Кілгор Траут

На сьогодні це найбільша україномовна розвідка на задану тему. Зважаючи на обсяг роботи і шкуру вбитого автором вільного часу твір тягне на “Біблію українського анархізму”, принаймні на її Тору, оскільки поєднує всі, у цьому випадку потрібні риси: вказану вище україномовність, що важливо, з огляду на безпрецендентність і тотальну реферативність, котрі, в свою чергу, суть кропітка і спітніла від ретельного відбору концептуальних тенденцій, повнота.
В Україні малася широка як Дніпро і стрімка, мов фінка бендюжника російськомовна народницька та анархічна традиція. В центрі тогочасного ліворадикального дискурсу Махно, Желябов, представники “Набату”, більшість з котрих культурно асимільовані українці, з їхнім спочатку “соціальне”, себто воля.
Південноафриканські анархісти пишуть англійською (не африкаанс і навіть не зулу). Індійські – теж. Латиноамериканські не користуються гуарані, і навіть знавець індіанських мов Маркос користує з розповсюдженої у перекладацькому середовищі іспанської. Пояснень багато, одне із них – відсутність термінологічного анархізму у передусім виживших місцевих, в тому ліці міфологічних архетипах – це так, до слова.
Є стійка колоніальна традиція, замаскована під виклики культурно-інформаційної глобалізації. Плюючи в її бік ми стверджуємо потребу в трансформації мовних полів і українізацію сучасного революційного дискурсу. Твір автора, це ще одна цеглина, в повільний і натужний український лівий рух, в його теорію, частина котрої, ми певні, обросте практичними м’язами.
В масі відношень це, перш за все, академічна праця, покликана з’ясувати психологічні аспекти цього все більш актуального ідеологічного, соціологічного і, що головне - соціального явища (тут ходить про атомізацію суспільства і чітке дистанціюння її громадянської частини. Від етатичних симулякрів, з їхнім схожим на упирячий блиском очей і почухуванням подібними на ікла ніби-то “соціальними” інституціями).
Не зважаючи на відсутність властиво сучасних лібертарних викладок, того ж Блека, Бея, Букчина, Хомського та інших, робота нагадує коріння, над котрим, слід сподіватися, виросте стовбур, дерево і гілки. І вже потім квіти і плоди, збирати які зможуть наші нащадки.

На цьому все, в сенсі мікроанотування. Читаємо самі і всіх запрошуємо. Будьмо.

***

Вступ
1. Анархізм: історичні періоди і визначення поняття
1.1 Докласичний період
1.2 Класичний період
1.3 Визначення поняття
2. Анархічна свідомість, як тип політичної свідомості
2.1 Діалектика хаосу і порядку
2.2 Етатизм і анархізм
2.3 Початок хаосу та порядку
Висновок
Список літератури

***

Вступ.
Політична і правова ідеологія анархізму, що знаходиться завжди в більшому або меншому ступені опозиційності стосовно будь-якої державної влади, як правило гнана і переслідувана владою, проте займає видне місце в історії політичної і правової думки XІX-XX ст. Така робота неминуча і необхідна для усунення наявних пробілів в історії ідей, що перешкоджають розвиткові науки, і осмислення вперше ставшими доступними для дослідників нових історичних матеріалів, нарешті, для усвідомлення деяких сучасних процесів у політичній і правовій реальності, у суспільній свідомості, що має аналоги в попередній історії XІХ-XX ст. Існування анархізму як політичного руху й ідеології протягом останніх двох сторіч у всіх розвинутих країнах світу, а також країнах, що розвиваються, відродження його в Росії й інших країнах колишнього СРСР і Східної Європи, активна роль анархізму в різних політичних подіях періоду кризи суспільства, визначений, виникаючий у суспільній свідомості періоду радикальних реформ резонанс з анархічною критикою тоталітаризму і державності в цілому - усе це свідчить про актуальність вивчення феномена анархізму, його природи, форм, значення. Актуальність теми визначається і сучасною злободенністю проблем, що традиційно складали об’єкт теорії анархізму, і по яких з ним велися гострі дискусії (проблеми свободи особи, відчуження від влади і власності, критика бюрократизму, співвідношення права і закону, політичного і неполітичного керування, питання федералізму, самоврядування, автономії, сфер і границь суспільного і державного регулювання соціальних відносин, прогнозування перспектив еволюції політичної системи і права, форми державних утворень у масштабах Європи і планети і т.д. ). Проблеми анархічної свідомості заслуговують на увагу в даний час і в зв’язку з наростанням елементів хаосу в соціальних, політичних, правових системах локального і світового рівня в умовах розпаду колишнього СРСР, глобального перерозподілу сил у масштабах Євразії і планети в цілому, оскільки феномен анархізму виявляє визначений зв’язок з явищами хаосу. Істотна активізація анархічної свідомості - одна із ознак насування нового історичного періоду хаосу. Науковий інтерес представляє й анархічна критика державності в зв’язку з осмисленням оптимальних форм і меж державного регулювання суспільних відносин. Основна мета даної роботи - розглянути методологічні аспекти дослідження анархічної свідомості як типу політичної свідомості, його онтологічні основи і функції, структуру й еволюцію.

1. Анархізм: Основні риси і визначення поняття
1.1 Докласичний період
Слово “анархія” часто зустрічається в науковій, публіцистичній, художній літературі і вживається в декількох онтологічних і гносеологічно взаємозалежних значеннях. Можна погодиться з французьким дослідником анархізму Даніелем Гереном, що цей термін “настільки ж старий як і цивілізація” [1]. Наприклад, пифагорійці найгіршим злом вважали анархію (безвладдя) [2]. Використовував це поняття й Арістотель у “Політиці”, відзначаючи, зокрема, що “у демократіях безладність і анархічність державного ладу викликають презирство до нього з боку заможних людей” і що в деяких місцях “демократи були переможені через недисциплінованість і анархію…” [3]. У відомому словнику В.І. Даля (1860-і рр. ) слово “анархія” визначалося як грецьке за походженням, що означало “відсутність у державі або громади - голови, улаштованого правління, сили, порядку; безвладдя, многобоярщина”. А “анархіст” як “заступник, аматор безвладдя, смут, крамол” [4]. У літературі кінця XІХ - початку XX вв., у період активного розвитку в Росії анархічного типу політичної свідомості виділялося кілька підходів до розуміння анархізму. У них відбивалися політичні позиції лібералів, соціал-демократів, анархістів та інших. Ці підходи не були однозначними, мали свої варіації, але містили і деякі загальні моменти. Для представників лібералізму характерний широкий підхід до феномена анархізму і розгляд його в тісному зв’язку з осмисленням природи революції, внутрішньої логіки історичного розвитку суспільства, його політичних інститутів, політичної свідомості. Негативний зв’язок між анархією і природою держави бачив професор Б. А. Кістяковський. Він розглядав державу як засіб подолання анархії: правова держава (юридичний характер держави), як засіб усунення анархії з правового життя, а соціалістичне - як здатне ліквідувати анархію в господарській сфері [5]. Юрист і філософ, князь E. H. Трубецькой відзначав небезпеку наслідків анархії (в сенсі - безладдя) для втрати в суспільній свідомості ієрархії цінності державних форм: люди, “изголодавшись по порядку и власти бросаются в объятия всякой власти, как бы плоха она ни была” [6]. Професор П. І. Новгородцев вважав анархізм утопією, відзначаючи при цьому близькість “кінцевого ідеалу” марксизму “до анархічних ідей” і не заперечував проти трактування Г. Кельзеном марксизму як “тяготевшего к анархическо-индивидуалистическому воззрению” [7]. Визнаючи, що “відщепенство російської інтелігенції від держави” мало “фатальні наслідки” для державного розвитку, він наївно гадав, що залогом відродження Росії у твердженні переконання, “що відщепенство від держави - цей духовний плід соціалістичних і анархічних впливів - повинен бути викорінений з загальної свідомості…” [8]. Однак анархічні ідеї мають визначену об’єктивну основу.

Важливу рису анархізму як утопічної свідомості відзначав у 1918 р. професор-юрист І. А. Покровський. Це навчання, вважав Покровський, для своєї реалізації припускає “воістину святих людей”, а без них вироджується в “війну всіх проти всіх”. Він звернув увагу на нетотожність високогуманістичного потенціалу навчання примітивному його сприйняттю в масі анархістів і осіб, що примкнули до них, як розкріпачення звіриного індивідуального егоїзму й егоїстичних апетитів. “Не вникаючи в глибину навчання, - писав Покровський, - де все-таки утримуються деякі проти цього корективи, неосвічений розум засвоює з нього спрощені, бойові гасла і вбачає в них тільки одне - звільнення свого егоїзму від всяких обмежень” [9].

Теоретик “легального марксизму”, один з лідерів конституційних демократів П. Б. Струве, у відомому збірнику “Віхи” розглядав події смути початку XVІІ в. в історії Росії як боротьбу і перемогу державного початку над протидержавним анархічним початком [10]. З загально-історичної точки зору, здається, є підстава в подібному трактуванні, хоча хронологічні рамки “бунгашного” часу ширше [11]. Співзвучні були поглядам Струве і думки юриста, філософа і публіциста С.Н. Булгакова, що розглядав революцію як поняття негативне і таке, яке не має свого самостійного змісту. Просвітительська діяльність інтелігенції, будячи в народі “грізні, неорганізовані стихійні сили”, “повертає Росію до хаотичного стану, її знесилюючою й такими труднощами і жертвами перемагаючою нею в історії” [12]. По такій логіці революція й анархія виявляються однозначними явищами. Своєрідне трактування феномена анархізму дав юрист, професор Саратовского і Московського університетів С. Л. Франк. Він бачив в анархізмі й анархічності (1918 р.) свого роду вибуховий матеріал у виді пристрастей, що накопичуються, і інстинктів для руйнування суспільних інститутів і “здорового державного змісту” [13]. Пізніше, у книзі “Катастрофа кумирів” (1923 р.), С. Л. Франк, констатуючи відмову створити собі кумира і з держави, і з анархії, зауважував, що “ідеал анархії - бути може, самий небезпечний із усіх кумирів” [14]. Простежуючи катастрофу “кумира революції”, він помітив, що прозвучавша вперше після 1905 р. іронічна формула “лівіше здорового глузду” (до речі, цілком прийнятна для фіксації утопічного компонента теорії анархізму), була симптомом катастрофи революційного світогляду. Один з організаторів партії конституційних демократів П. Н. Мілюков звертав увагу на анархізм слов’янофілів, А.І. Герцена, хоча і визнавав, що практично він починається в революційному русі з M. А. Бакуніна. Мілюков відзначав такі, на його думку, важливі риси явища, як зв’язок з популярністю індивідуалістичних течій, “занесенность” новітнього анархізму з закордону, з Лондона (очевидно, мався через насамперед П. А. Кропоткін, що проживав в Англії), наявність у середовищі російської інтелігенції анархічної течії. У той же час він визнавав несправедливим обвинувачення “Віх” у “бездержавності” і “анархізмі” усього революційного руху [15]. Ідеаліст-професор Петроградського університету С. А. Аскольдов розглядав “революціонізм, анархізм і деспотизм” як “три пориви в житті суспільних організмів, що при усій своїй зовнішній відмінності внутрішньо між собою зв’язані і безпосередно породжують один одного”. Революція, на його думку, є творчий порив, але вихідний “не від центра, а від перифирійної множинності і її хаотичні сили, що будить” [16]. Анархію він визнавав поривом “множинності, що не хоче знати ніякого цілого, ніякого закону, що творить органічне життя, і виражає лише егоїстичну самость елементу окремого” [17]. Тільки у цьому “пориві” звести розглянуте явище було б не точним, але онтологічний момент хаосу дійсно присутній і в політичному житті, і в політичній свідомості. Як духовне явище, пов’язане з народною психологією, розглядав анархізм відомий філософ Н. А. Бердяєв. Особливу роль Росії в розробці теорії анархізму він пояснював особливостями російського характеру. Анархізм Бакуніна визнавався “крайньою формою народництва” і “славянско-російським мессіонізмом”, а поява перших елементів анархізму зв’язувалося з релігійним розколом. Відзначаючи, що в російському революційному русі анархісти відігравали другорядну роль, Бердяєв вважав, що феномен анархізму має визначений релігійний компонент, що анархізм - “російське відкидання спокуси царюванная цим світом” [18]. Він звертав увагу на визначену взаємозумовленість явищ этатизму й анархізму, на інстинктивну природу анархізму. “Російський этатизм, - писав він, - мав завжди зворотною стороною російський анархізм. Комуністична революція скористалася у свій час анархічними інстинктами, але вона прийшла до крайнього этатизму, що придушує всякий прояв російських анархічних інстинктів” [19]. Відомий німецький правознавець Р. Штаммлер чітко розумів неоднозначність зв’язку анархізму з явищами порядку і безладдя. Він вважав помилковим розглядати анархізм лише як заперечення порядку, зауважуючи, що “теорія анархізму вимагає порядку в людському гуртожитку і прагне до гармонії в суспільному житті; але повинний існувати інший порядок, а не державний, і при цьому примус мусить бути скасований” [20]. Німецький дослідник анархізму професор П. Эльцбахер, який у свій час мав переписку з Кропоткіним, мабуть, першим звернув увагу на необхідність комплексного й обов’язково правового дослідження феномена анархізму. “Той, хто хоче ґрунтовно вивчити анархізм, - писав він, - повинний … добре знати право, суспільну економію і філософію. Анархізм розглядає юридичні установи по їхніх економічних впливах, і все це з філософської точки зору” [21]. Таким чином, у трактуваннях анархізму представників ліберальної політичної і правової думки відзначаються деякі важливі сторони явища, зокрема, його онтологічний зв’язок з епохою і процесами руйнування одних форм життя для створення інших, визначена функціональна роль анархізму, як елемента системи і ланки механізму соціальної дестабілізації. Ця досить важлива сторона феномена не підкреслювалася настільки чітко в роботах представників інших політичних течій. Однак для ліберальних пояснень анархізму характерно недостатня увага до його соціальної основи і своєрідний погляд “здалека”, без спеціального дослідження власне теорії анархізму як різновиду революційної політичної і правової свідомості, деяке змішування анархізму з іншими течіями революційної думки. У самому анархізмі склалися неоднозначні підходи до трактування понять “анархія”, “анархізм”. Тенденція до поглиблення самопізнання анархізму намітилася на початку XX ст. Це було пов’язано з початком формування усередині анархічного типу політичної свідомості нових форм великих ідейних комплексів і з прагненням теоретиків анархізму звірити орієнтири, цінності анархічної свідомості з даними науки цього часу, зі швидко мінливою соціальною реальністю.

