Інтерв’ю lesik303 з Женєю ВОЛИНСЬКИМ

Після прем’єри на кінофестивалі „Берлінале” режисерського дебюту Мадонни – фільму «Бруд та мудрість», де сам себе зіграв екс-киянин Євген Гудзь, він же соліст гурту «Гогол Бордело», ЗМІ при будь-якій нагоді згадують про «українського панка за прєдєлами неньки». Ми ж розповімо про інших immigrant punk, також родом з України. Отже, Стокгольм, Україна, «Большевікінгз», Женя Bолинський. На думку автора, музика гурту справді заслуговує на значний клаптик уваги, такий панк зараз вже не роблять. Тут і кабаре, і шансон, і важкі гітари, і дєманіческі вокали. Сучасний панк-77, ой!, а тим більше поп-панк стає все більш стандартизованим і схожий на перегравання стандартів. Інша річ – варяги. Це музло не тільки для ошалілих підлітків, а й для революціонерів зі стажем. Кілька питань і відповідей.

Женя, розкажи трошки про себе, старше покоління київських ліваків з тобою знайоме особисто, а молодь могла тільки почути кілька пісень з нету. Коли і за яких обставин покинув родіну? Що можеш розказати про тусовку того часу?

За яких обставин покинув родiну - це питання на яке взагалi важко вiдповiдати. Емiграцiйнi служби завжди цим цiкавляться, але ж спробую вiдповiсти вiдверто нiби-то самому собi. Я поїхав розширювати горизонти свiдомостi при найпершiй можливості до свiту, де андерграунд та контркультура розвивалися, з Совку, поліцейської держави, яку всi тодi щиро ненавидiли. Ми ж тодi не знали, що капiталiзм – гавно, ми могли тiльки порiвнювати джинси з вiтчизняними штаньми та бачили, що там спiває Ніна Хаген, а тут нам міліція прагне обскубати хаєри. Тодi тусовка була не те що невеличкою, а мiкроскопічною i якщо ти бачив незнайому людину неформального зовнiшнього вигляду, так це вже був напiв-брат чи сестра. Це були смiливi маргiнальнi люди за природою своєю, багато хто з них вже неживий, наркотики, вони як вiйни, – беруть найкращих, ви пам’ятаєте мужнього панка Летучего, що вiн спiвав «Я ебал Украину!». Це був початок 90х, вiн вже тодi вiдчував жах перед нацiоналiзмом. Нещодавно помер Вася Гонтарський, теж герой тих часiв. Тодi ще не було нiяких поп-панкiв, вони були комсомольцями, як Вакарчук. Зараз, коли я вже знаю, що капіталізм – гавно, я розумiю яким мудізмом був совок і його КДБ. Нас усiх треба було брати на роботу для експорту свiтової революцii, а замiсть цього з нами боролися. Одного разу, коли мене, як поширювача анархо-преси, звинтили пiд метро Університет й вiдвезли на бесiду, менi пропонували стучать, а я тiльки мiг, що смiятися «якщо ви не можете менi зробити пропозицію, вiд якої б я не змiг вiдмовитися, то вашу органiзацiю треба зачинити». Вони не розумiли, питали, що я маю на увазi. А я їм вiдповів «Дивiться, РАФ працює, латиноамериканськi товаришi працюють, вони ж такі самi як я, таку ж музику слухають, а ви менi пропонуете бозна що”. Вони вирiшили, що я мудак, а я - що вони мудаки, цей наш статус кво залишається й донинi.
Читати далі »

Захар ПОПОВИЧ

«Малограмотні «круті» діють сьогодні не тільки
в торговельно-фінансових оборудках,
рекеті та на міських «товчках».
Пробиваються вони і в делікатніші
сфери – політичних тусовок та
«інтелектуальних» новацій».

Іван Дзюба

Російськомовні українські націоналісти

22 лютого молоді люди з організації «Тризуб імені Степана Бендери» зробили відчайдушну спробу зірвати прес-конференцію власників мережі кінотеатрів ТОВ «Мультіплекс-Холдинг», які протестували проти обов’язкового дублювання фільмів українською мовою.

Під час прес-конференції тризубівцям вдалося перекинути стіл та втекти. Коли прес-конференцію відновили, «захисники» української мови тишком повернулися та ще раз перекинули стола. Вдруге втекти їм не поталанило – довелося пояснювати свої дії зацікавленим журналістам.

І саме в цей «тріумфальний» момент загальної уваги засобів масової інформації виявилося, що «борці за мову» не здатні її пропагувати.

