Підставовим для цього нарису є визнання факту, що всілякі суспільні стереотипи — це продукт складної взаємодії колективної свідомості і підсвідомості, тобто „ідеології” (в найширшому розумінні) та „колективного підсвідомого” (в інтерпретації Юнґа). Етнічні стереотипи мають, таким чином, два основні аспекти: ідеологічний, з більшим чи меншим елементом інтелектуальної рефлексії та пропагандистської маніпуляції, і — міфологічний, тобто наївний, інстинктивний, спонтанний, нерефлективний.

Схильність до творення міфологічних, підсвідомих стереотипів притаманна, на наш погляд, усім без винятку людям, усім спільнотам, оскільки в основі такого підсвідомого міфотворення (чи, власне, стереотипотворення) лежить ксенофобський інстинкт — неусвідомлено притаманний усім без винятку людським істотам. Раніше, зокрема й у другому розділі цієї книжки, я вже згадував, що ксенофобія (дослівно — боязнь чужого, недовірливість і, відповідно, неприязнь до чужого і незнайомого) є лише частковим проявом значно простішого і фундаментальнішого інстинкту — інстинкту самозбереження. Як і кожен інстинкт, ксенофобія амбівалентна: сама по собі вона не може бути оцінена ані позитивно ані негативно. З одного боку, наявність цього інстинкту дає змогу живим організмам і їхнім спільнотам захищати себе, зберігати свою ідентичність, підтримувати багатоманітність життєвих форм (у тому числі культурно-цивілізаційних) з іншого боку, як і кожен інший „сліпий” інстинкт, фобія може свідомо використовуватись у розмаїтих ідеологічних маніпуляціях, подеколи навіть як основний компонент цілих ксенофобських „проектів” — у нацизмі, наприклад (ненависть до інших етносів), більшовизмі (ненависть „класових ворогів”), релігійному фундаменталізмі (ненависть до іновірців, безвірників, єретиків) тощо.

Звідси — друга підставова теза, яка полягає в тому, що на підсвідомому рівні ми ніколи не зможемо до кінця позбутися і ксенофобських інстинктів, ані етнічних стереотипів — оскільки це суперечило б самій людській (біологічній) природі. А проте за допомогою свідомості (освіти, культури, інтелектуальної рефлексії) ми можемо їх контролювати й нейтралізувати чи принаймні максимально обмежувати їхній вплив на наше мислення й поведінку.

Зайве пояснювати, що лише цей шлях є соціальне конструктивним і лише так можна запобігти протилежній тенденції — утвердженню підсвідомої ксенофобії і побутових стереотипів на рівні свідомості, ідеології, політики. Демістифікація свідомості, викриття етнічних стереотипів і намагання обмежити таким чином ксенофобський вплив підсвідомості — це, власне, і є та загальна стратегія інтелектуальних зусиль, у рамках якої я намагався дослідити частковий аспект значно ширшої проблеми — аспект, що стосується автостереотипу українців.

Кожен народ має певні стереотипні уявлення не лише про „інших” (передусім про сусідів), а й про самого себе. Цей автостереотип (self-image) ніколи не буває точним хоча б тому, що „реальний” образ народу — це теж певна абстракція, доволі невизначена, мінлива і непіддатлива на дослідження прецизійними методами. Але він не буває також абсолютно хибним хоча б тому, що справляє зворотний вплив на поведінку, на „реальний” образ народу, котрий свідомо чи підсвідомо достосовується до свого уявного self-image.

Як правило, автостереотип кожного народу у поміркованих дозах поєднує позитивні і негативні риси, зрозуміло, з пееважанням позитивних. Європейці можуть вважати американців пихатими й зарозумілими, тимчасом як подібні риси у себе трактують як гордість і почуття гідності; українці вважають росіян неробами й брехунами, тимчасом як себе просто повільними, вайлуватими і хитруватими; англійці називають ірландців гіркими п’яницями, себе — просто любителями випити тощо. У здорової нації позитивні риси ніколи не абсолютизуються й не доводяться до беззастережної самозакоханості, але й неґативні ніколи не поширюються на „смертні гріхи”, обмежуючись лише дрібними і загалом вибачливими „грішками”. Словом, автостереотип має як правило, напівсерйозний-напівгумористичний характер і як продукт міфомислення він належить до поцейбічного світу до „космосу”, тимчасом як стереотип „інших” традиційно належить до хтонічного світу, до „хаосу”. У рамках „космосу”, „ойкумени”, „цивілізованого світу” автостереотип закономірно гармонізується, „оцивілізовується”: неґативні риси пом’якшуються, згладжуються, загалом гармонійно поєднуються з позитивними. І навпаки, у рамках „хаосу”, „потойбіччя”, „світу варварів” стереотип „чужака” екстремізується: неґативні риси загострюються, шаржуються, а позитивні, якщо й визнаються, то все одно набувають негативного, загрозливого для „поцейбічної” цивілізації забарвлення. (Європейці, скажімо, готові визнати за росіянами певну вітальну енергію, одержимість, „загадковість душі”, однак сприймають ці в принципі позитивні чи амбівалентні риси передусім як загрозу для власної цивілізації — в контексті російського експансіонізму; подібно сприймаються й позитивні цінності мусульманського світу; навіть позитивні риси японської цивілізації сприймаються у Європі й Америці з певною настороженістю: домінуючим є все-таки „хтонічний” стереотип „азіатської жорстокості” і „потойбічної” експансії).

