Особливості поточного моменту. Політичний, соціальний та революційний аспект
Ігор Карівець
За п’ятнадцять років існування незалежної України парламентаризм дискредитував себе як представницький орган народу. Партії є проектами олігархічних кланів, які обслуговують їхні інтереси. Це відомий факт і його неможливо спростувати. Але як діяти людям, які ризикують своїм життям, своїм здоров’ям, усім тим, що вони мають, бо ризик існує саме для них, а не для олігархів та вищих чиновників держави. Ризик підвищення цін, ризик втрати майна, ризик заробітчанства, ризик безробіття, ризик животіння на пенсії і навіть ризик голодної смерті. Ці ризики створює держава для свої громадян, які справно йдуть на вибори і голосують за тих, хто не буде відстоювати їхні інтереси. Ми маємо державу-заради-держави, а не державу-для-народу. Держава-заради-держави – це новий Левіатан, потвора, яка пожирає своїх громадян, створюючи їм нестерпні умови існування, в яких вони швидко зістаріються і помирають.
Звичайно, можна піти і проголосувати проти всіх. Але політтехнологи подумали і про цей так званий протестний електорат. Вони підсовують проект Вєркі Сєрдючки, а саме: партію «проти всіх». Шоу повинно продовжуватися! Це закон для політтехнологів, які відробляють гроші і роблять все можливе і неможливе для того, щоб провести у парламент бутафорні партії. Оксана Білозір стала депутатом? Стала. Руслава Лижичко та інші артисти стали депутатами? Стали. Отже, і Вєрка Сєрдючка має такий шанс, тим більше, що вона досить популярна серед насєлєнія України.
Чи можна запропонувати щось конструктивне в умовах тотальної корупції і ненадійності тих, хто говорить від імені народу? Який вихід є для пересічного громадянина, який чхав на ті вибори, бо розуміє: вони нічого не дадуть. Революція? Але скільки відбулося революцій! Чи хоч одна з них принесла щастя людям? Жодна не принесла, в тому числі і науково-технічна. Кожна партія і кожен мегаблок партій, які йдуть на вибори, є елементами шоу, видовища. Вони ніколи не діють по справжньому, коли йдеться про інтереси українців та України. Навпаки, вони розбалансовують ситуацію, точніше сказати, вони її штучно розсинхронізовують, створюючи позірні протилежності, які, насправді, не є протилежностями. Між ким триває боротьба? Між українцями і не-українцями. Ось і все.
Ситуаціоністи не праві в тому сенсі, що ситуацію можна сконструювати. Ситуація – це ціле життя, а не набір ситуацій, які вибудовуються індивідом, як йому заманеться. Життя – це цілісна ситуація, і я не відчужений від неї, коли синхронізований з нею. Ситуація – це я, як продукт тотальності життя і я не можу висмикнути себе з неї. Це пуста трата енергії. Коли я відчужений від ситуації, я ділю її на окремі ситуації, які конструюю, вибудовую; я подрібнюю своє життя, кажучи: це світла смуга, а це темна, і не помічаю, що вони поєднані між собою як одна єдина смуга. Я кажу: тут мені пощастило, а тут – ні. Але це хибне твердження. Нічого нам не говорить те, що є нашою ситуацію і ситуацією в цілому, in toto, бо не бачимо її. Бачення – це абстракція для пересічної людини, яка діє в ізольованій ситуації і спричиняє ізольовану подію. Планування, створення ідеалів, розрахунки – все це від не-бачення ситуації in toto. Конструювання партій, акцій фірм та корпорацій, поділ суспільства на цільові групи збування товару, поділ суспільства на електоральні групи для відповідної політичної пропаганди та агітації. Все це часткові видовища, які деконструюються під час бачення ситуації в цілому. Політики є добрими ситуаціоністами в тому сенсі, що вони підлаштовуються під настрої маси і, одночасно, діють так, як вигідно їм. Але це штучна синхронізація поточного моменту з настроями маси і ця синхронізація виштовхує партію на вершину влади. Що треба для такої синхронізації? По-перше, вміння маніпулювати інформацією, тобто подавати її дозовано, перемішуючи правду з брехнею. По-друге, мати добрих конструкторів образів (іншими словами, іміджмейкерів). Саме маніпулювання інформацією та конструювання образів допомагають партії чи сукупності партій прийти до влади, а прийшовши до неї не втратити її. Не йдеться про протистояння «українських» і «не-українських» сил, протистояння «добра» і «зла», адже ці сили, це «добро» і «зло», сконструйовані; вони несправжні і тому підігрують одна одній; вони є елементами одного і того ж видовища, як і виборці, які беруть участь у виборах. Коли сперечаємося хто «правий» з лідерів партії, коли заанґажовуємося в їхню гру, то програємо, бо стаємо частиною видовища. Без народу, який йде на вибори, видовище не може існувати. Вийти за межі видовища означає не дати ідентифікувати себе як «виборець», не дати себе визначити як «прихильник партії». Це не означає «розчаруватися в політиці», бо творці видовища знайшли засіб включення таких «розчарованих»; вони їм кажуть «голосуй проти всіх». Якщо ти нікого не підтримуєш, то голосуй проти всіх. Але такий протест – це елемент видовища.