З’ясувалося, що хлопці слабо розуміються навіть на тому, що саме пропонує «Тризуб» у мовному питанні.
Читати далі »

RedComrade

«Власних бажань у вас більш нема, я нав’язую вам свої»

Цитата, яка найбільш запам’яталась

«99 франків». Чому його названо саме так? «Неповна ціна» в форматі «9,99 грошових одиниць» є однією з найпростіших формул маніпуляції свідомістю покупця. Це створює ілюзію «правильного» й «економного» вибору. Хто ж відмовиться від такої пропозиції?

Перегляд цього фільму може принести вам масу задоволень. Це не один з рекламних слоганів, що затьмарює ваше сприйняття, а лише констатація факту. Фільм, попри його непослідовну, та все ж антикапіталістичну спрямованість, справляє враження досконалого продукту, готового до вживання. Стрічка розрахована, безумовно, на широке коло споживачів, тому й виглядає місцями максимально просто, але переконливо і насичено.

Так, за насиченість фільму слід подякувати авторам. В мінімально короткий, як для повноцінної кінокартини, час автори зуміли впхнути доволі об’ємний сюжет – переплетіння переживань героя, конкретні приклади з життя «успішних» представників елітарних професій, цікаві асоціативні ряди, викликані згероїненим світосприйняттям і поступовий перехід до згадування глобальних проблем сучасності і ширше – одвічних проблем людства.
Читати далі »

Ярослав ГРИЦАК, Іван-Павло ХИМКА

Якщо сприймати події 1989-1991 pp. y Центрально-Східній Європі як кінець XX ст. (в історичному, а не календарному сенсі), то сучасні дослідники післявоєнних десятиліть української історії мають справу із завершеною добою, що вимагає свого узагальнення. Це стосується рівною мірою й української історіографії. Розпад СРСР, зникнення Української PCP та постання на її місці незалежної України різко змінили політичну кон’юнктуру, в якій розвивалася українська історична наука. Старий поділ між радянською й еміграційною історіографією поступово зникає, і в розвитку досліджень історії України у пострадянські роки як на Сході, так і на Заході, спостерігається щораз більше паралелей і подібностей. Зокрема, це засвідчує майже повне зникнення марксистського напрямку та вихід української немарксистської історіографії за вузькі рамки колишнього двоподілу на народницьку та державну школи.

У міру того, як стара доба відходить у минуле, історіографи одержують вигідну часову перспективу для неупередженої оцінки розвитку української історичної думки у XX ст. Під цим оглядом особливо цікавим і важливим джерелом є листування Івана Лисяка-Рудницького та Романа Роздольського – чільних представників й одних з останніх епігонів державницького і марксистського напрямів. Незважаючи на засадниче розходження світоглядних позицій обидвох істориків, що неодноразово проглядає у самому листуванні, та різницю поколінь (звідси надзвичайно шанобливе звертання І. Лисяка-Рудницького до свого старшого колеги), вони у своїх листах спокійно й неупереджено обговорили цілий ряд першочергових питань новітньої історії України.

Публікація цих листів повинна послужити активізації досліджень творчості названих істориків і передовсім – Р. Роздольського. Бо якщо твори І. Лисяка-Рудницького широко спопуляризовані і знайшли заслужене визнання в сучасній Україні[1], то ім’я Р. Роздольського досі залишається маловідомим. У радянські часи його праці, зі зрозумілих причин, замовчувалися. Прізвище його не згадувалось навіть там, де потрібно було би згадати. Наприклад, 1974 p. y Києві вийшов друком збірник документів «Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772-1849)», де доволі часто цитуються матеріали з двотомника Р. Роздольського «Stosunki poddańcze w dawnej Galicji», але жодного разу не згадується прізвище автора, ніби книжка сама себе написала. Звісно, про Р. Роздольського не було статей ні в «Українській Радянській Енциклопедії», ні в «Радянській Енциклопедії Історії України». Коли ж його ім’я все таки згадували, то з обов’язковими у такому разі риторичними фігурами[2]. Як не парадоксально, але цей видатний український марксистський мислитель був набагато відоміший на «капіталістичному» Заході, ніж у СРСР.
Читати далі »

Огієнко Віталій

Початок ХХ ст. має багато спільного з періодом кінця ХІХ і початку ХХ ст. для України. Багато важливих моментів початку минулого століття не втратили свою актуальність і до сьогодні. В першу чергу, це пояснюється тим, що і в період революції 1917 – 1920 рр. і в 1990 – 1991 рр. на порядку денному стояло питання утворення національної держави. Об’єднує ці два періоди і спільність окремих процесів, що мали місце як у ті буремні часи, так і нині.