Зрозуміло, що у відкритих суспільствах, якими є країни Заходу, всі ці релікти архаїчного міфомислення не складають великої небезпеки вже в силу самої відкритості тих суспільств, вільне циркулювання інформації, домінування ліберально-демократичних цінностей, правова свідомість і, зокрема, пріоритет прав людини, відповідна освіта, наука, культур мінімізують негативний вплив стереотипів на ідеологію політику, маргіналізують їх у суспільній свідомості, обмежують функціонування навіть на рівні побуту регламентуючим поняттям political correctness (політичної коректності).

На жаль, цілком інша ситуація у закритих суспільствах, якими донедавна були всі країни комуністичного блоку, і зокрема Україна. Комуністична ідеологія, як уже зазначалось, за самою своєю суттю надзвичайно ксенофобська й стереотипна, її головною рушійною силою є „священна класова ненависть”, формально спрямована на „клас експлуататорів”, однак практично поширена на всіх, „хто не з нами”, — „куркулів” і „середняків”, „шкідниківв” і „церковників”, „буржуазних націоналістів” і „гнилих лібералів”, „імперіалістів” і „сіоністів”, зрештою, на „формалістів”, „абстракціоністів”, „джазистів” і т. д. і т. п. Ксенофобська ненависть до „інших” була в комунізмі головним джерелом соціальної енергії і засобом консолідації суспільства, а творення розмаїтих стереотипів — основною функцією панівної ідеології (освіти, мас-медіа, квазінаукових досліджень, „нашіптуваної” пропаганди тощо).

Ще більш ускладнює ситуацію та обставина, що СССР був імперією, у якій здеформовані колоніалізмом міжетнічні взаємини зазнавали додаткової деформації з боку тоталітаризму: ксенофобська ненависть і нетерпимість до „інших” поширювалась не лише на „класових ворогів” (зовнішніх і внутрішніх), а й на „націоналістів”, до яких зараховувався кожен, хто в той чи той спосіб намагався зберігати свою ідентичність, противлячись радянсько-російсько-комуністичній уніфікації. Енергія „класової” ненависті та різноманітних етнічних фобій, імпліцитно розлита в совєтському суспільстві — власне, й дала ту вибухову суміш, що після падіння тоталітаризму зумовила криваві зіткнення в різних районах СССР та інші драматичні події.

Екстерналізація чужої „колективної тіні”

Україна, як і кожна колонія, зазнавала всебічного впливу з боку метрополії, одним із наслідків (і метою) якого було нав’язування „абориґенам” негативного self-image, неґативного уявлення про самих себе. Фактично відбувалася своєрідна інверсія стереотипів: колонізований етнос під тиском колонізаторів змушений приймати — й засвоювати як свою власну — чужу систему стереотипів, і то не просто чужу, а відверто ворожу й принизливу. Уявлення колонізаторів про колонізованих як про „варварів”, „недолюдей”, носіїв „хаосу” різними методами нав’язується колонізованим і поступово стає їхнім власним уявленням про себе, стає вкрай негативним і руйнівним автостереотипом. „Космос” колонізованих таким чином руйнується, і вони справді стають носіями нав’язаного їм „хаосу”, з якого мають лише один вихід — асиміляцію й інтеграцію в „космос” колонізаторів, у чужу і, по суті, ворожу, неприхильну до них цивілізацію, або ж — мусять і далі сповняти накинуту їм „хтонічну”, „деструктивну”, „недолюдську” роль.

У юнґівських термінах ці негативні стереотипи можуть бути потрактовані як своєрідна матеріалізація „колективної тіні”- темної частини свідомості, всього неґативного й деструктивного, що неусвідомлено існує в колективній (які в індивідуальній) психіці.

Коли ця тінь жорстоко пригнічується [розвиває юнґівську концепцію Оксана Грабович], неґативні аспекти підсвідомості активізуються й енергійно спрямовуються на зовнішні об’єкти... Чим суспільство пригніченіше, тим воно лицемірніше і тим небезпечнішим виявляється перенесення його власних неґативних якостей назовні, де вони сприймаються як якості іншої особи, групи чи нації.

