Син польської революціонерки і вождя останнього вільного племені - шеванезів, Сат-Ок прожив нереальну, з точки зору пересічної особи, долю. Мисливець за фахом, Довге Перо (а саме так перекладається його ім'я) володів кількома індіанськими мовами, вже польською писав про індіанське життя; воював з гітлерівськими окупантами і пройшов крізь застінки гестапо, служив на Балтійському флоті і перебував у лавах марксистсько-ленінської Польської об'єднаної робітничої партії. Сат-Ок співпрацював з Рухом американських індіанців і один із перших у художній формі зневажив ліберальний тоталітаризм, втілюваний у таких примітивних словосполученнях, як «закон білих» та «індіанська резервація». Його фігура знакова для поколінь слов'янських «індіанців» - українців, адже він єдиний, хто повністю переклав «Кобзар» - мовою індіанців оджібвей.

Через два дні після того, як я дістав ім'я, в час, коли cонце стояло в найвищій точці свого шляху, а ми, Молоді вовки, щойно закінчили свою повсякденну науку з Овасесом, до нас долинув од узгір'я потрійний крик ховрашка. Це вартовий табору давав знати, що наближається чужий. Ми побігли в бік в'їзду, і вже за хвилину на стежці затупотіли кінські копита.

По малюнках та оздобі на збруї коня ми здогадалися, що чужий прибув із одного з найвіддаленіших на південь родів племені. Кінь зупинився біля нас, збиваючи копитами хмару куряви, а вершник важко зсунувся на землю. Він підняв на знак вітання праву руку й підійшов ближче. Ми чекали, коли він заговорить.

Проведіть мене до вождя, Молоді Вовки, - озвався він хрипким голосом, - я хочу бачити Високого Орла.

Я вийшов наперед.

Високий Орел ще в селищі. Я його син. Іди за мною, - відповів я і повів прибулого до намету Овасеса, де завжди зупинявся батько, як бував у таборі. Молодий воїн, що йшов за мною, важко дихав, весь він покритий товстим шаром пилу, губи в нього пересохли і запеклися, ноги в нього не згиналися, як у людини, що багато часу їхала верхи. Іноді він аж трохи заточувався, тільки перед входом до намету випростав плечі. Це був чоловік років тридцяти, високий і худий. У зв'язаному на маківці в пучок волоссі стирчали два совині пера. По оголених грудях і плечах спливали струмочки поту, прорізуючи в пилюці рівчачки з темними берегами. Скільки днів їхав, він у сідлі? Що гнало його? Батько сидів у наметі Овасеса разом з господарем і Танто. Коли гонець зайшов до тіпі, батько, бачачи, що він ледве стоїть, вказав йому місце поруч із собою й подав запалену люльку. Гість жадібно затягнувся, хотів щось сказати, але голос у нього зірвався. Я стояв біля входу нерухомо, боячись навіть дихнути, й молився, щоб мене не прогнали. Обличчя дорослих були непроникні, але я виразно бачив, що їх стривожили несподівані одвідини. Особливо Овасес мружив очі й хитав головою - це була явна ознака його неспокою.

Які вісті ти приніс? - запитав батько прибулого.

Гість підвів голову.

Рід танів мусив повернутись до головного табору племені. На землю роду танів ввійшов Вап-нап-ао із загоном озброєних білих з Королівської Кінної.

Так я знову почув ім'я Вап-нап-ао, і знову його називали притишеним і повним ненависті голосом. Що ж означало те ім'я? Ким був той, хто носив його?

Прибулий вів далі:

Вап-нап-ао прямує в бік головного табору і везе з собою папір з наказом нашому племені перейти до резервації. Наші розвідники вже бачили Вап-нап-ао біля дому Товстого Купця, де люди з Королівської Кінної стають табором.

Батько підвівся.

Іди поїж і відпочинь, - сказав він гостеві з роду танів, а потім кивнув моєму братові:

Поклич Гірку Ягоду. Хай скличе всіх на майдан Великого Вогнища.

За кілька хвилин звук великого бубна почав скликати всіх мешканців табору на раду. Такого ритму бубна ми ще не чули. Це, мабуть, були грізні заклики, бо цього разу воїни не йшли на раду кроком, гідним і сповненим поважності, а майже бігли, мов на звук бойової тривоги. Навіть спутані коні, які паслися біля наметів, почали неспокійно крутитися, стригли вухами й роздували ніздрі. Разом з іншими хлопцями ми присіли на певній віддалі од Великого Вогнища, бо нам не дозволялось не тільки брати участь у раді, але навіть прислухатися до неї. Ми сиділи й мовчки дивилися на старших, якими правили батько й Гірка Ягода. Спочатку довго говорив Рваний Ремінь з роду танів, потім батько, потім Велике Крило. Хтось із молодших крикнув щось пронизливим голосом, але ми не зрозуміли слів. Ми тільки побачили, як кілька наших воїнів на цей оклик підняли вгору ножі.

Потім говорив батько. Молоді воїни схиляли голови, наприкінці ще раз промовляв Гірка Ягода.

