Соціальна складова ідеології ОУН (1929-1950 рр.)
Володимир Мороз
Не ставлю завданням повністю охопити виведене в назву статті питання, торкнуся лише основних його аспектів, актуальних сьогодні.
Історичною підставою приймаю рішення Зборів та Конференцій ОУН, праці Ярослава Стецька “За змаг державного життя” та “Наша визвольна концепція”, Петра Федуна-Полтави “Концепція самостійної України”, Степана Бандери “Перспективи української національно-визвольної революції”, вишкільні матеріали.
Соціальна політика в ідеології ОУН має два рівні прояву, які містять відповіді на запитання: як розв’язуватимуться соціальні проблеми в майбутній Українській Державі, як теоретично треба розв’язувати (або використовувати) соціальні проблеми в боротьбі, насамперед політичній.
Підстави соціальної політики ОУН випливали з основних ідеологічних засад українського націоналізму, а саме:
Примат Нації.
Держава – найкраща форма існування Нації. Виключна роль і важливість держави у житті Нації.
Національна солідарність.
Етична максима українця – працювати для свого народу, бути йому корисним. В лібералізмі/капіталізмі ініціатива людини безмежна, тут – суспільно-корисна.
Ці та інші принципи визначальні у націоналістичній ідеології, зокрема і соціальній її частині.
Український націоналізм зродився з внутрішньої природи Української Нації, він відповідає глибинним інтересам народу. Організований націоналістичний рух представляє інтереси всього народу в усіх сферах – духовно-культурній, політичній, соціально-економічній. Народ – усі суспільно корисні верстви населення. Як зазначалося в “Ідеологічному вишколі Ч.6. Соціальне питання в системі організованого українського націоналізму” : “У нас рішаючий голос буде мати праця”.
Мирний час, існування багатьох політичних партій як альтернатива націоналістам, відносна політична стабільність, політична пасивність українців – такі умови діяльності в історії ОУН фіксуються тільки в 1920-30-х рр. та тепер. Саме тому основну увагу звертатиму на Організацію передвоєнного періоду.
Українська Держава у соціальній сфері мала завданням забезпечення умов, щоб заробити/здобути “їду, взуття, убрання, мешкання і то гідні культурної /європейської/ людини, не азіята, ані раба; для себе, жінки, дітей, старих батьків; мати засоби на культурні видатки (радіо, преса, театри, кіно, концерти і т.д.; здобути засоби навчання дітей (загально і фахово); придбати віно для дітей, придбати гроші на чорну годину (голодові роки, слабкість, старість і т.д.)”
Основні положення тодішньої соціальної програми ОУН:
Вільно вибирати собі рід (фах) і місце праці.
Відносини між працюючими і власниками регулює Кодекс Праці.
Визначений мінімум заробітної плати і час тривання праці.
8-годинний робочий день, з часом – менший, при потребі – більший (отже, планувалося зменшення тривалості робочого дня. Сьогодні в соціально орієнтованій Конституції України це не зазначено – В.М.). Підліткам – обмежений час праці. Для гірників та тих, що у важких умовах – 5 год. (сьогодні шахтарі працюють 6 год. В день).
Матері – в означений час перед родом і після звільнені від праці і винагороджені.
Нічна праця заборонена, хіба в окремих випадках і за окрему винагороду.
Платна відпустка раз в рік від 7 днів до 1 місяця.
Соціальна опіка торкає всіх, старше 60 років і нездатних до праці – інвалідів, недужих. Забезпека на старість лише частково державна, а так – ощадна акція під опікою держави.
Охорона праці торкає всіх, навіть домогосподарок.
Безплатна лікарська опіка для всіх працюючих.
Усі ці положення є майже тотожні до тих, що записані в соціально орієнтованій Конституції України. Інша справа, що вони не діють. Маємо добрий ґрунт відстоювати інтереси народу, світлі ідеали націоналістів, через впровадження питань соціального захисту, записаних в Конституції, в життя. Чомусь, після активності в конституційному процесі середини 90-х років націоналістичний рух перестав помічати Основний Закон. Це, до речі, стосується не тільки соціальних питань.
Передбачалося, що на кожному підприємстві діятиме Рада праці (наглядова) у складі керівника підприємства, представників робітників-співвласників і робітників-невласників. Вона контролює виробництво, умови праці а якщо керівництво підприємства приймає неправильні рішення, вона апелює до держави. Сьогодні вже забули про Ради трудового колективу, як і теж про справу творення вільних профспілок, оскільки офіційні реорганізувати майже неможливо. Це ще одне важливе питання, яке націоналісти повинні взяти на озброєння.
