ВІЙНА - КУЛЬТУРНА ПАМ’ЯТЬ
Андрій РЄПА
Як доводять останні дослідження в історіографії, важливо відрізняти «історичну пам’ять» від «культурної», тобто треба усвідомлювати відмінність між тим, що про історію знають спеціалісти й учені, і тим, що про неї думають, розповідають і як її уявляють прості люди, увесь соціум. Причому не треба вважати, ніби одні сприймають її в усій «чистоті» та об’єктивності, а інші нічого не знають, крім упереджень і міфів. Є наука, ідеологія, але є ще й ідеологія науковців. Серед учених та інтелектуалів побутують свої міфи та упередження, часто цілком усвідомлені — як компроміс з офіційною ідеологією нинішньої влади, від якої залежить професійна кар’єра і пам’ять науковця. Як казав Ніцше, пригадувати щось одне — це «активно забувати» щось інше. Історичні переможці, здобувши владу, приручивши інтелектуалів і отримавши кредит довіри «мовчазної більшості», щонайперше переписують історію під себе в ім’я славнозвісної «історичної справедливості».
До того ж багато важать настрої в суспільстві, що їх нав’язливо поширюють через мас-медіа. Це палиця на два кінці: з одного боку, «громадську думку» фабрикують, використовують у чиїхось інтересах; якісь думки популяризують, якісь блокують або спотворюють; з другого боку, з мас-медіа можна дізнатися практично про все — достатньо мати вуха й читати між рядками. Сьогодні маємо велику кількість альтернативних медіа (переважно в Інтернеті). І проблема не в їхньому існуванні, а в тому, щоб їх маргіналізувати, оскільки ставкою в інформаційній боротьбі є «майстрування» консенсусу, а не розмаїття і відкритість інформації.
Майстрування консенсусу відбувається через атаки на нашу уяву та її захоплення. Бенедикт Андерсон доводив, що нація — це «уявлена спільнота», оскільки моя належність до цієї спільноти визначається через мою уявлювану ідентифікацію з тими людьми, яких я ніколи не зустріну в житті, але які існують як частина моєї культури. У цьому сенсі «дальній» і є моїм справжнім ближнім, бо заповнює мої помисли та емоції. Розвиток мас-медійних технологій спонукає нас сьогодні уявляти себе частинкою планетарної сім’ї.
Усе викладене вище стосується сумної дати — п’ятиріччя війни в Іраку. Власне, ця війна і стала частиною культурної пам’яті всього людства і українського суспільства зокрема. Завдяки глобальним мас-медіа іракська війна стала «світовою»: ми щодня бачимо її по телевізору, читаємо про неї в пресі, вийшло чимало документальних і художніх фільмів; завдяки мас-медіа ми більш-менш знаємо і уявляємо (опосередковано, символічно, а отже, на рівні культури), що там відбувається. Але… Це не робить нас кращими. Знання більше не гарантує сили, а культура — моральності. П’ять брудних років війни — ми змінилися не в кращий бік…
Схоже на моралізаторство, але насправді це констатація факту. Після Першої, і тим більше Другої світової війни людству було до болю соромно за те, що воно накоїло. Людство робило якісь висновки, щось ставало для нього уроком. Сьогодні світові лідери офіційно заявляють — мовляв, «ні про що не шкодують» і, за потреби, залишатимуться на бойових позиціях «іще сто років». Іншими словами, меседж такий: ми прийшли всерйоз і надовго, і місія наша «цивілізаторська». Це новий хрестовий похід, нове середньовіччя.