Вже зійшов місяць, запалало вогнище, а рада все ще тривала. Я сидів, притулившись до Сови. Вечір був нехолодний, ми накрилися шкурою ведмедя, і все ж нас брав дрож, наче від морозного вітру.

Нарешті пролунав свист орлиного ріжка, що скликав молодь. Рада закінчилась. Ми підійшли до завмерлих, і воїнів батько звернувся до нас:

Слухайте уважно, Молоді Вовки. До нашої пущі з прерій вступила чужа людина із своїми воїнами. Чужа людина хоче одібрати в нас ліс і рівнини, хоче аби ми пішли в іншу сторону, до такого лісу, що називається резервацією і звідки не можна вийти, як не можна вийти з пастки. Але наше плем'я - це плем'я вільних шеванезів і таким зостанеться.. Білих надто багато, щоб ми з ними боротися. Вони мають таку силу, якої ми не маємо. У них є така зброя, якої у нас не знають, а на одного вбитого у них стає десять інших. Але ми повинні їх затримати і заплутати сліди. Ви повернетесь до головного табору і разом з жінками та дітьми підете до Солоних Скель. Вас поведе Овасес. Воїни залишаться зі мною. Вирушите вдосвіта. Я закінчив.

Молоді хлопці небагато зрозуміли зі слів батька. Вперше у в своєму житті ми почули слово « резервація ». Ще почули, що є ліс, де не можна жити, ліс-пастка, дім вільних племен. Ми не розуміли цього всього, не знали, що це означає, - ані Стрибаюча Сова, ні я, ні хлопці. Надто мало чули ми про білих людей , крім того, що співалося в піснях про битви з ними наших дідів, крім розповідей Овасеса про Текумсе, крім того, що це були чужі, невідомі й грізні вороги.

Я мусив, неодмінно мусив сьогодні ж увечері поговорити з братом Танто. Він, певно, зможе багато чого мені пояснити. Адже він чув нараду в наметі Овасеса, коли пролунало ім'я Вап-нап-ао. Він, мабуть, розуміє, чим загрожує чуже слово «резервація», і пояснить, чому таке велике й сильне плем'я, в якому стільки хоробрих воїнів, не може боротися з племенем білих людей. Ми знали про білих воїнів, що вони рідко заходять у нашу пущу і походять з племені, яке зветься Королівська Кінна. Я мусив поговорити з братом. Ми із Стрибаючою Совою зв'язали якомога швидше наші в'юки й побігли до Танто.

На щастя, він був сам. Коли я підійшов до нього, він навіть усміхнувся. Це додало мені сміливості.

Танто, брате, - попрохав я, - розкажи мені й Сові, хто такий Вап-нап-ао, чому ми не можемо боротися з білими, чому вони заганяють нас до замкненого лісу, хто такі білі. Танто, два дні тому я здобув ім'я. Розкажи нам про все це, щоб ми не були мов ті немовлята, яким світ не більший від материних грудей.

Брат спершу обурився, буркнув щось, мовляв, не пора, зараз треба збирати намети. Але врешті погодився.

Аби нас не застали в наметі два молоді воїни, які жили разом з ним, Танто повів нас до річки, туди, де вона в'ється навколо скелі Мовчазного Воїна.

Вже була глибока ніч. Хвилі переливалися в місячному світлі, мов риб'яча луска. Здалеку долинало виття вовка-самітника.

Танто почав розповідати:

За багато поколінь до народження діда нашого батька - Великого Текумсе наші племена населяли всю землю, де ми живемо, всю землю, яку білі називають Америкою, - від моря до моря, від північних снігів і до великих гір на півдні. Жодному з наших племен не бракувало лісів для ловів, стежок для мандрівок і широких рівнин, де паслися стада бізонів. Коли одне плем'я стикалося з іншим, коли боролися за мисливські угіддя, боротьба була благородною, без підступів і зради. І тому, коли на нашу землю прибули перші білі люди, ми не зустріли їх ні стрілами, ні томагавками. Але їм сподобалась наша земля. Прибувало їх щораз більше. Вони почали будувати свої селища, відбирати в нас ліси та рівнини. Набравши сили, білі перестали бути покірними й лагідними. Вони почали вбивати нас без жалю. В них була зброя, якої ми не знали. Вони використовували давні чвари між племенами, нацьковували одне плем'я на друге, а потім знищували переможців. Вони вбивали кожного зустрічного індіанця.

Для них хорошим був тільки мертвий індіанець. За смерть кожного з нас вони платили своїм воїнам по великій ціні. Вони здирали з голів індіанців скальпи, і за них білі вожді давали нагороду. Найбільшу нагороду давали за скальп воїна, проте платили й за скальпи жінок і дітей. Коли ми захищалися, проти нас вирушало їхнє військо й винищувало племена так, як зграя вовків узимку нищить оленячі родини.

Тоді, за часів Великого Текумсе, наші племена пішли на останню велику битву з білими і битву цю програли.