Таким чином, стверджує дослідниця, колонізований народ не лише змушений нести на собі тіньову частину домінуючої культури, а й діяти в її межах. Більше того, оскільки колонізований народ, унаслідок своєї політичної, економічної й загальної залежності від колонізатора, не має змоги проектувати на нього свої власні неґативні якості (колективну тінь), він змушений проектувати їх на себе. Засвоюючи систему цінностей колонізаторів, колонізоване суспільство вступає в дедалі гостріший конфлікт із самим собою — абориген починає ненавидіти себе і тим самим поглиблює власне приниження й поневолення. Поневолена група стає нарешті зневаженою меншістю на своїй власній землі. Український досвід блискуче вкладається в окреслену више теоретичну парадигму.

І під польським, і під російським правлінням українці перейняли й інтерналізували неґативні проекції домінуючих культур, зокрема — комплекс неповноцінності (культурної, цивілізаційної, моральної). Найпоширенішою проекцією з російського боку стали образи „поющей и пляшущей провинциальной Малороссии”, „хитрого малороса” (простакуватого, неосвіченого, але меткого, шахраюватого і зрадливого) та „хохлацької галушки” (щось на зразок прізвиська „ніґер” у США). Тим часом із польського боку сформувався (й утвердився у численних писаннях — від Кристини Перацької до Ґерхарда й Валаха) стереотип українців як бандитів, насильників, анархістів, тупих, неотесаних варварів, яких не торкнулась цивілізація. Відчуття власної неповноцінності й аморальності (зокрема підступності), проектоване колонізаторами впродовж тривалого часу на українців, є сьогодні чи не найболючішою частиною колоніальної спадщини цього краю. Глибоко інтерналізоване у колективній психіці (взяте на віру) і трансформоване у неґативний власний образ (self-image), це відчуття істотно ускладнює процес переходу до нових, демократичних форм існування.

Фактично, в сьогоднішній постколоніальній Україні ми маємо два діаметрально протилежні автостереотипи: гіпертрофовано неґативний і — на противагу йому — гіпертрофовано позитивний. Перший стеереотип, як уже зазначалося, є прямим результатом інтерналізації „колективної тіні”, накиненої колонізаторами. В літературі він досить докладно описаний як „комплекс малоросійства”: визнання значною частиною населення своєї вторинності і підлеглості (ґенетичної, історично-культурної, політичної, економічної, інтелектуальної) щодо „старшого брата”, щодо „великого російського народу”.

Цей стереотип формувався російськими колонізаторами впродовж багатьох століть і з певними корективами був успадкований і розвинений більшовицькими ідеологами. Відповідно до цього стереотипу, український народ трактується як „побічний продукт” історичного розвитку, таке собі „історичне непорозуміння”, результат „зовнішньої інтриґи” (польсько-німецько-австрійсько-угорсько-жидівської), тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, „великим народом” („богоносцем” у царські часи, „оплотом світового революційного руху” в часи совєтські), тобто народом зі спеціальною історичною місією — об’єднати довкола себе усіх слов’ян („слов’янофільство”), європейців і азіатів („євразійство”), весь світ (більшовицька „світова революція”). Зрозуміло, що в контексті такої ідеологеми українці автоматично зараховуються до народів „неісторичних”, „безперспективних” і, взагалі, трактуються як така собі гілка єдиного руського (російського) древа, відчахнута від нього лихими історичними силами, а проте в усі часи сповнена іманентного прагнення знову з тим древом зростися і, врешті, злитися — в процесі задекларованого комуністами „зближення і злиття націй”.

У річищі цієї ідеологеми українцям викладалась історія (своя і російська, а точніше — російська з відповідно підібраними й проінтерпретованими домішками своєї), з’ясовувалась сучасність (колоніальна залежність як щасливе „братерство”) й окреслювалось майбутнє (точніше — відсутність майбутнього, зникнення чи, пак, „злиття” як верховне благо для химерної „недонації”).

На повсякденному, нерефлективному рівні цей самий стереотип функціонував у вигляді простодушних формул, виголошуваних містифікованим обивателем: „а яка разніца — рускій чи українець, ето ж почті то же самоє” чи „а мені всьо равно, як разговаривать — по-рускі чи пo-українські”. При цьому, однак, більшість старалася „разговаривать” усе-таки „пo-руські”, бо воно, виявляється, „какось удобнєє”, та й, правду кажучи, „прилічнєє”.