Але більше жахає те, що всі до цього звикли. Війна взагалі змінила свій modus vivendi: межа між воєнним і мирним станом сьогодні розмилася. Повсякденність (коли діють права і свободи) і надзвичайний стан (коли правами і свободами нехтують) зливаються. Класичну війну визначали як «продовження політики іншими засобами» (Краузевіц). Нині на зміну політиці приходить поліція: напівцивільна, корпоративна, прагматична бізнес-структура. Тепер війна — це продовження економіки поліційними засобами. Операції мають радше економічний і культурний характер. «Високий рівень конфліктності» дедалі частіше заміщується так званим конфліктом низької напруги. Англійський драматург Гарольд Пінтер у нобелівській лекції пояснює це так: «Конфлікт низької напруги означає, що гинуть тисячі людей, проте повільніше, ніж коли ви одним рухом скинете на них бомбу. Це означає, що ви заражаєте серце країни, розповсюджуєте ракову злоякісну пухлину і спостерігаєте, як розквітає гангрена. Коли народ упокорено або забито до смерті (те ж саме), а ваші друзі, великі військові корпорації, зручно вмостилися при владі, ви стаєте перед камерами і кажете, що демократія перемогла»…
Можливо, метафора «гангрени» стосується не так нашої країни, як країн третього світу — в Африці і Латинській Америці. Проте суть залишається незмінною: зовнішній вплив інтеріоризується, жертви конають повільно, настільки повільно, що стають невловними для аналізу, буквально «невидимими». Слідом за аналітиками світосистемного аналізу (Валлерстайн), мусимо розглядати це насильство («гангрену» одних спільнот на тлі «процвітання» інших) як структурний ефект світового розподілу праці, що супроводжується економічним, культурним, інформаційним тиском багатих супердержав у боротьбі за домінування та контроль у різних частинах світу. (Достатньо взяти для прикладу такий «забутий континент», як Африка.)
Метода бездоганна: якщо влада бананової країни не хоче коритися країнам золотого мільярда, усі негаразди все одно сприймаються не як результат зовнішньої атаки, а як внутрішнє загнивання бананів «антидемократичних режимів». Чим лояльніші бананові уряди до транснаціональних корпорацій, тим гучніше переконують у демократичності здобутків усередині країни.
Ворогом держави-поліцейського більше не може бути інша держава-поліцейський (це безглуздо), а єдино — «недемократична» держава-терорист. Тобто апріорі позбавлений голосу, ірраціональний і безправний «інший» — фанатик, камікадзе, монстр. Фігура терориста виноситься до позалюдського світу комунікації, до світу антиполітики. Однак визначення поняття «терорист» є політичним актом, що легітимізує «справедливість» дій. Тільки у ХХІ сторіччі з’являється славнозвісна доктрина «війни проти тероризму». (Цікаво, що в грудні 1987 року такі країни, як США та Ізраїль, іще голосували проти резолюції ООН, яка закликала засудити тероризм і спільно боротися проти нього, — тоді «тероризмом» називали аж ніяк не те, що нині має на увазі пан Буш.)
Узагалі-то проблема полягає не у визначенні, хто такі терористи, і за якими критеріями судити про тероризм як явище (у наш час усе що завгодно може віртуально й потенційно підпасти під ці поняття), а в тому, хто визначає, що таке тероризм і хто такі терористи. Якось забулося, що відразу після 11 вересня 2001 року всі зачаїли подих в очікуванні офіційної реакції Держдепартаменту США — як там розцінять і розтлумачать ті напади: як прояв системного тероризму чи як військову агресію певної країни? А може, просто як вилазку певної військової організації?..
Керівництво Сполучених Штатів обрало мало не біблійну версію: віднині маємо розпочати всесвітню битву проти «Вісі Зла», хрестовий похід проти інтернаціоналу терористів в ім’я свободи і демократії. Колись на Заході воювали проти сарацинів за християнські цінності, потім — проти комуністів за демократію і свободу, тепер-от — проти тероризму за цивілізаційні цінності. Війни відтепер набули іншої інтенції — це більше не імперіалістично-колоніальні зазіхання. Усе набагато благородніше — бомбардуємо, стріляємо й викурюємо заради Прав Людини. Голос антивоєнних гуманістичних сил тепер тоне в хорі одностайного засудження злочинів проти людства: як же можна критикувати військовий напад на країну, якщо на її чолі стоїть кровожерний деспот Саддам? «До того ж це не наш сучий син», — якщо перефразувати висловлювання президента Ніксона щодо нікарагуанського диктатора Самоси.
Сьогодні ця війна натужно пробуксовує. Криза войовничого запалу Заходу розпочалася тоді, коли стало зрозуміло, що тероризм якраз і породжує війни (число терактів збільшилося саме після нападу на Ірак), а демократичні вибори цілком легітимно приводять до влади терористів («Хамас» у Палестинській автономії, іракських шиїтів, солідарних з Іраном). На тероризмі дехто почав робити прибутковий бізнес; з’явилася нова спеціалізація.