А Текумсе загинув, коли пішов до білих вождів на переговори про порятунок уцілілих жінок і дітей. Відтоді стали такими слабкими, а білі такими сильними, що вони навіть перестали нас убивати, перестали платити нагороди за наші скальпи. Але їм все одно не вистачало нашої землі і наших лісів. Вони вибрали найгірші, найбідніші на звіра ліси, найубогіші на рибу річки й призначили для вільних племен, не питаючи, чи хочуть вони там жити, чи прогодуються вони там. Білі назвали той край резервацією і зганяють туди всі племена, всі вільні роди, що ще не вмерли. В резервації панує голод, принесені білими хвороби нищать людей, малі хлопці вмирають, плюючи кров'ю, перш ніж здужають здобути собі ім'я. Воїни Королівської Кінної женуть до резервації тих, хто ще на волі, женуть, як звірів у пастку, під владу Кен-Маніту, Духа Смерті. Танто на хвилину замовк. У річці скинулася риба. Прошелестіла крилами велика сова.

Танто почав говорити далі:

Ми - останнє вільне плем'я. Людям з Королівської Кінної не вдалося загнати нас до резервації. Коли наш батькo став вождем - а це більше, ніж ти і я разом маємо років, - переслідує його наказ білих вождів, щоб він прибув їм на покору і перейшов зі своїм племенем до резервації. Але батько сказав, що, доки він живий, не виконає наказу й нікому не присягне на покору.

Я народився вільним, - заявив їм батько, - вільним народжено мій рід і моє плем'я. І відтоді, як став він вождем, вистежують час люди з Королівської Кінної. Ми занадто мале плем'я, щоб білі посилали проти нас велике військо, - це дорого. Але вистежують вони нас безупинно. Часом нам вдається навіть на кілька років уникнути переслідувань, сховатися в пущі, щезнути з очей білих вождів. Деякі мисливці та купці, як, приміром, Товстий Купець, наші друзі й не доносять Королівській Кінній про табори й селища. Проте ми час від часу мусимо міняти місця поселень, щоб заплутати сліди. Тепер вони натрапили на наш слід. Їх веде Вап-нап-ао. Його послав король білих людей, що живе за великою солоною водою. А сам Вап-нап-ао, Біла Змія, - малий вождь Королівської Кінної. Йому обіцяно велику нагороду, якщо захопить наше плем'я й зажене його до резервації у південному штаті Альберта. Він уже раз полював на нас, коли я був ще дворічним уті. Але тоді наздогнала його стріла Великого Крила, і ми гадали, що Вап-нап-ао загинув. Нам пощастило заплутати слід. І відтоді, як ти народився, плем'я наше жило спокійно. А тепер Вап-нап-ао знову повернувся, і ми знову мусимо вирушати в дорогу...

Коли небо на сході заголубіло, а останні зірки згасали над пущею, ми рушили в дорогу. Всі наші пожитки вмістилися на ношах із жердин намету. Один їх кінець кріпився до коня, другий тягнувся по землі. Навіть собаки несли свої маленькі ноші - ми повинні були йти швидко.

Загасивши вогниша, ми один за одним рушали вслід за Овавесом до основного табору.

Наступного дня селище мало святковий вигляд. Вожді надягли султани з пер, найрозкішніший одяг, воїни позначили червоною фарбою шрами від ран, які свідчили про їхню хоробрість і мужність. Кожен воїн ввіткнув у волосся стільки орлиних пер, скількома великими подвигами він міг похвалитися.

Ми, Молоді Вовки, помалювали собі обличчя біло-голубими смугами - привітальними кольорами, у волосся теж собі встромили пера, тільки совині. І тепер крутилися біля воїнів, намагаючись почути їхні скупі слова, та мучилися власним незнанням і тривогою, якої навіть старші не могли приховати.

Але цього разу - хоча чоловіки й хлопці, Молоді Вовки, були помальовані привітальними кольорами й одягнені по-святковому - ми чекали гостей без пісень. Чекали з ненавистю. Жінки заховались по наметах, жодна дівчина не вплела в свої коси кольорових ремінців.

Адже до селища мали прибути посли білих. Про це просив Вап-нап-ао наших послів, щоб говорити з усією радою старших, і рада старших погодилась. Кожного гостя - навіть ворога - належало вітати згідно зі звичаями вільного племені. Тому воїни й молоді Вовки одяглися святково.

Гірке, однак, мало бути це свято...

Ніколи ще за мого життя в селищі не приймали білих з Королівської Кінної. Вперше я, Сова та інші мої однолітки мали побачити чоловіків з білою шкірою і тривожилися більше, ніж перед зустріччю з сірим ведмедем. Ми знали, що білих більше, ніж піщинок у річці, більше, ніж листя на деревах пущі, і не могли приховати свого неспокою, крім того, батькові накази одразу ж надали цій зустрічі грізного значення. Це були накази, наче перед боєм. Ми вжили пересторог перед хитрістю білих, перед їх надто цікавими очима. Половину наметів було згорнуто, півтабуна коней відігнано за скелясті схили до долини Солоної Землі. В інших наметах було наказано сховатися всім жінкам ідівчатам.Частина воїнів пішла разом з кіньми. Залишилися тільки всі Молоді Вовки. Їм навіть звеліли весь час крутитися коло білих.