Механізм розумового поневолення („умственного подчинения”, у термінах академіка Вернадського, чи „ментального колоніалізму”, за новочаснішим формулюванням Саїда) мав досить витончений і неявний для більшості громадян характер. Українська мова в СССР (на відміну від простодушнішої царської Росії) формально не заборонялась, але досконала система освітніх, пропагандистських, адміністративних заходів успішно марґіналізувала функціонування цієї мови, максимально обмежувала можливості вияву національної ідентичності, мінімізувала процес національного самоусвідомлення.

Наслідком такої вмілої й цілеспрямованої політики став вражаючий феномен „національної непритомності” (термін Оксани Забужко) доволі чисельного, 50-мільйонного європейського етносу, що входить у XXI століття з національною самосвідомістю доби феодалізму. В кожнім разі, й сьогодні значна частина українського населення ідентифікує себе як „тутешніх” („Мы не русские и не украинцы, мы одесситы, мы донбассцы, мы киевляне” — таку відповідь досить часто можна почути в різних реґіонах України). Подібним чином вона сприймає і свою мову: „Це ми тут балакаєм по-мєстному, а ви там у городі мусите балакать по-городському”, — повчала мою дружину її сільська родичка, помітивши, що ми з дітьми балакаємо таки „по-мєстному”, себто по-українськи. За всіма ознаками це — психологія суто середньовічного етносу, який ніби й не пройшов іще доби націєтворення, „доби націоналізму” (як назвав свою книгу про XIX ст. Ганс Коен), етносу, що ніби застиг десь у добі гетьманщини — якраз напередодні остаточної колонізації України Росією, — коли всі були „руські” і всі „православні”.

За моїми приблизними оцінками, лише третина населення України має чітку національну самосвідомість і однозначно ідентифікує себе з українською політичною нацією. Дві третини — це не росіяни й не українці, це „мєстні”, „тутешні”, це люди, які поки що перебувають на донаціональному (і доісторичному — якщо йдеться про новітню історію) ріввні розвитку. Потенційно вони можуть стати і росіянами, і українцями, і навіть громадянами Київської Русі, а можуть і витворити якусь донбаську, херсонську чи криворізьку націю (на зразок „римської”, яка, схоже, твориться на наших очах).

Безумовно, з одного боку, існує українська держава яка, очевидно, сприятиме процесові націєтворення, проте з іншого — існують старі колоніальні структури й старі колоніальні кадри, які завжди робили усе можливе, щоб того процесу не допустити, і, вочевидь, ще довго це робитимуть хоч би тому, що нічого іншого робити не звикли й не вміють. Інерція старих бюрократичних структур і старого українофобського мислення досить сильна, аби успішно протистояти зусиллям слабкої постколоніальної і посткомуністичної держави з недорозвиненим громадянським суспільством і недобудованою нацією.

Подолання вкрай негативного автостереотипу, прищепленого мільйонам денаціоналізованих українців колоніальною владою, не виглядає, у кожнім разі, такою легкою й швидкою справою, як це видавалось багато кому у перші дні незалежності. Так соціологічні опитування, проведені на Луганщині, показують, що лише 24% тамтешніх українців вірять, ніби в реґіоні коли-небудь переважатиме українська мова й культура, натомість 8% українців певні, що Донбас стане реґіоном суто російським, і ще 55% вважають, що збережеться сьогоднішній стан — стан повсюдного й доволі аґресивного переважання російської мови й культури, загалом близький, як на мій погляд, до стану мовного апартеїду, а не „двомовності”, як це, на жаль, стверджують декотрі вчені — цілком у дусі радянського „інтернаціоналізму” та заперечення „так званої (!) русифікації Донбасу”.

А тим часом ті ж таки вчені (Е. Віленська й В. Поклад) визнають непрямим чином особливу роль мови як засобу самоідентифікації українців — на противагу російськомовним, суржикомовним (або й просто безмовним) „тутешнім”, коли, наприклад, пишуть: „відмінності в думках зумовлюються головне мовою, яку респонденти назвали рідною” (с.53), „чинник національності не є таким значущим, як чинник рідної мови” (с.54),”серед розмаїття чинників, які визначають вибір, рідна мова домінує” (с.55), „інші соціальні характеристики практично не впливають на формування вибору” (с.56), „національність значно менше визначає особисті орієнтації, ніж рідна мова” (с.58). Автори, проте, ак і не наважуються зі слушних спостережень зробити слушний висновок: що у випадку України, української ідентичності, „рідна мова” — це, як правило, й є „національність”, а „національність” — це, як правило, й є „рідна мова”. Ні Донбас, ні Україна не є „бінаціональною спільнотою”, як це стверджують автори, а є щонайменше тринаціональною спільнотою, у якої головні елементи є:

1) українці як члени української політичної нації, що перейшла вже чи переходить „добу націоналізму”, не конче мусять бути етнічними українцями й навіть можуть не бути україномовними, але до української мови й культури ставляться шанобливо й визнають свою українську ідентичність;