Мало того, стало ясно, що під демократичною риторикою криється голий економічний інтерес — заволодіння нафтовими ресурсами. Банальною очевидністю для всіх, секретом полішинеля стало те, що колись у вустах запеклого антивоєнного критика Ноама Хомського звучало мало не як богохульство: «Усе, що їм треба, це тільки дві речі: 1) набити свої кишені й кишені своїх друзів; 2) контроль над світом». Заразливий приклад для одних, натяк для других, привід впасти в апатію для третіх.
Такий стан речей здається невідворотним і ніби не передбачає альтернативи. Фаталізм породжує цинізм. Спочатку всі розповідають одне одному про цинізм як цікаву новину, потім до нього звикають, а вже невдовзі він стає невіддільною частиною культури, коли домінує і диктує вчинки «цинічний розум» лицемірного «реалізму».
Але ця історія має й інший бік. Ніколи в історії світу антивоєнні виступи не були такими масовими та усвідомленими, як у випадку війни в Іраку (десятки мільйонів демонстрантів! — для порівняння: коли 1962 року Кеннеді ввів війська до Південного В’єтнаму, цього майже ніхто не помітив, а пацифістські рухи почали набирати силу тільки в середині 60-х). До того ж наважусь припустити, що ці багатомільйонні міжнародні протести породили ціле покоління молодих антисистемних рухів, що склали ядро нової хвилі солідарності та антикапіталістичного спротиву по всьому світу і, зокрема, у країнах Східної Європи (де загалом хронічне докоряння радянським минулим або вкрай деморалізувало лівих, або привчило їх плазувати перед капіталістами). Народ України також мовчазно, але одностайно засудив військові дії в Іраку (цікаво, що західні політологи звертали увагу на багатовекторність помаранчевої революції також і в тому, що кандидат у президенти Ющенко, з одного боку, спирався на підтримку Заходу, а з другого — твердо обіцяв вивести український військовий контингент з Іраку, що, звісно, не могло подобатися США).
У лютому 2006 року настав час коригувати поновлюваний кожні чотири роки воєнний план Сполучених Штатів. У звіті йдеться про тактичні маневри, в результаті яких певна кількість підводних човнів та авіаносців передислоковується з Атлантичного до Тихоокеанського регіону з метою протистояти зростаючій «пекінській загрозі» (у сенсі не так прямого конфлікту з Китаєм, як тиску на нього у зв’язку з його політикою щодо Тайваню). А ще в ньому вперше з’являється новий, мало не світоглядний термін «тривала війна». Він позначає «зусилля, спрямовані проти викорінення тероризму», який, на думку Пентагону, вирізнятиме ХХІ сторіччя. У звіті сказано прямо: «Сполучені Штати є нацією, яку втягнуто в те, що стане тривалою війною». Міністр оборони Рамсфельд запевнив пресу, що термін «тривала війна» аж ніяк не покликаний замінити традиційний — «війна проти тероризму». І заспокоїв, підсумувавши: «Істина в тому, що вона, як і холодна війна, триватиме довго».
На нашу пам’ять вистачить. Але культурна пам’ять має робити висновки.
http://livasprava.in.ua
1 квітня 2008 р. 10:37:12
Для початку, хотілось б звернути увагу на те, як в статті, присвяченій здавалося б сумній даті п’ятої річниці війни в Іраку, йдеться не про жертв цієї війни, її цілком реальні жахи, її цілковиту несправедливість, а про віртуальні неврози західного інтелектуала. Точніше місцевого інтелектуала (якщо тільки ім’я автора не псевдонім, за яким ховається, умовно кажучи, Джошуа Ґолдстайна з якогось філологічного факультету Йельского університету), який, схоже, прагне долучитися до нехай і невротичних розладів, але західних („центрових”, не периферійних, не провінційних), приміряє їх на себе (і на нас). Звідки це прагнення жити чужим життям? Звідки такий страх перед тверезим поглядом на дійсність? Звідки боязнь зізнатися собі в тому, що ти – мешканець периферії, провінціал? Навіщо робити собі щеплення чужої “культурної історії”?
Не всіх „розвиток мас-медійних технологій спонукає” ідентифікувати себе з громадянами країн-аґрессорів і споглядати Іракську війну через телепризму постмодерністських інтерпретацій.
