Теорія спільноти / Спільнота та суспільство: основні поняття чистої соціології
Фердинад Тьоніс
В ідейних ультра є, як мінімум, одна спільна риса.
Для традиціоналістів це єдиний “золотий вік” людства і єдина, існувавша в ті часи соціальна одиниця – “спільнота”.
Ліві про неї лише мріють, звертаючись до теорії соціальної ентропії і наступної появи справжніх самоуправних спільнот в майбутньому.
Тому теоретичний конкструкт спільноти – органічний сплав з традиційних цінностей і общинного самоуправління, плюс домішки з натурального сексу (прадавній український ритуал - серед сжатих колосків на полі), здорової екологічної ніші (коли образ тварини тощо детермінований власним, а не книжним, максимум зоопарковим досвідом) і свободи (цього органічного продовження координуючої життя первісного кооперативу, Традиції), як форми для наповненого змістом старого-нового життя.
Спільнота до неолітичної революції vs. після, помножена на змінну = дві, як кажуть в Одесі, “великі різниці”.
Тьонісова версія не дає відповіді на поставлене вище питання. Варіанти змінної Ви побачите у посиланнях після тексту.
Разом з тим, слід відмітити характерні для перехідного періоду соціальні характеристики, серед яких відсутність чіткого, заснованого на експлуатації протосуспільства (точніше кажучи, шуканої нами мережі самоуправних етноспільнот); рівномірна, колективна диференціація праці з аналогічним розподілом добутих ресурсів; адекватна для спілкування з космосом екологічна ніша і жива, в тому числі релігійно-плюралістична Традиція наших предків.
Відсутність історично спостереженої експлуатації вказує на потребу у поступовій, науково обгрунтованій колонізації минулого, крок за кроком, комуна за комуною.
10 тис. років тому на планеті мешкало 5-6 мілліонів людей, до 10 чоловік на 100 кв. кілометрів. Грунтовніша інформація на вказаних знизу посиланнях, наше завдання сфокусувати увагу небайдужого до еко-анархічної проблематики суб’єкта, на, в першу чергу, на разі дещо механічний зв’язок, між фасціями типу “спільнота” (традиція самокерованих громад) – ранній неоліт (і приманна йому “феноменологічна еко-свідомість”) vs. “суспільство” (ранньокласове розшарування і початки транскультурності) – “неолітична революція” (як сказав би товариш Маркс – прорив продуктивних сил за межі кустарного виробництва).
Інший варіант, щоправда не з цієї опери – матрична революція, в конкретному випадку – темпоральний тероризм, по відношеню до всіх цих ньютонів, енштейнів, борів, винахідників скла, пластику, гербіцидів і windows.
Немає причини науково-технічної революції і її наслідків, тут зміни парадигми, немає наслідків зміни парадигми, у вигляді цунамі, котре ви бачите на горизонті:
1-а хвиля – тотальна пауперизація населення, в тому числі за геополітичної ознакою (приклад – “Третій світ”);
2-й – расовий гносиз з наступним вимиранням кроманйонців і поверненням неандертальців (про шо тут ходить, здогадайся сам);
3-й – прогнозована і здатна утопити історію, як котеня у мішку, всепланетна екологічна катастрофа;
тощо.
Примітка. Останні абзаци додані, як сіль у діжку з огірками, для смаку і усвідомлення: а) того, що ми втратили внаслідок демографічних вибухів, розвитку продуктивних сил і так званої “дарвінівської творчості”; б) до чого варто вертати, через сільськогосподарські комуни, екологічний і класовий терор, руйнуючи підстави і гарпунячи китів, на котрих покоїться сучасний стан речей: державу, соціальних паразитів та індустріальне суспільство.
Назад в пампаси,
в обійми природи
і на плечі спільноти.
Коротко, примітивно, десь безглуздо, цілком зрозуміло, варто, потрібно, теоретично можливо. Апокаліпсис допоможе.
Для повнішого розуміння теми пропонуємо:
***
Зародкові форми спільноти
Єдність і довершеність спільноти
Взаємообумовленість вдоволення та праці
Перевага й урівноважування
Достойність віку, сили та мудрості. Ніжність і шанобливий острах
Спільність крові, місця та духу. Рідня - Сусідство – Дружба
Достойність батька, володаря та майстра
Суддівські, ватажкові та жрецькі функції
Достойність і служіння як вияви спільноти взагалі. Межі нерівності
Порозуміння як спільнотна воля - Природне право - Мова - Рідна мова - Одностайність або родинний дух
Членування та новоутворення природних єдностей. Народ - Плем’я - Клан. Країна - Область - Село. Місто - Гільдія – Громада
Обопільне володіння та користування - Володіння та користування спільними благами. Поле й дім
Загальна тенденція спільноти. Схема розвитку
Голова та члени. Остання єдність – дім
Домашнє життя - Три верстви - Прислужництво в домашньому житті
Домашнє господарство - Домашнє вогнище та стіл - Чужорідність обміну
Ізольований дім - Селянський дім - Міський дім - Взаємодоповнення міста й села - Форми взаємообміну
Аналогія дому - Село - Панський дім у селі та в марці - Стосунки власності
Сільська громада й альменда. Громада як домашнє господарство - Економічно-комуністичний уклад
Місто як спільнотний організм - Ремесло як мистецтво - Мистецтво та релігія - Розвиток релігії - Функції релігії та мистецтва в місті - Місто й торгівля
***
ТЕОРІЯ СПІЛЬНОТИ
§1
Теорія спільноти виходить із цілковитої єдності людських воль як первісного чи природного стану, що має зберігатися попри емпіричне відокремлення або завдяки йому, прибираючи різноманітних форм, залежно від необхідних і вже наявних особливостей стосунків між людьми, зумовлених різними життєвими обставинами. Спільним джерелом цих стосунків є зв’язок життєвого розвитку від народження з волею індивідів, оскільки кожна з них відповідає якійсь тілесній будові, є, залишається або неминуче стає пов’язаною з іншими через походження та рід. Цей тісний зв’язок як безпосереднє взаємне утвердження найповніше виявляється у трьох видах стосунків:
1) стосунках між матір’ю та її дитиною;
2) стосунках між чоловіком і жінкою як подружжям, коли це поняття розуміють у природному, або спільному для всього живого сенсі;
3) стосунках між тими, хто відчуває себе братами і сестрами, тобто, принаймні, нащадками однієї й тієї самої материнської плоті.
Кожного разу, коли у стосунках споріднених між собою людей виявляється паросток спільності або схильність до неї і спроможність її утворити на підставі власної волі, ці три типи стосунків стають найсильнішими або найбільш здатними до розвитку пагонами, однак кожен у свій спосіб:
А) материнське ставлення найглибше закорінене у чистому інстинкті або приязні; крім того, тут нібито відчутний перехід від позачасно тілесної до суто духовної єдності, і остання тим більшою мірою відсилає до першої, чим ближча вона до свого джерела. Ці стосунки зумовлюють довготривалість, бо матері доводиться годувати, захищати й напучувати народжену нею дитину, аж поки та не стане здатною до самостійного життя; однак із плином часу ці стосунки втрачають характер необхідності, і розставання стає дедалі ймовірнішим. З іншого боку, ця тенденція може бути усунена або ж пригальмована іншими тенденціями, зокрема, призвичаєнням один до одного та пам’ятю про надані один одному радощі, а також вдячністю дитини за материнське піклування та клопоти. До цих безпосередніх взаємних стосунків додаються, однак, загальні та опосередковано пов’язані із зовнішніми об’єктами: задоволення, звичка, спогади про навколишні речі, що були від самого початку або стали пізніше приємними; про близьких, готових допомогти, люблячих людей - наприклад, батька, якщо він живе разом із матір’ю дитини, або братів та сестер матері чи самої дитини тощо.
В) Статевий інстинкт не пов’язаний із необхідністю якогось тривалого співжиття; його наслідком є не так обопільні стосунки, як однобічне поневолення жінки, котра, бувши від природи слабшою, може стати предметом простого володіння або невільницею. Відтак, стосунки між подружжям, якщо вони розглядаються незалежно від родової спорідненості та від усіх прихованих у ній соціальних сил, мають спиратися головним чином на призвичаєння один до одного, аби набути вигляду тривалого й побудованого на взаємній згоді зв’язку. До цього, зрозуміло, додаються й інші вже згадані чинники зміцнення стосунків, особливо ставлення до народження дітей як спільного надбання, а також взагалі до всього майна, набутого спільним господарюванням.