На початку ХХ ст. домінуючими в українському суспільстві, як і в європейському вимірі, стали різноманітні ліві рухи. Почала зростати вагомість націоналізму. Це найяскравіше проявлялось у багатонаціональних імперіях Східної Європи. Процес усвідомлення народами своєї етнічної окремішності почав набирати обертів. Таким чином, необхідною умовою для вироблення політичною елітою тієї чи іншої країни, лідерами партії і т.д. життєздатної політичної програми стало поєднання в ній національних і соціальних вимог.
Досвід 1917 – 1920 рр. із перманентними розколами у таборі українських соціалістичних партій підтверджує те, що, навпаки, соціальне і національне питання стали дестабілізуючими факторами у суспільстві. Ці процеси відбились і на більшовицькій партії в Україні, хоч і не призвели до значних організаційних розколів.

Розглянемо діяльність Г.Лапчинського та групи «федералістів», щоб показати їх розбіжності з офіційною лінією КП(б)У, виокремити причини утворення групи, проаналізувати основні програмні положення «федералістів», дослідити взаємовідносини групи «федералістів» із КП(б)У.
Читати далі »

Ален де Бенуа

Буржуазія як окремий клас суспільства майже зникла, але існує та поширюється в ньому як людський тип чи прийнятий образ мислення. Буржуазні цінності, дух буржуазності досягли найвищої точки підйому. Відкинувши попередню строгість, закомплексованість та ханжество, сучасна буржуазія стала грайливою, шукаючою насолод, агностично налаштованою та розкутою.

Незмінним залишається тільки її священний принцип – захист власних інтересів. Буржуазія завжди розглядалася як в якості самостійного класу суспільства, так і в якості людського типу з певним образом мислення та ціннісними орієнтаціями. Макс Шеллер трактує буржуазію в першу чергу як біопсихічний тип, в якому збочена життєздатність породжує злобу та обачний егоїзм. Буржуа, стверджує він, ніколи не замислюється над самою суттю речей, а обмежується питанням: «Яка мені з цього вигода?» Едуард Шпрангер виділяє шість ідеальних типів, серед яких буржуа відповідає «економічній людині», тобто людині, яка приймає до уваги тільки корисність речей. Для Ніколая Бердяєва буржуазність, в першу чергу, «духовна категорія». Таким чином, дух буржуазності не варто безпосередньо пов’язувати з буржуазією як класом; «хто зміг перейняти манери буржуазії, той і є буржуа», - вважає Едмон Гобло. Андре Жид говорить: «Соціальні класи не мають для мене жодного значення, буржуа можуть бути як серед шляхти, так і серед робітників. Буржуа можна пізнати по одягу та суспільному положенню. Буржуа не терпить безкорисливості, безпристрасності. Він ненавидить все те, що недосяжне його розумінню».

Вернер Зомбарт теж бачить в буржуазії психологічний тип людей; відпочатково вони нерівномірно розповсюджувалися серед європейських народів, але саме капіталізм дозволив саме цьому типові людей стати домінуючим. Відповідно для Зомбарта капіталістичний образ мислення та капіталізм нероздільні. Згадуючи, що ті чи інші організації суто людська творчість, й, таким чином, продукції безпосередньо передує виробник, Зомбарт висуває принцип, згідно якому психічні чи духовні фактори приймають участь в житті економіки рівно настільки. Наскільки вони самі себе визначають в її рамках. Але в той же час він стверджує, що капіталістичний образ мислення існував вже до капіталізму, чи, іншими словами, капіталізм, що народжувався, був покликаний до життя в першу чергу особливим, сприятливим визначеному типу поведінки образом мислення (а саме – більш зверненому на себе, більш сконцентрованому, який робить ставку скоріш на ощадливість, ніж на марнотратність, скоріш інтровертивним, ніж екстравертивним, скоріш «стримуваному», ніж «широкому» образу мислення).
Читати далі »

Інтерв’ю Дениса Горбача з Ноамом ХОМСЬКИМ

- Керівництво України й деяких інших пострадянських країн (Азербайджану, Грузії) демонструє чітке прагнення вступу до НАТО. Як можна це прокоментувати? Що принесе вступ до НАТО східноєвропейським народам, зокрема й українцям? Чи вплине взагалі цей крок якось на зовнішньополітичну позицію України – адже відомо, що, наприклад, війну в Іраку розпочало не НАТО, і тим не менш Україна брала в ній участь…