Нижче хотів би прокоментувати кілька окремих моментів.
Про Іракську віну автор пише як про щось унікальне („ця війна і стала частиною культурної пам’яті”, „Іракська війна стала „світовою”).Але немає нічого нового під Місяцем: громадську думку готували до війни й раніше (напередодні першої світової війни англійські газети малювали німців варварами), а „світовими” засоби масової інформації робили й інші війни „місцевого значення” (Іракську 1991 р., війну у В’єтнамі 1959-1975 рр.).
Як можна реаґувати на слова про те, що „після Першої, і тим більше Другої світової війни людству було до болю соромно за те, що воно накоїло”? Чи на таку сентенцію: „людство робило якісь висновки, щось ставало для нього уроком.”? Якісь! Щось! Ха-ха-ха! А підручником з історії лікуватися не пробували? Кажуть, допомагає.
Після першої світової війни (1914-18) американському урядові було так „соромно”, що починаючи з 1918 року, він ледь не щорічно посилав морських піхотинців то до Панами, то до Гондурасу, то до Нікараґуа. Цікаво навіщо? Мабуть, відпочивати на тамтешніх океанських курортах – проходити післявоєнну реабілітацію. Японські мілітаристи „зробили висновки” і вирішили не полишали Китай до 1945 року (показовий приклад кричущої „сором’язливості”: організовані на військовий лад солдатські борделі). Зробили свої висновки й Франція (в Марокко), Іспанія (там же), Італія (в Лівії, Ефіопії й Іспанії), Німеччина (в Іспанії), Ґреція і Туреччина, Болівія і Параґвай. Перші п’ятнадцять років після другої світової (1939-45) також багаті на швидкі „висновки”: війна у В’єтнамі (1945-54), війна у Кореї (1951-53), війна в Алжирі (1954-62) і т.д.
„Іншими словами, меседж такий: ми прийшли всерйоз і надовго, і місія наша «цивілізаторська». Це новий хрестовий похід, нове середньовіччя.”
Іншими словами, хрестовий похід Заходу проти решти світу ніколи не закінчувався. Тільки телеглядачу, яким, очевидно, є автор статті, здається, що цей „похід” є новим, бо йому раніше такого не показували. То ви, шановний телеглядачу, продовжуйте дивитися телевізор, можливо, років за двадцять-тридцять ще якесь „відкриття” зробити, почуєте „новий месседж” (або відчуєте новий масаж).
Розумію, що в контексті коментарів це не зовсім доречно, але в якості „ліричного відступу” на „класичне визначення війни” хотів би навести одне цікаве визначення миру (теж, можна сказати, класичне): „Мир є продовження війни іншими засобами” (Шпенґлер). Як вам такий поворот подій?
Заява про те, що “нині на зміну політиці приходить поліція: напівцивільна, корпоративна, прагматична бізнес-структура”, може мати сенс тільки, якщо розуміти збройні сили США як „поліцію військово-промислового комплексу і транснаціональних корпорацій”. Інакше вона звучить як нісенітниця. Поліція з політики ніколи нікуди не зникала. Сам ж автор у попередньому реченні наводить цитату з Клаузевіца, як таку, з якою, ніби, погоджується. А що таке війна як не широкомасштабна, загальнонаціональна поліцейська акція, насильство?
Наступне речення містить ще одне „відкриття”: „Тепер війна — це продовження економіки поліційними засобами.” А продовженням чого вона завжди була? Якщо признати вірним, що «політика є концентрованою економікою» (Лєнін), а «війна є продовженням політики іншими засобами», то війна – це продовження економіки не тепер (і не відтепер), а є і була такою завжди.
Якщо під „конфліктом низької напруги” мається на увазі імперіалістична війна в Іраку, а під „низькою напругою” – відносно малу чисельність жертв, то це словосполучення є нічим іншим, як евфемізмом, призваним затуманити дійсність: число жертв (як серед військових, так і серед цивільних) в Іраку за окремими підрахунками вже сягнуло 1 млн. люд. – цифра пропорційно близька до числа жертв за шістнадцять років війни у В’єтнамі (бл. 3,4 млн. люд.). Цікаво, скільки ще треба вбити, щоб перестати соромитися називати речі своїми іменами? Нічим принциповим війна в Іраку не відрізняється і від, скажімо, війни в Китаї 1931-1949 рр., коли китайці воювали водночас і з іноземними загарбниками (японцями), і один з одним (ґомінданівці проти комуністів, ті проти військових “баронів”, треті проти перших).