С) Між братами й сестрами не спостерігається такої первинної та інстинктивної приязні, такого природного пізнання одне одного, як між матір’ю та дитиною або між спорідненими істотами різної статі. Щоправда, ці останні стосунки можуть збігатися з братерсько-сестринськими, і є багато підстав вважати, що так часто й траплялося в ранні епохи існування людства в деяких племенах; але при цьому треба все-таки пам’ятати, що там, де походження простежується тільки по материнській лінії, ім’я та відчуття братерства так часто однаково поширюються на рівні двоюрідної спорідненості, що вузьке значення цього поняття, як і в багатьох інших випадках, властиве лише пізнішим концепціям. Однак, завдяки рівномірному розвиткові найзначніших груп народів, можливість шлюбу між братами й сестрами, а потім (в екзогамній практиці), навіть не між кревними, а й між клановими родичами, натомість, цілковито виключається. Відтак, любов між братами й сестрами, хоч вона все ж таки ще цілковито ґрунтується на кревній спорідненості, виявляється найбільш людським ставленням людей одне до одного. У порівнянні з двома іншими різновидами стосунків це проявляється також у тому, що тут, де інстинкт впливає якнайслабше, найсильнішою видається участь пам’яті, її сприяння виникненню, збереженню та зміцненню сердечних уз. Бо коли (принаймні) діти однієї матері залишаються жити разом із нею, а отже, і поряд одне з одним, то - якщо не брати до уваги різноманітних причин ворожості, що стають на заваді таким тенденціям, у пам’яті однієї дитини образ і вчинки іншої неминуче пов’язуються з усілякими приємними враженнями та переживаннями, й тим скоріше та сильніше, чим тіснішою і водночас більш вразливою для зовнішніх загроз відчуває себе ця група, внаслідок чого всі обставини змушують її боротися та діяти згуртовано. Звідси випливає, що дедалі легшим і ліпшим робить таке життя знов-таки звичка. Водночас можна також найвірогідніше очікувати рівиості поміж братами притаманних їм властивостей та сил, на тлі якої тим яскравіше можуть виявлятися відмінності в мисленні чи досвіді як суто людські або ментальні чинники.
§2
Із цими найбільш ранніми та близькими різновидами стосунків пов’язані деякі інші, менш близькі, що їх найдовершенішим втіленням є стосунки між батьком і дітьми. Схожі з першим типом у найважливішому аспекті, що ним є органічна основа (яка тут підтримує зв’язок між розумною істотою та нащадками її власної плоті), ці стосунки відрізняються від нього внаслідок набагато слабшої природи інстинкту і стають радше схожими на ставлення чоловіка до дружини, а відтак, відчуваються також скоріше як сама лише могутність і влада та насильство над залежними людьми. Однак у той час, як прихильність чоловіка до дружини - радше за тривалістю, ніж за палкістю - є меншою, ніж материнська прихильність до дітей, батьківське ставлення відрізняється від материнського радше зворотним чином. Коли воно має достатню інтенсивність, то за ментальною природою його можна порівняти з любов’ю між братами й сестрами, але від цих стосунків його помітно відрізняє нерівність сутнісних властивостей (зокрема віку) та сил, які тут іще повністю охоплюються силою духу. Таким чином, батьківство найдосконаліше обґрунтовує ідею панування в межах спільноти, коли це означає не вжиток і розпорядження чимось на користь пану, а виховання та навчання як завершення породження, передачу багатства досвіду власного життя, на яке молоде покоління відповідає поступово, дедалі більше уможливлюючи створення справді обопільних стосунків. Тут первісток-син має природну перевагу: він ближче за всіх стоїть до батька, й мірою старіння останнього заступає його місце, тому на нього вже від народження починає, за ідеєю, переходити цілковита влада батька, і таким чином, через безперервний шерег батьків і синів, втілюється в життя ідея постійно відновлюваного життєвого вогню. Ми знаємо, що це правило успадкування існувало не завжди, бо патріархатові, мабуть, передувало панування матерів та їхніх братів. Але оскільки чоловіче панування на війні та в праці виявляється доцільнішим, а завдяки шлюбу батьківство зводиться в ранг безсумнівного природного факту, то панування батька є загальною формою побутування культури. І якщо право первородства за віком і рангом поступається традиції побічного правонаступництва (система «таністрі»), то це означає тільки підсилення впливу попередньої генерації: брат-правонаступник виводить своє право не від брата, а від спільного для них батька.
§3
У будь-якому співжитті, відповідно до його загальних умов, існує або розвивається певна відмінність і розподіл у задоволеннях і праці, а отже, їхня певна взаємообумовленість. У найбезпосереднішому вигляді ця взаємообумовленість зустрічається в першому з трьох згаданих вище первісних стосунків, і тут аспект задоволення переважає аспект докладених зусиль. Дитина вдовольняється захистом, харчуванням і настановами, мати вдовольняється радістю від володіння, потім - слухняністю дитини, зрештою також - її розумно-діяльною допомогою. Певною мірою подібна взаємодія існує також між чоловіком і його супутницею-жінкою, але тут вона ґрунтується насамперед на статевій відмінності, й лише в другу чергу - на віковій. Однак тим більшого значення, відповідно, набуває відмінність природних сил у розподілі праці. Стосовно спільних речей - це розподіл праці, пов’язаної із захистом: захист цінностей випадає на долю жінки, а оборона від ворога - на долю чоловіка; так само із забезпеченням харчами: він полює, вона зберігає та готує їжу. Інша необхідна праця, як-от напучування молодших і слабших, теж, як правило, розподіляється таким чином, що чоловіча сила спрямо¬вується назовні - на боротьбу й на керівництво синами, а жіноча зосереджується на внутрішньому житті й на дітях жіночої статі. – Що стосується братів і сестер, то, оскільки їм здебільшого доводиться разом займатися спільною й однаковою діяльністю, поміж ними найвиразніше може виявлятися справжня взаємодопомога, взаємна підтримка і сприяння один одному. Однак тут, як уже відзначалося, крім статевої відмінності, особливо дається взнаки різниця в розумових здібностях, унаслідок чого на долю одних випадає більше творчої, інтелектуальної діяльності, а на долю інших - більше фізичної й суто виконавської праці. Перше можна тлумачити також як схильність подавати приклад і керувати, а друге - як певний вид наслідування прикладу та послуху. - Треба визнати, що всі подібні розмежування реалізуються за велінням природи, хай би як часто ці закономірні тенденції, як і всі інші, переривалися, припинялися й викривлювалися.
§4
Навіть якщо ці стосунки назагал виявляються взаємовизначенням та взаємопослуговуванням воль, і відтак кожну волю треба уявляти як рівновагу сил, все, що надає перевагу одній волі, має врівноважуватися сильнішим впливом з іншого боку. Отже, ідеальним випадком можна вважати, коли більшому вдоволенню від стосунків відповідає важчий вид праці для досягнення цих стосунків, тобто такий вид, що вимагає докладання більших або рідкісніших сил, а меншому вдоволенню - відповідно легша праця. Бо навіть якщо зусилля та боротьба самі по собі приносять задоволення, все ж таки будь-яке напруження сил потребує наступного розслаблення, будь-яка віддача - винагороди, будь-який рух - заспокоєння. Сильнішим особистостям надлишок вдоволення почасти дає певне відчуття власної вищості, влади, права і можливості наказувати, і навпаки, становище людини протегованої, керованої, змушеної слухатися, отже, з відчуттям меншовартості, завжди сприймається нею з певним невдоволенням, як тиск і примус, хай би як воно пом’якшувалося любов’ю, звичкою, вдячністю. Але співвідношення ваги, з якою волі впливають одна на одну, стає ще чіткішим за такого міркування: будь-яка вищість неминуче пов’язана з небезпекою зарозумілості та жорстокості, а отже, ворожої, схильної до тиску поведінки, якщо разом із тією вищістю в людини не розвивається також схильність робити добро тому, хто потрапляє під її владу. І від природи це дійсно так: більша загальна сила означає також більшу спроможність надавати допомогу; коли для цього взагалі наявна воля, то вона через відчуту силу (бо сила сама є волею) стає ще більшою та рішучішою. Тож існує, особливо в цих тілесно-органічних стосунках, інстинктивна та наївна ніжність сильного до слабкого, бажання допомагати й протегувати, що тісно переплітається з радістю володіння та вдоволенням від власної влади.
§5
Перевагу в силі, що застосовується на благо підлеглого чи згідно з його волею, й тому стверджується нею, я називаю достойністю чи авторитетом, розрізняючи три його різновиди: достойність віку, достойність сили та достойність мудрості або духу. Всі вони, в свою чергу, поєднуються в достойності батька, який стоїть над своїми близькими, захищаючи їх, сприяючи їм і керуючи ними. Прихована в такій владі небезпека породжує в слабших острах, і сам лише цей острах означав би майже виключно заперечення, відторгнення (крім випадків, коли до нього домішується захоплення), але добродійність і доброзичливість спонукають волю підлеглого до шанобливості, й коли вона переважає, із цього поєднання виникає почуття шанобливого остраху. Таким чином, ніжність і шанобливий острах або (якщо брати слабіші ступені) доброзичливість і повага протистоять одне одному так само, як за безсумнівної відмінності влади протистоять одне одному й обидва граничні визначення тієї налаштованості, що лежить в основі спільноти. Тож завдяки таким мотивам уможливлюється і стає правдоподібним певний вид спільних стосунків навіть між паном і слугою, особливо коли їм сприяє тісне, тривале й замкнене сумісне життя в одному домі, яке прирівнює ці стосунки до уз найтіснішої спорідненості.