2) росіяни як члени російської політичної нації не конче мусять бути етнічними росіянами й навіть можуть не бути російськомовними, не завжди, зрештою, ставляться до української мови й культури зневажливо, головне — ідентифікують себе з Росією, з російською нацією (чи її імперським субститутом — „радянським народом”);

3) „малороси” („хохли”) — як етнічний субстрат, що не став модерною нацією — ні російською, ні українською, ні донецько-комунарською, а перебуває в стані „тутешніх” („одєсіти”, „кієвлянє”, „донбасци”), тобто є середньовічною етнічною масою, яка ще не пройшла „доби націоналізму”, законсервувавшися на феодальному, домодерному й донаціональному етапі розвитку.

Ця маса не ототожнює себе ні з Росією, ні з Україною — оскільки взагалі не мислить у таких категоріях, великою мірою живучи ще у міфологічному, а не історичному часі й просторі. Самоідентифікація неможлива без певної інтелектуальної рефлексії, до якої ця маса принципово нездатна через свою історичну недорозвиненість. На рівні ксенофобських інстинктів наші „тутешні”, проте, цілком „по-націоналістичному” можуть недолюблювати справжніх росіян („кацапів”), як і справжніх українців („бандер”, „націоналістів”, „щирих патріотів”). Цих останніх вони, як правило, недолюблюють навіть більше — саме тому, що ті, будучи теж „тутешнііми”, поводяться мов „нетутешні” — „по-грамотному” балакають, книжки читтають, за Україну розпинаються, словом — „випендрюються”. На тлі загальноприйннятої (й усіляко підтримуваної за совєтських часів) національної індиферентності, інтелектуальної нечутливості та емоційної ворожості до будь-яких виявів національного (не плутати з офіційно насаджуваним совєтським) усяке відхилення від цієї „норми” й обстоювання своїх мовно-культурних та інших прав сприймалось як патологія — така собі „національна занепокоєність” („национальная озабоченность” — у термінах сьогоднішніх українофобських публіцистів).

Як наслідок, ні в XIX, ні в XX столітті в Україні не відбулося характерного для більшості європейських етносів перетворення „селян у націю”, навпаки — було створено найприятливіші умови длля того, щоб мільйони „тутешніх” твердо перейняли від колонізаторів їхню ненависть і погорду до всього українського — передосім до мови як головного вияву й символу української ідентичності. Звідси, власне, постійні нарікання українців на те, що навіть сьогодні в начебто незалежній українській державі, в її столиці, де живе майже 80% „тутешніх”, „державної” мови практично не чути, а намагання нею користуватись публічно нерідко наражається на роздратовану відповідь: „Мы этого коровьего языка не понимаем”, — чи простіше: „Да говори ты на человеческом языке!..”

По суті, самі українці ґенерують тепер ту ненависть, якою зарядили їх колонізатори, і самі дбають про належне підживлення стереотипів, які їм залишила у спадщину колоніальна влада. Один із найбільших здобутків колоніальної адміністрації в Україні — перещеплення східноукраїнському населенню своєї власної зоологічної ненависті до західних українців як найбільш стійких у своїй українській ідентичності і несприйнятливих до прищеплюваного їм неґативного автостереотипу. Сьогодні у східних українців, здається, немає більшого ворога, ніж „западенці”, галичани, „бандерівці”, що хочуть, мовляв, підбити під свою владу всю Україну і панувати.

По суті, маємо класичний приклад проектування колонізаторами власної „колективної тіні” на колонізований етнос, результатом чого стає не лише вироблення у колонізованих і неґативного автостереотипу, а й засвоєння ними колонізаторського неґативно-стереотипного погляду на ту частину етносу, яка колонізації не піддається.

Екстерналізація власного комплексу меншовартості

У цьому контексті — у контексті антиколоніальної боротьби — загалом зрозумілою стає поява ще одного, діаметрально протилежного стереотипу, про який ми вже згадували, — гіпертрофовано-позитивного. Цей стереотип заснований на суто романтичному ідеалізованому образі нації як своєрідного втілення „світового духа”, „вищої ідеї”, що начебто імпліцитно закладена в історії і лише шукає шляхів свого вияву, „інкарнації”, за допомогою, звісна річ, відповідних „медіаторів”, посередників — із числа інтеліґенції, політичних та інтелектуальних еліт, особливо чутливих до повелінь „світового духа”.

Ця фіхтевсько-гердерівсько-геґелівська концепція у різних своїх видозмінах домінувала в Європі й Америці, по суті, до середини XX ст., і лише в останні десятиліття поступилася місцем більш тверезим і реалістичним підходам. В Україні — внаслідок її загальної відсталості, тривалої загерметизованості й загальмованості всіх суспільних та інтелектуальних процесів — романтична концепція нації домінує, по суті, донині: почасти — в науці, великою мірою — в журналістиці, і беззастережно — в ппоезії, прозі, літературній публіцистиці.