Становить визначений інтерес цілком ігнорований дотепер у вітчизняній літературі кримінальний-психологічний і соціологічний підхід до пояснення анархізму, запропонований у свій час Ч. Ломброзо і названий їм психо-антронологічним. Відзначимо основні риси підходу і висновки італійського вченого, пам’ятаючи про неоднозначності його доктрини. Ломброзо визнавав, що з глибокої стародавності відомі “злочинці з альтруїстичними тенденціями”, “фанатики альтруїзму”, що прагнуть реалізувати його на релігійному або політичному ґрунті [36]. У той же час він розглядав анархізм як заклик до повернення назад, у “первісний стан”, але обмовляв, що оскільки розвиток суспільства йде зигзагообразно, то повернення назад не завжди означає регрес (як приклад приводив загальне виборче право, референдум). “Нежиттєвість анархізму”, по Ломброзо, зв’язана з його невідповідністью психології суспільства, людей, тому що вони не здатні до сприйняття і здійснення занадто швидких змін і схильні до консерватизму: “Ненависть до всякого нововведення так глибоко вкорінена в людині, що виступ насильством проти сталого вже ладу, проти старого, є злочином: воно ображає погляд більшості” [37]. Звідси - самі діяльні анархісти визнаються італійським дослідником злочинцями або божевільними (виключення складають, згідно Ломброзо, такі люди, як Г. Ібсен, Э. Реклю, П. Кропоткін). В анархістів він відзначав фанатизм, що народжується “на ґрунті безглуздих і суперечливих ідей” при “не завжди помилковості деяких вихідних пунктів” навчання, а також “любов до нового”, зв’язану з “хворобливим станом їхньої нервової системи”. “Я вже багато разів докладно доводив, - писав Ломброзо, - що люди взагалі ненавидять усе нове, і тільки природжені злочинці і ненормальні - шукають його” [38]. У цілому він розглядав анархізм, як біопсихічне явище, що знаходиться поза межами історичних епох. Ломброзо відзначав наявність непоправних анархістів і в стародавньому світі, посилаючись на свідчення Сократа й Арістотеля [39] хоча і відзначав у анархістів особистий інтерес - прагнення вибитися з убогості. Звертав увагу він і на вікову схильність: “Подейкують, що в Росії усі - революціонери в 20 років і помірковані в 40″ [40]. Ломброзо допускав страту по відношенню до непоправних анархістів і пропонував лікування хворих. У той же час він вважав за необхідне використовувати в інтересах суспільства альтруїзм анархістів, нагадував про безглуздість боротьби з ідеями шляхом страт, попереджав про зворотний ефект твердих мір проти анархізму (як приклад приводив Росію). По Ломброзо, позитивне значення анархізму складається у виявленні серйозних недоліків соціальної системи. “Як холера, - писав він, - уражає найбільш бідні і брудні квартали міста, указуючи таким чином, куди повинні бути спрямовані наші запобіжні міри, так і анархія уражає країни з найгіршим керуванням … Таким чином, анархія - життєвий і поліпшуючий керування стимул. Тому, негайно як вона з’являється, ми повинні вживати заходів проти тих безладь і зол, що її викликали і підтримували. Ми ж робимо все навпаки” [41]. Попри все те, що ряд положень Ломброзо заслуговує на увагу (широкий історичний погляд на феномен анархізму; зв’язок системи ідей з визначеною структурою особистості, особливостями психічної характеристики людини, зі спадкоємними і придбаними в конкретних умовах якостями; констатація зв’язку між ступенем поширення анархізму і порочністю системи керування країною і т.д.), не можна не відзначити і ряд серйозних недоліків його підходу. По-перше, як критерій віднесення людей до анархістів він брав насамперед поведінкові характеристики (бунтарство, порушення дисципліни і т.д.) і недооцінював момент необхідної, хоча б відносної, ідентичності індивідуальної свідомості анархічній свідомості і теорії анархізму. У результаті він називав анархістами заколотників і бунтарів узагалі незалежно від їхній політичних орієнтації і поглядів. По-друге, має потребу в уточненні його судження про винятковий консерватизм людей і їхньої відчуженості від усього нового. По-третє, загальні висновки він робив на основі вивчення невеликої групи хворих і непоправних злочинців, яких він відносив до анархістів, що дає уявлення, у кращому випадку, лише про визначену групу серед анархістів. Не враховував він і різноманіття течій анархізму, частини яких далекий тероризм і інші подібні прояви (наприклад, релігійний анархізм, ряд течій, що мали поширення серед інтелігенції (містичний анархізм, біокосмізм); має свої особливості тактика і діяльність анархістів-синдикалістів, а також поведінка анархістів різних течій у різних історичних умовах, ситуаціях). Крім того, не вважаючи декількох загальних зауважень (у тому числі виключення з правил Кропоткіна), він не стосувався Росії, де анархізм одержав значне поширення, що повинно було б враховуватися при таких узагальненнях. Тому, варто визнати істотну неповноту фактичних даних Ломброзо.

1.2 Класичний період
П.А. Кропоткін, мабуть, першим в анархічній літературі спробував зв’язати природу анархізму зі складними процесами, що відбуваються в природі і суспільстві, з нескінченністю мікровзаємодій, що визначають стихійність Всесвіту і суспільства. Він розглядав анархізм як синтетичну філософію природи і суспільства, що виходить з їхньої безперервної мінливості, стихійності, як результат невловимої гри нескінченної безлічі мікросил у мікросвіті, що визначає всі наступні рівні організації макросвіту. “Анархія, - писав він, - є світогляд, заснований на механічному розумінні явищ” (більш точним, вважав він, було би слово “кінетичному” - С.У.). Її тенденція - заснувати синтетичну філософію, що охоплювала б усі явища природи, включаючи сюди і життя людських суспільств і їх економічні, політичні і моральні питання…” [22]. Важливими параметрами значення поняття “анархія” в анархічній свідомості є його співвідношення з вченням соціалізму (анархія як вчення) й з історичним місцем анархії щодо соціалізму (анархія як мислимий у теорії анархізму суспільний лад). В обох випадках анархія розглядалася як альтернатива соціалізмові або наступна за ним ступінь суспільної еволюції. “Ідея анархії, - писав Я. Новомирський, - от те вчення, що йде на зміну соціалізмові подібно тому, як соціалізм колись перемінив лібералізм” [23]. За думкою А.Л. Гордіна, анархізм як вища ступінь соціального розвитку, новий крок уперед по шляху історичної інтеграції людства, історично лежить після соціалізму(державного комунізму) і означає “створення нової політико-економічної організації, що охоплює увесь світ” [24]. В іншому місці Гордін називав анархію “соціалізмом у ліберальному вигляді” [25]. Н. Проферансов висловив гіпотезу, що анархізм “незабаром, може бути, в одне з найближчих десятиліть новою історичною формацією” [26]. Соціальна основа бачилася його теоретиками насамперед у робітничому середовищі (анархо-комунізм, анархо-синдикалізм та ін.), а також у селянстві, ремісниках, кооператорах (П. А. Кропоткін, А.М. Атабекян і ін.), або навіть у союзі всіх пригноблених і експлуатованих у соціальних, вікових, полових і інших відношеннях (як вважали, наприклад, А. Л. і В. Л. Гордіни, висуваючи теорію пананархізма). Нерідко в анархічній літературі науковці та філософи намагалися позначити анархізм із погляду адекватного цьому вченню світогляду, внутрішнього стану особистості, що мислилися як визначена установка на нескінченну творчість, сумнів, удосконалювання, прагнення до гармонії. Новомирський, наприклад, ототожнював анархізм із “абсолютно вільною творчістю особистості” [27]. “Анархія, - захоплено писав Л. Чорний, - це втілення людини, радість життя, волі думки, торжество особистості” і т.д. [28] І.В. Богословський називав анархізм “живою релігією” [29]. З психологічної точки зору не раз характеризував анархізм і А.А. Боровий. “В основу анархічного світогляду, - писав він, - може бути покладений лише один принцип - безмежного розвитку людини і безмежного розширення його ідеалу. …Сутність анархізму - у вічному занепокоєнні, вічному запереченні, вічному пошуку” [30]. А.А. Боровий, мабуть, краще інших анархістів виразив таку характерну рису самосвідомості анархізму, як розуміння їм себе своєрідним підсумком, межею розвитку людської думки. Анархізм мислився як “спадкоємець усіх минулих визвольних прагнень людини і несуща відповідальність за їхню збереженість” [31]. У той же час у теорії анархізму вже в період кризи його класичної форми на початку XX ст. усе ясніше розумілося різноманіття форм, варіацій ідей анархізму, наявність у ньому внутрішньої боротьби між різними течіями політичної думки[32]. В анархічній літературі зверталася увага на провокуючу анархічну свідомість, роль визначених форм влади, пропонувалося розглядати анархізм як ідеологію, що має своїм джерелом “емпіричну реакцію на абсолютизм влади”, або як “самосвідомість повсталого емпіризму, властиве будь-якій політичній системі, усякої інституалізації суспільних відносин” [33]. Це спостереження також фіксує одну з характерних рис феномена анархізму і його генезису. Однак, відзначаючи деякі риси власної природи, анархічної психології і т.д., анархізм виявляє визначену самоідеалізацію, недостатню самокритичність і тенденційне сприйняття “державницької” політичної свідомості. Соціаліст-революціонер І.З. Штейнберг підкреслював соціально-психологічну стихійну природу анархізму. “Анархізм, - писав він, - це стихія, це вільний дух людини, що шукає собі втілення в системі, тобто й у різних системах (але самі по собі асистематичне). Анархізм - це не соціально-організованна або соціально-технічна категорія, а тільки категорія соціально-психологічна: він - принцип трансформації свідомості і волі людини, останнє перетворення душі його. Саме цю стихію ліво-народництво в себе і вбирає” [34]. Справедливо відзначаючи спонтанний момент анархізму, зв’язок цієї властивості і трансформацією свідомості і волі (можна було б уточнити: визначених соціальних шарів, особистостей), Штейнберг, однак, давав досить невизначену загальну характеристику даного явища. Інший теоретик есерів В.М. Чернов, характеризуючи неоднозначність явища анархізму, констатував суперечливість і соціальну різнорідність анархізму як політичного руху . “Характерно й істотно, - писав він, - що, до нашого сорому і болю, між вульгарними мазуриками, що надягли тогу “анархістів” і “революціонерів”, - і справжніми анархістами і революціонерами виявляється часом якийсь середній, ублюдочний прошарок, що знищує між ними грань” [35]. У літературі зустрічається і соціал-органічне трактування анархізму, як внутрішньої хвороби суспільного організму. “В особі анархії й анархістів дійсного часу, - писав автор, що підписувався “д-р Лео”, - ми маємо справу не з групою людей, що страждають політичним геростратизмом або соціальним божевіллям, не з фанатичними захисниками божевільної теорії, але з гіркою дійсністю, яка витікає з невблаганної соціал-органічної послідовності з самих потаємних куточків нашої культури. Отже анархія, більш ніж небезпечний ворог… Він не поза нами, а в нас самих, живе в тканинах нашого власного організму… І не знайти нам для нього смертоносної моральної сироватки, якщо природні сили суспільного організму не в змозі придушити його своєю життєздатністю” [42]. Однак, визнаючи глибокий зв’язок анархізму з культурою, що стимулює вплив на розвиток феномена анархізму хворобливого, кризового стану суспільного організму, варто визнати, що цей стан стимулює розвиток і інші явища в політичному житті й у суспільній свідомості (революціонізм, авторитаризм, тоталітаризм і т.д.). Ряд істотних моментів у розумінні анархізму внесла марксистська література (соціал-демократична, більшовицька) на початку XX в. і в перші роки після революції 1917 р. Соціал-демократичні традиції відрізнялися значною критичністю й одночасно конкретною історичністю в оцінці анархізму, мали значні особливості в різних своїх плинах і в окремих авторів. Якщо переважно реформістське крило соціал-демократії більше уваги приділяло загально філософським аспектам проблеми, то більшовицький напрямок - політичним і, зокрема, практико-політичним аспектам. З погляду останньої традиції в інтерпретації анархізму особливу увагу представляють роботи В.І. Леніна. Його трактування анархізму цінне з історичної точки зору як відображення поглядів на це явище значної частини революційного руху, як сприйняття його великим політичним діячем і мислителем, який опинився на початку XX ст. в епіцентрі політичної боротьби, революційних подій, як погляд “зсередини” історичного контексту сучасника процесів завершення формування класичного і початку розвитку посткласичного анархізму в Росії. До речі, другий процес у соціал-демократичній і більшовицькій літературі того часу залишився, фактично, непоміченим. Ленін відзначав плюралістичність трактування анархізму різними політичними силами й особливості соціально-класового сприйняття значень слів “порядок” і “анархія”. Він звертав увагу на тенденцію широкого розуміння терміна “анархія” менш революційними шарами суспільства і партій, які їх представляють, ці партії представляють анархістів, як таких, які зазіхають на зручні для них суспільні порядки. На питання про рухливість значеннєвих границь понять “порядок” і “анархія” у залежності від соціально-політичної позиції, Ленін докладно зупинився в роботі “Політичні партії в Росії і задачі пролетаріату” (квітень 1917 р.). Партії, що стояли правіше конституційних демократів, писав він, думали, що “якщо цар або бравий генерал захопить владу, те це від бога, це порядок. Інше - анархія” [43]. Порядок для них звужувався до монархічного ладу. Для буржуазії, по Леніну, порядок - більш широке поняття. Воно включає вже і скинення монархії, і установлення влади буржуазії, що для монархістів було б вже анархією. Подальший розвиток революції, перехід нею границь сфери інтересів буржуа - з їхнього погляду вже безладдя й анархія. Для конституційних демократів - “якщо капіталісти захоплять владу, хоч би насильством, те це порядок. Захопити влада проти капіталістів було би анархією” [44]. Реформісти з числа соціалістів, на думку Леніна, допускали постбуржуазний етап революції: перехід влади від капіталістів у руки народних мас, соціальних низів, але не відразу, а поступово й у блоці з буржуазією. “Якщо Ради робітників, солдатських і ін. депутатів одні візьмуть усю владу, то є угроза анархії. Нехай поки в капіталістів буде влада, а в Рад Р. і С. Д. - “контактна комісія” [45]. На відміну від вищезгаданих партій більшовики визнавали необхідність захоплення усієї влади Радами, що в більш правій частині політичного спектра характеризувалася як анархія. Поняття анархії при цьому зміщалося до безпосередніх ідеалові і теорії анархізму як крайнього полюса політичного й ідеологічного спектра. “Анархією, - пояснював Ленін, - називається заперечення всякої державної влади, а Рада робочих і солдатських депутатів є також державна влада” [46].