§6
Отож спільність крові як посутня єдність розвивається й виокремлюється в спільність місця, що найбезпосереднішим чином виявляється в спільному проживанні, а ця остання, в свою чергу, - в спільність духу як спільну діяльність в одному напрямі, в одному сенсі. Спільність місця можна тлумачити як взаємозв’язок тваринного життя, а спільність духу - як взаємозв’язок життя свідомого, і цю останню спільність у її поєднанні з попередніми можна вважати властиво людським, найвищим видом спільноти. Подібно до того, як із першою постійно пов’язані загальна співвіднесеність і причетність, тобто свого роду спільна належність до людства, друга стосується причетності до обжитої землі, а третя - до місць, що вважаються священними, та до божеств, яких вшановують. Усі три різновиди спільноти найтіснішим чином пов’язані між собою як у просторі, так і в часі, отже, як у будь-яких окремих явищах та їхньому розвиткові, так і в людській культурі взагалі, так само, як в її історії. Скрізь, де люди органічно пов’язані між собою своєю волею та взаємною згодою, має місце спільнота того чи іншого виду, причому кожен попередній вид містить у собі наступний, або кожний наступний вид розвивається до певної відносної незалежності від попереднього. Тож цілком зрозумілими назвами цих первісних видів спільноти можна послідовно вважати:
1) рідню;
2) сусідство;
3) дружбу. Для рідні її пристановищем і, так би мовити, душею є дім. Тут вона мешкає разом під одним дахом, що її захищає; тут спільно володіють і користуються своїм добром, харчуються зі спільних запасів, сидять за спільним столом; тут вшановуються мертві як невидимі духи - так, немовби вони зберігають свою могутність і опікуються згори своїми близькими, завдяки чому спільний страх і шанобливість ще надійніше оберігають мирне спільне життя і діяльність. Однак родинні воля та дух не обмежуються самою лише домівкою і просторовою близькістю. Там, де вони сильно й дієво виявляються в найближчих і найтісніших стосунках, вони можуть жити самі по собі, живлячись, незважаючи на відстань, самими лише пам’яттю, почуттям і уявленням про близькість і спільну діяльність. Але чим більше прагуть вони такої фізичної близькості, тим важче розлучаються з нею, бо тільки в ній може знайти своє задоволення та рівновагу будь-яка потреба в любові. Тому звичайна людина в більшості випадків найліпше, найбадьоріше почувається в оточенні своєї сім’ї, своїх родичів. Тут вона - у себе вдома. Сусідство є загальною ознакою сумісного життя в селі, де -близькість осель, спільні межі між сусідніми нивами сприяють численним контактам між людьми, звиканню один до одного та близькому знайомству одного з одним, робить необхідною спільну працю, спільне порядкування та спільне управління, спонукають благати про милість і ласку в богів і духів землі та вод, які можуть приносити щастя або карати лихом. Значною мірою зумовлений співмешканням, цей вид спільності може зберігатися й у розлуці, хоч і важче, ніж перший, і мусить, відтак, тим більше шукати опертя в певних звичках співжиття та освячених звичаях. Дружба втрачає залежність від рідні та сусідства, бо вона є передумовою та наслідком згуртованої праці та спільного способу мислення, тому виникає перш за все внаслідок належності до одного чи схожого фаху або мистецтва. Проте такі зв’язки встановлюються та зберігаються, мабуть, завдяки тому легкому та частому єднанню, що найімовірніше відбувається в межах одного міста, й створене спільним духом і вшановуване таким чином божество має тут найбезпосередніше значення для збереження цих зв’язків, бо лише воно (або переважно воно) надає їм живої й сталої форми. Тому такий добрий дух не прикутий до свого місця, а живе в свідомості своїх шанувальників і супроводжує їх у мандрівках по чужих краях. Тож і близько знайомі між собою товариші по мистецтву чи суспільному стану, як і справжні одновірці, скрізь почуваються так, ніби пов’язані між собою духовними узами й спільною працею. Тому, навіть якщо співмешкання в одному місті теж можна означити поняттям сусідства, як і співмешкання в одному домі, бо його учасниками є не лише родичі, а й слуги та наймити, то духовна дружба, натомість, утворює щось на зразок невидимої місцевості, якогось містичного міста і зібрання, яке живе немовби завдяки мистецькій інтуїції, творчій волі. Стосунки між самими людьми як друзями й товаришами мають тут найменш органічний і внутрішньо вмотивований характер, вони є найменш інстинктивними й менше зумовлюються звичкою, ніж сусідські стосунки; вони усвідомлені за своєю природою і тому, на відміну від попередніх, видаються випадковими або спричиненими вільним вибором. Однак аналогічна градація вже помітна в суто родинних стосунках й дозволяє сформулювати наступні тези.
§7
Сусідство співвідноситься зі спорідненістю так, як стосунки між подружжям (і відтак, спорідненість взагалі) співвідносяться зі стосунками між матір’ю та дитиною. Те, що в другому випадку само собою спричиняє взаємну приязнь, у першому має спиратися на взаємне призвичаєння. Так само дружба зіставна із сусідством і родинними зв’язками аналогічно взаєминам братів і сестер (і відтак, взагалі будь-яких родичів, тобто стосунками приблизно однакового рівня) з рештою органічно зумовлених стосунків. Пам’ять діє як вдячність і вірність, і у взаємній довірі та вірі один в одного має виявлятися, мабуть, особлива істинність таких стосунків. Однак через те, що основа цих стосунків вже не є такою природною й самозрозумілою, а індивіди певніше знають і стверджують власні бажання й можливості один щодо одного, ці стосунки найважче зберегти і легше за все порушити: порушити чварами та суперечками, що майже неминуче виникають у будь-якому сумісному житті. Адже тривала близькість і часті зіткнення роблять реальними і ймовірними як взаємну підтримку та згоду, так і взаємні перешкоди та заперечення. Тож лише тоді, коли явища першого типу переважають, стосунки можна назвати справжньою спільнотою. Цим можна пояснити те, що саме такі суто духовні братерства, як про те свідчить багатий досвід, лише до певної межі здатні витримувати тривалу й тісну тілесну близькість справжнього сумісного життя. Вони, навпаки, дуже високою мірою потребують такої противаги, як індивідуальна свобода. Однак, коли всередині рідні вся природна достойність зосереджується в особі батька, то вона зберігає своє значення як достойність володаря навіть там, де важливу основу спільного об’єднання становить сусідство. Тут ця достойність зумовлюється більше владою та силою, ніж віком і батьківським становищем, і безпосереднім чином виявляється у впливі господаря на своїх підвладних, землевласника - на безземельних селян, начальника - на своїх підлеглих. І, нарешті, в дружбі, якщо вона має вигляд спільної відданості одному фаху чи мистецтву, така достойність виявляється у взаєминах майстра з учнями, послідовниками, підмайстрами. Переваги ж віку можна порівняти насамперед із суддівською діяльністю й такою її ознакою як справедливість, бо з юнацького запалу, нестриманості та пристрасності виникають насильство, помста та розбрат. Стара людина стоїть над цим як спокійний спостерігач і найменше схильна через уподобання чи ненависть допомагати одному за рахунок іншого. Натомість вона намагатиметься дізнатися, звідки походить зло, чи існували для нього підстави, досить переконливі для справедливої й поміркованої людини, які дії чи страждання можуть компенсувати те, що дозволила собі неврівноважена людина. - Перевага сили повинна виявлятися в боротьбі, вона підтверджується відвагою й мужністю. Тому її досконалим втіленням є ватажкова достойність, якій належить збирати та впорядковувати бойові сили, вести їх за собою проти ворога, вимагати всього, що сприятиме досягненню потрібних наслідків, і забороняти все, що цьому заважатиме. Але якщо досвідченому в більшості рішень і покарань дано більше вгадувати й відчувати правильне та корисне, ніж будь-хто інший може передбачити; якщо перед нами стоїть приховане, часто загрозливе й страшне майбутнє, то з усіх мистецтв перевага, мабуть, у того, яке вміє розпізнати, витлумачити чи схилити на свою користь волю невидимого. Отож перевага мудрості підноситься над усіма іншими як перевага жерця, в особі якого, як вважається, образ самого бога перебуває поміж живими, і в якому вічний і безсмертний відкривається і сповіщає про себе людям, оточеним небезпеками й охопленим страхом смерті. - Ці різноманітні панівні, провідні види діяльності та чесноти вимагають і доповнюють одна одну, й зазначені переваги можуть, згідно зі своїми нахилами, вважатися поєднаними в будь-якому високому становищі, якщо воно випливає з єдності якоїсь спільноти; але таким чином, що суддівська перевага як первинна є природною для становища батька, голови родини; ватажкова відповідає становищу патріарха, зрештою, становищу майстра найбільш відповідною видається достойність жрецька. Однак подекуди “ватажкова” достойність властива природно і для чільника родини, особливо в тому разі, коли об’єднання проти ворога вимагає підпорядкування; і для голови клану (як старійшини споріднених родин); а в найпростішому вигляді -для верховоди ще не розчленованого племені (який заступає місце міфічного спільного прародителя). А ця достойність, у свою чергу, підноситься до божественно-жрецької, бо предки є або стають богами, а в богів вірять як у предків і турботливих друзів: так, існують боги дому, роду, племені й народу-громади. В них значною мірою оприявнюється сила такої спільноти, вони здатні на неможливе, вони спроможні справляти чудодійний вплив. Тому, коли їх годують і вшановують із побожно-покірливих почуттів, вони допомагають; а коли їх забувають і зневажають, вони карають. Вони самі - батьки та судді, господарі та проводирі, вихователі та вчителі -є первісними носіями та взірцями Цих людських переваг. З-поміж них, однак, навіть достойність ватажка вимагає судді, бо спільна боротьба тим більше потребує зала¬годження внутрішнього розбрату за допомогою обов’язкового для всіх рішення. Для ролі такого судді найбільше придатний жрець: він може освятити таке рішення, а самі боги вшановуються як творці права та суддівських вироків.
