“Волею та правом народу Українського (Cправа автономії України та федеративно-демократичної республіки і боротьби за се української социяльної демократії)”
Михайло Ткаченко
Вступне слово.
Михайло Ткаченко народився у 1879 році в Чернігівській губернії; він був членом Революційної Української Партії (РУП) і провідним членом Української Соціал-Демократичної Робітничої партії. Ткаченко грав провідну роль в Українській Революції, займаючи посаду генерального секретаря Центральної ради і Міністра внутрішніх справ Української Народної Республіки. Виступаючи на позиціях революційної лівиці він опонував альянсу з німецьким імперіалізмом та правому крилу УНР. Під час повстання проти гетьмана Скоропадського Ткаченко проявив себе в якості талановитого марксистського теоретика, він був ключовим лідером УСДРП-Незалежників і автором програми Української Комуністичної Партії. У 1920 році Ткаченко трагічно помер від тифу у Москві, під час його місії для зустрічі з керівництвом РКП. Наступна стаття була написана у ранні дні революції і надрукована Робітничою Газетою у березні та квітні 1917 р.
Передмова, спеціально для Бриколажу:
Кріс Форд, Лондон, “Альянс за Робітничу Демократію”
(
)
Переклав Олег Верник, «Ліва ініціатива»
(
)
Український свідомий пролетаріят — українські соціяльні демократи — вже від давна поставили як одну з своїх найблизчих та найважнійших задач — автономію України.
Що їх примусило признати що найменьше автономію України за найпекучійшу потребу не тільки инших верстов українського народу, от як дрібної буржуазії, заможнійших людей та інтелігенції, але й пролетаріяту?
І далі, що визначило поступованє социяльної демократії, її тактику в сій справі здобуття автономії України, іменно те, що в сім політично-національнім домаганні пролетарият мусів і повинен іти вкупі з иншими верствами українського народу, а може бути навіть з буржуазією инших національностей, що живуть на Україні? На се спробуємо коротко відповісти.
Україна є великий шматок землі, на якому Українці в середньому складають більшість населення, коло 80%. Найбільша частина люду займається хліборобством, але й промисловість — чи то залізна, чи то камяновугільна чи инша — значно розвинена. Отож віддавна, а що далі до нашого часу то все більше всі господарства (хазяйства) на Україні звязуються сильнійше, обєднуються в одне ціле, в одне економичне (господарче) тіло. Всі частки української землі тягнуть одна до одної, почувають себе економічно, що вони щось одне ціле, яке має свої інтереси, такі, яких не мають инші частки хоч би тої Російської держави. Ріжні земства на Україні стали обєднуватися в союзи, бо мають вони найбільше спільних задач та інтересів чи то в справі переселення, чи в справі продажу збіжжя, чи в справі освіти народу тощо. Стали обєднуватися іменно в межах України ріжні гірнопромисловці, що здобувають вугіль, залізо й таке инше. Се все показує, що поміж господарствами (хозяйствами) на Україні є тіснійша звязь аніж поміж ними та иншими господарствами в Росїі, одже економичне становище України вимагає, щоб економічними справами, справами всього господарства (хозяйства) України мала вона сама порядкувати без втручання туди инших країн. Того мало. На Україні вся промисловість в руках не українського народу, здебільшого Росиян; а працюють там найбільше українські люди, по заводах фабриках, шахтах, економіях; значить всі багатства, що створює своєю працею український народ, йшло доси на чужу культуру, на чужу освіту, на окріпленнє становища чужих багатирів. Навпаки при автономії, себто при порядкованню всіма справами на Україні самим українським народом хоч би то і вкупі з тими національними меншостями, що живуть на Україні, найбільша частина всіх прибутків пішла б на ввесь нарід на Вкраїні, в більшости український. Але ж іще. Як сказано вище, український народ на землі українській становить більшість, всі його духовні потреби, потреби культури звязують його в одне ціле, утворюють поміж окремими частинами всеї української териториї тисячі міцних, тисячолітньої кріпости ниток, які звязують Кубань з Черниговом, чи Холм з Харьковом; в своїм змаганні до культури, до як найширшоі духовноі освіти народу вся Україна сполучена в одне ціле, одну землю, яка сама має строіти, підкріпляти, розвивати сю культуру своїми силами, своїми засобами, своєю, а не чужою волею.