Про жертв війни написано як про поламані меблі: „Проте суть залишається незмінною: зовнішній вплив інтеріоризується, жертви конають повільно, настільки повільно, що стають невловними для аналізу, буквально „невидимими”. Повільно вони конають тільки для ока західного телеглядача, для якого все, що по східний бік Середземного моря, це „Велика Татарія” („варварська країна”, „Азія” – західна геополітична орфографія допускає різні варіанти написання цієї назви). Люди в Іраку, Афганістані, Палестині, Лівані, Курдистані страждають цілком конкретно, „вловимо для аналізу” (в т.ч. і для аналізу крові) і „видимо”. Просто не призвичилися європейці за тисячу років вловлювати і придивлятись. Хто їх там тих „чучмеків” рахував? Ніколи вони уважно не придивлятися до тих, цвіт шкіри яких трохи темніший за твій, і не придивлятимуться, навіть попри єдину „планетарну сім’ю”.
Коли я прочитав, що „апріорі позбавлений голосу, ірраціональний і безправний „інший”, то подумав, що схоже на те, що в перервах між телепередачами автор читав Лакана в переказах Жижека і щось навіть запам’ятав. Не погано! До цього моменту я був впевнений, що він диви вився тільки телевізор (Discovery Civilization у кращому випадку).
У ХХІ ст. виникла не доктрина „війни проти тероризму”, а вигадали нове прикриття для того самого – захоплення світу. До „тероризму” алібі для застосування сили у будь-якій точці світу був „комунізм” (часто уявний).
“Якось забулося, що відразу після 11 вересня 2001 року всі зачаїли подих в очікуван¬ні офіційної реакції Держде¬пар¬таменту США — як там розцінять і розтлумачать ті напади: як прояв системного тероризму чи як військову агресію певної країни? А може, просто як вилазку певної військової організації?..”
Той, хто був знайомий з історією початку Іспано-американської війни 1898 р. (вибух на броненосці „Мейн”), слідкував за цінами на нафту і за загостренням відносин між урядом США та його колишніми “клієнтами” (С. Хусейном, Талібаном), ні на яку реакцію Держде¬пар¬таменту не чекав, а розумів, що відбувається.
Ось ще цікавий пасаж: „Керівництво Сполучених Штатів обрало мало не біблійну вер¬сію: віднині маємо розпочати всесвітню битву проти „вісі зла”, хрестовий похід проти інтернаціоналу терористів в ім’я свободи і демократії. Колись на Заході воювали проти сарацинів за християнські цінності, потім — проти комуністів за демократію і свободу, тепер-от — проти тероризму за цивілізаційні цінності.”
Чому „ледь не біблійну”? Керівництво країни, більша половина населення якої є прихожанами тієї чи іншої протестантської сексти (мормони, квакери, методисти тощо), а відповідно й читачами Біблії чи коментарів до неї (типу Книги Мормона), керівництво, яке й саме є прихожанами тих самих сект і читачами тих самих книжок, іншої „версії” вибрати не могло. Іншої воно не знає! Біблійні сюжети спливали і раніше: боротьба з комунізмом – теж, між іншим, міжнародним (інтернаціональним) – оформлювалась в есхатологічних декораціях останньої битви в Армаґедоні („імперія зла” як синонім до „царства Антихриста”). І в „хрестовий похід” американських солдат відправляють не в перше: участь американських військ у бойових діях в Європі під час другої світової війни проголошувалася теж „хрестовим походом”.
Не все так ясно з терористами, яких „вибори цілком леґітимно приводять до влади”, зокрема з Хамасом, як здається на перший погляд. Крім військового має Хамас крило і політичне. До речі, в якості терористичної цю організацію визнають тільки чотири країни: Ізраїль (авжеж!), Канада, США і… Японія.
Слова про те, що „Мало того, стало ясно, що під демократичною риторикою криється голий економічний інтерес — заволодіння нафтовими ресурсами”, ще раз свідчать за те, що економічного підґрунтя війни не бачить тільки засліплений телеекраном.