§8
Будь-яка достойність, як особлива й більша свобода та честь і, відтак, як певна сфера волі, має виводитися із загальної та рівної сфери волі спільноти. Як особлива та менша свобода та честь їй протистоїть служіння. Будь-яку достойність можна розглядати як служіння, а будь-яке служіння - як гідність, якщо брати до уваги лише особливість. Сфера волі, а отже спільнотна сфера волі, являє собою певну масу точно визначеної сили, влади або права, і ця маса є сукупністю бажаного і можливого, чи дозволеного й бажаного як необхідного чи належного. Отож ця сукупність виявляється сутністю та змістом усіх похідних сфер волі, в яких привілеї та обов’язки становлять відповідно два аспекти однієї й тієї самої данності, тобто є не чим іншим, як суб’єктивними модальностями однакової об’єктивної субстанції права та сили. І таким чином, внаслідок більшого або меншого обсягу обов’язків і привілеїв, усередині спільноти завдяки її волі існує або виникає реальна нерівність. Однак вона може збільшуватися тільки до певної межі, бо по той бік від неї скасовується сутність спільноти як єдності відмінностей: з одного боку (нагорі) - тому, що сила власних прав стає завеликою, й відтак зв’язок із загальною силою стає несуттєвим і маловартісним; з іншого боку (унизу) - тому, що сила власних прав є замалою, тож зв’язок стає нереальним і маловартісним. Проте, що менше люди, які стикаються між собою, пов’язані один з одним у межах однієї й тієї самої спільноти, то більше вони протистоять один одному як вільні суб’єкти своїх бажань і можливостей. І ця свобода є тим більшою, чим менше вона взагалі залежна чи почувається залежною від власної наперед визначеноїволі, а отже, чим менше ця воля залежна чи почувається залежною від будь-якої спільної волі. Бо для утворення та розвитку кожної індивідуальної звички та вдачі найважливішим чинником є, крім успадкованих від народження сил та інстинктів, якась спільна виховна та провідна воля, зокрема, дух родини, але також будь-який подібний до нього і схожий за впливом дух.
§9
Обопільно-спільна, об’єднувальна налаштованість як власна воля спільноти є тим, що слід витлумачити тут як порозуміння (консенсус). Вона приховує в собі ту особливу соціальну силу та симпатію, яка згуртовує людей як членів єдиного цілого. І оскільки все інстинктивне в людині пов’язане із розумом і припускає нахили до мови, то й налаштованість можна вважати сенсом і рушієм таких стосунків. І тому вона присутня, наприклад, у стосунках між батьками та їхньою дитиною лише тією мірою, якою дитина здатна розмовляти та виявляти розумну волю. Але можна сказати й так: усе, що відповідає сенсові спільних стосунків, усе, що має в них та для них якийсь сенс, і є їхнім правом, тобто вважається справжньою й посутньою волею кількох членів такого союзу. Отже, якщо їхній дійсній природі та їхній силі відповідає відмінність між вдоволенням і працею й особливо розподіл між керівниками та підлеглими, то це є їхнім природним правом, тим порядком сумісного життя, який призначає кожній волі її місце або функцію, тобто сукупністю обов’язків і привілеїв. Тож порозуміння ґрунтується на близькому знайомстві один з одним, оскільки останнє зумовлене безпосередньою участю однієї людини в житті іншої, взаємною схильністю до спів-радості та спів-страждання, що втілюється тим імовірніше, чим більшою є схожість їхньої конституції та досвіду, чим однаковіші або узгодженіші їхні природні властивості, характери і спосіб мислення. Справжнім органом порозуміння, в якому його сутність розвивається й удосконалюється, є сама мова, тобто передача та сприйняття за допомогою жестів і звуків болю та задоволення, страху та бажання, а також решти почуттів і душевних переживань. Мову, як усім відомо, не було винайдено і нібито за спільною згодою призначено слугувати засобом і знаряддям порозуміння. Вона сама є живим порозумінням і водночас його змістом і формою. Як і решта свідомих рухів-виразів, вияв є мимовільним наслідком глибоких почуттів, панівних думок, а не наміру людини порозумітися з іншими, тож мова не є штучним засобом, в основі якого лежало би природне порозуміння. Щоправда, поміж утаємничених мова може вживатися як проста система знаків, на зразок будь-яких інших умовних знаків. І все ж всі її вислови можуть із таким самим успіхом бути виявом як ворожих, так і дружніх почуттів. Це настільки очевидно, що спонукає до наступного узагальнення: дружні та ворожі настрої і пристрасті підпорядковуються однаковим або дуже схожим умовам. Але тут треба чітко розрізняти ворожість, яка виникає з розриву чи послаблення природних та існуючих уз, і таку, що ґрунтується на чужості, нерозумінні, недовірі. Обидві є інстинктивними, але сутністю однієї є гнів, ненависть, обурення, сутністю ж іншої - страх, відраза, антипатія; одна є гострою, інша - хронічною. Звісно, що мова, як і інші засоби спілкування душ, виникла не з однієї і не з другої ворожості (обидві є лише виявами надзвичайного, хворобливого стану), а з ніжності, щирості, любові, тож рідна мова найлегше і найприродніше має виростати з глибокого порозуміння між матір’ю та дитиною. Натомість, за галасливою та дошкульною ворожістю завжди можна припустити якусь приховану приязнь і згоду. Насправді єдність, а відтак, і можливість спільності людських воль найбезпосереднішим чином виявляються лише в кревній близькості і змішенні крові, потім - у просторовій близькості, і насамкінець - для людей - також у духовній близькості. Тож у цій градації треба шукати коріння будь-якого порозуміння. - Отож, ми висуваємо такі головні закони спільноти:
1. Родичі та подружжя люблять одне одного або легко призвичаюються один до одного; вони часто й охоче вголос і подумки звертаються один до одного. Те саме певною мірою стосується сусідів та інших друзів.
2. Поміж людьми, які люблять один одного тощо, наявне порозуміння.
3. Люди, між якими існують любов і порозуміння, живуть разом і впорядковують своє сумісне життя. - Загальну форму спільної визначальної волі, що стала не менш природною, ніж сама мова, й тому містить у собі все розмаїття порозумінь і за допомогою своїх норм надає їм міри, я називаю одностайністю або родинним духом (тобто союзом або єдністю сердець). Тож порозуміння та одностайність становлять одне й те саме: спільну волю в її елементарних формах, тобто в своїх окремих стосунках і діях вона являє собою порозуміння, а в своїй загальній силі та природі - одностайність.
§10
Отже, порозуміння є найпростішим виявом внутрішньої сутності та істиною будь-якого справжнього сумісного життя, спільного мешкання та діяльності, тобто в найпершому і найзагальнішому значенні - домашнього життя. І оскільки його осердям є зв’язок і єдність між чоловіком і жінкою заради народження та виховання потомства, то цей природний сенс особливо притаманний шлюбу як тривалим стосункам. Цю мовчазну згоду (як це теж можна назвати) щодо обов’язків і привілеїв, щодо доброго та поганого цілком можна порівняти з домовленістю, з угодою, але тільки для того, щоб одразу ще виразніше підкреслити відмінність. Бо так можна сказати, що сенс слів дорівнює сенсові умовних, довільно обраних знаків, тоді як все зовсім навпаки. Домовленість і угода - це єднання, якого досягають, укладають, це обмін обіцянками, а отже, тут припускається мова -обопільне розуміння та прийняття пропонованих майбутніх дій, що мають бути висловлені в чітких поняттях. Можна також припустити, нібито це об’єднання відбулося, якщо воно має відповідні наслідки, тобто в окремих випадках воно може рег ассібепз* бути й мовчазним. Але порозуміння є мовчазним за своєю сутністю, бо його зміст є невимовним, нескінченним, незбагненним. Як не може стати умовною мова, нехай навіть завдяки мові існують численні знакові системи для понять, так не можна й створити одностайність попри існування багатьох видів єднань. Порозуміння та одностайність виростають із наявних зародків і розквітають за сприятливих умов. Як рослина походить від рослини, так походить один дім (тобто родина) від іншого, так народжується шлюб із одностайності та звичаю. їм завжди передує, зумовлюючи їх і сприяючи їм, дещо більш загальне, і воно не просто подібне до них, а й міститься в них і є формою їхнього прояву. Так само і в більших групах наявна ця єдність волі як психологічний (нехай і непрояснений) вияв уз кревної спорідненості, хоч він і передається індивідам лише на органічному рівні. Як загальність спільної мови, як реальна можливість розуміння мовлення зближує та пов’язує між собою людські душі, так само існує й спільне чуття, але здебільшого вищі форми його вияву: спільні звичаї і спільна віра, що ними просякнуте життя представників одного народу, вони означають, хоч і жодним чином не гарантують, єдність і мирність цього життя; вони з дедалі більшою інтенсивністю заповнюють середовище цього народу та розпросторюють назовні гілки й відгалуження одного племені; найповніше, зрештою, - споріднені доми в тому ранньому й важливому утворенні пов’язаного органічно життя, яким є клан або рід, тобто сім’я до виникнення сім’ї, тобто рівна їй реальність. Але з цих груп і понад ними постають - як їхні модифікації - зумовлені землею та ґрунтом певні комплекси, які ми розрізнюємо за допомогою такої загальної класифікації:
А) країна;
В) область або марка;
С) село,найглибше утворення цього роду. Однак почасти із села, почасти поряд із ним розвивається місто, яке в своєму довершеному вигляді згуртовується не так завдяки спільним природним об’єктам, як завдяки спільному духові. За своїми зовнішніми ознаками місто спочатку є не більш ніж великим селом, сполученням кількох сусідніх сіл або селом, оточеним кам’яним муром; але незабаром воно починає панувати над сільським довкіллям як одне ціле й у сполученні із цим довкіллям віддзеркалює нову організацію області, а потім і країни - переформування або нове утворення племені, народу. У свою чергу, всередині міста з’являються утворення, властиві лише йому: трудове товариство (гільдія або цех) і культове товариство, братство - релігійна громада, яка водночас є останнім і найвищим виявом ідеї спільності. Відтак, не лише ціле місто, а й село, народ, плем’я, рід і, нарешті, сім’я може схожим чином виявляти себе і розумітися окремим видом гільдії або релігійної громади. І навпаки: в ідеї сім’ї як найзагальнішого прояву реальності спільноти всі ці різноманітні утворення містяться й походять від неї.