Романтична концепція української нації бере свій початок ще з першої половини XIX ст. — з творчості Шевченка й, особливо, Костомарова („Книги буття українського народу”). Попри певні подальші модифікації — у більш реалістичний бік (Франко, Хвильовий, Винниченко) чи в бік ще більшого ідеалізму й волюнтаризму (Донцов, Міхновський) — основні ідеї концепції лишились незмінними.

По-перше, це своєрідний месіанізм, провіденційна віра у „велике майбутнє” українського народу на тій лиш підставі, що він уже вдосталь перестраждав, сповна випив свою чашу і тепер заслуговує своєрідної винагороди від „Бога” чи від „Історії”.

По-друге, це всебічна ідеалізація власної історії і невтримне її продовження у найдавніші часи — до скіфів, трипільців, кімерійців, „індоєвропейців”, — причому всі вони, ледь не від неандерртальців, тільки й думали, як створити українську державу.

І по-третє, це ідеалізація національних рис українського народу — на противагу сусідам: „ми працьовиті, а вони всі ледачі”; „ми ніколи ні на кого не нападали, а вони весь час нас загарбували”; „ми творці стародавньої землеробської культури представники європейської цивілізації, а вони азіати, кочівники, варвари”; „ми захистили Європу від східних орд, а вона нам не віддячує”; „ми створили першу в Європі республіку (козацьку), а нас за це ніхто не цінує” тощо.

Усі ці стереотипи своєю гіпертрофованою позитивністю покликані нейтралізувати відповідні негативні стереотипи, насаджувані колонізаторами. Насправді, однак, саме своєю гіперболічністю, квазінауковістю, пропагандивністю вони нерідко справляють протилежний ефект — принаймні в очах безсторонніх, а тим більше — неґативно упереджених реципієнтів.

Немає нічого поганого в тому, що, скажімо, письменник будує цілий історичний роман на гіпотезі, ніби цар гуннів Аттила був насправді українським князем Гатилом. Але коли він без жодного почуття гумору й без тіні сумніву у своїй правоті по-дилетантськи обґрунтовує цю „теорію” у чималій квазінауковій післямові, то робить тим самим українській культурі послугу, скоріш за все, протилежну до тієї, яку сподівався зробити. Те саме можна сказати й про іншого літератора, котрий власні захоплення християнством, язичництвом та езотеричними вченнями Сходу вирішив синтезувати y претензійній доктрині „Української Духовної Республіки” й ощасливити нею своїх співвітчизників — як таким собі засобом розв’язання усііх їхніх проблем.

Кожне з названих явищ має право на існування, і в розвиненій повноцінній культурі можна знайти скільки завгодно подібних гіпотез, містифікацій, авантюрних проектів. Але в тому, власне, й полягає розвиненість, повноцінність культури, що вона легко й безболісно абсорбує різноманітні ідеї, миттєво здійснюючи їхню стратифікацію: марґіналізує одні, знищує другі, розвиває й підносить треті, — і все це стає частиною величезного діалогічного простору, величезного культурного багатоголосся.

Інша річ — культура колоніальна, неструктурована й нератифікована, де кожна ідея веде своє соло і жодного діалогу, жодного багатоголосся не виникає. Тут дрібні флуктуації можуть набувати величезного значення, марґінальні явища — ставати центральними, суттєве — губитись між несуттєвого. І все це відбувається не в цілій культурі (бо культури як цілісності в колоніальній країні не існує), а в невеликих її сеґментах — своєрідних етнокультурних ґетто зі своєю системою цінностей, ієрархією, каноном, своєю „мовою” (своїм монологом), і своїм, як правило, містифікованим уявленням про власну значущість і вплив на (неіснуючу!) культурну цілість.

На відміну від повноцінної, цілісної культури, що функціонує як гомеостатичний організм — із розвиненою системою внутрішніх (і зовнішніх) взаємозв’язків, із розробленим механізмом добору, класифікації, передачі, аналізу інформації, колоніальна культура взагалі не є діалогічною системою, а радше набором монологічних елементів, досить слабо або й ніяк не зв’язаних між собою. Тому на рівні цілого колоніальна культура виявляє значну інерцію і схильність до стагнації, а на рівні сегментів — розбалансованість і тенденцію до „зашкалювання”. Етнокультурні „ґетто”, як правило, неадекватно реагують на інформацію: гіперболізують малосуттєве і недооцінюють або и не помічають суттєвого. (Подібне можна спостерігати і в окремих сеґментах цілісних культур, проте в них налагоджена система взаємозв’язку з іншими сегментами і з іншими культурами створює необхідний механізм корекції, мінімізує екстремальні відхилення і стабілізує цілісність).