Що ж до „[…] ніколи в історії світу антивоєнні виступи не були такими масовими та усвідомленими, як у випадку війни в Іраку (десятки мільйонів демонстрантів! — коли 1962 року Кеннеді ввів війська до Південного В’єтнаму, цього майже ніхто не помітив, а пацифістські рухи почали набирати силу тільки в середині 60-х)”, хотілося б зазначити, що по-перше, до В’єтнаму американські військові увійшли на сім років раніше, у 1955, щоправда тоді тільки як “військові радники”; по-друге, антивоєнний рух у США другої половини 1960-х став широким тоді, коли війну почали активно показувати по ТБ. Іракську війну (і її страхіття) показували по ТБ й на Інтернеті практично з самого початку, звідси й пояснення „миттєвої” реакції громадськості.
Купився автор і ще на одну термінологічну пастку для телеглядача: „А ще в ньому вперше з’являється новий, мало не світоглядний термін „тривала війна” […] Міністр оборони Рамс¬фельд запевнив пресу, що термін „тривала війна” аж ніяк не покликаний замінити традицій¬ний — „війна проти тероризму”. І заспокоїв, підсумувавши: «Істина в тому, що вона, як і холодна війна, триватиме довго”.
Тепер назвемо це „затяжною війною” (саме затяжною, а не тривалою, війною – protracted war), щоб збити з пантелику, щоб замаскувати те, чим воно було в останні сто років – безперервною колоніальною війною уряду США проти світу. Що ненапряму й підтвердив Рамс¬фельд (термін „тривала війна” аж ніяк не покликаний замінити традицій¬ний – „війна проти тероризму („комунізму”, „сатанізму” тощо). Термін, між іншим, зовсім не новий. Вперше термін „затяжна війна” вжив, ймовірно, Мао Цзедун – у 1938 році він проголосив запропонував тактику несильних, але частих ударів по японській армії, поступове зростання кількості і сили яких мало б привести до перемоги над окупантами. Як все перевернулось у світі: реакціонери рядяться в революційне вбрання, імперіалісти прислуговуються національно-визвольною риторикою!
1 квітня 2008 р. 10:40:04
Кілька незрозумілих моментів (можливо, хтось розтлумачить):
«Але… Це не робить нас кращими. Знання більше не гарантує сили, а культура — моральності.»
Не зрозуміло, як перегляд телевізора має покращити «людство». Чому воно може навчитися, якщо йому, грубо кажучи, не боляче?
«Сьогодні світові лідери офіційно заявляють — мов¬ляв, «ні про що не шкодують»…
Цікаво, кого саме має на увазі автор? Буша? Блера? Цікаво, коли це «світові лідери» заявляли інакше? Чи був такий час, і хто був цим лідером?
«Але більше жахає те, що всі до цього звикли.»
Хто «всі»?
«Цікаво, що в грудні 1987 року такі країни, як США та Ізраїль, іще голосували проти резолюції ООН, яка закликала засудити тероризм і спільно боротися проти нього, — тоді «тероризмом» називали аж ніяк не те, що нині має на увазі пан Буш.»
Цікаво, а що тоді називали «тероризмом»? Автор ніби на щось або на когось натякнув, але на що, на кого, не зрозуміло.
«Народ України також мовчазно, але одностайно засудив військові дії в Іраку»
Також? Також як і хто? Не зрозуміло, в компанії з яким іншим народом мовчав народ України.
«На тероризмі дехто почав робити прибутковий бізнес; з’явилася нова спеціалізація.»
Цікаво хто, який бізнес і в чому спеціалізується?
1 квітня 2008 р. 18:39:31
Якщо бути послідовним емпіриком, то необхідно переосмислити власний історичний досвід, бо досвід - це минуле, зробити висновки і не повторювати тих помилок, які були зроблені в минулому. Здається, що дві світові війни нічого не навчили людство, нічого не навчили концтабори,голодомори. Українці ще й досі не знають своєї історії, не переусвідомили її. тому минуле гнітить їх, вони не можуть позбутися помилок минулого. Розумна людина (а хто себе сьогодні не вважає розумним?) розуміє власне минуле і за допомогою розуму звільняється від його тягара. Внаслідок аналізу минулого розум приходить до самоочевидних речей, на яких вибудовує нове життя. Хто розумний в Україні, згідно цього критерію розумнгості? Питання риторичне. Тому й маніпулюють історією, чи то пак історіями, створюють ідеології, але не бачать (розуміють) фактів.