§11
Життя спільноти - це обопільне володіння та користування, а отже, володіння та користування спільними благами. Воля володіння та користування є волею захисту та оборони. Спільні блага - спільні лиха; спільні друзі - спільні вороги. Лиха та вороги не є предметами володіння та споживання, вони віддзеркалюють не позитивну, а негативну волю, незадоволення і ненависть, а отже, спільну волю до знищення. Предмети бажань, прагнень не є чимось ворожим, а знаходяться в уявному володінні та користуванні, хай навіть їхня досяжність обумовлена ворожою діяльністю. Володіння саме по собі означає волю до збереження. Воно саме є споживанням, тобто задоволенням і здійсненням волі, його можна прирівняти до вдихання повітря. Таким є володіння та причетність людей один до одного. Але, оскільки користування відрізняється від володіння внаслідок особливих актів споживання, то воно, звичайно, може супроводжу¬ватися руйнацією: наприклад, вбивством тварини заради харчування. Мисливець і рибалка хочуть не володіти своєю здобиччю, а тільки споживати її, хоча почасти це споживання може стати тривалим, і відтак перетворитися на володіння (наприклад, користування хутром або якимись накопиченими припасами). Однак саме полювання як повторювальна діяльність залежить від володіння (нехай невизначеного) якоюсь місцевістю, і його можна розуміти як її споживання. Розумна людина має бажати збереження або примноження загальних властивостей і вмісту цієї місцевості як субстанції, що її модусом і продуктом є впольована кожного разу здобич. Так, субстанцією є дерево, з якого збирають плоди, й земля, що народжує придатні для харчування рослини. Такої самої сутності набуває й сама тварина, приручена, нагодована та доглянута, що її використовують чи то як слугу й помічника, чи то як джерело харчування людини. У цьому сенсі тварин розводять, і в подальшому отара чи стадо зберігаються як щось стале, й відтак становлять справжню власність, окремими частинами якої користується - нехай і у вигляді знищення - людина. А утримання отар, у свою чергу, означає особливі стосунки із землею, з пасовиськами, що забезпечують поживу худобі. Але мисливські угіддя та пасовиська у вільних місцевостях можна міняти в разі вичерпання їхніх ресурсів, і тоді люди з усім своїм майном і добром, а також тваринами, залишають звичні місця в пошуках кращих. Людину тримає на місці тільки власноруч зоране поле, яке вона засіває в сподіванні на майбутні врожаї, - воно стає надбанням поколінь, що приходять на зміну одне одному, і в поєднанні з вічно молодими силами самих людей становить невичерпний скарб, нехай цього стану людство досягає лише поступово, з набуттям досвіду, який допомагає цей скарб розумно обробляти, берегти й доглядати. А разом із полем усталюється й дім: із рухомого, подібного до людей, тварин, речей, він стає нерухомим, подібним до землі. Людину, таким чином, прив’язують до місця водночас дві речі: оброблене поле та обжитий дім, тобто її власні витвори.
§12
У тривалому зв’язку з полем і домом розвивається життя спільноти. Його можна пояснити лише через нього ж, бо його зародком, а отже, його дійсністю, є сама природа речей. Спільність взагалі - це спільність між усіма органічними істотами, розумна ж людська спільнота - це спільність між людьми. Існує відмінність між тваринами, які живуть разом чи поокремо, тобто між соціальними і асоціальними тваринами. Це правильно, але при цьому забувають, Що тут ідеться лише про різні ступені та види спільного життя: наприклад, життя перелітних птахів відрізняється від життя хижих тварин. Забувають також, що спільне життя є чимось даним за самою природою, і для відокремлення потрібні, так би мовити, переконливі підстави. Це означає, що будь-яке, раннє чи пізнє, відокремлення, наприклад, розпад великих груп на менші, викликається особливими причинами, причому більше передує меншому, як зростання передує розмноженню (яке розуміється як надіндивідуальне зростання).
І кожна група має схильність і можливість залишатися, попри свій поділ, у частках, що розпадаються, тобто в своїх членах, і продовжувати справляти певний вплив, виявляти себе в репрезентативних членах. Отже, якщо уявити схему розвитку у вигляді центру, від якого в різних напрямках відходять лінії, то сам центр означатиме єдність цілого, і позаяк ціле як воля приналежне до самого себе, то така воля має бути присутньою в розвитку значною мірою. Але в радіусах точки перетворюються на нові центри, й що більше енергії вони потребують, аби на своїй периферії розширитися й водночас зберегтися, то більше відбирають вони у колишнього центру, який тепер, коли він уже не здатний так само відігравати роль первісного центру, неминуче стає слабшим і менш спроможним справляти вплив в інших напрямках. І все-таки ми уявляємо, що єдність і зв’язок зберігаються і зберігають силу і тенденцію виявлятися сущим і цілим у стосунках головного центру із побічними центрами, які від нього походять. Ми вважаємо, що кожний центр репрезентується якимсь “Я”, що його можна назвати головою стосовно його членів. Але як голова воно не становить цілого. На ціле воно більше схоже, коли збирає довкола себе підпорядковані йому центри у формах їхніх голів. Ідеально вони завжди наявні в центрі, від якого походять, і тому виконують своє природне призначення, коли наближаються до нього фізично, збираються в одному місці. А це необхідно, якщо за певних обставин існує потреба в спільних діях і взаємодопомозі - чи то внутрішніх, чи то зовнішніх. Таким чином, тут зосереджується сила та авторитет, які поширюються (нехай опосередковано) на життя всіх. Так само і власність на всі блага знаходиться спочатку в цілому та його центрі, наскільки воно розуміється як ціле. Із нього виводять свою власність нижчі центри й стверджують її більш позитивним чином - через ужиток і користування; потім, у свою чергу, інші, ще нижчі. Таким чином, і це міркування веде у зворотному напрямку, до останньої єдності родини-дому та її спільного володіння, споживання та користування; тут, нарешті, вплив авторитету безпосередньо розповсюджується на самостійних індивідів, і лише вони ще можуть, як останні єдності, вивести для себе звідси свободу та власність. Будь-яке більше ціле дорівнює дому, що розпався; і навіть якщо він, скажімо, був менш досконалим, то все ж таки треба вважати, що в ньому містяться зародки всіх органів і функцій, наявних у досконалому. Дослідження дому є дослідженням спільноти, так само як дослідження органічної клітини становить дослідження життя.