Кажемо, засобами — і то так, бо чи ж може культура духовна жити без матеріяльних засобів? Ні — чи то ріжні школи, низші, середні та вищі, чи то суди, земства, волосні управи чи громадські, городські — все те, що має бути українським, все те потрібує грошей; тим то мусить всіма прибутками орудувати весь народ на Україні, щоб витрачати всі ті гроші іменно найперше на сі духовні потреби народу. Досі ж того не було; без автономії без порядковання самим народом своєю країною завше гроші йдуть на чужі потреби. Отож чи міг-би український народ для свого всестороннього розвою, чи хозяйственного чи культурного (духовного) обійтися без автономії? Із сказаного попереду видко, що ні; все житє народу нашого під Росією чи навіть під Австрією, де мали ми більші права, показало, що ні, що все гальмує розвій нашого народу, що всі гроші ті змосковщені люде нашого народу, або ті національні меншости, які панують, змагаються видерти народові і віддати на чужі потреби. В Австрії, наприклад, маємо всі політичні права та чималу політичну волю, одначе поневолення та гніт економічний, національно-культурний над нашим народом просто страшні.
Отже зваживши все те, український свідомий пролетаріят — українські соціаль-демократи — рішучо сказали собі: розвій українського робітництва, його збільшеннє, скріпленнє його, його здатність до боротьби за ідеали пролетаріяту — встановленнє соціялістичного ладу — все те звязано тісними нитками з розвитком економічним, політичним, національно-культурним цілого українського народу; пролетаріят йде тільки на переді цілого народу як єдина кляса, яка всім своїм положенєм в господарстві країни тягнеться до перевернення буржуазного економічно-політичного ладу на соціалістичний і яка через те одна тільки знає, що треба робити на добро цілого народу і тим одна тільки є по сути революційна кляса всього народу; але ж пролетаріят не вилучається з всього народу, особливо, коли він ще є меньшість народу: — вся його доля, всі його кроки звязані з долею, з становищем всього народу. Тим то соціяль-демократи бачучи, що український народ в цілому не може жити й розвиватися що найменьше без автономії Української землі, прийняли се домаганнє за основне, пекуче і поставили всякою ціною здобути сю автономію, без якої вся робота пролетаріяту гальмувалася б сильною боротьбою за національні права хоч би при вільному ладі в Російській державі і збивала б з істинної путі пролетаріяту, себ-то йти на чолі всіх працюючих в боротьбі за переведення соціялістичного ладу. Так ставили собі завдання соціял-демократи за старого ладу. Але що більше зростав гніт царського правительства на Україні, що різче свідомим ставав український народ свого поневолення, що більшою свідомістю переймався він, що є він народ рівний всім народам, що меньше признавали його права навіть російські громадяне, то ясніше ставало перед свідомим пролетаріятом ще того старого царського ладу, що волю і право України треба ставити ширше як автономію (себ-то самоврядування зі згоди й дозволу уряду всеї держави), що український народ став свідомим свого власного народнього права, що через те народ сей мусить сказати собі: я, український народ, сам маю здобути волю, але ж я сам в собі маю право і своє самоврядування я сам визначаю, я сам творю те право. Так прийшли деякі українські соціял-демократи до признання, що тільки у власній державі можемо створити дійсно демократичний лад. Не було бо надії погодитися до сього навіть з російським громадянством. Але ж тепер старий лад пав, росіяне багато навчилися, настала, може, змога порозумітися з ними — чи не згодяться признати без боротьби й за українським народом право визначити, що є він народ державний, що сам творить своє право, сам своє самоврядування установить, потребуючи на те з боку спільного російського уряду [не] дозволу, тільки признання. Явилася змога виставити трохи инакше ту ж автономію, але вже так, що державний український народ утворює сам свою автономну країну на власних Установчих Зборах (Учредительномъ Собраніи), зваженої з власного права, входячи по своїй охоті, а не з примусу в спілку з иншими націями Росії й утворюючи Російську Федеративну демократичну республіку. Як що це вдасться, не будемо зараз створювати власної незалежної від Росії держави, тільки сполучимося з нею в федеративну спілку (федерація — значить злучка, зв’язок). Отож федеративна республика — се значить республика, складена зі сполучених окремих держав, які віддають спільні справи веденню спільному урядови.