Чим більше видно малих хлопців, - сказав на раді Овасес, - тим беззахиснішими здаватимуться воїни племені.

Вожді восьми наших родів уже прибули і відпочивали у відведених для них наметах. Жінки закінчували готувати частування для чужинців. З берізок зі зрізаними верхівками звисали зв'язані за задні ноги забиті молоді олені. Берізки вигиналися дугою над вогнищем, а в міру того, як м'ясо пеклося й ставало дедалі легшим, дерева випростовувалися, піднімаючи печеню. Який чудовий був би бенкет, аби ми чекали справжніх друзів! Бо навіть думка про Вап-нап-ао не могла заглушити всіх привабливих запахів соковитої печені й копченої риби, які розпливалися.

Опівдні ми почули тупіт коня. На спіненому мустангові до селища влетів Жовтий Мокасин. Він зупинився перед батьковим наметом і, не сходячи з коня, крикнув:

Вап-нап-ао прибуває! Біла Змія вже близько! Для цього Жовтий Мокасин підняв на диби коня, повернувся на місці й помчав назад.

Отже, невдовзі ми маємо побачити послів білих людей з королівської Кінної і, передусім, найбільшого ворога мого племені - самого Вап-нап-ао. Іменем цієї людини лякали дітей, а воїни згадували його зі злим блиском в очах.

Ми, я та Стрибаюча Сова, добре пам'ятали, коли вперше почули ім'я Вап-нап-ао. Ми тоді ледве сягали Овасесу до пояса. Але відтоді Кей-вей-кеен багато разів змінював напрям і багато разів сніг оповивав пущу, Овасесові сьогодні вже заглядали просто в очі, а м'язи наші зміцніли і стали нечутливими до болю та втоми. Не так багато вже до нашого Втаємничення. І тільки зараз нарешті вперше чекаємо на Вап-нап-ао...

Батько з Чаклуном вийшли вже з намету вождя й сіли на простеленій ведмежій шкурі. Стоячи з Совою біля входу до нашого тіпі, я чітко бачив їхні похмурі обличчя. На узліссі з'явилися вершники. Попереду їхав мій брат. Ліворуч від нього - чоловік у червоній куртці і головному уборі. Зразу ж за ним їхав Овасес, схилившись до гриви коня. Жінки й дівчата швиденько сховалися по наметах, тихо били бубни. Вершники наближалися швидкою риссю.

Коли вони минали нас, я побачив обличчя Овасеса і вперше помітив на ньому щось інше, ніж байдужість, сам Овасес не міг цього разу приховати болю і смутку в очах. А губи він скривив так, наче гордував ними, нами, навіть собою. А білі? Перший з них, той, що їхав услід за братом, на зріст був такий, як наші воїни. Навіть обличчя в нього схоже на наші - гостре, мов ніж, очі глибокозапалі. Тільки волосся його ясніло майже так, як золоте волосся матері. Обличчя якесь нерухоме. Проте він не вмів дивитися спокійно й прямо. Його очі швидко бігали серед наметів, перераховуючи коней, ковзнули по нас. Він вдивлявся тими очима до всього, наче голодний обідраний вовк.

Але вигляд у нього таки грізний. У всій поставі вчувалася сила і відвага мужчини, а ще більше - хитрість. Зате, побачивши двох інших білих, ми тільки знизали плечима. У них біла блискуча шкіра, а під нею жир, округлі обличчя, мов у ненажер, округлі плечі, лікті й коліна, наче ці люди не знали нічого іншого в житті, як тільки вилежуватися у своїх наметах. Де їхні м'язи, де бойові шрами й привітальні кольори на обличчях? Ми помалювали себе заради їхнього прибуття біло-голубими смугами, а вони? Обличчя в них чисті й безсоромно білі. Як же їх виховували? Чому вчили їх учителі? Я відчував, що мене охоплює гнів. Сова теж зневажливо пирснув.

Чому наші бояться цих товстих щурів?

Не знаю, - буркнув я, - тепер не знаю. Може, тому, що їх багато... Кажуть, ніби їх дуже багато. Але ж один наш воїн упорається з п'ятьма такими гладунами.

Сові цього було замало.

З десятьма, - сказав він з притиском.

Ми дивилися їм услід, презирливо мружачи очі. Занадто багато тривоги було в нашому чеканні, щоб тепер, побачивши звичайних товстунів, не сміятися презирливо.

Ми чекали, що до нас прийдуть грізні воїни - велетні з могутніми руками, а очі в них криваві, наче в сірого ведмедя. Тим часом до нас прибули чоловіки, більш схожі на старих товстих жінок, ніж на справжніх воїнів. Один з них небезпечний - це видно одразу. А два інші? Чи може навіть найкраща зброя замінити сильну руку й гостре око? Ми забули тоді про свої давні страхи. Побачимо, - думав я, - побачимо, що скажуть ці білі, коли ми виростемо й візьмемо в руки зброю воїнів.