§13
Суттєві ознаки домашнього життя вже наводилися, і тут їх буде подано разом із новими. Дім складається з трьох верств або сфер, що обертаються довкола одного й того самого центру. Найбільш близька до центру сфера є водночас найстаршою: це господар і господиня (або кілька господинь, якщо вони рівні за авторитетом). За ними йдуть нащадки, які можуть залишатися в цій сфері, навіть якщо самі візьмуть шлюб. Нарешті, зовнішню сферу складають прислужники: слуги та служниці, що поводяться як наймолодша верства. Це - паростки більш або менш спорідненої матерії, які належать до цієї спільноти лише як речі чи підневільні тому, що асимілюються її духом і волею, приєдналися до неї з власної волі й відчувають від цього задоволенння. Схожими є стосунки приведених у дім дружин із їхніми чоловіками, і коли в них народжуються спільні діти, то вони як нащадки й залежні істоти становлять опосередкування і проміжну ланку між господарями та слугами. Із цих конститутивних елементів, щоправда, без останнього найлегше обійтися, але водночас він є необхідною формою, в якій учасниками життя дому можуть ставати вороги або чужинці, тим часом як не чужі їй люди удостоюються честі гостей. За своїм характером ця участь у родинному житті не є тривалою, але доки вона триває, близькість гостя до господарів є тим більшою, чим більше вони виявляють до нього шани та любові; й що з меншою повагою вони приймають гостя, то ближчий він до статусу прислужників. Самі слуги, з іншого боку, можуть наближатися до статусу дітей господарів, а можуть, навпаки, переходити в розряд рабів, якщо поводження з людиною принижує її гідність. Глибокий і бездумний забобон пояснює становище слуг як саме по собі негідне, бо воно суперечить рівності людських істот. Насправді ж, виявляючи рабську поведінку - чи то внаслідок страху, звички, забобону, чи то внаслідок усвідомлення своїх інтересів і холодного розрахунку, - людина може в найрізноманітніших стосунках добровільно принижуватися перед іншими не менше, ніж унаслідок зарозумілості й самодурства тиранічного чи напівбожевільного господаря, який дозволяє собі гнобити й мордувати підвладних йому людей - навіть тих, що пов’язані з ним вільними договірними стосунками. І те, й те, хоч і скидається часто на статус слуги, не обов’язково з ним пов’язане. Люди, які тривалий час зазнають жорстокого поводження, а також підлабузники за своїми моральними якостями належать до рабів, натомість слуга, що поділяє з родиною радощі та лиха, виказує своєму господарю повагу дорослого сина і користується довірою як помічник або навіть порадник, за своїми моральними якостями (нехай і не за правовим статусом) належить до вільних людей. Правовий же стан раба за самою своєю суттю є безправ’ям, бо право є і має бути чимось розумним, а тому завжди вимагає розрізнення між особою та річчю, або визнання кожної розумної істоти особою.
§14
У понятті домашнього укладу найважливішим для нас є домашнє господарство, тобто його економічний аспект: спільнота, що працює та споживає разом. Вічним, як дихання, різновидом людського споживання є харчування, тобто здобуття та приготування їжі та питва, для чого потрібна регулярна праця. Ми вже зазначали, що праця розподіляється між статями. І як ліси, луки та поля становлять природну зовнішню сферу довкола дому, так вогнище та його живий вогонь є немовби осердям і сутністю самого дому - місцем, довкола якого збираються чоловіки й жінки, старі й малі, пани та слуги, аби взяти участь у трапезі. Отож, вогнище та стіл мають символічне значення: перше - як тривка в зміні поколінь життєва сила дому, другий - як об’єднання присутніх на даний час членів родини задля збереження та оновлення фізичних і душевних сил. Обідній стіл є самим домом, оскільки кожен має за ним своє місце й наділяється заслуженою часткою. Якщо перед тим, під час одностайної праці, її учасники можуть розділятися й розлучатися, то тут, за спільною трапезою, вони знов об’єднуються заради належного розподілу та споживання. Аналогічним чином відбувається й спільне та окреме споживання решти благ, що виробляє спільна чи окрема праця. Натомість обмін як такий суперечить сутності дому - хіба що відбувається в рамках розподілу, коли окремі особи мають у приділеному їм якусь незалежну власність, наприклад, речі, які вони створили для себе особисто поза спільною діяльністю. Самий дім як ціле може в особі свого господаря чи управителя здійснювати шляхом обміну перетворення надлишків власної продукції на те, що здається йому кориснішим. Такий обмін можна вважати закономірним, і, якщо він відбувається всередині якоїсь спільності домів, що виступає як один величезний дім (наприклад, у селі, в місті, а також між містом і селом в межах однієї сільської чи міської місцевості), здіснюючись мирним шляхом, відповідно до зрозумілих і визнаних справедливими норм, то його можна тлумачити просто як вияв закономірного розподілу й водночас спільного споживання за накритим столом. Відзначимо, що це завжди залишається ідеєю (хоч би як прихованою) взаємообміну, простого обігу товарів. Однак явища можуть мати з цією ідеєю дуже віддалену схожість, даючи про неї зрештою лише викривлене уявлення. Тож урешті-решт, аби ці вияви правильно збагнути, треба брати їх цілком як такі й пояснювати, виходячи з потреб і бажань окремих індивідів.
§15
Розглядаючи дійсний дім у його чуттєвій формі, я розрізняю:
1. Ізольований дім, тобто такий, що не належить до якоїсь системи домів. Таким є, зокрема, пересувний намет кочівників, що переноситься з місця на місце. Він зберігається й за доби землеробства як дворове помешкання, природно доречне для гірських місцевостей і прибережних улоговин. Так само продовжує існувати двір як панський або родовий дім в області, за межами села та понад селом, яке за традицією зобов’язане сплачувати йому як своєму засновникові та захисникові.
2. Селянський дім у селі являє собою міцно усталене, справді відповідне нормальній культурі землеробства місцеперебування домашнього господарства, яке задовольняє всі свої основні потреби самостійно або за допомогою сусідів чи помічників із спільноти (як-от сільський коваль та інші вільні ремісники). Він може також містити в собі в нерозривній єдності всі майстерні - якщо не під одним дахом, то під одним проводом.
3. Міський дім, натомість, розуміючись переважно як оселя ремісника, для задоволення своїх необхідних потреб націлений на обмін. Те, Що він виготовляє сам (наприклад, взуття), призначене здебільшого не для власного споживання, і якщо вважати місто єдиним цілим, сукупністю ремісницьких цехів, яке шляхом взаємосприятливої діяльності тих цехів забезпечує корисними й якісними речами доми мешканців міста, а отже, саме себе, то місту, котре, як і його мешканці, не володіє землею на селі й позбавлене можливості її обробляти, Доводиться постійно виготовляти надлишки продукції, аби забезпечити себе необхідними продуктами харчування з навколишніх селянських господарств. Так утворюється обмін між містом і селом, який має дуже велике значення для загального дослідження явищ культури, і при цьому село має явну перевагу - володіння необхідними товарами на противагу зайвим (якщо йдеться не про знаряддя та інші засоби господарювання, конче потрібні селянам). Місто ж користується перевагою унікальності та привабливості своєї продукції - адже в містах зосереджується лише невеличка добірна частина колишнього сільського населення, й тому чисельність, скажімо, робочої сили, що продукує надлишки зерна та м’яса, й чисельність ремісників, що виготовляють різні промислові та мистецькі вироби, співвідноситься як 10 до 1. Утім, нам уявляється, що тут ніхто не проштовхується вперед як професійний торговець, аби запропонувати людям свої товари в конкуренції з іншими, ніхто не вичікує як монополіст моменту найнагальнішої потреби в товарі та наступної пропозиції для покупців, аби продати його за якомога більшу ціну. Така ймовірність існує, але вона перетворюється на реальність лише тоді, коли справу перебирають до рук нероби-посередники. І все ж таки є певні підстави припускати, що в зв’язку міста із селом, коли, завдяки спорідненості та дружбі, підтримуються й вважаються добрими та справедливими різноманітні стосунки й поза актами обміну, коли люди зустрічаються в місцях зборів і храмах спільних осередків, тією чи іншою мірою продовжує жити братерський дух спілкування та радої взаємовіддачі замість природного бажання триматися за своє або загарбати якомога більше чужих благ. - Схожі стосунки становлять зміст і жвавішого взаємообміну між містами, проте в громадському сенсі умови для них менш сприятливі, тим часом як спорідненість, близькість проживання та некомерційний характер мешканців сіл багато в чому сприяють таким стосункам. Але подальші більш високі функції в такому соціальному тілі, функції тваринного та ментального керівництва, якщо вони існують відокремлено, в жодному разі не можна розуміти як пропозицію та продаж товарів, бо вони органічно підтримуються, живляться й опікуються спільною волею, тобто наявними в цьому тілі силами, у формі почесних подарунків, данини, панщини. Обмін їх на послуги (коли ці функції мають вигляд послуг) - лише одна із форм, у яких можна витлумачити ці взаємини. Однак може дійти, звісно, й до того, що цей вияв слід буде вважати адекватним у рамках того обмеження, коли загальна здатність і зумовлене нею бажання виконувати певні функції розглядатимуться як запропонований ринкові товар.