Дуже ретельно підходила ОУН до питання власності. Власність на все – народна. Народ дає з правом забрати в окремих випадках (війна, злочин) поодинокі свої багатства державі, громадам, поодиноким своїм членам та їх об’єднанням, а тому допускалася державна, кооперативна, муніципальна і приватна власність. Державною власністю мали бути ті терени, багатства і засоби виробництва, удержавлення яких вимагатиме національна доцільність, тобто оборона держави та державний бюджет. До таких відносилися гірництво, важка промисловість (машинобудівна, електроенергетика, хімічна), транспорт (повітряний, водний, залізничний), ліси, закордонна торгівля. Муніципальною (громадською) власністю – ті підприємства, які мають рішаючий голос в організації бюджету даної громади (села, міста), потрібні для розбудови її життя. Це – електронні міста, газівня, водопроводи, трамваї, підприємства чищення міста, деякі інші (цегольні та ін.) Торгівля – в основному кооперація. Приватна і кооперативна власність – дрібний промисел, дрібна торгівля. Земля – приватна власність селян. Основа – середнє селянське господарство. Законом визначається границя найбільшої і найменшої кількості землі, що може бути в одних руках.
Надзвичайно важливим було питання залучення працюючих до права власності на їх підприємствах. Лише в окремих випадках держава повинна бути виключним власником, в інших – робітники державних та муніципальних підприємств матимуть частку власності свого підприємства, а, отже, зацікавлення до праці.
Подібна схема (на словах) повинна була реалізовуватися в соціально орієнтованій сьогоднішній Україні, але реально ті, хто проводив приватизацію, ставили собі інші завдання, а тому тепер робітники є усунені від права власності на підприємствах, як і від можливості впливати на керівництво.
Кожний робітник, на думку ОУН, матиме право на частину власності того підприємства, де працює. Лише в окремих випадках держава буде виключним власником.
ОУН змагає до депролетаризації суспільства, тобто до перетворення його на суспільство власників, як писав Ярослав Стецько . “Ми проти як державного, так і ліберального етатизму, усунення робітників від власності”. І пропонував розв’язок – націоналізація приватних підприємств та приватизація їх з участю робітників. Це гасло, на мою думку, повинне бути одним з ключових у соціальній політиці сучасного націоналістичного руху.
Цікавим був підхід ОУН до участі національних меншин у праві власності. Як пропонувалося, москалі, поляки, мадяри, жиди будуть виключені від права власності. Лояльні – матимуть в обмеженій формі. Крім того, чужинці будуть спроцентовані. Якщо 3% жидів в Україні, то не більше 3% жидів лікарів, юристів і т.д. Прикметно, що сьогодні лідер Русского двіженія України Олександр Свистунов вимагає процентного представлення росіян в органах влади. Як не дивно, це не суперечить програмі ОУН!
Організація Українських Націоналістів намагалася подолати недоліки демократії в питанні вибору найкращих громадян до керівництва державою. Не пряме голосування розагітованої партіями та демагогами маси, яке дає змогу потрапляти до влади людям, яким чужі інтереси нації і держави. Через це була запропонована складна система якісного добору, основними складовими якої були місцеве самоврядування та професійні організації. Кожна суспільна верства матиме найвищу інституцію, покликувану самими верствами (хліборобства, промислу, торгівлі, фінансів, публічних робіт, кооперації, церкви, науки, мистецтва, освіти, гігієни та народного здоров’я). Нижча законодатна палата називалася Державна Рада праці, до неї делегували своїх представників професійні організації та органи місцевого самоврядування. Державна Рада праці призначала 1/3 складу вищої палати – Ради визначаючих (1/3 – сама Рада визначаючих, 1/3 – голова держави). На спільних засіданнях палат вибирався Голова держави. Не можу стверджувати, що така схема є прийнятна сьогодні, але наслідки розгулу демократії ми вже бачимо.
Надзвичайно стисло і влучно питання використання соціального питання в боротьбі за владу подав Степан Бандера. Він виділяв три форми мобілізації діючих сил революції: ідейно-політична (поширення позитивних ідей, програми і кличів національного визвольного руху на широкій протибольшевицькій пропаганді); дійова (приєднування і залучування поодиноких людей, гуртів і загалу населення до активної участі в революційних діях, в боротьбі); організаційно-кадрова (обидва попередні плюс залучення людей в членські ряди). Ця схема поширювалася на всі напрямки роботи ОУН, в тому числі соціальну політику.
На думку Степана Бандери, ідеологія і програма українського націоналізму відповідають інтересам міського елементу в неменшій мірі, ніж селянству і мають всі дані залучити його до активної революційної боротьби. Українські націоналісти мають все і всюди відстоювати інтереси українського народу, в усіх сферах життя, усіма можливими методами, щоб наблизити існуючий стан до того, який повинен існувати в Українській Державі. Використовувати для цього програму та організаційну структуру ОУН.
Це завдання сьогодні не виконано і його ніхто для націоналістів не знімав і зняти не може, бо це засадничий принцип націоналістичної ідеології – створити Українську Державу, яка забезпечить для українця умови для вільного розвитку, праці та матеріального достатку.
джерело: Виступ на внутрішньопартійній конференції Конгресу українських націоналістів “Український націоналізм: минуле, сучасне, майбутнє” (Івано-Франківськ, квітень 2000 р.)
надіслано: Володимир Мороз, місто Лева, в рамцях полеміки на “Бриколаж”