Із домодерного в постмодерне?

В українській культурі два основні автостереотипи — гіпертрофовано негативний і гіпертрофовано позитивний — є закономірним продуктом колоніальної й антиколоніальної свідомості. Зрозуміло, що жодне примирення, жоден діалог між цими двома підходами неможливий. На рівні ідеології маємо непримиренних антаґоністів, вплив яких спрямовується не так одне на одного (це практично неможливо), як на носіїв доідеологічної і, в нашому випадку, донаціональної свідомості — всіх отих „тутешніх”, яким, за їхнімии висловами „всьо равно, на каком язикє разговаривать” і з яким народом себе ідентифікувати.

Слід, однак, пам’ятати, що це „всьо равно” не зовсім щире — більшість „тутешніх”, попри формально задекларовану амбівалентність, цілком однозначно схиляється до „язика общепонятного”, а не „местного”. Фактично, оте „всьо равно” є не причиною їхньої колоніальної, „малоросійської” самоідентифікації, а її наслідком, своєрідним виправданням капітуляції перед неусвідомленим натиском могутніх асиміляційних механізмів. Формула „всьо равно”, по суті, лише камуфлює доволі малопривабливий з етичного погляду факт ренеґатства — зречення пригнобленого народу на користь пануючого, втечу від упослідженої мови й культури до мови й культури домінуючої.

Зрозуміло також, що ренеґатська свідомість уперто не визнає колоніального характеру довколишньої реальності — оскільки в такій реальності вона почувалася б зі своїм ренеґатством надто некомфортно. Натомість твориться реальність міфологічна: формула „всьо равно” якраз і є фундаментальною константою цієї реальності, як, зрештою, й інша камуфляжна формула: „русскіє і украінци — ето ж одно і то же”, „ето почті одін народ”.

В такій ситуації антиколоніальна ідеологія не мала б практично жодних шансів змагатися з ідеологією колоніальною, оскільки ніколи й близько не володіла тими засобами й механізмами впливу на обивателя, що їх мала на державному рівні її суперниця (не кажучи вже про те, що в Україні антиколоніальна ідеологія в усі часи могла існувати лише нелеґально, зазнаючи з боку колоніального офіціозу найжорстокіших переслідувань), — коли б не знаходила собі несподіваного союзника у підсвідомості того ж таки обивателя — у його нутряній, глибинній прив’язаності до „рідної (переважно сільської) хати”, „материнської (чи дідівської) мови”, „наоодної пісні” й інших архаїчних знаків-символів спільного для українців семіотичного коду.

Ця підсвідома прив’язаність не лише давала антиколоніальній ідеології певні шанси й певну соціальну базу, а й вражаючим чином перешкоджала остаточному перетворенню „безперспективних” українців у „перспективних” росіян, „зачучверених хохлів” — у „інтернаціональних руських”. Психологія малороса драматично розчахувалась між підсвідомим потягом до „свого” і неусвідомленою, але повсякденно засвоюваною від колонізаторів зневагою до того ж таки „свого”, ненавистю до всякого „свідомого українства”, страхом перед щоденними образами й репресіями — на рівні павловських собак, у яких за допомогою цукру й електроструму формують потрібні умовні рефлекси.

„Малоросійство” якраз і стало наслідком цього розщеплення, драматичного роздвоєння колективної психіки, коли мільйони „мєстних” уже не наважуються ототожнити себе з Україною й українством, але й не наважуються цілковито цього українства зректися, беззастережно ототожнившись із Росією і російським/совєтським народом. З цієї трагічної етнічної шизофренії власне й походить оте компромісно-курйозне „ми нє рускіє і нє украінци, ми одєсіти, кієвлянє, донбасци”; звідси й оті анестезійні формули „всьо равно” і „почті одін народ”.

Кілька років тому український культуролог Олександр Гриценко зробив досить цікаву спробу перенести класичний фрейдівський поділ психічної особистості („ід”, „еґо” і „супер-еґо”) на колективну свідомість етносу. При цьому під „ід” він розумів „найраніший, первинно-материнський, несвідомий складник, що його спонтанні пориви визначаються не свідомим патріотизмом, а „нутряним” потягом до „свого, рідного”.