Прибулі вже під'їхали до намету, перед яким сидів батько, зійшли з коней і привіталися з ним, піднявши праві руки. Навколо батька й чаклуна зібралося багато мешканців селища, але, всупереч усім звичаям племені, це були насамперед наші однолітки - Молоді Вовки. Одразу було видно, що хоча послів приймають найвидатніші з племені, приймають їх без пошани.

Ми проштовхалися з Совою ближче, щоб краще роздивитися обличчя білих. Саме цієї миті заговорив той із послів, що їхав попереду разом із Танто, - і заговорив нашою мовою!

Вітаю тебе, вождь Високий Орле! Я прибув до тебе від Великого Білого Батька . Він вітає тебе і питає про твоє здоров'я.

Скажи йому, Вап-нап-ао,- відповів батько, - що Високий Орел дихає повітрям вільної пущі і тому почуває себе здоровим.

Отже, це Вап-нап-ао? Так, це він! Той єдиний білий, схожий на наших воїнів. Людина з сухим обличчям і з дужими плечима. Це був Біла Змія. Я дивився на нього, вже не відчуваючи нічого, крім ненависті. Що зробити? Чи, може, найкраще порушити закони племені й пустити стрілу просто в серце ворога, котрий стільки років переслідує нас? Я б тоді загинув за наказом власного батька. Але раніше за мене загинув би Вап-нап-ао, і, може, плем'я змогло б жити спокійно! Та хіба на світі тільки одна Біла Змія? Їх багато, як зірок на серпневому небі, - казав Талто. І тоді я зрозумів, що смішним було наше презирство до двох товстих послів з Королівської Кінної. Воїни нашого племені вміли боротися - то й що з того? Вільному племені шеванезів залишалося вже тільки одне - втеча. Втеча, подібна до бігу через зимову пущу сірого лося, оточеного зграєю голодних вовків. Я вже не хотів слухати, про що вони говорять. Не хтів чути, як батько спокійним голосом вітає людину, котра багато років є ватажком вовків, що переслідують його плем'я, котра забила Швидку Стрілу й воїна з роду танів і котра спричинила смерть багатьом іншим. Я підійшов до коней білих послів. Вони теж відрізнявся од наших. Були вищі, з рівними тонкими ногами - баскіші, але не такі витривалі, як наші мустанги, м'язи в них теж красивіші, ніж у наших мустангів, але й коні мені не сподобались - вони були занадто ручні, занадто слабкі, погано переносили лісові дороги й весняні бурі.

Де ж тут таємниця? Як же сталося, що слабкі люди, котрі їздили хоч і на гарних, але теж слабких конях, - сила, перед якою тремтіло плем'я шеванезів? Я не міг цього збагнути. Сором краяв мені серце. Чи їм допомагають злі духи? Хто дає їм оту зброю, і в чому їхня сила, бо її ж нема в їхніх м'язах!

Під найбільшим наметом кілька жінок розставили на достелених накидках глиняні миски, поклали біля них ножі й рогові ложки.

Біля кожної миски лежав шкіряний мішечок з тютюном.

Батько вітав послів недовго. Озвався бубон, закликаючи на бенкет.

Першими в супроводі Танто ввійшли білі, потім почали сходитися вожді родів: Лежачий Ведмідь, - про нього казали, що він голини руками задушив ведмедя, - Чорна Рука, в якого крок легший, ніж у пуми, і найславетніший мисливець племені, наймолодший з вождів Зламана Стріла. Прибули також вожді чікорнів, вікмінчів і капотів. Останніми з'явилися батько й Гірка Ягода. Проте вони не брали участі в бенкеті, а тільки пильнували, щоб нікому з гостей нічого не бракувало.

Нам з Совою пощастило сісти близько від білих. Мені вже перехотілося розважатися глузуванням із прибулих - цим зараз потішалися всі хлопці, хоч за дуже голосний сміх їм негайно перепадало ременем від Овасеса. Їсти мені теж не хотілося. Я дивився на білих. Дивився на Вап-нап-ао. Не розумів нічого й не хотів уже нічого розуміти і Танто, що сидів поруч із Вап-нап-ао, теж не торкнув їжі, хоч це могло образити гостей. Однак білі ні на що не зважали. Видно було, їм припали до смаку смажені оленячі ребра.

Вечеря закінчилася з першими сутінками.

Батько звелів розпалити вогнище. Після цього Голубий Птах, помічник Гіркої Ягоди, поклав перед чаклунок велику люльку - люльку миру, оздоблену різьбленим зображеннями птахів і тварин, прикрашену перами білої орлиці - знаком братерства. Я заплющив очі: геть не хотілося дивитись на знак братерства, який мав перейти з рук чаклуна племені до Вап-нап-ао, хоч це мало означати всього лише те, що білим послам не загрожує сьогодні в нашому селищі жодна небезпека.

Запала тиша. Всі чекали. Не знати було чи розпалить Гірка Ягода люльку дружби., чи в останню мить - за порадою духів - відмовиться. Чи відбудеться нарада, чи білі підуть без слова?