2 квітня 2008 р. 09:35:47
Для початку, хотілось б звернути увагу на те, як в статті, присвяченій здавалося б сумній даті п’ятої річниці війни в Іраку, йдеться не про жертв цієї війни, її цілком реальні жахи, її цілковиту несправедливість, а про віртуальні неврози західного інтелектуала. Точніше місцевого інтелектуала (якщо тільки ім’я автора не псевдонім, за яким ховається, умовно кажучи, Джошуа Ґолдстайна з якогось філологічного факультету Йельского університету), який, схоже, прагне долучитися до нехай і невротичних розладів, але західних („центрових”, не периферійних, не провінційних), приміряє їх на себе (і на нас). Звідки це прагнення жити чужим життям? Звідки такий страх перед тверезим поглядом на дійсність? Звідки боязнь зізнатися собі в тому, що ти – мешканець периферії, провінціал? Навіщо робити собі щеплення чужої “культурної історії”?
Не всіх „розвиток мас-медійних технологій спонукає” ідентифікувати себе з громадянами країн-аґрессорів і споглядати Іракську війну через телепризму постмодерністських інтерпретацій.
Нижче хотів би прокоментувати кілька окремих моментів.
Про Іракську віну автор пише як про щось унікальне („ця війна і стала частиною культурної пам’яті”, „Іракська війна стала „світовою”).Але немає нічого нового під Місяцем: громадську думку готували до війни й раніше (напередодні першої світової війни англійські газети малювали німців варварами), а „світовими” засоби масової інформації робили й інші війни „місцевого значення” (Іракську 1991 р., війну у В’єтнамі 1959-1975 рр.).
Що можна сказати з приводу заяви про те, що „після Першої, і тим більше Другої світової війни людству було до болю соромно за те, що воно накоїло”? Чи на таку сентенцію: „людство робило якісь висновки, щось ставало для нього уроком.”? ”Якісь”! “Щось”! Можна навести кілька хрестоматійних прикладів “чогось”.
Після першої світової війни (1914-18) американському урядові було так „соромно”, що починаючи з 1918 року, він ледь не щорічно посилав морських піхотинців то до Панами, то до Гондурасу, то до Нікараґуа. Цікаво навіщо? Мабуть, відпочивати на тамтешніх океанських курортах – проходити післявоєнну реабілітацію. Японські мілітаристи „зробили висновки” і вирішили не полишали Китай до 1945 року (показовий приклад кричущої „сором’язливості”: організовані на військовий лад солдатські борделі). Зробили свої висновки й Франція (в Марокко), Іспанія (там же), Італія (в Лівії, Ефіопії й Іспанії), Німеччина (в Іспанії), Ґреція і Туреччина, Болівія і Параґвай. Перші п’ятнадцять років після другої світової (1939-45) також багаті на швидкі „висновки”: війна у В’єтнамі (1945-54), війна у Кореї (1951-53), війна в Алжирі (1954-62) і т.д.
„Іншими словами, меседж такий: ми прийшли всерйоз і надовго, і місія наша “цивілізаторська”. Це новий хрестовий похід, нове середньовіччя.”
Іншими словами, хрестовий похід Заходу проти решти світу ніколи не закінчувався. Тільки телеглядачу, яким, очевидно, є автор статті, здається, що цей „похід” є новим, бо йому раніше такого не показували. То ви, шановний телеглядачу, продовжуйте дивитися телевізор, можливо, років за двадцять-тридцять ще якесь „відкриття” зробити, почуєте „новий месседж” (або відчуєте новий масаж).
Підозрюю, що в контексті цих коментарів це не зовсім доречно, але в якості „ліричного відступу” на „класичне визначення війни” хотів би навести одне цікаве визначення миру (теж, можна сказати, класичне): „Мир є продовження війни іншими засобами” (Шпенґлер). Як вам такий поворот подій?