Погляньмо зараз, як виглядав би устрій України в федеративній республіці і тоді побачимо, як сильно розчистило б се дорогу перед пролєтариятом в його дальшій соціяльно-політичній боротьбі з пануючими чи українськими чи неукраїнськими верствами на Україні. Український народ ставить 80% на Україні, доходячи по деяких частях України до 90%. При автономії по всіх школах — низших, середніх та вищих (універсітети) панує українська мова і нею вчать, на ній ведеться по всіх шкільних установах все діловодство, і по всіх судах (хоч які б то були — мирові, окружні, палати а то й сенат) мова діловодства — українська; по всій адміністрації, себто по громадах, сільських, волостних управах, городських управах, поліцийних мова діловодства українська і по всіх самоврядуючих установах — земствах, мійських управах, думах то що — мова українська; по всіх податкових (податки, казначейства то що) установах, по всіх урядових банках мова українська в діловодстві; взагалі по всіх установах державних і громадських мовою урядовою, скажемо сильнійше — мовою державною буде український язик, отже тим самим зразу усуваємо всю боротьбу, яку довелося б вести українському народові в цілому за сі питомі права українського язика.
Далі. Все населеннє України ставить одне ціле політично-економічне тіло (організм), яке всіма справами, не тільки народньої освіти, але й господарчими, справами орудовання всею землею, справами хліборобства, промисловости, торговлі, справою робітничою (виданнє всяких законів що до сього), дорогами водними, залізними й иншими, справами грошевими (фінанси) що до податків та видатків, справами суду, всеї адміністрації — порядкує само, з власної волі й власного права народу українського. Тільки деякі справи України по згодї з Росією віддає спільно встановленому спільному урядові — сюди належить справа війскова (але тільки що до оборони всеї федеративної республіки), справа договорів чи політичних чи торговельних з чужими державами, справи може деяких доріг, справи переселення, справи грошеві та спільні видатки, взагалі якісь загальнійші справи, котрі вважала б Україна і Росія за дуже потрібне віддати спільному урядуванню.
Раз все те буде здобуто, правно утверджено волею народу українського і фактично здійснено, не потребуватимемо вже за се боротися і нема чого в сім тоді йти пролетаріятові спільно з ворогом своїм, буржуазною клясою, — можемо розмежуватися вже не обєднуючися в сім спільнім пункті автономії України.
Які б права мали при тій автономії України національности инші, що живуть на Україні — Росияне, Жиди, Поляки? Отже вони б мали попереду всі політичні права, себто повну участь в державнім урядуванню України. Права ж національні такі — матимуть школи з їхньою мовою, як приватні, так і коштом українського державного краю в потрібній для них кількости і взагалі матимуть все потрібне для їхньої духовної культури; матимуть право вживати своєї мови по всіх приватних своїх товариствах, зборах тощо, матимуть право звертатися до всіх урядових чи громадських установ (институцій) як суд, адміністрація і таке инше на своїй мові там, де живуть більшою купою, і матимуть право вимагати, щоб їм відповідали в їхній мові.
Отже сим установлялися б права господаря землі — українського народу, бо він ставить не тільки величезну більшість супроти всіх укупі инших національностей на території України (80% супроти 20%), але й ще величезнійшу більшість супроти кожної тої національности з окрема (особливо коли згадаємо, що за Росиян почислено багато змосковщених Українців, які певно в части повернуть до рідного народа); але ж сим установлялися б і права инших національних меньшостей, що живуть на Україні.
Таким взаємним признаннєм прав створиться змога дальшої спільної роботи всіх на спільну всім користь і не будуть обєднуватися штучно ріжні части тої чи иншої нації і буде можність кожній клясі боротися з окрема за свої дальші соціяльно-політичні ідеали.
В другій статі дамо відповідь на друге питаннє, що поставили напочатку сеї ж статі, чом в сім домаганні автономної України пролєтарият мусить і повинен йти вкупі з иншими клясами українського громадянства.
II.
Hаша та їхня путь.
Почасти вже у першiй статi намiчено дещо на виясненнє того, чому в домаганнi автономної України пролетарiат мусить i повинен йти вкупi з иншими клясами українського громадянства.
Є се частка загальнiйшого складнiйшого питання, яким шляхом йти пролєтарiатовi в осягненнi якоїсь поставленої задачи, якими засобами, з чого користвуватися й з чого нi.