1.3 Визначення поняття
Таким чином, у літературі виділяється кілька варіантів розуміння слова “анархія”: 1) стан безвладдя, неорганізованості, некерованості, безладдя в політичному житті суспільства; 2) ідеал анархізму - майбутнє високорозвинене суспільство, що самоорганізується; 3) риса стихійної, саморегульованої економіки, економічних ринкових відносин, a також договірної і стихійної природи міжнародного права (наприклад, у A.C. Ященко); 4) синонім анархізму. У понятті “анархізм” також можна відзначити кілька основних значень: 1) світогляд, сукупність філософських, економічних, релігійних, етичних, эстетических і інших ідей, що складають єдину систему з анархічним типом політичної свідомості; 2) тип, полюс, підсистема політичної свідомості; 3) ідеологія анархістського руху ; 4) визначений політичний рух ; 5) мислима в анархічній свідомості ступінь соціального розвитку, суспільна формація. При цьому варто розмежовувати такі суміжні поняття як анархічна свідомість, анархізм як тип політичної свідомості, анархізм, як політична і правова свідомість анархістського руху і, нарешті, анархізм як ідеологія, теорія і психологія. Анархічна свідомість - частина, тип суспільної свідомості, що відбиває початок хаосу в природі, суспільстві і свідомості (”хаотична свідомість”, що існує поряд з “свідомістю порядку”). Воно містить у собі не тільки анархічний тип політичної свідомості, але і компоненти інших форм суспільної свідомості - філософського, економічного, естетичного, релігійного, природно-наукові ідеї і концепції і т.д. Елементи його можуть існувати і за межами власне анархічного типу політичної свідомості, зокрема, інтегруватися в окремі теорії етатичної свідомості. Анархічний тип політичної свідомості - основна частина анархічної свідомості (стосовно до політико-правової сфери), що представляє собою цінністно-негативно орієнтовану, негативно “заряджену” стосовно держави, законодавству і т.д. підсистему, полюс усередині системи суспільної політичної свідомості. Може виявлятися як у рамках організованого анархістського руху, так і за його межами. Виражає початок “хаосу” у політичному житті й у політичній свідомості, багато в чому визначає анархічний “полюс” у правовій свідомості. Політична і правова свідомість анархістського руху - найбільш концентрована частина, екстракт анархічного типу свідомості. Містить у собі яскраво виражену анархічну ідеологію (теорію) і психологію.

Політична і правова ідеологія анархізму (теорія анархізму) теоретичний шар анархічної свідомості, у тому числі анархічного типу політичної свідомості. Це система політичних і правових ідей, концепцій, теорій, доктрин широкого спектра течій анархізму.

Політична і правова психологія анархізму - це психологічний шар анархічної свідомості, - сукупність почуттів, емоцій, настроїв і т.д. стосовно явищ політичного і правового життя, обумовлених насамперед ціннісними орієнтирами цієї свідомості. Анархічна психологія виражає високий ступінь соціальної нестійкості, настрою розпачу, вичерпаності терпіння окремих суспільних груп, прошарків. У періоди соціальних криз, революцій може виступати як свого роду “психологічна оболонка” масових, особливо ліворадикальних політичних рухів.

Основним поняттям у даному ряді є, як видно, поняття анархізму як типу суспільної свідомості. З ним співвідносяться (доповнюючи його або виділяючи його визначену частину) інші суміжні вищезгадані поняття. Тому особливе значення має виділення його ознак і визначення. До таких ознак анархічного типу суспільної свідомості, у тому числі його теоретичного шару, що характеризують цю свідомість як якісно відособлене, відносно самостійне і цілісне явище, відносяться:

1. Відображення моментів і явищ хаосу в політичному житті і політичній свідомості як частки випадку прояву початку хаосу в природі і суспільстві.

2. Негативне ціннісне відношення до політико-юридичних інститутів (держави, партії, і т.д. ).

3. Протилежність анархічного (”анти державницького”) і етатичного (”державницького”) типів політичної свідомості як основних підсистем усередині системи суспільної політичної свідомості.

4. Еволюційний розвиток і складний, неоднозначний склад анархізму як підсистеми політичної свідомості (складні ідейні комплекси, розмаїтість і багатоваріантність ідей, що еволюціонують, теорій, доктрин, течій анархізму, його глибокі історичні корені).

5. Світоглядний плюралізм і гносеологічний релятивізм.

6. Невід’ємний атрибут теорій анархізму - високий ідеал гіпотетичного бездержавного, що розвивається, самокерованого і процвітаючого суспільства, високоморальних вільних особистостей.

7. Наявність визначеного утопічного елемента пов’язано з недооцінкою історичного потенціалу ряду політичних і юридичних явищ, з обґрунтуванням можливості досягнення ідеалу анархізму в різних історичних умовах, з розумінням шляхів і термінів його здійснення, а також з періодично повторюваними практичними спробами реалізації ідеалу анархізму. У той же час анархістська утопія може історично виступати як антиутопія стосовно утопій етатичної свідомості.

8. Вираження інтересів різноманітних суспільних прошарків, груп з високим ступенем нестійкості їхнього соціального стану і досить незадоволених своїм місцем і роллю в суспільстві.

Періодична активізація цієї свідомості в історії відбувається в зв’язку з різким ростом соціальної нестійкості цих шарів, їх абсолютним і відносним ростом у складі населення, у періоди соціальних криз і зростання загального рівня нестійкості і напруженості у соціальній системі. Сукупність даних ознак (деякі з них докладніше розкриваються в наступному параграфі) досить повно характеризує анархізм як цілісне й у той же час складне-складене, різноманітне й історично мінливе суспільне явище. Відзначені ознаки відрізняють анархізм і від іншого типу політичної свідомості - етатизму.

2. Типи політичної свідомості
Потреби подальшого розвитку історії політичних і правових навчань поряд з вивченням різних просторово-тимчасових параметрів і рівнів політичної і правової думки, навчань окремих політичних мислителів вимагають проведення багатоаспектних досліджень “наскрізного”, що узагальнює, синтетичного плану, а також розробки загальних питань теорії історії еволюції суспільної свідомості. Початі в 1970-х - початку 1990-х рр. у цьому напрямку роботи створюють передумови для продовження і розширення наукових пошуків. Завершення колишніх і початок нових циклів еволюції політичних і правових систем, а також суспільної свідомості в країнах СНД і деяких інших країнах світу, створюють нові можливості для історико-теоретичного аспекту дослідження розвитку політичної і правової свідомості.

