка тінь давно здохлого постмодерну висітиме над нами.
А замість з’ясовування, хто винен, одразу краще відповісти на питання, що робити. Дуже просто: таки відповідати за свої слова. В інтернеті, на телебачені, на папері. Зрозуміти, що епоха загального розмазування по горизонталі скінчилася. Що свою свободу не можна купувати ціною невинних життів. Що є цінності справжні, а є фуфло. А ще є фуфло, яке дуже вміло видає себе за щось справжнє. Але фуфлом від того не перестає бути. Ну і ще декілька речей, про які в гарних книжках написано.
www.asn.org.ua