В.З.

Французький ультраправий політик Жан-Марі Лепен упродовж певного часу мав у журналістів знущальне прізвисько “пан один відсоток”.
Нині Жан-Марі, що дистанціюється на словах від фашизму, має стабільну електоральну підтримку. А респектабельні проамериканські праві на чолі з Ніколя Саркозі використовують близьку до “нац-фронтівців” антиемігрантську риторику. Тож сорокарічна боротьба ультраправих у країні “Гальського півня” була недаремною.
Лідер українських “лепенівців” Олег Тягнибок не досяг відсотка підтримки. Нуль цілих сімдесятшість сотих. Тож навіть “паном один відсоток” його називати зарано. Втім восьме місце на виборах та три реґіони, де партія подолала 3-відсотковий бар’єр - це вже заявка. Особливе піднесення в пана “три чверті відсотка” викликає успіх у Києві.

ВО “Свобода” (раніше Соціал-національна партія України) сприймалася традиційно як регіональна партія. Львіський феномен. СНПУ, газета “Ідеаліст”, старі політвар’яти на “стометрівці” та пронацистські, але не дуже войовничі фанати ФК “Карпати”. Місцева екзотика для любителів гострих враженнь. Львів’янам воно, схоже, вже остогидло. Адже Львівщина не порадувала Тягнибока цьогорічними результатами. Певно, тут є якийсь зв’язок із представництвом цієї сили в місцевих органах влади… Хоча зростання кількості прибічників у всіх інших областях вельми наочне.

На цих виборах вони зібрали більше ніж відсоток у 5-ти областях західної України та Києві. В “Свободі” не виключають участі в дострокових місцевих виборах, якщо вони відбудуться. Праворадикали змагатимуться за місця в міських радах не тільки на Заході, але й у Центрі. 10-го жовтня “пан три чверті” активно ділився з пресою своїми планами. Особливо ласим шматком електорального пирога для нього буде столиця.

Воно й зрозуміло. Якщо “свободівці” сидітимуть у київраді, то тоді вони перестануть бути маргінальним утворенням, а ціни на нерухомість в Києві та участь в перерозподілі земельних ділянок – бізнес, що зможе повернути витрачені гроші. Й не треба буде шукати джерел фінансування на далекому українському сході.

От і нинішній борець за Украну для українців та проти навали мігрантів Юра Луценко зміг під себе знайти фінансування у “щирого українця” Жванії. А фінансувати відвертий маразм в Києві люблять. Наш мер “всіх марсіан” живе підтвердження цієї думки. Якщо за ТАКЕ проголосували і в ЦЕ вклали гроші, то за партію “професійних патріотів” теж проголосують. В Києві люблять екзотику.

Свобода від послідовності

Лідер партії ВО “Свобода” Олег Тягнибок вважає, що основою партійної ідеологієї є любов, і жодного тоталітаризму та ксенофобії.

“В першу чергу ми захищаємо українців… Наша ідеологія – це любов. Це любов до батьківщини. Любов до своєї родини. Любов до своєї нації. Націоналізм – одна з найпрекрасніших ідей, що їх винайшло людство.” Сам пан Тягнибок, зазвичай, коли виголошує подібні сентенції, по-батьківському усміхається в простір. Взагалі “пан три чверті” значно підвищив клас своєї виконавської майстерності. Робота це Бенюка чи когось іншого… не важливо. Маргінальний (ще вчора) політик добирає бали. Але чи варто вірити цим щирим очам.

9 вересня 2007 року в розпал передвиборчої кампанії партійний сайт ВО “Свобода” публікує додаток до програми, в якому написано, що “Українська держава будується на засадах націократії: національній та соціальній солідарності, історичній справедливості, дисципліні, владній ієрархії та персональній відповідальності суб’єктів державної влади”. Термін “націократія” ввів в інтелектуальний обіг Микола Сціборський. Найближчими до українського націоналізму концепціями він вважав авторитарні та тоталітарні ідеології першої половини 20-го століття. “Новітні націоналістичні рухи (фашизм і т.д.) добачають у нації абсолютні цінності, що приймаються за непорушні догми, а державу ототожнюють з самою нацією як органічну форму її існування”.

Раніше партія виступала за пряму демократію. Так що додаток до програми… суперечить самій програмі.
Пан Мирослав до сих пір спілкується з колишніми товаришами по партії, хоча полишив ряди соціал-націоналістів у ‘98 році, бо розчарувався в їхньому розумінні патріотизму. В партії виявилося забагато ксенофобів та осіб, схильних до насильства відносно інакодумців. Втім партія за цей час тільки погіршилася: з об’єднання однодумців, нехай із помилковими ідеями, вона перетворилася на фюрерський проект. Бізнес однієї людини. Так що те, що думає собі вождь, партієць і виборець – не обов’язково має гармонійно поєднуватися.

Він припускає з власного досвіду, що насправді цілі партійців сильно відрізняються від їхніх заяв. І все, що вони пишуть чи говорять, не обов’язково може в’язатися одне з одним.