§16
Село та місто розглядаються тут, за аналогією з домом, як здебільшого розмежовані формування спільнотного володіння та користування. Парі “дім - село” передує клан, який вже визначався як родина до виникнення родини і який можна розуміти також, нехай і в менш виразному вигляді, як село до виникнення села, бо він, звичайно, містить у собі можливість обох основних форм. Отож у ньому патріархальний характер (тобто будь-яка достойність, що ґрунтується на батьківстві) змішаний із братерським (або братсько-сестринським), а панівний - із товариським. У домашній громаді виявляється переважно перший характер, у сільській громаді -здебільшого другий. Однак у першому випадку братерський дух присутній не меншою мірою, ніж у другому - батьківська влада. Але тільки ця остання, зберігаючи свою могутність у системі сільського укладу, має важливе значення з поняттєвого погляду історії, а саме -як підстава феодалізму. Як те, в чому зберігається віра в природну достойність якогось видатного, знатного, шляхетного дому, навіть якщо коріння такої віри відмирає: в шанобливому ставленні до віку та високого походження, яке насправді чи уявно пов’язує кланового вождя зі спільним прабатьком усього клану найбезпосереднішим чином (прямою та неперервною лінією), нібито гарантуючи відтак його божественне походження, й унаслідок цього - ледь не божественну достойність. Але й з точки зору виконання функцій вождя аристократові належні шана та вдячність. Тож цілком природно, що йому підносяться в дар перший врожай і первістки домашньої худоби; що під час заселення під його проводом і розподілу земель у тій чи іншій місцині йому першому, ще до жеребкування, виділяється за загальною згодою найближчий і найкращий наділ орної землі - спочатку в тимчасове, а потім і в постійне володіння. А то й кілька таких наділів або ж рівна доля в кожному селі, якщо клан розпадається на кілька селищ (що було звичайним для германської аграрної системи). Тому й дім, двір і садиба такої знатної особи завжди знаходяться в центрі села (сіл) або (в гірській місцевості) - підносяться над ними як твердиня. Однак справжня влада зростає у феодала лише звідтоді, звідколи він від імені громади виконує функції, Що їхні наслідки приносять користь насамперед йому самому, з чого потім має випливати, що й самі ці функції існують лише як такі, що здійснюються від його власного імені. Це особливо стосується порядкування неподіленими землями: що менше користі вони приносять та що більше виснаженими є, то ймовірніше залишаються в його володінні, тобто ліс - ймовірніше, ніж луговина, пустище - ймовірніше, ніж ліс. Та й взагалі пустища й непридатна для обробки земля ніколи не вважаються власністю місцевого феодала, а належать радше об’єднанню вищого рівня (області або країні), тож знаходяться в порядкуванні їхнього глави, який у свою чергу віддає ці землі в ленне користування дрібнішим баронам. Кожен такий барон заселяє їх своїми людьми, що нібито окуповує обробку цих земель: адже що більше в нього народу, то більший почет і дружину може він зібрати довкола себе та свого маєтку для полювань і війни; але в кінцевому рахунку всі вони проїдають більше, ніж приносить господарю мисливська та воєнна здобич разом із податками та врожаями з його власних полів. Тож вони оселяються й облаштовуються тут як селяни - землероби та скотарі - й забезпечуються худобою (звідси й назва “фе-од”), сільськогосподарським знаряддям і зерном для сівби. Це спонукає їх до тіснішого зв’язку з господарем і зобов’язує до придворної та військової служби. Вони мають свою власність. Але на відміну від власності вільних членів спільноти, вона виводиться насамперед не з їхнього власного товариства, громади, а зі спільності з їхнім господарем, і як власність вищого ступеня (в якій об’єднуються пізніше виокремлені ідеї поміщицького землевпо¬рядження та землеволодіння) залишається в його руках. І хоч володіння цією вищою власністю, відповідно до правильного, тобто обґрунтованого природою речей і традицією (одностайність і звичаї) розуміння, полягає в спільності та єдності громади й господаря, все ж таки у господаря може виникнути нагода та спокуса (особливо стосовно такої маловартісної частки власності) скористатися нею як цілковито своїм одноосібним привілеєм, і зрештою, навіть вільних людей, разом із їхніми підвладними, звести до рівня своїх кріпосних, а їхню власність -до рівня простого права користування (сіотіпіит иіііе), що дарується його ласкою. До того ж і самі вони, ці вільні, можуть охоче з цим погодитися, бо потребують захисту та полегшення своїх обов’язків перед об’єднаннями вищого рівня. Таким чином, у крайньому випадку може виникнути вже не відносна, спільна та роздільна, а абсолютна, індивідуальна та одноосібна власність господаря на марку, з чого потім випливає або цілковите кріпосне право (коли вимагається необмежене виконання послуг та праці), або вільні договірні стосунки оренди (коли застерігаються точно визначені, нехай навіть надмірні умови). Ці останні стосунки за своїм фактичним змістом можуть (завдяки капіталу та освіченості орендаря) розвинутися в цілковиту протилежність першим, і навпаки, за інших обставин стати лише зміненою назвою та новою правовою формою того самого кріпосного стану. Проте з іншого боку, чи то волею самого господаря, чи то дією вищого за нього законодавства, будь-яку залежність нижчої, тобто селянської, власності можна усунути, оголосивши цю власність - на кшталт вищої - індивідуальною та абсолютною. В усіх цих випадках відбувається відокремлення - спочатку лише юридичне, тим часом як спільні стосунки можуть залишатися фактично такими, як раніше. Але зберігаються й поновлюються тиск і спротив, що відповідають, з одного боку, пануванню, з іншого - залежності, якщо тільки панування все ще здатне обґрунтувати вищість великої власності над малою.
§17
Утім, тут неможливо навіть приблизно описати розмаїття тих відносин, які суттєво видозмінюються, коли місце господаря-феодала заступає (духовна) колегія, монастир чи якась інша корпорація. Важливо лише завжди відзначати, якою великою мірою в усій сільській культурі та у феодальній системі, що на ній ґрунтується, ідея природного розподілу, а також ідея освяченої традиції, яка його визначає й у ньому полягає, панують над усіма дійсними проявами життя та відповідними уявленнями про його правильний і потрібний устрій, і як мало важать у цьому поняття обміну та купівлі, угоди та статуту. Стосунки між громадою та панами, тим більше - між громадою та її членами, ґрунтуються не на угодах, а - як у сім’ї - на порозумінні. Сільську громаду, також там, де вона охоплює панів, з огляду на її неминучий зв’язок із землею, можна порівняти з окремим, неподільним домашнім господарством. Об’єктом її діяльності та турбот є альменда, призначена відповідати почасти спільній меті єдності, почасти однаковим і взаємопов’язаним цілям членів громади, причому перше яскравіше виявляється в спільному користуванні лісом, а друге - в користуванні спільними пасовиськами. Але й поділені орні землі та луки належать окремій родині, що їх обробляє, лише протягом обмеженого часу. Після завершення збирання врожаю огорожа зноситься, і земля як частка пасовищних угідь повертається до альменди. Та й у межах цього окремого користування член сільської громади “з багатьох поглядів обмежений загальним правом, яке стоїть над ним, оскільки при обробці своїх луговин, полів та виноградників він обмежений розпорядком обробітку ділянки, отже змушений дотримуватися порядку, прийнятого в спільноті. Втім, для того, щоб окремий селянин дотримувався традиційних сівозмін, традиційних термінів обробки землі та збирання врожаю, навряд чи потрібні спеціальні настанови. Адже він уже ні фактично, ні економічно не здатний зробити своє окреме господарство незалежним від спільного господарства, бо воно є нежиттєздатним без права спільноти, яке його доповнює й навіть породжує. Різні деталі, зокрема, стосовно обмежених і необмежених термінів користування полями та пасовиськами, як правило, зумовлюються стародавнім, усталеним звичаєм. Коли ж цього виявляється замало або потрібна видозміна, в силу вступає спільне рішення громади. Отже, громада надає чи забороняє доступ до полів і пасовиськ, визначає ділянки під ярі, під озимі та під пар, встановлює терміни сівби та збирання врожаю, керує збиранням винограду й потім навіть встановлює платню за участь у жнивах. Окрім того, вона стежить за тим, аби встановлений порядок користування відповідними угіддями не змінювався свавільно, порушуючи тим самим порядок землеволо¬діння громади… Так само коріняться в праві спільноти і всі обмеження та обов’язки, пов’язані з приватним володінням розмежованими полями, які випливають із черезсмужжя земельних ділянок… За своїм походженням до цього права належить і сукупність сусідського права, бо спочатку воно було радше наслідком товариських уз, що охоплювали всю марку, ніж окремою модифікацією якоїсь (уявно абсолютної) власності, що ґрунтується на особливому статусі сусідньої земельної ділянки”. А один із знавців індійських селянських господарств відзначає їхню схожість із первісними устроями Заходу, а громаду зображує як організоване, самостійне та самодіяльне єство. “Фактично вона містить майже повний набір занять і ремесел, які дають їй змогу продовжувати своє колективне життя без допомоги будь-яких зовнішніх осіб чи корпорацій. Окрім провідника чи ради, які певною мірою виконують суддівські та законодавчі функції, громада має сільську поліцію… а також представників різних спадкоємних ремесел: - ковалі, лимарі, шевці. Громада включає й браміна для виконання церемоній і навіть танцівницю для обслуговування свят. Як правило, в ній є сільський рахівник… а людина, яка займається одним із цих спадкових ремесел, насправді є як робітником громади, так і одним з її конститутивних членів. Інколи їй платять зерном, але частіше її родині виділяють у спадкоємне володіння ділянку обробленої землі. Те, що людина понад це може вимагати за вироблені нею товари, регулюється традицій¬ним масштабом цін, і відхилення від нього трапляються дуже рідко. Саме надання представникам окремих ремесел певної частки сільськогосподарських угідь дозволяє припустити, що поселення перших тевтонських груп відзначалися схожою само-достатністю”. І це підтверджується описом німецької марки: “Як уявляється сьогодні, для цілей громади як такої альменда була корисною ще й тому, що з неї оплачувалася й компенсувалася праця управителів, урядовців і слуг громади. Подекуди в їхню приватну власність офіційно, як службові лени, відводилися ділянки землі з марки. І майже скрізь їм надавалося особливе право користування лісами та пасовиськами, що носило характер платні. До таких прав належали (перш ніж із перетворенням служби на панщину змінилася їхня сутність) права на переважне користування, що надавалися старшим землемірам, старшим лісничим, суддям із лісових суперечок тощо, а також службове користування або привілеї сільських і селянських суддів. Але особливо це стосувалося тих прав користування на підставі поступки загалу, що надавалися судовим засідателям, присяжним, карбівничим, мірошникам, вартовим лісу, судовим розсильним, пастухам та іншим громадським службовцям, і часто відверто тлумачилися як наслідок їхньої служби, як компенсація за їхню працю. Схожим чином нерідко витлумачували й права користування священиків і шкільних учителів. Нарешті, здебільшого споріднений характер мали й ті права користування альмендою, що надавалися ремісникам, котрі мали дозвіл на свою діяльність від громади чи землевласника. Адже ремісники вважалися найманими робітниками громади і як такі не лише були вповноважені, а й зобов’язані працювати виключно або в першу чергу на неї та на її членів, або ж виконувати певний обсяг робіт чи то безкоштовно, чи то за тверду ціну. Уступлені ж їм права користування спільним майном, які тільки уможливлювали їхнє заняття ремеслами та вважалися водночас винагородою, становили один із різновидів платні. Між тим, у всіх цих випадках те, що ми можемо розглядати як використання альменди для оплати особливих послуг, наданих громаді як такій, з погляду громади є водночас використанням належного всім громадського майна для задоволення прямих потреб кожної людини. Адже начальники, службовці та слуги, як і найняті ремісники, - це просто уповноважені загалом, корисні йому як в його множинності, так і в його єдності” їх можна порівняти із його тілом. Устрій сумісного життя є економічним, тобто спільнотним (комуністичним).