2.1 Діалектика хаосу і порядку
У сучасних умовах, коли намітилася загальнонаукова тенденція формалізації знань у різних галузях наук і зростання ступеня точності “гуманітарних наук”, нового значення набувають загальнонаукові підходи, що з’явилися, категорії, поняття й інші форми загальнонаукової інтеграції, синтезу накопиченої інформації. Так, на початку 1970-х рр. на базі успіхів кібернетики склалася нова наукова дисципліна – синергетика [1]. Вона вивчає спільну дію багатьох підсистем неупорядкованих систем усілякої природи (фізичних, хімічних, біологічних, технічних, економічних, соціальних і т.д. ), у результаті якого відбувається самоорганізація системи, а також загальні принципи і закономірності самоорганізації. Досліджується і зворотній процес - перехід системи від стану порядку до хаосу. Ця дисципліна, що виникає на стику фізики, хімії, математики, кібернетики, біології, соціології і т.д. одержує висновки, що мають загальнонаукове значення з проблем самоорганізації й організації, діалектики хаосу і порядку в різних системах. Деякі загальні положення синергетики уже використовуються як методологічні основи в історичній науці [2]. Представляється перспективним використання даних синергетики і стосовно до дослідження системи суспільної політичної свідомості. Однієї з важливих функцій загальнонаукових засобів пізнання є перенос знань з одних галузей наук в інші [3]. При цьому найбільш коштовний не механічний, прямий перенос раніше добутого, зафіксованого і визнаного знання з одних галузей в інші, а “перенос”, якщо можна так сказати, “творчий”, що має евристичний зміст, коли стерпне знання якісне переробляється, трансформується, внутрішньо видозмінюється й у результаті породжує нове знання - з урахуванням специфіки саме тієї галузі науки, де воно індукціюється. Це скоріше навіть не перенос, а саме індукція, індукування (своєрідне “наведення”) одного фрагмента знання іншим” [4]. В даний час у зв’язку з розвитком синергетики, статус загальнонаукових категорій здобувають категорії “хаос” і “порядок”, досить ґрунтовно розроблювальні в сучасних природничих науках і у філософії [5]. “Наведення” зазначених категорій на типи (полюса) політичної свідомості (анархізм і етатизм) дозволяє одержати нове теоретичне знання про суспільну свідомість і онтологічну природу анархізму. У літературі питання про співвідношення типів політичної свідомості з категоріями “хаос” і “порядок”, що виражають основні стани і фундаментальні початки природи і суспільства, не розглядалося. Діалектика категорій “хаос” і “порядок” ідеально відбиває об’єктивну діалектику співвідношення різних складних системних взаємодій явищ і процесів, а також узагальнено виражає діалектикові стану і принципів організації і самоорганізації динамічних систем. Приватними проявами, окремими сторонами, моментами “хаосу” і “порядку” (іноді іменованого “законом”) є такі суміжні поняття, що співвідносяться, і категорії як спонтанність - планомірність, неорганізованість - організованість, неформальність - формальність, невизначеність - визначеність, дисгармонія - гармонія, нерівномірність - рівномірність, нерегулярність - регулярність, мимовільність - довільність, незалежність - залежність, розмаїтість (різноманіття) - одноманітність, багатозначність - однозначність, асинхронність -синхронність, нестійкість - стійкість, нерівновага - рівновага, ірраціональність - раціональність, асиметрія -симетрія, революція - реформа і т.д. Ці різні сторони, грані відзначених явищ, що співвідносяться, форми складних їхніх взаємозв’язків у комплексі характеризують фундаментальну багатозначну пару категорій “хаос” і “порядок”. Перш ніж розглянути прояви “хаосу” і “порядку” у політичній свідомості, відзначимо деякі моменти діалектики цих початків, станів. При всій їхній протилежності, між ними існує багатоплановий, глибокий, взаємо проникаючий і зворотній зв’язок. У космологічних, геологічних, хімічних і інших процесах і явищах у природі, в економічних, політичних і соціально-психологічних і т.п. процесах і явищах у соціально-історичному розвитку “хаос” і “порядок” виступають як категорії, що фіксують динамічні внутрішньо системні співвідношення між предметами, явищами, процесами і т.д. При ближчому розгляді більш визначеної стає відносність і умовність протиставлення цих категорій. Наростання в системі елементів хаосу є наслідком порушення рівноваги сил, енергій, форм їхньої взаємодії; наслідком стагнації, дизфункції, кризи, дезинтеграцї, розпаду системи, включення її в руйнівні для неї взаємодії з іншими системами і т.д.. У той же час хаос усередині системи, що зберігається як ціле, виявляється як би її поверненням у стан, з якого відкриваються нові можливості руху, формоутворення, змістовних змін. Відбувається свого роду “стирання” колишньої системної пам’яті, розпад існуючих структур, відносин, взаємодій, і “розчищається” місце для будівництва радикально обновленої або якісно нової системи. Повний розпад системи може наступити при переході в стан хаосу макросистеми, у яку вона входить. Наступна стабілізація макросистеми може привести до формування в ній нових структурних системних елементів (наприклад, поява нових держав, союзів, блоків, і т.п. у ході криз і революцій у великих державних утвореннях, у результаті світових воєн і т. д.). Хаос виявляється переходом від одного рівноважного стану системи до іншого, з появою якого може змінитися і система. Момент хаосу - закономірна стадія в еволюції предмета, явища, системи явищ (системи систем), перехідний стан від одного рівня і форми організації до інших. У цьому відношенні хаос виступає як форма і засіб “переупорядкування”, “переорганізації”, як зміна ритму еволюції, розвитку, як ускладнений динамічний порядок у формі безладдя, як момент розвитку циклу форм, ступінь еволюції динамічних процесів, станів. І навпаки, порядок у визначеному відношенні, при деяких умовах виявляється підставою, джерелом початку хаосу або його схованою формою (наприклад, в умовах тривалої стагнації виникають багатошарові “тіньові” явища в економіці, політиці, праві і т.д., що сприяють нагромадженню, посиленню дестабілізації системи факторів у свідомості, суспільних відносинах, функціонуванні державних органів). Не випадково один з “батьків” синергетики розглядає порядок і хаос як відносно протилежні явища, “невіддільні один від одного” [6]. У свій час А.А. Богданов, незаслужено “забутий ” в історії суспільно-політичної думки, розглядав стан порядку і хаосу в зв’язку з проблемами організованості і неорганізованості громадського життя. Тенденцію до наростання неорганізованості в суспільному житті вчений зв’язував з неоднорідністю елементів суспільного цілого, стихійністю його розвитку і зовнішніх впливів. Неорганізованість по Богданову, є в цілому неефективна, марнотратна форма існування, оскільки “у всіх областях життя” вона означає “непродуктивну розтрату її сил, антагонізм її форм, суперечливість її проявів”. Надалі ця неорганізованість соціальної системи породжує боротьбу класів, що загострюється, приймаючої різної форми. Ця боротьба виступає як суперечлива єдність: з одного боку - як наслідок неорганізованості, з іншої, як форма, - засіб організації, силового зрівноважування суспільних сил. “Неважко зрозуміти, - писав він, - яке величезне значення для розвитку має все те, що вносить який-небудь порядок у цей хаос, що скільки-небудь організує ту неорганізованість, що ставить які-небудь рамки цієї дисгармонії, як це роблять примусові норми. От чому суспільна творчість у цій області розгортається з величезною силою і породжує величезне багатство форм. Це результат суворої життєвої необхідності” [7]. Очевидно, цим порозумівається й активна багатопланова розробка “державницького” типу свідомості, що моделює різні форми організованості і протистоїть у сфері ідеології початкові хаосу.

Між “хаосом” і “порядком” існують визначені зворотні генетичні зв’язки. У ряду випадків системи можуть еволюціонувати від порядку до хаосу. Цей напрямок еволюції фіксує другий закон термодинаміки. Подібний напрямок розвитку може мати місце й у правовій сфері, коли надлишкове ускладнення і жорсткість порядку, що збільшує потік суперечливих законів, указів, інших актів без відповідної їхньої координації, може створити ефект хаосу з порядку. В інших випадках має місце протилежна спрямованість еволюції систем - від хаосу до порядку. Лауреат Нобелівської премії Ілля Пригожий і його співавтор Ізабелла Стенгерс констатують, що тепер у науці “відомо, що нерівний розподіл - потік речовини або енергії - може бути джерелом порядку” [8]. Хаос виступає як “перетворений” порядок, як прояв внутрішньої еволюції порядку. Переосмислюючи концепцію хаосу, синергетика, зокрема, уводить поняття “детермінованого хаосу” як “надскладної упорядкованості”, що існує неявно, потенційно і може проявитися у величезному різноманітті упорядкованих структур” [9]. Сучасні уявлення про світ, його кінечності і нескінченності, єдності його хаотичності і закономірності приводять до уточненого розуміння природознавства. З області знання про закони природи, у міру проникнення в таємниці світобудови, природознавство “стає знанням про діалектика закону і хаосу. Нерозривність закону і хаосу, що колись усвідомлювалася в основному на інтуїтивному рівні, у даний час усе частіше виступає як свідомо фіксуємий вихідний принцип досліджень” [10]. В даний час “хаос” перестав бути синонімом відсутності порядку і знайшов структуру, подібно тому, як перестав бути синонімом “ніщо” фізичний вакуум [11]. У цьому змісті сучасна наука як би наново “перевідкриває” глобальність діалектики явищ “хаосу” і “порядку”, нові прояви й аспекти протиріч і протилежностей. Відкриття передвіщених раніше численних античастинок, антиречовини (антиматерії), явищ анігіляції у фізиці, дослідження антитіл і антигенів у біології і медицині, різних ступенів стабільності і нестабільності елементарних частинок, поглиблення знань про стан систем у “не урівноважених” ситуаціях, про еволюцію систем від “хаосу” до “порядку” і назад, розробка проблем несиметричності Всесвіту, про величину симетрії і її порушень [12] і т.д. - усе це уточнює ряд загальнонаукових понять, розширює уявлення про співвідношення, зміст і зміст явищ порядку і хаосу. Подібні явища виявляються й у будівлі, функціонуванні суспільної свідомості. У цьому відношенні анархізм як тип політичної свідомості виступає і як якась політична антисвідомість стосовно етатизму.

2.2 Етатизм і анархізм.
Ці різновиди суспільної свідомості виступають і як форми відображення, і як форми відносин суб’єкта, що пізнає, (окремого мислителя, великих і малих соціальних груп, суспільства в цілому) до пізнаваного об’єкта, як “діяльність у формі відносин” [2]. З обліком тісного онтологічного і гносеологічного зв’язку політичної і правової свідомості з державою і супутньої йому такою формою права як законодавство представляється плідним виділення такого критерію типізації політичної свідомості, як його ціннісне відношення до цих явищ. У рамках ціннісного відношення суб’єкта до об’єкта “предмет може бути не тільки цінністю, але й антицінністю або нейтральним в аксиологічному змісті ” [3]. Для типів політичної свідомості такою цінністю й антицінністю виступають держава, законодавство і деякі інші явища. Наявність визначеного ціннісного знака або заряду (”плюса” або “мінуса”), що позначають позитивне або негативне відношення політичних ідей, теорій до державності, кристалізує внутрішню полярну структуру суспільної політичної свідомості, пояснює механізм його генезису і функціонування. Дане ціннісне відношення виступає як суперцінність, що утворює протилежні типи усередині політичної свідомості. Відзначене відношення “і є та серцевина типу політичної свідомості, його інтегруючий фактор” [4].