“Є дві програми партії - внутрішня і зовнішня; для виборців вона зглажена, та не ксенофобна… Те, як міркує середній представник партії та середній вибориць, - це все-таки відрізняється. ”
Партія “середнього класу”?

Тягнибок каже, що Свобода захищає не просто українців, а український середній клас.
“Свобода як права сила є представником середнього класу. Зараз олігархія бореться проти середнього класу, ми ж хочемо допомогти цим людям (середньому класу), зробити їх багатше”.

Соціолог Володимир Іщенко твердить, що жодних соціологічних дослідженнь електоральної бази Свободи немає. Втім аналогічні їй партії вже років двадцять досліджують на Заході. Середній клас, переважно, ультраправих не підтримує. Більшість виборців - білі робітники, що не є членами профспілок, а їхні сім’ї не мають традицій боротьби за свої права. Тобто вони не є втіленням зла, але це зазвичай неосвічені люди.

“Реально ці люди страждають від злиднів, від безробіття, від збільшення експлуатації, і є проста альтернатива… звинувачувати, мігрантів, євреїв, комуністів. Зазвичай це малоосвічені люди.”

Втім. І зараз зі слів Тягнибока видається, що партія так і не змогла завоювати ядений для себе електорат бідноти. 10 жовтня він заявив, що в Києві вони досягли найбільшого успіху серед студентства та інтелігенції.

Але й ці верстви теж дуже мало схожі на “середній клас”. По-перше, він фактично відсутній в Україні. По-друге, ті кілька відсотків, що об’єктивно є аналогом середнього класу, за результатами вітчизняних дослідників, за партії “середнього класу” не голосують. Електорат тих, хто багато говорить про “середній клас” в Україні, – це люди із невеликими доходами, які голосують за буржуазні партії… із снобізму.

Майбутнє однієї електоральної ілюзії

За півтора роки Свобода збільшила кількість своїх прихильників вдвоє. Втім, і зараз їх у чотири рази менше ніж потрібно, щоб пройти до Ради. Політолог Віталій Кулик вважає, що з такими темпами “свободівцям” доведеться боротися за прохідний бал ще років 10. Втім, вже сьогодні посилення Свободи може створити серйозні проблеми у суспільстві. Адже блок використовував в тому числі й антиемігрантську риторику, близьку за духом до наци-скінів. Кулик припускає, що у ксенофобів є великий потенціал:

“серед помаранчевих є латентні прихильники свободи, дехто із тих, хто голосував за НУНС чи Бют, а в голові мав лозунги свободи … свобода може стати консолідуючою силою для екстремістів, це може бути викликом для національної безпеки”.
На заході ультраправі партії від війни до 80-х років були невеличкими маргінальними угрупованнями. Ризики глобалізації, ідеологічна криза традиційних лівих партій, масова іміграція створили умови для швидкого зростання правопопулістських сил.
Вони досягли успіху, втім, не тільки тому, що від часів Гітлера та Мусоліні їхня риторика стала прийнятнішою, просто суспільство добробуту зазнало краху, й великий капітал зміг сформувати опозицію під себе.

Праві в Європі вимагають зняти податковий тягар та пояснюють всі проблеми напливом мігрантів, що заважають “щирим французам” жити. Ці політики теж вважають французів популяцією, що потребує особливого захисту. Але ще наприкінці 80-х, коли расистський білий фундаменталізм почав піднімати голову, було відомо, що проблема зовсім не в міжрасових стосунках, а у гибелі держави суспільного добробуту та стрімкої лібералізації економік країн третього світу. Французи, що користувалися із колоніальної та імперіалістичної залежності інших країн, насамперед у Африці, отримали третій світ із виїздом до дому.

При низькій ціні праці українців нам навала мігрантів не загрожує. І найближчому майбутньому. Втім, якщо й далі робітники отримуватимуть копійки, то через кілька років у нас буде не тільки дефіцит кваліфікованої, але й некваліфікованої робочої сили. Тоді африканцям та китайцям будуть раді, бо працювати буде вже нікому.

Таке вже було в Києві. Спочатку Салій придушив робітничий рух на транспорті, а після того, як водії виїхали працювати до інших країн чи просто звільнилися… ці мудрагелі із столичного начальства були вимушені завозити робочу силу з найближчих обласних центрів.

Так що в ультраправих є перспективи. Вони посилять свої позиції тільки тоді, коли українці ще масовіше виїжджатимуть за кордон. Коли їхні капіталістичні спонсори викинуть із України всіх, хто здатен вижити, а у нас залишаться тільки пани, “професійні українці” на утриманні у власників автостоянок, люмпени та забиті й безправні мігранти. Адже інші, крім злиденних та неосвічених, до країни, з якої втекли мешканці, не приїдуть.

Цей запис опубліковано 11 жовтня 2007 р. 18:04:09 і розміщено в наступні рубрики Загальна . Ви можете відслідковувати коментарі за допомогою RSS 2.0 стрічки. Ви можете залишити коментар , або відслідковувати з Вашого сайту.