Отже, два види синхронізації. Перший вид синхронізації полягає у тому, що ситуація конструюється (будь-яка) і видається за істинну («так має бути») і під сконструйовану ситуацію підганяються певні персонажі, актори, які відіграють в ній певну відведену їм роль. Ця роль введена у видовище, а видовищем є сконструйована ситуація. Іншими словами, вона надумана і придумана. Той, хто голосує, той грає в чужі ігри. Він бере участь у здійсненні синхронізації інтересів шахраїв з тими ресурсами, які стають їм доступними і такими, що допомагають бути на «вершині» суспільства. Конструктори ситуацій розраховують на сентиментальність людей, на їхню наївність та необізнаність з реальною ситуацією, на їхню незадоволеність. Реальна ситуація – це ситуація в цілому. Тому другий вид синхронізації пов’язаний з баченням (розумінням) ситуації в цілому. Коли присутнє бачення ситуації в цілому, тоді видовище зникає. Я виходжу за його межі, і дію так, як треба в цілій ситуації, а не лише ситуативно. Діяти ситуативно можна лише в сконструйованій ситуації. Вибори – це одноразова сконструйована ситуація, яка періодично повторюється, але ніяких реальних результатів не приносить. Вибори є прикладом включення мас у позірне створення «власної долі». В ситуації в цілому вибору немає жодного. Коли вибирають, тоді помиляються. Це аксіома. Бачити ситуацію in toto означає не робити жодного вибору. Свобода вибору можлива лише в сконструйованій ситуації. Наприклад, я йду у супермаркет за продуктами. Ситуація покупки сконструйована так, щоб покупець знаходився у стані емоційного збудження, ейфорії. Цьому сприяють яскраве освітлення, строкаті обгортки та тиха музика, а також величезна кількість товару на стелажах, що «аж очі розбігаються». Отже, треба зробити так, щоб у покупця, а також у виборця, «очі розбігалися» від можливостей вибору, але будь-який вибір буде помилковим і завжди покупець чи виборець вибирає не те, що треба саме йому, а те, що потрібно іншим. Іншим, які стоять за декорацією «свободи вибору», «демократичного вибору». Обманюваватися можна ціле життя, вибираючи не те, що треба саме тому, хто вибирає, але він думає, що вибирає саме те, що йому треба.