У сучасній літературі виділяється два основних типи політичної свідомості по їхньому полярному відношенню до держави - “державницький” тип (етатизм) й антидержавницький тип (анархізм) [5]. Кожний з них має свою складну структуру, широкий спектр ідей та теорій, є підсистемою системи політичної свідомості. У правовій свідомості анархізм також є визначеним полюсом-підсистемою ідей, теорій. Тут об’єкт його негативного ціннісного відношення - законодавство держави. Стосовно законодавства в анархічній правовій свідомості утримується значний негативний “заряд”. Різні варіанти правових ідей анархізму досить співзвучні ідеалам соціологічної й особливо психологічної шкіл у теорії права, а також доктринам природного права. Однак категоричне заперечення законодавства (свого роду антизаконодавча спрямованість) і різке протиставлення його деяким іншим, визнаним анархізмом формам права, відрізняє анархічну правову свідомість від інших теорій права. У крайньому варіанті анархізм мислить подолання законодавства через його граничний розвиток як тимчасової історичної форми (А. Л. Гордін). У негативно-ціннісній спрямованості анархічної правової свідомості виявляється його значна політизація і єдність політичної і правової анархічної свідомості в аксиологічному плані. У цьому змісті вони мають багато загальних рис і властивостей. Анархічна правова свідомість багато в чому виступає як політико-правова свідомість визначеної ціннісної орієнтації. Анархізм і этатизм, як типи політичної свідомості відбивають та освоюють політичну дійсність і у визначеній мірі творчо сприяють формуванню і різносторонньому розвиткові суперечливих процесів у політичному житті, їх прискоренню або уповільненню. Внутрішня цілісність типів політичної свідомості визначає особливості понятійного, категоріального апарата відповідних його підсистем, що мають як внутрішньопідсистемні, внутрішньогрупові так і визначені міжпідсистемні, міжтипові зв’язки і взаємодії. Представниками этатичного типу політичної і політико-правової думки в Росії наприкінці XІ - початку XX вв. (різних частин спектра цього типу свідомості) були, наприклад, ліберали Б.Н. Чічерін, М.М. Ковалевский, Н.М, Коркунов, ліберал, конституційний демократ CA. Муромцев, соціал-демократ Г.В. Плеханов, соціал-революціонер А.Ф. Керенський, комуністи В.І. Ленін, Л.Д. Троцкий, Н.І. Бухарін, Й.В. Сталін і багато хто інші. До числа великих теоретиків анархізму другої половини XІ - початку XX вв. у Росії, менш відомих, але мислителів європейського і світового масштабу, відносяться, наприклад, теоретик революційного анархізму-колективізму M А. Бакунін, анархісти-комуністи П.А. Кропоткін, А.А. Карелін, анархіст-гуманіст А.А. Боровий, анархіст-універсаліст Гордін, теоретик асоціаційного анархізму П.Д. Турчанінов (Лев Чорний), прихильник містичного анархізму А.А. Солонович та інші. Імена теоретиків анархізму не випадково менш відомі. У 1920-х - 1930-х рр. А.А. Боровий, А.А. Солонович, А.Л. Гордын і багато хто інші піддавалися репресіям, багато їхніх робіт заборонялися і замовчувалися, відомі випадки конфіскації і пропажі неопублікованих рукописів (наприклад, при арешті А.А. Солоновича в 1930 р. була конфіскована його тритомний машинописний рукопис “М.А. Бакунін і культ Ільдабаофа”, доля якої невідома) [6]. Довгий час замовчувалось і про анархізм великого російського письменника Л.М. Толстого [7], до останнього часу не досліджувалися політичні і правові погляди і такого найбільшого теоретика анархізму як П.А. Кропоткін. Сучасний рівень розвитку історії політичних і правових навчань і знань про структуру, систему і функції суспільної свідомості, а також історичний досвід дозволяють визнати некоректною, з наукового погляду, постановку питання про “гарний” або “поганий” тип політичної і правової свідомості. Кожний з них має різноманітні форми, варіації, що часом істотно відрізняються один від одного(як, наприклад, тоталітарний сталінізм від лібералізму в “державницькому” типі ). У різних ситуаціях, відносинах, комбінаціях між собою вони можуть мати як прогресивне, так і реакційне значення, грати різну практико-політичну і пізнавальну роль. Це не означає, що типи свідомості не мають специфічні риси, властивостями, що мають те або інше значення в політичній і юридичній дійсності, на практиці, для визначених історичних ситуацій, періодів і т.д. Так, анархічний тип політичної свідомості характеризується більшою часткою утопізму і більш вираженим суб’єктивізмом, волюнтаризмом і максималізмом. Ці якості, тією чи іншою мірою, властиві і різним варіантам етатизму, де, наприклад, у тоталітарній свідомості вони виявляються не менш активно, чим в анархізмі. У цьому відношенні крайності, у визначеній мірі сходяться. Анархічний тип політичної свідомості, як і етатичний, іде своїми коренями в глибокі історичні шари, видимо, синхронні появі перших держав. Можна припускати, що ранні ідеї з цінністно-негативним відношенням до держави і закону виникали як ідеалізація колишнього родоплеменного ладу, пам’ять про яке збереглася в суспільній свідомості, а з іншого боку, що як спонтанно виникає в деяких груп населення, у соціально-напружених ситуаціях, відношення до держави, його конкретним представникам і органам, включеним у механізм експлуатації і гноблення в рабовласницькому і феодальному суспільствах. Як відомо, уже політична і правова думка стародавнього світу дає яскраві зразки цього типу свідомості (Лао-цзи в Стародавньому Китаю, частина софістів, кініки в древній Греції, почасти раннє християнство в Стародавньому Римі і т.д. ). У середні століття цю традицію зберігали політичні ідеї деяких течій релігійного сектантства. У середньовічній Росії представником цього типу свідомості був вільнодумець Теодозій Косой [8]. Його “нове навчання” склалося в 50-60-х рр. XVІ ст., приблизно в той же історичний період, що і теорія “Москва - Третій Рим” старця Філофея - представника етатичної політичної свідомості цього часу. Період російського централізованої держави і формування станово-представницької монархії дає, мабуть, перший зафіксований в історичних джерелах і досить відомий у літературі значний майже одночасний “сплеск” полярних типів політичної свідомості в Росії. Теоретична кристалізація анархізму, перехід від докласичного до класичного анархізму відбувається в XІХ ст. (М. Штирнер, П.Ж. Прудон, М.А. Бакунін, Элізе Реклю, Дж. Гільом, П.А. Кропоткін та ін.). В XІХ - початку XX ст. завершується оформлення біполярної системи політичної свідомості і його підсистем - етатизма й анархізму. Надалі йде процес ускладнення підсистем, вироблення варіацій ідей і доктрин відповідних типів, внутрішньотипове угруповання теорій, течій політичної думки. Формується постклассичний анархізм, так сказати, теорія анархізму “нового” покоління. У Росії в 1920-х роках найбільшими його теоретиками були А.А. Боровий, Гордін, А.А. Солонович і деякі інші. Л.С. Мамут не без основ думає, що загальні риси будівлі політичної свідомості як відносини “не можна знайти і пояснити лише з вглядування в нього самого, тому що задає них йому композиція тієї макросистеми, у яку воно (через “суспільну свідомість” і “ціннісні форми свідомості”) входить, а саме свідомість у цілому” [9]. Погоджуючись з даним судженням, думаємо, що для дослідження типів політичної свідомості необхідно враховувати деякі онтологічні моменти, що визначають діяльність свідомості, зокрема, і інші макросистеми, у які включене суспільна свідомість і його форми (культура, суспільство, природа). Загальнонаукові підходи, що формуються, дозволяють це зробити в першому науковому наближенні. Використання в дослідженні суспільної свідомості загальнонаукових даних, закономірностей, може, згодом відкрити реальну перспективу широкого застосування математичних і інших методів більш точної обробки інформації про стан і динамік політичної і правової свідомості, їх структурі, змісті й еволюції. Анархізм і етатизм як типи політичної свідомості являють собою пари протилежних типів-полюсів. Однак ця протилежність не виключає визначених можливостей їхньої взаємодії (у тому числі і часткового взаємообміна деякими елементами - ідеями, фрагментами теорій і т.д.) у ході історичної еволюції типів політичної свідомості. Характерною рисою еволюції, співвідношення і місця цих типів свідомості в політичному житті є наступна історична закономірність: етатизм завжди був одночасно й опозиційним, і офіційною, підтримуваною державною владою (яка б вона не була) типом політичної свідомості. Анархізм же існував в історії тільки як неофіційний і опозиційний тип політичної свідомості, хоча ступінь і форми опозиційності мінялися, а часом мало місце і часткове тимчасове співробітництво анархічного руху з владою, що відбивало й у появі специфічних елементів в анархічній свідомості, наприклад, у період революцій. Різне відношення державної влади до “державного” і “антидержавному” типам політичної свідомості створювало і розходження в умовах їхнього розвитку - більш-менш сприятливі для етатизма і, як правило, менш сприятливі або гранично несприятливі для анархізму. Це відбивалося на рівні розробки різних проблем, особливостях структурування теорій, повноті категоріального апарата, що домінує співвідношенні пізнавальних і пропагандистських задач ідеології і т.д.. У цьому відношенні найбільш розвинуті зразки теоретичної етатичної свідомості конкретного періоду звичайно більш ретельно розроблені в цілому ряді аспектів у порівнянні із сучасною анархічною свідомістю, хоча пізні анархічні теорії можуть бути грунтовніше і глибше розроблені, чим більш ранні етатичні. Однак можна відзначити визначне історичне відставання анархізму (у порівнянні з етатизмом) у позитивному освоєнні політичної реальності, що зв’язано з його специфічною цінністно-пізнавальной орієнтацією. Але це відставання не відноситься до нерідко випереджального розвитку (знову ж у порівнянні з етатизмом) критичного сприйняття анархізмом мінливої політичної дійсності.

2.3 Початок хаосу та порядку
Діалектика порядку і хаосу знаходить прояв у біполярній і цінностно дуалістичній орієнтованій структурі політичної свідомості. З урахуванням вищевідзначених підходів теорії самоорганізації складних систем, можна припустити наступну узагальнену системно-динамічну модель будівлі і функціонування політичної свідомості. Це динамічна система, що еволюціонує, з біполярною внутрішньо складною структурою, що включає два типи політичної свідомості - етатизм і анархізм, що мають складний динамічний спектр течій. Дана система еволюціонує і як якась цілісність, і у формі еволюції типів і течій усередині них, і разом з макросистемами, у які вона входить (”суспільну свідомість”, “свідомість”, “суспільство ” і т.д. ). Політична свідомість ідеально сприймає, відбиває об’єктивну багатогранну діалектику хаосу і порядку і, у свою чергу, проектує пізнавані закономірності, конструюємі гіпотези і т.д. про цю діалектику у свідомості (пізнання і самопізнання) і на практико-політичну реальність. Політична свідомість сприяє своєчасному і ефективному за формою і змістом перекладові політичної системи в стани “хаосу” і “порядку” у міру входження суспільства у визначені “крапки розвитку”, підтримує функціонування політичної системи, що трансформується, сприяє проходженню нею “періоду кризи”. Ідеологічно і психологічно воно забезпечує “включення ” і “вимикання” механізмів політичної стабілізації і дестабілізації в суспільній еволюції. При цьому вирішуються “надзадачі” - сприяння збереженню суспільства, відповідності політичної системи потребам суспільного розвитку, гармонізації соціальних відносин за рахунок гармонізації політичних відносин і поглиблення пізнання політичної сторони реальності.