- Можна зрозуміти намагання небагатих країн укласти союз із багатством і владою, так само як і масову міграцію з бідних країн до багатих. США дуже сильно підтримують вступ східноєвропейських країн до НАТО: Вашингтон вважає, що на них можна буде легше впливати й вони зміцнять контроль США над Європою. З тих пір, як під час Другої світової війни США стали наддержавою світового масштабу, стратеги побоюються того, що Європа під проводом найрозвиненіших країн, Франції та Німеччини, може піти власним шляхом. Звідси – таке сильне протистояння концепції «Європи від Атлантики до Уралу», висунутій де Голлем, та Ostpolitik Віллі Брандта. Розширення НАТО на Схід має вихолостити франко-німецький вплив і посилити контроль США. Жителі Східної Європи повинні вирішити, якого світу вони хочуть – такого, де практикується панування США чи такого, де влада та розвиток розподілені більш рівномірно.

Важливо також пам’ятати про нещодавні зміни в попередніх геополітичних домовленостях. Горбачов дозволив об’єднаній Німеччині вступити до НАТО. З точки зору безпеки Росії це була вражаюча пропозиція. Зрештою, Німеччина навіть на самоті кілька разів протягом попереднього століття майже знищила Росію. Об’єднана Німеччина, та ще й у складі ворожого військового альянсу – це серйозна загроза безпеці. США ніколи не дозволили би чого-небудь подібного ані на мить. Втім, президент Джордж Буш І чітко пообіцяв, що НАТО не буде розширятися на Схід, залишаючи Росії принаймні якусь буферну зону. В 1994 році Клінтон порушив цю домовленість, розпочавши розширення НАТО на Схід, що є серйозною загрозою Росії. США також відкинули пропозицію росіян створити без’ядерну зону, до якої ввійшов би й «буферний» регіон. Розміщення елементів ПРО в Східній Європі в місцях, де вони стримуватимуть російську загрозу (як стверджують ведучі американські аналітики) – ще один серйозний крок у напрямі ескалації напруги. Східна Європа є заручницею цієї потенційно дуже небезпечної конфронтації.
Читати далі »

Не в “обіду” сказано львівським друзям, але в силу особистих обставин я зрозумів значення словосполучення “сука бандеровская”. Воно дійсно має серйозне метафізичне навантаження.

… Кулемети на вишках і колючий дріт по Збручу.
Депортація з Києва галіціусів, бажано за прикладом Сталіна - на Колиму. Окремих в “розход”.
Хто знає - той зрозуміє.

Галичанин народжується для того, щоб: у три роки пасти гуси; у шiсть - свинi, кози, велику рогату худобу i почати курити; у дванадцять навчитися читати i щипати за майтелеси сусiдську Марину; у шiстнадцять - вiдбути школу досконалим пияком i будзиганом; у вiсiмнадцять побувати у вiйську комiрником при шкарпетках i комiсуватися при пропажi зi складу останнiх; у двадцять - побратися з тою самою Мариною i в першу ж шлюбну нiч скочити в гречку з її неповнолiтньою сестрою; у двадцять п’ять - доробитися до трьох дiтей вiд власної жiнки i вiсiмнадцяти вiд чужих; у тридцять п’ять - заправляти краватку у споднi i сякатися без хустинки на мешти; у сорок п’ять - видати дочку замiж i на весiллi натовкти писок сватовi; у п’ятдесят п’ять - завести козу i вчити внукiв спiвати повстанських пiсень; у шiстдесят - доробитися до бригадира на будовi й вiдсидiти рiк за крадiж чотирьох кривих цвяхiв; у шiстдесят п’ять - вiдчути себе захисником батькiвщини i, пошивши однострiй невiдомої армiї, марширувати на всi свята з фаною перед сiльрадою; у сiмдесят стати членом церковної десятки; у сiмдесят п’ять - спочити в Бозi, клянучи манкуртiв, москалiв i сусiда, чиї кури все життя порпали йому город…
Читати далі »

Олександр Хоменко

Як це не дивно, але і досьогодні ми не маємо більш-менш грунтовних і (а це найголовніше!) об“єктивних досліджень, присвячених проблематиці становлення та розвитку революційного марксистського руху в Україні, досліджень, які б бодай конспективно фіксували основні факти, події, явища, посутньо необхідні для осмислення вище поіменованої проблеми.А поза тим таке осмислення було б вкрай бажаним та необхідним, і то не лише в сенсі загальнопізнавальному, а й практично-політичному, адже Україна в другій половині 19-го ст. (поряд з Ірландією, Польщею, Індією, Китаєм) була однією з тих колоніально-залежних територій, специфіка історичного розвитку яких все більше і більше цікавила основоположників наукового комунізму: на їх прикладі виразніше вияскравлювалися ті конкретно-історичні особливості функціонування капіталізму як загальносвітової економічної системи, які не надто чітко проглядалися в державах «імперіалістичного центру» - Англії, Францїї, Німеччині, США (спираючись на ці розробки класиків марксизму, вже в другій половині 20-го ст. була обгрунтована т.зв. «концепція залежного розвитку», яка враховувала якісну відмінність «капіталізму ядра» та «капіталізму периферії»).