Пролетарiат — кляса наємної працi в капiталiстичнiм ладi займає, як на те вказано було перше, таке положеннє в тiм капiталiстичнiм ладi, що для того щоб змiнити своє становище на краще, щоб перестати бути наємником, не зупиняючи чи не ослаблюючи економiчного розвою громадянства, мусить пролєтарiат перевернути цiлком той весь лад. Отже коли так, то й доводиться пролєтарiатовi поперше виясняти собi весь той лад, а через вказану його потребу цiлковитого перевернення буржуазного ладу, йому се вияснити можна як найкраще i легше нiж якiйсь иншiй клясi, менше заiнтересованiй в знищенню того буржуазного ладу, при якому всi засоби продукцiї себто створення продуктiв, (товарiв), в значнiй части земля, фабрики, заводи то що, де працює робiтництво, належить великим багатирям. Робiтнича кляса виясняє, чим є той лад, з яких частей (кляс) складається при ньому громадянство, як розвивається той лад, куди й до чого йде той розвiй; виясняє, яке становище займає кожда кляса, з чого вона живе, якi завдання має, до чого змагається. Виясняючи все те, робiтнича кляса, узнає i уставляє також як свої кiнцевi завдання, так i тi завдання попереднi, пiдготовчi, яких робiтництво може досягнути, добитися ще за буржуазного ладу, розчищаючи тим дорогу до цiлковитої змiни всього того ладу. А вияснивши все те, перед пролєтарiатом буде повна картина всього ладу, напряму розвою його, i задач кожної кляси. Тодi пролєтарiятовi ясно, з ким i в чiм вiн може йти, до якої мiри може йти, але йти не роблячи роботу чужiй клясi, тiльки роблячи свою роботу, здобути все, пiдготовляти знищеннє буржуазного ладу, не забуваючи сього анi на хвилину, в кождiм дрiбнiм кроцi сим керуючися, i всеж таки одночасно в здобуттi дечого, в осягненнi якіхся окремих дочасних цiлей, йдучи поруч з тою чи иншою клясою. В сiй роботi треба вмiння, що дається знаннєм, треба бути чистому як голуб i розумному як змiй; чистому як голуб, щоб в кожнiм своїм кроцi керуватися кiнцевим iдеалом пролєтарiату — знищення всiх кляс i встановлення соцiалiстичного ладу — не ухиляючись анi трошки; розумному як змiй, щоб все зважити, покористуватися з усього, з тим битися сьогоднi та йти в спiлцi завтра, а з иншим йти в спiлцi сьогоднi, а битися завтра, а може й так, що йти в спiлцi з якоюсь клясою, по однiй задачi й одночасно з тою ж клясою ж битися по иншiй задачi. Тут важно завжде в кождiй задачi визначити межi спiльности в роботi з супротивною клясою, в чому спiльно йдемо, через що спiльно йдемо, доки йдемо i як йдемо. Hайважнiйша i найтруднiйша рiч при сьому в тiм, що анi як не затемнити клясової свiдомости пролєтарiату, щоб нi на мент не забув пролєтарiат, обєднуючись в досягненню якої задачi з буржуазними верствами, що вiн обєднується з ворогом робiтництва, що веде спiльну роботу з ворогом своєї кляси. Се трудна спроба, але по всiх країнах пролєтарiят часто брався до неї i часто щасливо з того виходив. В сьому свiдома частина пролєтарiяту — соцiальна демократiя виходить з того розумiння буржуазного (капiталiстичного) ладу — що при сiм ладi всi кляси громадянства маючи мало спiльних задач, найбiльшеж маючи цiлком протилежнi iнтереси — всеж таки не тiльки обєднанi, але просто скованi до купи в один економiчний органiзм, в одне економiчно-полiтичне тiло.
Свою боротьбу за свiй iдеал пролєтарiят веде в певних економично-полiтичних умовах даного часу. Тим то мусить на се зважати, з усiм рахуватися.
Такими загальними правилами (методою), з яких почасти користуються в своїй боротьбi й иншi але в найчистiшому й найпослiдовнiшому видi користується представниця робiтничої кляси — соцiальна демократiя — такими правилами керувалася вона i в боротьбi за автономiю України. Коли стало видно, що українське робiтництво, його розвiй, збiльшеннє, змiцненнє його сили, скрiпленнє його позiцiй, здатнiсть до боротьби, утвердженнє серед його ясної, несхильної клясової свiдомости — все те залежить вiд розвою економiчного, полiтичного, нацiонально-культурного цiлого українського народу, українська соцiальна демократiя поставила рiшучо на порядок денний справу автономiї України, яка все те забезпечувала б народовi. В сiм робiтництво пiдперло своєю рiшучою, смiливою, революцiйно гострою, тяжко ударною силою змагання виставленi вiддавна рiжними верствами українського громадянства. Тут шляхи пролетарiату й инших кляс перехрестилися. Пролетарiат поставив ту ж, бодай формальну, задачу, яку ставлять буржуазнi части українського народу i яку фактично почала ставити (несвiдомо з боку полiтичного й нацiонального) i буржуазiя неукраїнська, що живе на Українi. Значить не було б рацiї, не було б розумної пiдстави не йти з ними вкупi що до здобуття автономiї. Hавпаки, очевидно мусило робiтництво порозумiтися з буржуазiєю в сiй справi, щоб спiльно й коордiнуючи (согласуючи) сили, способи й заходи як найсильнiйше налягти i з найменьшими втратами здобути автономiю. Пролєтарiят український є дуже i дуже значна меншiсть народу. Ухилитись вiд спiльної боротьбi вкупi з бiльшiстю народу за те, що сам пролетарiат мусить визнати й за свою найпекучiйшу потребу — значило б просто не вмiти використати моменту, невмiти позначити свого впливу на громадянство. Треба тiльки проводити своє, не поступаючись анi в чому.