Подібну системно-динамічну модель з погляду синергетики має і правосвідомість. Але основною “віссю обертання” цієї системи відповідно до діалектики хаосу і порядку є ціннісне відношення структурних частин системи правосвідомості до права і закону, праворозуміння [0]. Задачі правової свідомості зв’язані з мінливими блоками задач і “надзадачами” політичної свідомості, яка концентрується в іншій сфері - насамперед в області забезпечення і пізнання закономірностей розвитку прав і свобод особи, соціальних груп, класів, націй, народів, людства і т.д.. Анархічну свідомість можна розглядати як окремий випадок відзначених фундаментальних явищ, як перетворену ідеальну форму об’єктивного хаосу, його елемент. Мається ряд рис, властивостей, що виявляють це “споріднення”. Система ідей, образів і т.д. анархічної свідомості власне кажучи - засіб моделювання і сама модель “хаотично самоорганізованого” суспільства. Ідеалом анархічної свідомості є відсутність яких-небудь заздалегідь заданих “системозамикаючих” параметрів. Не визнається якої-небудь “штучної” організації, твердих позитивних структур у політичному житті, в ідеології, у праві (хоча маються досить тверді логічні й образні структури заперечення). Розвиток суспільства розуміється як результат дії нескінченної безлічі мікросил (у соціальному житті - індивідів, їхніх груп, великих соціальних утворень і т.д. ). Неможливість повного і точного охоплення всієї безлічі суспільних і природних взаємодій у макро- і мікросвіті, відповідно до логіки анархізму виправдує і пояснює повне відмовлення від свідомого регулювання стихійних процесів у суспільстві. Для “спонтанної свідомості” безліч стихійних взаємодій і є єдино можливий природний порядок, що розуміється як мимовільна саморегуляція, самонастроювальна стихія. Стихійна самоорганізація суспільства визнається результатом природної внутрішньосистемної самоорганізації відносин, інтересів вільних і свідомих особистостей, їхніх груп. Характерне відмовлення від яких-небудь примусових політичних інститутів, наділених владою і компетенцією за своїм розсудом регулювати, упорядковувати громадське життя. Типове і відмовлення від твердих методів регулювання соціального життя і визнання норм стихійно, “знизу” що складаються, що постійно уточнюються, що обновляються і т.д. з урахуванням найменших змін у соціальному житті, у, волі й інтересах осіб, груп, союзів, що установили в договорах між собою ці норми. Передбачається, що нескінченне число сил, що діють на соціальну систему зсередини і ззовні за умови вільної і повної реалізації всіх інтересів, взаємодій, усіх прогресивних потенційних можливостей, забезпечує досягнення суспільством і його членами максимально можливої гармонії, волі і процвітання. Думка про зв’язок анархізму і проблеми порядку в “державницькій” свідомості в загальній формі висловлювалися давно [1]. В анархізмі кінця XІХ - початку XX ст. (Л.І. Мечніков, П.А. Кропоткін, Элізе Реклю та інші ) також можна простежити визначену само ідентифікацію зі стихійними процесами в природі і суспільстві. Різні варіанти методології анархізму в XІX-XX ст. були фактично набудовані на переробку, відтворення і додаток до філософії, політики, права і т.д. різних аспектів хаотичних процесів і станів у природі, суспільстві, свідомості. “Хаотична методологія” анархізму мала різноманітні форми (релятивізм і соліпсизм М. Штирнера, “синтетична філософія” і механістична діалектика П.Ж. Прудона, “негативна діалектика” M. А. Бакунина, стихійно-матеріалістична природно-наукова філософія П.А. Кропоткина, інтуїтивна філософія А.А. Борового, містична діалектика А.А. Солоновича, “эпістемологічний анархізм” П. Фейерабенда і т.д. ) і дозволяла многопланово відобразити, виразити хаотичний момент природних і соціальних явищ, процесів. У періоди соціальних революцій, воєн, великих реформ виникає свого роду посилюючий резонанс “хаотичного світогляду”. Наростанню соціального хаосу відповідає швидкий ріст елементів “хаотичної свідомості” - анархізму в суспільній свідомості. Етатизм, “державницька” свідомість як тип політичної свідомості, навпаки, має ознаки того, що він є перетвореною ідеальною формою прояву в конкретній області фундаментальної тенденції до порядку, урегульованості, організованості. Широкий спектр, плюралізм етатичної свідомості від лібералізму до крайніх форм тоталітаризму, відповідають діалектиці порядку, різноманіттю його проявів у політичній сфері. Типи політичної свідомості, тісно взаємодіючи і взаємовиявляя один на одного, разом з тим мають свій власний цикл і ритм розвитку, свої “піки активності”, обумовлені системою факторів - географічних, економічних, політичних, духовних. Етатичний тип політичної свідомості передбачає, прогнозує, узагальнює етапи еволюції держави, розвиток нею форм, режимів, зовнішньої політики, обґрунтовує необхідність зміцнення держави як фактора інтеграції й упорядкування громадського життя, перехід його до нових, більш ефективним у конкретній історичній обстановці державним формам. Цей тип орієнтований, у цілому, на пізнання позитивних аспектів природи держави, влади, юридичних норм, регіональних і світових політичних процесів, тенденцій. Анархічний тип політичної свідомості безпосередньо пов’язаний з іншими сторонами політичних явищ, процесів: регіональні і глобальні кризи тих або інших державних форм, їхнє руйнування і виникнення нових. Цей тип свідомості переважно “показує” і прогнозує можливі негативні наслідки тих або інших сторін, форм, методів державної діяльності, попереджає, нерідко в метафоричній формі, про кризу і крах держави, про завершення стадій, етапів державної еволюції. Звідси нетотожність ритмів еволюції етатичного й анархічного типів політичної свідомості. Це не виключає і можливості збігу, у ряді випадків, періодів їхньої активізації, злетів творчої активності під час глибоких соціально-політичних криз або в моменти загального духовного пробудження. Типи політичної свідомості не зводяться до їхній найбільш зрілих теоретичних форм, вони значно ширші й історично і по своїх рівнях. Зустрічаючись в історії, починаючи з глибокої стародавності, окремі ідеї, співзвучні ідеям, теоріям зрілого теоретичного анархізму XІХ - початку XX ст., можуть бути віднесені до даного типу політичної свідомості, однак не можна не відзначити їхніх істотних розходжень у теоретичному рівні, формі. Не зводиться тип політичної свідомості і до ідеології, програмам, документам по-своєму організованого анархістського руху, - вони є лише ідеологічно концентрованою частиною цієї свідомості. Ідеї цього типу свідомості мають ходіння і за межами анархістського руху, можуть існувати в суспільній свідомості й у випадку розпаду конкретного руху, анархічних груп, союзів і т.д.. Далі, виникає питання - чи існують які-небудь елементи, “цеглинки” етатичної та анархічної свідомостей? Очевидно, існують. До них можна віднести основні аксіоми даного типу політичної свідомості, характерні для нього ціністно-відношеннєві поняття, образи, судження, що складають “кістяк” доктрини і типові для ряду теорій даного типу. В анархізму свої антидержавні “первинні ” ідеї, установки, принципи. У етатизму свій ціннісний і ідейний “фундамент”. Але чи можуть ці характерні типові ідеї, принципи бути “уплетені в тканину” теорії протилежного типу? Як правило, цього не відбувається в спокійні історичні періоди, коли більше можливостей для поступового формування більш “чистих” у типовому відношенні теорій, течій політичної думки. Більш того, у найбільш принципових питаннях у наявності несуміснісних ідей протилежних типів. Однак в умовах бурхливих соціально-політичних процесів, глибоких криз, великих конфліктів і катастроф, залишається менше можливостей для типової “чистоти” теорії, відбувається більш інтенсивний ідейний пошук, експериментування, апробація різних нових ідей, теорій, обмін ними (у тому числі й у силу високого ступеня динаміки і суперечливості політичних процесів, розмаїтості змішаних перехідних форм в економічній, соціальній і політичній сферах). Фрагменти анархічної свідомості можуть бути “уплетені” у структурні компоненти іншого типу свідомості, зокрема, у різновиді революційного радикального етатизму, у концепції революційно-демократичного етатизму, у деякі доктрини лібералізму (у питаннях критики державності, законів, політичних і правових інститутів, у прогнозах їхнього майбутнього розвитку, у значенні, що додається стихійним, безпосередньо демократичним і популістським ідеям, формам і методам здійснення влади, зміни і застосування законодавства і т.д. ). Так, елементи антидержавної руйнівної свідомості малися в ідеології більшовизму в 1917-1918 р. (і пізніше, але в істотно меншій кількості). Малися подібні елементи і в поглядах ряду теоретиків і публіцистів радикально-демократичного напрямку в період розпаду колишнього СРСР. Елементи анархізму, інтегровані в нову для них систему, додають цій системі деякий додатковий критичний анархічний імпульс і в той же час, в іншому ідейному і політичному контексті грають уже нову роль. Включення в концепції етатизму деяких типових для анархічної свідомості ідей має двоїсте значення. Це може допомогти відновленню теорії, її модернізації і соціальної адаптації в умовах соціально-політичної кризи, трохи розширити соціальну базу ідеології за рахунок осіб, приймаючих більш революціонізовану і критичну теорію, обновлену ідеологічну символіку. Але можуть бути і наслідку іншого характеру - ідеологічна дифузія, здатна в деякому відношенні дезорієнтувати стабілізуючу практико-політичну спрямованість теорії, послабити мобілізуючу соціальну активність роль деяких концепцій етатизму для рішення конкретних економічних, політичних і інших практичних задач, додати теоретико-прикладному шарові політичної свідомості деякі додаткові утопічні риси. Якою би не здавалася малою роль анархізму в політичній свідомості окремих історичних періодів, як би не зменшувалася його активність, цей полюс політичної свідомості продовжував існувати і функціонувати. Також як не міг зникнути і “державницький” тип свідомості навіть в епохи банкрутства, розпаду, загибелі малих і гігантських держав, під час світових воєн і т.д. “Історія не знає періоду, - справедливо пише Л.С. Мамут, - у якому вся домарксистська свідомість виявилася б на 100% “державницькою” або цілком “антидержавницькою”. Причина в тому, що дані два типи політичної свідомості не могли існувати (у контексті соціокультури класового-антагоністичного суспільства) один без іншого. По логіці речей вони повинні були доповнювати один одного і доповнювали” [2]. Це ж можна констатувати і для більш пізнього періоду другої половини XІХ-XX ст. Причому найбільш зрілих форм, обидва типи політичної свідомості досягають, осмислюючи причини, досвід тоталітарних держав і світових воєн XX ст. Обоє полюса відігравали визначену роль і в пізнанні, і в політичному житті. Так, анархізм, як і лібералізм у рамках етатизму, має яскраво виражену антитоталітарну спрямованість. Їхнє придушення і переслідування створює більш сприятливий ґрунт для формування тоталітарного політичного режиму і відповідної свідомості. Недооцінка й ігнорування анархічного типу політичної свідомості в історії політичної думки свідчить, з одного боку, про наявність деяких “білих плям” у дослідженні історії опозиційної політичної думки, а з іншого боку, про некритичну самооцінку і визначені стереотипи офіційного “державницької” свідомості. Соціально небезпечними можуть бути тенденції, що полягають і в анархічній свідомості (їхній “крайня крапка” - руйнування державності), і в етатичній свідомості (їхня практико-політична межа - крайня форма тоталітарної держави, що не менш небезпечна в умовах збереження загрози світової ядерної війни, чим не руйнування державності?). Але було б помилково недооцінювати й об’єктивну роль етатизму й анархізму в механізмі політичної еволюції, у сприянні переходові суспільства в історично назрілі стани “порядку” і “хаосу” (як ступіні до нового стану порядку). Суспільством потребуються, у мінливих пропорціях і формах (у різних умовах) обидва типи політичної свідомості - і етатизм, і анархізм. З початком хаосу і порядку цілком погодяться також соціальні основи типів політичної свідомості, організаційні форми відповідних їм політичних рухів і політичне поводження їхніх учасників. Якщо етатизм опирається на стійкі соціальні класи, шари, групи як носії тенденції порядку, стабільності, то соціальна база анархізму досить специфічна. Як правило, це суспільні шари з проміжним, хитким положенням. Це витіснення на периферію соціально-політичного життя та прошарки, що розоряються, декласовані групи й індивіди. Наприклад, ранній даосизм у Китаєві (VІ-ІІІ ст. до н.е. ), що у цілому може бути віднесений до даного типу політичної свідомості (з виправленням на відповідній епохі теоретичний рівень, форму вираження ідей, образів і т.д. ), був ідеологією селян, що розорилися, незаможних соціальних прошарків. Кініки у Стародавній Греції, що проіснували, як відносно самостійне явище тисячоріччя (з V ст. до н.е. ) були популярні серед соціальних низів давньогрецького світу, типологічно родинно давньокитайському даосизмові і бунтарським ідеям ранньохристиянських сект [3], атрибутом ідеології яких також - була критика і заперечення держави і законів рабовласницького ладу в прийнятній історичній формі. Відома наявність люмпенпролетарского елемента в ранньохристиянських громадах [4]. Соціальну опору середньовічних релігійних сектантських рухів, деяких ідейних течій у періоди селянських повстань, воєн, що мала риси властиві “антидержавному” типові політичної свідомості, також складали зубожілі, зневірені соціальні групи (в основному селян, у тому числі фактично і навіть юридично близькі по своєму положенню рабам).

Соціальною основою теоретично зрілої, “розпакованої”, розгалуженої анархічної свідомості XІХ ст., відповідно до стереотипу, довгий час існуючий у радянській літературі, визнавалися винятково дрібнобуржуазні шари. Однак ця характеристика, що дійсно фіксує ряд важливих моментів, не пояснювала значний люмпенпролетарский компонент анархізму, наявність ряду інших груп, схильних до анархізму серед робітників, селян, інтелігенції, студентства, досить умовно віднесених до дрібнобуржуазних прошарків. Дрібна буржуазія, у силу її проміжного суперечливого положення між буржуазією і робітничим класом, дійсно досить піддана анархізмові (хоча частина її симпатизує і тоталітаризмові). Однак факти свідчать, що конкретно-історична основа анархічного типу політичної свідомості ширше і більш різноманітна. Вона існувала і мала різні форми і до появи власне буржуазії (і дрібної буржуазії в тому числі). “Носіями” цього типу свідомості були переважно досить хитливі в соціальному відношенні прошарки та групи. Можна визнати, що дрібна буржуазія є важливою складовою частиною соціальної основи анархізму в період появи його розвинутої теоретичної форми (XІX-XX ст.). У цілому ж його соціальною основою була сукупність суспільних прошарків, груп з високим ступенем соціальної нестійкості: значна частина дрібної буржуазії, люмпен-пролетаріату, декласованих елементів, у тому числі з привілейованих станів, груп, частина робітничого класу, що розоряється, селянства, інтелігенції, студентства і т.д. [5]. Для “маркірування” соціального ґрунту крайнього революціонізму й анархізму становить інтерес вироблене в соціології і широко застосовуване в даний час поняття “маргінальности”. До рис маргінальної особистості в сучасній соціології відносять не адаптивність у багатьох відносинах до соціального життя, не включеність в існуючу легальну упорядковану систему відносин, наявність визначеного соціально-психологічного дискомфорту, здатного виявлятися в несподіваних формах пасивного й активного поводження [6]. Маргінальні шари, поставлені на грань розпачу і безнадійності, у визначених умовах виявляються носіями анархічної свідомості. Важливо відзначити, що в сучасному суспільстві до рис маргінальності відносяться і відчуженість від системи споживання, і соціально-психологічна незадоволеність своїм положенням, не завжди прямо пропорційна значності доходів і рівневі матеріальної забезпеченості. Маргинали не обов’язково представники “низів”, є серед них і вихідці із середніх соціальних прошарків і навіть з еліти [7]. Одним з факторів маргиналізації є і труднощі адаптації для окремих суспільних прошарків, професійних груп до сучасного рівня розвитку технічної цивілізації. Однак однієї характеристики соціальної основи анархізму як “маргінальних прошарків” також недостатньо, оскільки ці шари є основою для ультрарадикальної ідеології в цілому (у тому числі етатичного типу). Найбільш загальною рисою соціальної бази анархізму є саме високий рівень соціальної нестійкості, що складають цю базу прошарків, груп, особистостей. До них відносяться маргінальні групи, декласовані елементи, проміжні шари між відносно стійкими, але протилежними класами, групами, люмпенізовані прошарки. Ці соціальні утворення можуть бути основою інших радикальних рухів, форм-свідомості (наприклад, різних тоталітарних форм свідомості і відповідних рухів). У даному випадку важлива переважна тенденція спрямованості зміни нестійкості в соціальному стані і відповідна їй установка у свідомості. Можна висловити наступну гіпотезу: переважна тенденція в наростанні соціальної нестійкості і відсутність видимої перспективи стабільності в рамках даної політичної і правової системи, сприяють формуванню деструктивних, дезінтеграційних установок у свідомості. Соціальні групи з таким напрямком еволюції соціальної нестійкості схильні до анархізму. Протилежний напрямок розвитку соціальної нестійкості і видима можливість визначеної стабілізації і поліпшення матеріального і політичного положення за умови стабілізації й упорядкування політико-правової системи сприяють формуванню установки на виправданість більш твердих форм наведення очікуваного і бажаного порядку, на сильну владу, авторитарний і тоталітарний режим. Типам політичної свідомості, їхньої орієнтації на хаос і порядок, в основному, відповідають пов’язані з ними форми політичних партій, рухів. Етатичний тип свідомості корелює політичними партіями, рухами, союзами з більш твердою внутрішньою організацією (принаймні що циклічно зміцнюється синхронно парламентським виборам) і, як правило, раніш або пізніше інсталюїмими в політичні партії, що прагнуть захопити державну владу і здійснити визначене “упорядкування” суспільних відносин відповідно до інтересів соціальних груп, що представляються. Анархічний тип політичної свідомості в організаційному плані переважно зв’язаний з такою формою як політичний рух, що не прагне до захоплення влади, що виступає на практиці як фактор критики, опозиції, дестабілізації, дезинтеграцї в державно-організованому суспільстві. Тобто, “хаотична” природа анархізму й теорії, а також і в організаційному відношенні знаходить цілком адекватне вираження. Спроби створити анархістську партію не раз починалися, у тому числі й у Росії, у колишньому СРСР, наприклад у 1917-1920-х рр., не мали успіху. Організаційні форми анархічного руху далекі твердій дисципліні при відсутності індивідуальної згоди з тим або іншим рішенням, централізованому керівництву і твердій обов’язковості рішень “керівних”, представницьких органів (з’їздів, конференцій, комітетів, центрів і т.д. ) для “нижчестоящих” у вертикальному відношенні структур (федерацій, конференцій, асоціацій, союзів, груп, окремих членів і т.д. ). Створення партії за участю анархістів може бути здійснено, видимо, лише на якійсь змішаній етатично-анархістській основі (ця тенденція найчастіше виявляється в анархо-синдикалістському русі, що орієнтується на організований робочий рух). Однак, якщо теоретично можна допустити такий варіант під тиском суперечливих факторів, обставин, як результат компромісу, диктуюмого конкретними політичними розуміннями, то можна пророчити короткочасність і перехідний характер подібної організації.