Пригадаємо основні віхи становлення Видовища під назвою «незалежна Україна». Видовище під назвою «незалежна Україна» розпочалося в 1991 році з так званої декларації про незалежність. Комуністи та комсомольці швидко зорієнтувалися і досягли компромісу з дисидентами шістдесятниками, серед яких найбільш непримиренним був В’ячеслав Чорновіл, але він не переміг. Переміг компроміс. Перший президент Кравчук, ідеолог ЦК КПУ, зробив дуже багато для утримання при владі комуністів та їхній авангард комсомольців. Тому Україна після 1991 року стала пострадянською, бо не очистилася від тих, хто служив окупаційному режиму. Історія становлення олігархічно-державної машинерії розпочинається саме з 1991 року. Ті, хто прийшов до влади мали все: гроші, зв’язки, аґентуру. Вони швидко прибрали до рук підприємства важкої промисловості, які миттєво можуть давати прибутки, і які давали їх ще за часів СРСР, але ці прибутки йшли до Москви, а тепер осідали в кишенях «нових багатіїв» незалежної України. Номенклатура та бюрократія колишньої імперії в Україні добре пристосувалася і здобула повний контроль над фінансовими потоками, засобами масової інформації, доступом до усіх благ. А народ задовольнявся «кравчучками» та назвав приватизацію «прихватизацією». Ось так незалежна Україна стала третьою країною, в якій бандитизм набув державних масштабів, а народ був доведений до животіння. Контрольовані засоби масової інформації кричали: «Тепер українці можуть їхати у всі країни світу. Залізна завіса впала. Перед українцями відкрився світ». І вони їхали… на заробітки, бо в незалежній Україні народне виробництво зупинилося, а працювало лише те, що збільшувало прибутки олігархів, їхніх родичів та близьких за інтересами груп.
Зберегти стабільність розкрадання України та ще більше узалежнити її від Росії було доручено другому президенту України Кучмі. Саме за правління Кучми розпочалося безпрецедентне цькування інакшемислячих людей та їхнє масштабне переслідування, яке завершувалося замовними вбивствами. Знаходилися сміливці, які говорили правду про режим Кучми, про його корумпованість, продажність та антиукраїнськість. Їм затикали рота. Україну та світ потрясли вбивства журналістів Гонґадзе та Алєксандрова, потрясли викривальні плівки майора Мельниченка. Режим Кучми ось ось мав впасти, не отямившись від викриттів його злочинів. Але розпочалося замітання слідів. Режим Кучми поступово приходив до тями. Один за одним у небуття ішли свідки його злочинів: Кирпі та Кравченку допомогли піти на той світ. Наближалися вибори президента. Треба було щось робити. Режим розумів, що він може втратити владу, бо викриття були надто жахливими і народ, зрештою, побачив, що руки Кучми в крові, і що комуністи за одно з ним (що вони йому підігрують, як і більшість політичних партій, від радикальних лівих до радикальних правих. Я пам’ятаю мітинги, які організовувала НСПУ на підтримку Кучми!). Радники Кучми швидко зорієнтувалися і запропонували йому провести конституційну реформу з метою позбавити президента влади, а віддати її в руки прем’єр-міністру; вони усвідомлювали, що спадкоємець Кучми Янукович не стане президентом, а ось прем’єр-міністром він буде, бо парламент куплений, в ньому сидять одні кучмісти, а опозиція не сильна і роздроблена (також робота режиму!). Усі проросійські сили дійшли висновку, що парламент їм буде легко здобути, а ось посаду президента – ні. Тому необхідно здійснити конституційну реформу, яка забрала б у президента усі, або майже всі, повноваження, і віддала їх прем’єр-міністру. Це жорстока боротьба за владу, яка не враховує інтересів народу. Робиться все для того, щоб народ довести до ручки, вимотати його. Найбільші тирани свого народу – це олігархічні клани; це парламент; це тисячі і тисячі чиновників та бюрократів усіх рівнів; це злочинці усіх мастей. Разом вони утворюють державу-заради-держави, в якій немає місця для порядної, трудолюбивої, людини, яка не хоче ставати такою, як вони. Ця людина хоче бути самою собою і розвивати українські традиції, корені яких знаходяться в індоєвропейців. Вона не хоче слухати російську попсу і дивитися російські телесеріали, читати російські газети. Її вже нудить від тої «дружби народів», внаслідок якої українці втратили найкращих синів та дочок, одним словом, втратили золотий генофонд. А хто залишився? Покручі, яким байдуже якою мовою розмовляти, які книги читати, які пісні слухати.