Сама по собі наявність українського „ід” робить людину іще не Українцем і навіть не „малоросом”, а лише „тутешнім”, закоріненим в українському ґрунті. Багато хто, мабуть, помічав, що навіть неукраїнці, зрослі на Україні, часто лише побіжно знайомі зі „справжньою” українською мовою та культурою, тим не менше підсвідомо вважають „своїми” саме українські народні пісні, саме українські краєвиди зрештою — українські вареники та сало, а не „національно близькі” берізки та щі. Далі йде русифіковане „его”, шкаралуща російської освіти, наслідок потужного впливу російської культури, не лише офіційно нав’язуваної, а й справді багатої й розмаїтої... Як бачиться, взаємини „українського ід” та „русифікованого еґо” цілком вкладаються у класичну фрейдівську схему: „еґо” мусило гасити всі підсвідомі чи напівусвідомлені потяги „ід” до „рідного, українського”, аби не наразити свого носія на поважні неприємності... Саме активність „русифікованого еґо” врятувала життя багатьом українцям... А якщо хтось не врятувався, то винуватити треба надто впливове „свідомо-українське супер-еґо”.

Зняття всіх окреслених вище суперечностей можливе, вочевидь, лише в рамках постколоніальної культури, пост-колоніального суспільства, що, на думку ряду дослідників, витворюються тепер в Україні. Лише постколоніальний підхід, вважають вони, як підхід справді діалогічний дає змогу включити в себе обидва антагоністичні, непримиренні й однаково монологічні підходи — колоніальний та антиколоніальний. „Включити” — не означає створити якусь еклектичну суміш русофобії й українофобії, „індоєвропейства” й „малоросійства”. Ідеться про інше — про визнання себе спадкоємцями обох спадщин: колоніальної й антиколоніальної, і про вироблення нової ідентичності не на основі беззастережного схвалення однієї з них, а на основі критичного переосмислення кожної.

І колоніальна, й антиколоніальна спадщина повинні лишитись в історії — з належними їм оцінками. Не „актуаліззувати” одну з них і не „продовжувати її традиції в сьогодення”, а лише взяти з обох необхідні уроки й зробити необхідні висновки — ото, здається, й усе, чого вимагає постколоніальний підхід. Це досить мало і водночас багато: бо ж ідеться про демістифікацію історії і тверезий, реалістичний погляд на сьогодення, викриття одних міфів і вироблення імунітету до інших, протилежних.

Щодо нашої конкретнішої проблеми — етнічних автостеотипів, то тут; думається, слід вчасно відмовитися від спокуси вибивати клин клином — заміняти гіпертрофовано-неґативний автостереотип гіпертрофовано-позитивним. Постколоніальний підхід передбачає демістифікацію стереотипів і їх поступову елімінацію, а точніше, марґіналізацію у суспільній свідомості. На ідеологічному, рефлективному рівні цей процес означає передусім з’ясування природи стереотипів та надання максимально широкої й об’єктивної інформації з різних галузей, зокрема таких „стереотипогенних”, як історія етносів, їх культура і побут, особливості національного характеру, природа націй та етносів. На доідеологічному, нерефлективному рівні слід подбати про загальну атмосферу політичної коректності, що можлива лише у відкритому, плюралістичному, толерантному (нетерпимому лише до проявів ксенофобії й нетолерантності) суспільстві. Особливу функцію в цьому процесі може виконувати художня культура, яка, з одного боку, здатна поглиблювати стереотипи й загострювати ксенофобію, а з іншого — демістифікувати стереотипи, всіляко обігруючи їх, осміюючи й очуднюючи.

Для українців подолання обох автостереотипів є досить складною справою, оскільки Україна ще не стала ані справді плюралістичним відкритим суспільством, ані справді пост-колоніальною державою: у ній і досі химерно поєднується чимало рис неоколоніалізму, самоколоніалізму і внутрішнього колоніалізму. Негативний автостереотип і далі підживлюється колишньою метрополією через спільний (великою мірою) інформаційний і культурний простір, а також через колишню колоніальну адміністрацію, яка залишилася практично незмінною, попри формальну зміну вивісок і прапорів, а головне — негативний автостереотип має колосальну історичну й психологічну інерцію і досить успішно репродукується самим малоросійським обивателем. Усе це, в свою чергу, провокує ще більшу гіпертрофію позитивного автостереотипу, творці якого мають нарешті змогу пропагувати погляди вільно. Суспільство формально стає начебто ралістичнішим, однак плюралізм, не підкріплений характерною для західних демократій толерантністю і правовою свідомістю, робить суспільство ще більш конфронтаційним і ксенофобським.

Постколоніальний підхід у такій ситуації виглядає доволі проблематичним, оскільки його прихильники закономірно опиняються в стані конфронтації і з творцями колоніальних і з творцями антиколоніальних стереотипів. А тим часом принциповою рисою і, сказати б, методою постколоніального підходу є його послідовна неконфронтаційність, його намагання стати й поставити інших над поєдинком. Це вкрай важко робити, коли поєдинок іще не закінчився, але це, можливо, єдиний шанс закінчити його більш-менш щасливо.

www.geocities.com/ukrexlibris