Чаклун сидів нерухомо. Я не витримав, знову розплющив очі й разом з усіма вдивлявся в нерухоме обличчя Гіркої Ягоди, В тиші, що наростала, чути було, здавалося, стукіт людських сердець, Вожді чекали незворушно. Вап-нап-ао теж навіть не здригнувся. Але двоє інших білих почали озиратися, перешіптуватися, крутитися, мов скунси - смердючі тхори. Врешті один з них щось голосно сказав і навіть насмілився сплюнути, але досить було одного погляду Вап-нап-ао - і білий негайно принишк. Гірка Ягода підвівся. Озвався голос бубна. Чаклун простягнув перед собою руки, схилившись над вогнищем так, що полум'я торкалося його долонь. Потім очищені вогнем руки він підняв угору й мовив:

О Маніту, ти маєш владу над усім і бачиш нас, слабких, допоможи нам, Великий Дух, скажи, як нам як чинити. Просимо тебе, допоможи нам.

Він стояв так певний час, шепотів незрозумілі слова і закляття. Нарешті сів, узяв люльку в руку й маленькою розжареною вуглиною запалив у ній тютюн.

Отже, рада відбудеться.

Коли останній з вождів - учасників ради повернув люльку миру Гіркій Ягоді, всі погляди звернулися до батька: він повинен почати перший.

Голос у батька спокійний. .

Що привіз білий брат для червоних воїнів ? - звернувся батько до Вап-нап-ао.

Вап-нап-ао відчинив мисливську сумку, дістав звідти білий аркуш паперу, підняв його вгору й сказав:

Великий Білий Батько пересилає вам цей папір, який говорить. У ньому сказано, що вам надаються нові мисливські угіддя на півдні. Там ви не будете голодувати. Там ви діставатимете задарма одяг і їжу. Білі й червоні воїни зіткнулися недавно в каньйоні Мовчазних Скель. Ніхто не знає, що це були за воїни. В каньйоні загинули троє білих, а перед цим ще двоє в пущі. Птахи, що літають над Солоними Скелями, оповіли, що в племені шеванезів теж умерли якісь воїни, хоча ніхто не знає чому. Великий Білий Батько міг би запитати, де його слуги, яких позбавлено життя, міг би прислати великі загони воїнів і спалити всю пущу. Але Білий Батько добрий, і якщо шеванези та сиваші захочуть мирно піти на нові землі, якщо вони захочуть навчитися там од білих обробляти яемлю й годувати худобу, Білий Батько забуде про смерть своїх воїнів.

Вап-нап-ао на хвилину замовк, ніби ждав, чи не озветься хтось.. Але ніхто не збирався говорити.

Вап-нап-ао вів далі:

Якщо до листа Білого Батька ви прикладете свої тотемні знаки й погодитесь переселитися на нові землі, ви одержите на додачу багато грошей і зможете за них купити чимало гарних речей. Білий Батько не хоче кривдити вас Він благородний і добрий. Але перечити йому не слід, бо ніхто не може чинити опір його силі. Йоґо сила вимусить кожного покоритися. А коли проти білого Батька хтось спробує боротися, то в його наметі жінки співатимуть пісні жалоби, сам же він або загине, або на багато Великих Сонць буде замкнений у кам'яний намет, куди можна ввійти, але звідти ніколи не виходять

Вап-нап-ао не сичав, мов змія. Його голос не був слабким. Я відчував, що говорить людина, серце якої не знає страху. В очах Вап-нап-ао відбивалися язики вогнища.

Я добре бачив, як два вожді - вождь чікорнів Виючий Вовк і вождь вікмінчів Дика Видра - похилили голови, немов вони вже опинилися в тому кам'яному наметі. Здавалося, що знову ніхто не відповість на зухвалі слова Білої Змії. Чому ж ніхто цього не зробить, чому ніхто не назве нашого ворога псом і шакалом! Невже серця воїнів завмерли в грудях?

Аж ось почувся голос Великого Крила - тремтячий голос діда, в якого рука вже така слабка, що не вб'є навіть птаха, зате мисль мудра великим досвідом.

Очі мої бачили багато, вуха мої не раз чули жалобний спів. Чули вони також і пісні перемоги. Вап-нап-ао приходить до нас не вперше. Він був уже на раді нашого племені, коли я ще ходив на лови і від мого списа тікали сірі ведмеді. Він уже раз показував племені шеванезів такий папір від Білого Батька. А до нього це робили інші, старші брати Білої Змії. Не раз білі люди приходили покорити вільне плем'я шеванезів. Їхні кістки розтягли вовки по пущі й по степу, а плем'я шеванезів залишається вільним. Вап-нап-ао був у нас багато Великих Сонць тому. Він говорив тоді те, що й сьогодні. А плем'я шеванезів усе ж таки вільне. На спині Вап-нап-ао великий шрам від моєї стріли. І хоч Вап-нап-ао був тоді молодий воїн, а моя вже рука ослабла, все ж Вап-нап-ао тікав од мене. Чи Вап-нап-ао забув про це?