З початками “хаосу” і “порядку” пов’язане і поводження різних суб’єктів політичних відносин. У політичній психології розрізняються норми політичного поводження при стабільних і нестабільних політичних систем. Стабільна політична система “має потребу у своїх активістах лише на визначених, досить короткочасних поворотах виборчого маховика… В епохи ж криз усі політичні партії й організації вимагають більшого ступеня включенності і лояльності”. Для анархічного руху в обох ситуаціях характерно неординарне поводження. Спектр такого неординарного поводження може бути досить широкий: від кампаній цивільної непокори (гандістського типу) і неучасті “у злі” (толстовського типу) до активного насильницького опору, терористичних актів і збройної “партизанської війни” (наприклад, по типу “Червоних бригад” в Італії). Однак, у будь-якій формі - аполітичного бойкоту, бездіяльності або активних політичних акцій, анархізм виступає як прояв початку “хаосу” стосовно існуючому “порядку”. У періоди революційних криз інтенсивність такого поводження анархічних груп, хаотизуючого систему, що дестабілізує порядок, “розкачуэ” суспільну свідомість, різко зростає. Під час кульмінації революційного руйнування поводження анархістів багато в чому “зливається” зі стихійними анархічними тенденціями в поводженні революційних мас. Виникаючий при цьому свого роду “хаотичний резонанс” підсилює інтенсивність пропагандистської і практик-політичної діяльності анархізму. Це, у свою чергу, стимулює масові дії, акції, які сприяють руйнуванню колишньої соціально-політичної системи. У цих умовах відбувається деяка інтеграція елементів системи анархічної свідомості (насамперед його критичної програми) в ідеологію широкого визвольного і революційного рухів . Після чергової стабілізації системи починається “відлив” “хаотичної свідомості” і відбувається поступове “вимивання”, “фільтрація” цих ідей, фрагментів концепцій з офіційної політичної ідеології і часткове збереження їх у сфері критики дореволюційної системи. У більшій мірі елементи анархічної свідомості можуть зберегтися в ідеології рухів, партій, що залишилися в опозиції і більш тривалий час зберігаючи критичний потенціал революційної епохи. І ще одне зауваження. Анархічний тип політичної свідомості досить близький іншим “родинним” явищам, також преломлено виражає початок “хаосу” і нонконформізму в області культури, свідомості в цілому. До них відносяться, наприклад, абстракціоністські течії в літературі і мистецтві кінця XІX-початку XX ст.[8] у живописі (наприклад, значна частина творчості художників-імпресіоністів і постімпресіоністов, абстракціоністів, космістів та ін.), у музиці (наприклад, течії “некерованої музики”, творчість ряду авангардних рок-груп і т.д. ), в архітектурі (руйнуванням колишнього “порядку” у цій сфері з’явилися, у свій час, напрямки “конструктивізму”, “функціоналізму” і т.д. ), у скульптурі (кубізм, конструктивізм, абстракціонізм і т.д. ), у поезії (символізм, футуризм, біокосмізм та інші), у прозі (наукова фантастика, жанр антиутопії і т.д.), у театральних постановках (театри абсурду, умовно-символічного напрямку і т.д. ), у філософії(феноменологія, інтуїтивізм, “эпістемологічний анархізм”, “імовірністно орієнтована філософія” і т.д. ) і т.п. Типологічне споріднення анархізму з багатьма з цих “бунтарських”, “хаотичних” напрямків творчості, що руйнують “межі дозволеного”, виявлялося, часом і в безпосередній їхній єдності, у близькості до анархізму ряду їхніх представників. Таким чином, маються різноманітні зв’язки типів політичної свідомості з початками, станами “хаосу” і “порядку” у суспільстві як самоорганізується системі. Відношення до держави і деяким іншим політичним та юридичним інститутам виступає як конкретна підстава, ціннісний елемент “розведення”, “розподілу ” ідей, концепцій, доктрин у політичній свідомості по їх зв’язках, у кінцевому рахунку, з явищами “хаосу” і “порядку”. Виявлення зв’язку феномена анархізму з загальним початком “хаосу” і розгляд його як елемента, форми вираження, прояву “хаосу” і самоорганізації в суспільній свідомості (у тому числі в політичний і правовій), дозволяє побачити новий, більш глибокий порядок сутності даного явища, його зв’язку із широким колом явищ у різних областях життя, краще зрозуміти еволюцію й історичні цикли його активності.

Висновок
Зі сказаного можна зробити висновок, що анархізм як тип суспільної свідомості - це еволюціонуюча і складна-складена підсистема суспільно-політичної свідомості, що базується на методологічному плюралізмі і гносеологічному релятивізмі, що заперечує політико-юридичні форми організації суспільства, що моделює багато в чому утопічний ідеал вільного бездержавного самоорганізуючого будуючого і того, який виражає інтереси і сподівання соціально хитливих прошарків і груп.

З анархічним типом політичної свідомості тісно пов’язаний анархічний тип (полюс) правової свідомості, що є власне кажучи політико-правовим феноменом. Зі змістовної точки зору - це підсистема правової суспільної свідомості, що відрізняється негативно-ціннісним відношенням до всіх державних форм права, правотворчості і правозастосування, яким протиставляється ідеал вільного договірного гуманного права, спонтанної суспільної правотворчості і реалізації права без державного примуса.

Багатоаспектне вивчення позначеного масиву явищ - міждисциплінарна задача, що вимагає об’єднання зусиль фахівців різного профілю. Проведене дослідження підтверджує високу ступінь актуальності теми і необхідність її заглибленої розробки, яка б торкала цілий ряд істотно важливих проблем теоретичного осмислення держави і права суспільною свідомістю в різні історичні періоди. У цілому можна зробити висновок про початок нового циклу розвитку анархічної свідомості і відбувшимися в кінці 1980-х - початку 1990-х рр. процесів формування нової системи ідей пізнього посткласичного анархізму. Рання стадія розвитку сучасного анархізму характеризується пильною увагою до класичного анархізму і прагненням його переосмислити (особливе навчання М.А. Бакуніна і почасти П.А. Кропоткіна), однобічним, украй фрагментарним представленням про посткласичний анархізм першої третини XX ст. з тенденцією визначеної регенерації ідей цього раннього посткласичного анархізму, інтеграцією в теорію анархізму ідей суспільних і природничих наук другої половини XX в. і формуванням ряду нових анархістських течій і концепцій Анархічний тип свідомості - один із двох полюсів політичної свідомості суспільства, в основі якого лежить негативно-ціннісне відношення визначених суспільних груп, що відрізняються високим ступенем нестійкості їхнього соціального стану, до держави, законам, політичним партіям, рядові інших політичних і юридичних явищ і інститутів. До таких соціальних груп відносяться різноманітні маргінальні, декласовані, люмпенізовані групи та прошарки, а також займають проміжне положення між стійкими, але протилежними класами. Політична свідомість анархізму значною мірою визначає його правова свідомість.

Як різновид політичного руху, політичної і правової свідомості анархізм є одночасно однієї з форм широкого кола явищ, зв’язаних з початком хаосу в суспільному житті і природі. Проведене дослідження приводить до висновку, що багатоплановий зв’язок анархічної свідомості з початком “хаосу”, - універсальним моментом еволюції і станом систем, що самоорганізуються, у природі, суспільстві і свідомості, виявляє новий, більш глибокий порядок сутності феномена анархізму, що дозволяє краще зрозуміти і пояснити його еволюцію, історичні цикли активності, неоднозначність. Анархізм виступає як один з елементів складного механізму переходу суспільної системи (особливо політичної системи, політичної і правової свідомості) зі стану порядку в стан хаосу і назад. Не слід переоцінювати значення анархізму, але було б помилково і недооцінювати роль цього елемента в механізмі політичної і правової еволюції. У різних історичних умовах анархізм може грати і прогресивну, і реакційну роль, виступати союзником різноманітних змінющих один одного опозиційних сил. Різну роль можуть грати й окремі течії анархізму. Крім того, в анархічній свідомості одночасно протікають складні і різнонаправлені еволюційні процеси: завершення розвитку одних ідейних течій, модернізація інших, виникнення і розвиток нових і т.д. Питання про прогресивність, консерватизм, реакційність тих або інших ідей анархізму, мабуть, варто вирішувати з урахуванням конкретно-історичної ситуації, тенденцій її розвитку, ролі і значення анархізму в цілому, його великих ідейних комплексів і окремих течій..

Список літератури

Частина 1:

1. [1] Анархизм: основные черты н определение понятия

2. [2] Guerin D. Anarchismus. Begriff und Praxis. Frankfurt am Main, 1975. S. 13.

3. [3] См.: Нерсесянц B.C. Личность и государство в политико-правовой мысли (Из истории идей) М., 1980. С. 11.

4. [4] См.: Аристотель. Политика /Соч. в четырех томах. Т. 4. М., 1984. С. 531. См. также: Аристотель. Политика. Изд. 2-е. М., 1893. С. 288; Политика Аристотеля. М., 1911. С. 211.

5. [5] Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка. Т. 1. А-3. М., 1989. С. 16.

6. [6] См.: Кистяковский Б.А. Государство правовое и социалистическое // Вопросы философии, 1990, № 6. С. 155.

7. [7] Трубецкой Е. Анархия и контрреволюция. М., 1917. С. 4.

8. [8] См.: Спорные вопросы в истолковании политической теории марксизма //Труды русских ученых за границей. Т. 1. Берлин, 1922. С. 129,131.

9. [9] Новгородцев П. О путях и задачах русской интеллигенции. В кн.: Из глубины. Сб. статей о русской революции. М., 1990. С. 211-212.

10. [10] Покровский И. Перуново заклятье /Из глубины… М., 1990. С. 225-226. См.: Струве П.Б. Интеллигенция и революция /Вехи. Интеллигенция в России. Сб. статей 1909-1910. М., 1991. С. 137.