Тому закономірно, що інтерес Карла Маркса до украінських проблем був і постійним, і не поверховим: часто використовуваний нині в науковій і публіцистичній літературі термін «християнська козацька республіка» (йдеться про Запорозьку Січ) - це просто цитата з «Хронологічних виписок» Карла Маркса, небагатьом відомий також і той факт, що в його особистій бібліотеці зберігалася написана французькою мовою книга М.Драгоманова «Українська література, заборонена російським урядом» (1878) з численними помітками автора «Капіталу». У брошурі Драгоманова Карл Маркс відзначив ті місця, де йшлося про специфіку поезії Т.Шевченка, про першу політичну організацію в новій історії України - Кирило-Мефодіївське товариство. К.Маркс і Ф.Енгельс були особисто знайомі з визначним діячем українського національно-визвольного руху другої половини 19-го ст. Сергієм Подолинським - видавцем «Громади» М.Драгоманова, автором фактично першої у вітчизняній науці праці прпо розвиток суспільного виробництва «Ремесла й фабрики в Україні» (1880), в якій обгрунтовувалась ідея «власності виключно для робітників». Подолинський не лише сумлінно вистудіював величезний масив тогочасної соціалістичноі літератури, він також надіслав К.Марксу рукопис свого трактату «Праця людини та її стосунок до розподілу енергії в природі», який отримав загалом його схвальну оцінку.
Читати далі »

Ернест ҐЕЛНЕР

Двадцяте століття принесло дві головних несподіванки у сфері ідеології: з одного боку, винятково потужний, енергійний опір ісламу тискові секуляризації, з іншого — катастрофічно швидкий, суцільний, ганебний крах марксизму. Суспільствознавці не передбачили жодної. У переважній більшості вони вірили, що секуляризація, занепад влади релігійних принципів під тиском індустріалізації позначиться на ісламі так само, як і на всіх інших релігіях; це до речі, стосувалося і марксизму, який загалом характеризували як світську релігію. Всі розуміли, що марксизм ставатиме все більш рутинним, що запальність його служителів згасатиме, але при цьому вважалося, що втрата ентузіазму не означатиме втрати віри в ідеали і що завжди зберігатиметься певна кількість вірних, які дотримуватимуться цієї віри в усій її первозданній чистоті та силі. Все це було своєрідним загальником, аксіомою, як з’ясувалося — хибною. Оскільки обидва вірування мають з націоналізмом щось спільне, а в чомусь суперечать йому, було б цікаво пошукати пояснень цій несподіваній і такій величезній різниці в їхній долі. Фактично, марксизм іноді характеризували як іслам нашої доби — за спрощеність його постулатів, месіанізм, моралізаторство, за його схильність до пророцтва та відданість ідеї священної війни, неодмінно переможної. Що ж саме тут було не так?

Ставлення ісламу і марксизму до націоналізму є різним. Жодний не залишав для нього місця. В ісламі була умма — харизматична спільнота вірних, але її не можна вважати етнічною групою, хоча вона й має глибинний зв’язок з однією культурою, а Господь промовляє арабською.

Марксизм має справу з класами, а не з націями: лише класи є легітимними спільнотами і, зрештою, лише один клас має законне право на існування. Марксизм не так визнає державу, як благословляє перетворення, необхідні, щоб зробити державу непотрібною. У XX ст. іслам фактично переміг націоналізм — ненавмисно, не маючи такої усвідомленої мети, виконуючи при цьому функції, які зазвичай є прерогативою саме націоналізму. Натомість марксизм цілеспрямовано поборював націоналізм і переміг його там, де мав контроль над державою, але не там, де треба було змагатися на вільному ідеологічному ринку. Проте коли збудована ним в епоху найвищого його розвитку державність впала, марксизм змило, як минулорічний сніг, без ознак якогось істотного опору. Тепер у досить блідому, ідеологічно невизначеному і не надто привабливому варіанті він часто змішується з націоналізмом — цей непривабливий червоно-коричневий союз виразно представлений у багатьох посткомуністичних країнах.
Читати далі »