Це були образливі слова. Проте білий тільки посміхнувся.

Але я знову тут, - сказав він, - і приходитиму, поки ви не скоритесь. Або... або прийде хтось інший, та вже не з папером, а з великими рушницями, одна куля з яких може розмести й спалити все селище. Плем'я шеванезів вільне. Та перед силою Білого Батька воно як пташеня перед сірим ведмедем. Краще співати весільні пісні там, куди наказує йти Білий Батько, ніж співати жалобні пісні над могилою цілого племені. Голос Великого Крила слабкий, його слова тремтять від старості. Що скажуть інші, сильні мужі, Білому Батькові?

Одначе й цього разу йому ніхто не відповів. Було помітно, що Вап-нап-ао починав втрачати спокій. Обидва його товариші вже давно поводились не як справжні чоловіки. Вони шепотілися без угаву, мов баби, коли перуть над потоком.

Врешті Вап-нап-ао звернувся просто до мого батька:

У тебе, вождю, найдужчий голос, усі прислухаються твоїх слів. Ти не хочеш відповідати на папір Білого батька? Не відповідай. Але в мене є інший папір. У каньйоні Мовчазних Скель ми схопили одного з твоїх воїнів. Це було тоді, коли загинули білі люди. Твій воїн їх забив, ми могли скарати його на смерть. Але ми сказали: або ти підеш на землі, які ми тобі призначимо, або загинеш. Твій воїн приклав до цього паперу свій знак на доказ покори і згодився йти в резервацію озером Онтаріо. Придивіться до цього знаку. Але тоді... тоді Танто схопився з місця, вирвав з руки Вап-нап-ао папір і кинув його в огонь! Папір скрутився зпелів раніше, ніж хтось устиг оком змигнути. Один з тих хотів схопити брата за руку, в його руці блиснув предмет - коротка рушниця, яку білі називають револьвером. Але Вап-нап-ао, не підводячись із землі, крикнув страшним голосом, і білий негайно сів на місце, а Вап-нап-ао знову розсміявся. Проте це був сміх без радості. Так «сміються» собаки, загнані вовками.

Такий папір не один на світі, - промовив він. Згода вашого воїна записана на багатьох інших паперах і ніхто вже нічого не змінить. Я сказав своє. Ви самі добре знаєте, що для Білого Батька сила вашого племені - ніщо. Одна його посмішка варта більше, ніж усі ваші луки, і він дарує вам спокійне життя. Вибирайте. А я обіцяю вам, вожді, що в резерваціях ви збережете свою владу і Білий батько щомісяця даватиме вам гроші. Він подивився на Танто, що й досі стояв біля вогнища, і з погордою знизав плечима.

Тобі теж, сину Великого Орла, можемо дати грошей, коли ти будеш розсудливим і зрозумієш, які слабкі твої руки.

Я відчув, як у всіх перехопило подих. Мені здавалося, Танто кинеться на білого. Проте він тільки крикнув

Досить!

Танто хотів додати ще щось, але батько стримав його гнівним і швидким рухом руки. Танто насмілився кричати на раді тоді, коли мовчать вожді! Танто сів і опустив очі, щоб не бачити глузливої посмішки на обличчі Вап-нап-ао. Батько ж глянув на вождів і запитав спокійним, наче втомленим голосом:

Вожді чули, що сказав Біла Змія. Я, Високий Орел, чекаю ваших слів.

І тоді сталося страшне.

Два воїни із славетними іменами, вожді, про чиї подвиги знали всі, вихопили з-за поясів ножі і вдарили ними в землю. Першим це зробив Виючий Вовк, за ним Дика Видра. Виючий Вовк сказав:

Мої брати знають, що я не відаю страху. І ніколи не обертався спиною до смерті. Слова Вап-нап-ао – це слова злого ворога. Але Вап-нап-ао каже правду. Наше плем'я слабке перед силою білих людей. Білі люди мають зброю, яка стріляє блискавицями, і від них гинуть усі, мов мурашки в палаючому лісі. Я вождь роду чікорнів і хочу, щоб мій рід жив, а не вмирав. Я волію, щоб жінки мого роду співали весільні, а не жалобні пісні. Тому я прикладу свій знак до паперу Білого Батька. Дика Видра підняв угору руку – він теж хоче говорити. Але сказав лише:

Я зроблю так само.

Ніколи досі я не знав, яке страшне може бути мовчання. Я заплющив очі. Сова вп'явся пальцями мені в плече, і я чув, що він дихає, ніби смертельно поранений. Його батьки належали до роду, де вождем був Дика Видра. Що робити? Нічого, крім розпачу й сорому, не лишалося для нас на світі. Пуща перестала бути пущею, а озеро озером. Навколо вогнища вільних шеванезів сиділи старі баби, налякані голосом Вап-нап-ао. Я не міг розплющити очей, бо боявся, що коли зроблю це, то з них поллються сльози - сльози розпачу й сорому, мов у жінки.