11. [11] См. : Скрынников Р.Г. Россия накануне “смутного времени”. Изд. 2-е, доп. М., 1985. С. 181. Один из лидеров современного демократического движения в России Г.Х. Попов сравнивает возможную перспективу событий – “погружение страны в водоворот анархии, резни, конфликтов, распада” с двумя историческими ситуациями: периодом распада Киевской Руси и периодом смутного времени конца XVI – начала XVII веков. См.: Попов Г. Что делать? О стратегии и тактике демократических сил на современном этапе. М., 1990. С. 15 (54).

12. [12] См.: Булгаков С.Н. Героизм и подвижничество (Из размышлений о религиозной природе русской интеллигенции) /Вехи. Интеллигенция в России… М., 1991.С. 60, 79, 80.

13. [13] См.: Франк С. Де profundis /Из глубины… М., 1990. С. 254.

14. [14] Франк СЛ. Крушение кумиров /Соч., М., 1990. С. 129.

15. [15] См.: Милюков П.Н. Интеллигенция и историческая традиция (V Без-государственность интеллигенции) /Вехи. Интеллигенция в России… М., 1991. С. 334-339 и др.

16. [16] Аскольдов СА. Религиозный смысл русской революции / Из глубины… М., 1990. С. 26.

17. [17] См.: там же. С. 27.

18. [18] См.: Бердяев НА Русская идея. Основные проблемы русской мысли XIX иска и начала XX века. В кн.: О России и русской философской культуре. Философы русского послеоктябрьского зарубежья. М., 1990. С. 176. См. также: С. 169, 173, 174.

19. [19] Бердяев НА. Истоки и смысл русского коммунизма. М., 1990. С. 117.

20. [20] Штаммлер Р. Анархизм. Теория и критика. СПб., 1906. С. 4-5. “В противоположность нашему правовому порядку, – писал Штаммлер в другом месте, – тот вид социальной жизни, который представляется анархизму идеальной целью, – есть соединение людей и порядок в свободно и притом исключительно по “принципу условных правил образовавшихся обществах” (Там же. С. 50-51).

21. [21] Эльцбахер П. Сущность анархизма. Т. 1. Книгоиздат “Простор”, 1906. С. 5. Кстати о книге Эльцбахера Л.Н. Толстой заметил, что анархизм “теперь”, как и 30 лет назад социализм, – “приобретает право гражданства в ученом мире” (см. предисловие переводчика).

22. [22] Кропоткин П.А. Хлеб и воля. Современная наука и анархия. М., 1990. С. 280. Новомирский (Кирилловский Я.И.). Либерализм, социализм и анархизм //Новый мир [Paris], 1905, № 1. С. 5. Гордин А.Л. Анархизм-Универсализм (k обоснованию программы). М., 1920. С. 35.

23. [23] Гордин А.Л. Анархизм-универсализм. I. Классы и типы //Через социализм к анархо-универсализму. 1921, № 1. С. 10.

24. [24] Викинг Н., Проферансов H. К новым берегам // Рассвет, 1925, 13 июня. С. 3.

25. [25] См.: Буревестник, 1907, № 5. С. 14.

26. [26] Афоризмы Л. Черного //Рассвет, 1925, 28 января. С. 2.

27. [27] Немецкий исследователь Бакунина и Кропоткина Э. Мюзам писал, что анархизм “есть учение о свободе как основном принципе человеческого общества”. Он разъяснял, что слово “анархия” в немецком языке означает “отсутствие господства, власти (начальства), государства и обозначает для анархистов стремление к такому состоянию общественного порядка, при котором свобода каждого будет осуществляться через свободу всех”. См.: Musam E.Befreiung der Gesellschaft vom Staat. Berlin, 1973. S. 9.

28. [28] См.: Богословский И.В. Михаил Александрович Бакунин (1814-1876 гг.) // Труд и воля, 1917, № 1. C. 11.

29. [29] См.: Богословский И.В. Михаил Александрович Бакунин (1814-1876 гг.) // Труд и воля, 1917, № 1. C. 15.

30. [30] Боровой A.A. Анархизм. М., 1918. С. 8.

31. [31] Там же. С. 169.

32. [32] См., напр.: Буревестник, 1906, № 3. С. 5; Универсал. Политика. Философия. Экономика. Исскуство. 1921, № 1/2. С. 5.

33. [33] Kresic A. Politischer Absolutismus, Anarchie und Autoritдt. In.: F. Amilie, H.D. Bahr, R Rocker, A. Kresic. Marxismus und Anarchismus. Bd.l. Berlin, 1973. S. 77.

34. [34] Штейнберг И.З. Место анархизма в левом народничестве. В кн.: Сборник статей посвященных памяти П.А. Кропоткина. П. – М., 1922. С. 146-147.

35. [35] См.: Вехи. Интеллигенция в России… М., 1991. С. 341.

36. [36] См.: Ломброзо Ч. Анархисты. Криминально-психологический и социологический очерк. Одесса. 1907. С. 4-5.

37. [37] См.: там же. С. 29.

38. [38] Там же. С. 96.

39. [39] См.: там же. С. 98.

40. [40] Там же. С. 109. На характерный для анархистских групп предельно молодой состав обращают внимание и другие исследователи.

41. [41] Ломброзо Ч. Анархисты… С. 130.

42. [42] Д-р Лео. Почему и как мы приближаемся к анархии? Берлин. Б. г. С. 129-130. Современный американский исследователь российского революционного движения доктор А.Б. Улам видит в анархизме «настроение революции». См.: Адам Улам. Незавершенная революция. Марксизм и коммунизм в современном мире // Свободная мысль. 1991, V« 18. С. 112.

43. [43] Ленин В.И. Полн. собр. соч. Т. 31. С. 196.

44. [44] Там же.

45. [45] Там же.

46. [46] Там же. Примеч. В.И. Ленина.

Розділ 2:

Глава 1:

47. [2] См.: Общественное сознание и его формы. М., 1986. С. 28.

48. [3] Нено Неновски. Право и ценности. Под ред. В.Д. Зорькина. М., 1987. С. 27.

49. [4] Мамут Л.С. Этатизм и анархизм как типы политического сознания. Домарксистский период. М., 1989. С. 5.

50. [5] Мамут Л.С. Этатизм и анархизм как типы политического сознания. Домарксистский период. М., 1989. С. 72. См. также: Ударцев С.Ф. Правопонимание и формирование правового государства (к проблеме эволюции правопонимания) // Известия АН КазССР. Сер. обществ, наук, 1989. № 5, С. 28. Видимо, может быть выделен еще и третий, относительно нейтральный тип политического сознания – либеральный (тип с “нулевым” ценностным зарядом, промежуточный между анархизмом и этатизмом).

51. [6] Солонович С.А. Заявление в прокуратуру СССР от 1 июля 1974 г. Хранится в частном архиве.

52. [7] Об анархизме Л.Н. Толстого см., напр.: Ячевский В.В. Общественно-политические и правовые взгляды Л.Н. Толстого. Воронеж, 1983. С. 74-85 и др.

53. [8] Подробнее о нем см.: Золотухина О.M. Развитие русской средневековой политико-правовой мысли. М., 1985. С. 68-88; Она же. Русская политическая и правовая мысль. В кн.: История политических и правовых учений. Средние века и Возрождение. Отв. ред. B.C. Нерсесянц. М., 1986. С. 201-202;

54. [9] Дисциплина названа “синергетикой” профессором Штутгардского университета ФРГ Германом Хакеном (Hermann Haken). См.: Хакен Г. Синергетика. М., 1980. С. 15.

Глава 2:

55. [1] См., напр.: Гомаюнов С-А. Дворянское промышленное предпринимательство Волго-Вятского региона в конце XVIII – первой половине XIX вв. АДКИН. М., 1990; Он же. Анатомия антисистемы: к вопросу о природе тоталитарных обществ. Киров, 1991.

56. [2] См.: Готт B.C., Урсул А.Д. Общенаучные понятия и их роль в познании. М., 1975. С. 29.

57. [3] Готт B.C., Семенюк Э.П., Урсул А.Д. Значение общенаучных средств познания в сближении научных дисциплин разных типов. В кн.: Проблемы развития общенаучного знания. Томск, 1983. С. 17.

58. [4] См.: Кун H.A. Легенды и мифы Древней Греции. Алма-Ата, 1985. С. 13; Богомолов A.C., Ойзерман Т.И. Основы теории историко-философского процесса. М., 1983. С. 97. Идея бесформенного хаоса как предшественника формообразования присутствовала в древнеегипетской мифологии. См.: Франкфорт Г., Франкфорт ГА., Уилсон Дж., Якобсен Т. В преддверии философии. Духовные искания древнего человека. М., 1984. С. 63.

59. [5] Пригожий И. Переоткрытие времени // Вопросы философии, 1989, № 8. С. 9.

60. [6] Богданов А.Л. Цели и нормы // Вопросы социализма. Работы разных лет. М., 1990. С. 51.

61. [7] Там же. С. 51-52.

62. [8] Пригожий И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой. М., 1986. С. 36.

63. [9] Современная западная философия. Словарь. М., 1991. С. 277.

64. [10] Категории “закон” и “хаос”. Киев, 1987. С. 195.

65. [11] Аршинов В.И., Климентович ЮЛ., Сачков Ю.В. Естествознание и развитие: диалог с прошлым, настоящим и будущим (Послесловие). В кн.: Пригожим И., Стенгерс И. Указ. соч. С. 407. 22 См.: Пригожий И., Стенгерс И. Указ. соч. С. 296, 327-328 и др.

66. [12] См., напр.: Нерсесянц B.C. Право и закон. Из истории правовых учений. М., 1983; Социалистическое правовое государство: концепция и пути реализации. Отв. ред. B.C. Нерсесянц. М., 1990; Нерсесянц B.C. На путях к праву: от социализма к постсоциаличму // Советское государство и праро, 1991, № 2. С. 61-69.

Глава 3:

67. [0] В последние годы начата разработка и проблем “метаправа” космических цивилизаций. См., напр.: Рубцов В.В., Урсул А.Д. Контакт цивилизаций и проблемы метаправа. В сб.: К.Э. Циолковский: философские и социально-политические проблемы освоения космического пространства. М., 1991. С. 181-190.

68. [1] См., напр.: Штаммлер Р. Анархизм. Теория и критика. СПб., 1906. С. 4, 5.

69. [2] Мамут Л.С. Шкала оценок государства и процесс его оценки // Советская ассоциация политических наук. Ежегодник 1988. История политической мысли и современность. М., 1988. С. 43.

70. [3] См.: Нахов И.М. Киническая литература. М., 1981. С. 5-9.

71. [4] См., напр.: Каутский К. Происхождение христианства. М., 1990. С. 303.

72. [5] Сложность социальной основы анархического сознания подтверждается и данными В.В. Кривенького о составе анархического движения в России в 1905-1907 гг. на основе систематизации сведений о 400 участниках 18-ти анархических организаций семи регионов. См.: Кривенький В.В. Анархисты в революции 1905-1907 годов. АДКИН. М., 1990. С. 25.

73. [6] См.: Поляков В.И. Маргинальная личность. В кн.: Современная западная социология. Словарь. М., 1990. С. 175. Кстати, некоторые группы современных анархистов в России (например, в Санкт-Петербурге) называют себя анархо-маргиналами. См.: Новый свет. Питерская анархическая газета. Маргинально-анархические контр-инициативы. N*2 (20). Апрель 1992. С. 1, 2.

74. [7] Витюк В.В., Эфиров С.А. “Левый” терроризм на Западе: история и современность. М., 1987. С. 245-246. 32 Шестопал Е.Б. Очерки политической психологии. Вып. VI. М., 1990. С. 28.

75. [8] На определенную связь идей анархизма с некоторыми течениями в искусстве XX в. справедливо обратил внимание в своей докторской диссертации Э. Весело. См.: Weseloh E. Anarchismus. Eine Bewu/Stseinschaltung. Inaugural-Dissertation zur Erlangung des Doktorgrades der Philosophischen Fakultдt der Westfдlischen Wilhelms-Universitдt zu Mьnster. 1968. S. 6-7.

76. [9] Гройс Б. Русский авангард по обе стороны “черного квадрата” // Вопросы философии, 1990, № 11. С. 67.

примітка: автор належить до середовища «Лівиці», www.livitsa.info , текст надіслано її кординатором Олегом Верником

Цей запис опубліковано 26 липня 2006 р. 11:59:47 і розміщено в наступні рубрики Класовий дискурс , Red & brown library . Ви можете відслідковувати коментарі за допомогою RSS 2.0 стрічки. Ви можете залишити коментар , або відслідковувати з Вашого сайту.