Настав Майдан. Народ піднявся, щоб показати: брехня більше не пройде. Народ сказав своє слово: від сьогодні він диктує волю владі, а влада є слугою народу. На часі було очищення влади від кучмістів, очищення від того бруду, яке осіло в державних установах з часу Кравчука. Але не так сталося, як гадалося. Час було втрачено. Народу не було повідомлено про усі закулісні домовленості між основними гравцями. Народ знову кинули, обманули. Він знову взявся за свої «кучмовози» і розчарований пішов з ними торгувати на базари, які стали візитівкою злиденної України. Кучмісти святкують реванш. Янукович прем’єр-міністр, своя людина і не дозволить порушити стабільність життя сотень-тисяч нових багатіїв і стабільну бідність мільйонів українців. Вони задоволені. Кучма на радощах організовує весілля для свого кота; кучмісти повертаються до парламенту і починають мстити «помаранчевим», які так бездарно проґавили владу і не спромоглися відновити справедливість. До сих пір не названі і не засуджені вбивці журналістів. До сих пір не сидять за ґратами отруювачі Ющенка. До сих пір мільйони українців перебувають на заробітках і ґарують на пристаркуватих італійців чи на сезонних роботах в Росії та Польщі. До сих пір величезні кошти вимиваються олігархами в офшорні зони. Безлад триває і цей безлад стабілізує уряд кучмістів – уряд Януковича, який є антиукраїнським. Вони стабільно нищать українське. Український народ економічно слабкий. Він залежить від державних виплат і тому боїться втратити навіть ті мізерні доходи, які отримує за свою самовіддану працю. Заробітчанство розглядається як нормальний факт. Воно є свідченням деградації економіки України, але засоби масової інформації вихваляють заробітчан за те, що вони надсилають валютні кошти в Україну і тим самим допомагають їй «відроджуватися». Але це вияв цинізму засобів масової інформації. Нехай син Януковича поїде на заробітки до Росії. Чому він сидить в парламенті? Чому діти високо посадовців не їдуть на заробітки і не збагатять бюджет України однією другою тисячею доларів чи євро? А тому, що вони далекі від народу. Їм до лямпочки як живуть пересічні люди. Вони нічого не роблять для України, лише для того, щоб Україна збагачувала невелику кількість україножерів.
Ще існує підвидовище «євроінтеграції», яка здійснюється під гаслами «євроремонт», «євростиль» , «єврообслуговування» тощо. Але воно засвідчує нашу віддаленість від того, що є справжньою Європою. Живучи видовищем «євроінтеграції», Україна все більше стає євразійською. Як відомо, євразійство є ідеологією Росії, яка полягає в тому, що Росія являє собою окремий континент, котрий називається Євразія і до складу якого входить Україна. Україна повинна протиставити євразійству власну індоєвропейскість (Україна-Індія-Іран). Це праукраїнці розійшлися з над Дніпра і Дністра по Європі та Азії (Індія та Іран) і дали світу індоєвропейську культуру, яку, також, запозичили й росіяни. В Україні необхідно відроджувати індо-європейськість українців і показувати їхні індоєвропейські корені. Традиції трипільців, а пізніше індоєвропейців, це наші українські традиції, які треба відроджувати. Але й тут знаходяться майстри створення видовищ. Скільки є липових неоязичницьких та «арійських» організацій, квазірелігійних сект, які декларують свою індоєвропейскість, в той же час вони орієнтовані на Росію, на Євразію і фінансуються Росією.
Люди розчаровані революцією. Але треба пам’ятати, що будь-яка революція – це поворотний пункт, коли люди хочуть покінчити зі старим способом життя і розпочати нове. Так не сталося. Революція не допомогла очистити владні коридори, не стимулювала другого народження більшості громадян України. Кучмісти цим скористалися і повернулися до влади, а з ними і злочинність, корупція та соціальні негаразди. Революцію треба повернути народу. У зв’язку з цим виникає питання, чи зможе він піти далі, ніж лідери «помаранчевої революції» і здійснити справді народну революцію?
Спец. для «Бриколаж»