Але тут я почув голос батька. Хоч сталося страшне, голос той був спокійний.

Чи бачили коли-небудь вожді чіконів і вікмінчів землі, які дає нам Білий Батько? Чи бачили вони людей, які живуть там? Відповідай, Виючий Вовче.

Той заперечливо похитав головою.

Ні, Високий Орле, Я чув, що це такі землі, де важко зустріти оленя й ведмедя, де люди живляться м'ясом малих тварин та плямистих бізонів - і руки їхні слабнуть. Але я не хочу, щоб весь мій рід переселився в печеру Мовчазних Воїнів - Печеру Смерті. Я хочу, щоб жили наші чоловіки, жінки й діти.

Батько глянув на Гірку Ягоду. Той підвівся й дав якийсь знак у бік свого намету. А батько сказав:

Ти прагнеш, аби жили чоловіки, жінки й діти твого роду. Я ж прагну цього самого не тільки для одного роду, але для всього племені. Та життя на тих землях, що їх дають нам білі люди, гірше, ніж життя койотів у долині Солоних Скель, де паршивіють їхні морди й черева присихають до кісток. Про це також пам'ятайте, вожді.

Люди заворушилися навколо вогнища, зашелестів голосний шепіт. Від намету Гіркої Ягоди двоє воїнів вели худющого чоловіка, якого ніхто досі в нашому таборі не бачив. Мабуть, батько наказав чаклунові сховати його у своєму наметі.

Вік незнайомого відгадати було неможливо. Волосся цієї людини ще зовсім чорне, проте обличчя й постать - мов у діда. Очі блищали, ніби озерця застояної води, але погляд був якийсь невидющий. Воїни підтримували його, бо ноги в того підламувалися, і він увесь тремтів, як столітня баба. Одягнений у лахміття, прибулий мав вигляд зламаної вітром осики з обдертою корою. За знаком чаклуна він почав говорити

Я з племені крі, мене звуть Довгий Ніж. Сім Великих Сонць току наш вождь підписав папір Білого Батька, і ми пішли жити туди, куди вказали білі з Королівської Кінної. Я був тоді молодим воїном, лише недавно ввів жінку до свого намету. Ми пішли без боротьби, повіривши не тільки в силу а й у доброту білих людей. А вони обгородили виділену для нас землю дротом, заборонили нам носити зброю і полювати. Та, врешті, на тій землі легше зустріти щура, що говорив би по-людському, ніж звіра, гідного стріли мисливця. Білі давали нам їжу, але від тієї їжі в дітей випадали зуби і вони старіли, не ставши дорослими. До нас приходили різні білі люди. Вони наказували нам одягатися в святкові строї і робили в чорних скриньках картинки наших постатей. Білі давали за це гроші, і наші люди брали їх, бо їжі ніколи не було вдосталь, хоча раніше нам обіцяли її дуже багато. Ми почали хворіти хворобами білих, від них чоловіки плювали кров'ю, а жінки народжували слабих, немічних дітей...

Здавалося, вся земля принишкла й навіть місяць на небі зупинився послухати чоловіка з племені крі. Тільки двоє білих перешіптувалися між собою, розмахуючи руками. Вап-нап-ао урвав його, піднявши руку вгору:

Звідки ти прибув?.

Крі нахилився до нього:

Я втік. Утік з-над Онтаріо І ніколи туди не повернусь.

Утік? - тихо повторив Вап-нап-ао.

А крі почав кричати:

Ви, прокляті! Ви вкрали нашу землю! Ви зламали нас силою, ошукали брехнею! Ви зробили з нас невільників і наказуєте вільним племенам конати смертю невільників. Хіба у вас мало землі? Хіба вам мало ваших рік і морів, рівнин і гір, що ви загарбуєте чужі? Хто ви - посли Батька чи посли Духа Смерті до племені вільних шеванезів?

Крі захлинувся, зайшовся кашлем, який наче зламав навпіл його постать. Крі впав би обличчям на вогнище, якби воїни не підтримали його, Вап-нап-ао презирливо махнув рукою.

Слухай, крі. Ти...- почав був він, але тут гучно й грізно пролунав батьків голос:

Мовчи, Вап-нап-ао. Ти вже своє сказав. Тепер говоритиму я, вождь шеванезів.

Всі повернулися до батька. А він дістав з-за пояса ножа, витягнув перед собою ліву руку й надрізав долоню.

Кров потекла тонким струменем і почала всотуватися в землю. Батько промовив:

Я, Високий Орел, вождь вільного племені шеванезів, ще раз стверджую братерство крові з моєю землею й кажу: тільки смерть може розлучити мене з нею.

У цілковитому мовчанні витягнув перед собою руку Виючий Вовк і зробив так само. За ним Дика Видра, потім усі вожді родів. Краплі крові падали на землю, землю вільних індіанців; братерство крові повторювали вожді родів, воїни і юнаки. Вап-нап-ао сидів нерухомо і тільки водив очима перед собою. Замовкли навіть оті двоє білих. Вони дивилися, як вільне плем'я шеванезів відповідає на Закон Білих .