§18
Місто теж - за Аристотелевою характеристикою й за тією ідеєю, що лежить в основі його природних виявів, - являє собою певне самодостатнє домашнє господарство, певний організм, що живе спільним життям. Хоч би яким було його емпіричне походження, за своїм існуванням воно має розглядатися як ціле, стосовно якого окремі товариства та родини, з яких воно складається, перебувають у необхідній залежності. Отож місто, зі своєю мовою, своїми звичаями та вірою так само, як і зі своєю землею, будівлями та багатствами, являє собою щось постійне, те, що зберігається впродовж зміни багатьох поколінь і почасти саме собою, почасти завдяки спадковості та вихованню його городян, знову й знову породжує, по суті, один і той самий характер, один і той самий спосіб мислення. І хоча, завдяки своїй власності та власності своїх городян, а також завдяки регулярним надходженням із навколишньої місцевості, місто забезпечує себе прожитком і матеріалами для праці, все багатство своїх сил воно спрямовує на витонченішу діяльність мозку та рук, яка надає всьому привабливої, тобто такої, що гармоніює із загальним настроєм та духом, форми, й відтворює тим самим загальну сутність мистецтва. Адже за своєю тенденцією будь-яке міське ремесло, до того ж зумовлене тим чи іншим стилем громади чи її станів, є мистецтвом, нехай навіть в окремих галузях ця тенденція не завжди втілюється в життя. Однак ремесло як мистецтво існує насамперед для загальних потреб: архітектура - для зведення міських мурів, веж і воріт, для будівництва міських ратуш і храмів; скульптура та живопис - для зовнішнього та внутрішнього оздоблення цих будинків, для збереження та живлення за допомогою образів пам’яті про божеств і видатних людей, і взагалі -для наближення всього гідного та вічного до чуттєвого сприйняття. Тісний взаємозв’язок, особливо мистецтва та релігії (а мистецтво, за словами Ґьоте, ґрунтується на певному різновиді релігійного почуття), коріниться вже в домашньому житті. Будь-який первісний культ є родинним, а тому найчастіше набуває виразних ознак домашнього культу, де вогнище та вівтар за своєю первісною суттю становлять одне й те саме; і сам культ - це мистецтво. Те, що робиться для вшанування померлих, відбувається в урочистому, поважному настрої, в розважливий, поміркований спосіб, призначений зберігати, і, отже, викликати цей настрій. Велике значення надається тут привабливості мови, вчинків і витворів, і це саме по собі несе певну міру, тобто ритм і гармонію, але відповідає ще й спокійній настроєності людини - так, немовби є її власним породженням; натомість неприємне, несумірне, супротивне традиції викликає відразу й відкидається. Бо якщо стародавнє та звичне стримує потяг до краси в культі, то лише тому, що в ньому самому для звички та шанобливо-побожного ставлення міститься своєрідна краса та святість. Але в міському житті прихильність до традиційно-сталого слабшає, проте зростає потяг до формування. Відповідно до цього мистецтво красномовства відступає перед образотворчими мистецтвами, або ж вони сплітаються та асимілюються між собою. Релігія, яка в своїх витоках зосереджувалася переважно на спогляданні смерті, в сільському житті набула відраднішого зв’язку із життям у вигляді вшанування природних сил. У грандіозних фантазіях можна почути тріумфування з приводу вічного відродження. Демони, які є не більш ніж привидами покійних предків, мешканцями підземного царства, тепер воскресають і підносяться на небо як боги. Місто ж, зі свого боку, робить цих богів ближчими до людини, відтворюючи їхні зображення й споглядаючи їх щодня, як то раніше відбувалося лише з домашніми ларами, які тепер поступово відступають у тінь. Але водночас ці боги, нібито зведені з небес, набувають ідейного значення, стають взірцями моральної чистоти, порядності, доброти, а їхні служителі - вчителями та проповідниками чесноти. Саме завдяки цьому ідея релігії набуває довершеності. Але такий елемент стає тим потрібнішим, чим різноманітнішим і багатограннішим стає життя міста, чим більші спорідненість і сусідство як основа дружніх почуттів і вчинків, а також близького знайомства та взаємної сором’язливості втрачають свою силу або обмежуються вужчим колом. Тим жвавішою стає спонука до мистецтва як до одного з різновидів проповідницької діяльності: адже для того, щоб добре й шляхетне (і з цього погляду святе) впливало на думки та сумління, воно має сприйматися чуттями. До того ж ремесло та мистецтво передаються від покоління до покоління так само, як віра, як таїнство й догма - шляхом навчання та прикладу, і тому найкраще зберігаються в сім’ї, де передаються синам і розподіляються між братами. І таким чином артіль, подібно до клану, що розпоряджається спільним спадком, походить немовби від одного предка, винахідника відповідного мистецтва, і як невід’ємний член спільноти городян являє собою одне з “відомств” міської громади. Тим часом, однак, сукупність ремесел дедалі більше конституює сутність міста, ці ремесла досягають згодом цілковитої свободи й панування над містом. Місто перетворюється на охоронця їхнього спільного спокою й тих порядків, завдяки яким цей спокій набуває внутрішнього та зовнішнього визнання як організація праці. Це суть священні порядки, що мають пряме моральне значення. Цех є релігійною громадою, як і саме місто. Тому неможливо збагнути сукупне господарське існування досконалого міста (чи то еллінського, чи то германського світу), якщо не брати до уваги мистецтво разом із релігією на найвищу і найважливішу справу всього міста, а отже, його уряду, його-станів і гільдій; як дієвий зміст його повсякденного життя, як мірило та правило всіх його дум і сподівань, всіх його порядків і норм. Поліс, за словами Платона (”Закони”), є подібним до справжньої драми. Збереження його здорового та могутнього єства є саме по собі мистецтвом, як є ним розумний і гідний спосіб життя окремої людини. Тому й купівля та продаж товарів, разом із такими важливими правами на сховища та ринки, не є для міста справою заповзятливих індивідів, а виконується самим містом або від його імені тим чи іншим відомством. Міська рада потурбується, аби з міста не вивозилися речі, потрібні йому самому, й не завозилися шкідливі; той чи інший цех піклуватиметься про те, щоб виготовлені його майстрами товари були пристойними та якісними; церква або духівництво докладатимуть зусиль, аби запобігти розкладаючим впливам торгівлі та невідповідного способу життя.
Окреслений таким чином спільнотний характер міста історик економіки правомірно розглядає винятково під комерційним і політичним кутом зору. У цьому сенсі викладені нами погляди підтверджуються деякими влучними положеннями Шмоллера. Він особливо підкреслює, “що найважливіші політичні тіла слугують основою для відповідних суспільно-економічних устроїв”. А тому, пише він далі, “село є саме по собі замкнена господарська й торгова система” (що стосується германської культури, то поряд із селом тут можна поставити також панський двір і монастир). “Ще більшою мірою, ніж село з його органами, місто розвивається в певне господарче тіло зі своїм самобутнім, могутнім, пануючим над усіма одинцями життям.. Кожне місто, особливо велике, намагається замкнутися в собі як певному економічному цілому й розширити якомога більше сферу свого зовнішнього економічного та владного впливу”. І таке інше.
джерело: скан, для «Бриколаж»