Одже ж в цiлому розумiннє автономiї пролетарiату може значно вiдмiняється вiд розумiння буржуазiї. Пролетарiятовi важна як найдемократичнiйша автономiя з найповнiйшими полiтичними правами.
Буржуазiя може хотiла мати автономiю найповнiйшу тiльки в стосунку до Росiї, в самiм же устрої автономiї за повнотою власти цiлого народу буржуазiя особливо не побивається. Тут саме i виникає инший бiк боротьби за автономiю вкупi з буржуазiєю — пролєтарiятовi доводиться вкупi з найдемократичнiйшими частями українського громадянства стояти на сторожi iнтересiв цiлого народу щоб забезпечений був максимальний (найбiльший) демократичний устрiй сеї автономiї України; не давати буржуазiї входити в якiсь потайнi контакти, переговори з урядом i росийською буржуазiєю, вимагати щоб все, що робиться в iмени народу українського, для сього народу, робиться i через народ, всiм народом. З другого боку в сiй боротьбі за автономію буржуазні верстви потрібують допомоги українського робітництва, попереду через те, що довгими роками поневолення України по містах утворилася, (не лiчучи тих руських, що переселились на Україну) значна кiлькiсть руських з змосковщених Українців, яка, як не як, фактично держить владу в своїх руках i хоч в части багатирiв фактично йшла в руку автономiчним домаганням Українського громадянства, проте за нацiоналiзацiю свого автономного устрою особливо не дбала б; одже тут сила i удiльна вага українського пролетарiяту впливала б на створення вiдповiдного настрою указаної части населення України; по друге через те, що українське робiтництво вiддавна було революцiйним елємєнтом громадянства, завжди старалося втягнути в полiтичну боротьбу найбiльшу частину народу — селянську люднiсть i по складу свому, свому духу i способам боротьби мусило найбiльше впливати на полiтичне життє за старого ладу, так i тепер в переходовий час. Опрiч сього буржуазiї важний i той момент, щоб на внi в сiм домаганнi автономiї Український народ, коли не всi народи України, виступав одноголосно, одностайно, як щось цiле.
Одже сим всiм визначалася потреба, можливість i вiдповiднiй настрiй як робiтництва так i буржуазних верстов йти вкупi в боротьбі за автономію України. Повторяємо, соцiальна демократiя мусила се все зважити й пiти вказаним шляхом, щоб перевести в дiйсно демократичний устрiй автономної України.
Тим вже й визначено i те, як поводитиметься в сiй боротьбi пролетарiят, знаючи, що за буржуазного ладу власти вiн не матиме i не може мати, що се належить буржуазiї, вiн хоче, щоб власть була найдемократичнiйша, щоб реформи економiчнi були як най основнiщi, хоча змусити до того буржуазiю, змусити забезпечити всьому народу можливу повноту власти, можливi полiпшення соцiальнi, якi б розчистили шлях до соцiалiстичного ладу.
Тим то спiльнiсть в боротьбi як бачимо дуже особлива. Але ж се вимагає вмiння, тактовного поводження, але рiшучої витревалости. Сим позначено й межi спiльности, i час, доки йдемо вкупi з буржуазiєю. Далi нашi шляхи розходяться. Пiсля сеї спiльно-одночасної боротьби вкупi з буржуазiєю, тодi як розiйдемося, єдиним способом боротьби українського пролетарiяту за соцiалiстичний iдеал є той, що висловлений у всесвiтнiм гаслi пролетарiату: пролетарi всiх країн, єднайтеся!
(правопис оригіналу збережено)
надіслано: Олег Верник,