Заява про те, що “нині на зміну політиці приходить поліція: напівцивільна, корпоративна, прагматична бізнес-структура”, може мати сенс тільки, якщо розуміти збройні сили США як „поліцію військово-промислового комплексу і транснаціональних корпорацій”. Інакше вона звучить як нісенітниця. Поліція з політики ніколи нікуди не зникала. Сам ж автор у попередньому реченні наводить цитату з Клаузевіца, як таку, з якою, ніби, погоджується. А що таке війна як не широкомасштабна, загальнонаціональна поліцейська акція, насильство?
Наступне речення містить ще одне „відкриття”: „Тепер війна — це продовження економіки поліційними засобами.” А продовженням чого вона завжди була? Якщо признати вірним, що «політика є концентрованою економікою» (Лєнін), а «війна є продовженням політики іншими засобами», то війна – це продовження економіки не тепер (і не відтепер), а є і була такою завжди.
Якщо під „конфліктом низької напруги” мається на увазі імперіалістична війна в Іраку, а під „низькою напругою” – відносно малу чисельність жертв, то це словосполучення є нічим іншим, як евфемізмом, призваним затуманити дійсність: число жертв (як серед військових, так і серед цивільних) в Іраку за окремими підрахунками вже сягнуло 1 млн. люд. – цифра пропорційно близька до числа жертв за шістнадцять років війни у В’єтнамі (бл. 3,4 млн. люд.). Цікаво, скільки ще треба вбити, щоб перестати соромитися називати речі своїми іменами? Нічим принциповим війна в Іраку не відрізняється і від, скажімо, війни в Китаї 1931-1949 рр., коли китайці воювали водночас і з іноземними загарбниками (японцями), і один з одним (ґомінданівці проти комуністів, ті проти військових “баронів”, треті проти перших).
Про жертв війни написано як про поламані меблі: „Проте суть залишається незмінною: зовнішній вплив інтеріоризується, жертви конають повільно, настільки повільно, що стають невловними для аналізу, буквально „невидимими”. Повільно вони конають тільки для ока західного телеглядача, для якого все, що по східний бік Середземного моря, це „Велика Татарія” („варварська країна”, „Азія” – західна геополітична орфографія допускає різні варіанти написання цієї назви). Люди в Іраку, Афганістані, Палестині, Лівані, Курдистані страждають цілком конкретно, „вловимо для аналізу” (в т.ч. і для аналізу крові) і „видимо”. Просто не призвичилися європейці за тисячу років вловлювати і придивлятись. Хто їх там тих „чучмеків” рахував? Ніколи вони уважно не придивлятися до тих, цвіт шкіри яких трохи темніший за твій, і не придивлятимуться, навіть попри єдину „планетарну сім’ю”.
Коли я прочитав, що „апріорі позбавлений голосу, ірраціональний і безправний „інший”, то подумав, що схоже на те, що в перервах між телепередачами автор читав Лакана в переказах Жижека і щось навіть запам’ятав. Не погано! До цього моменту я був впевнений, що він диви вився тільки телевізор (Discovery Civilization у кращому випадку).
У ХХІ ст. виникла не доктрина „війни проти тероризму”, а вигадали нове прикриття для того самого – захоплення світу. До „тероризму” алібі для застосування сили у будь-якій точці світу був „комунізм” (часто уявний).
“Якось забулося, що відразу після 11 вересня 2001 року всі зачаїли подих в очікуван¬ні офіційної реакції Держде¬пар¬таменту США — як там розцінять і розтлумачать ті напади: як прояв системного тероризму чи як військову агресію певної країни? А може, просто як вилазку певної військової організації?..”
Той, хто був знайомий з історією початку Іспано-американської війни 1898 р. (вибух на броненосці „Мейн”), слідкував за цінами на нафту і за загостренням відносин між урядом США та його колишніми “клієнтами” (С. Хусейном, Талібаном), ні на яку реакцію Держде¬пар¬таменту не чекав, а розумів, що відбувається.
Ось ще цікавий пасаж: „Керівництво Сполучених Штатів обрало мало не біблійну вер¬сію: віднині маємо розпочати всесвітню битву проти „вісі зла”, хрестовий похід проти інтернаціоналу терористів в ім’я свободи і демократії. Колись на Заході воювали проти сарацинів за християнські цінності, потім — проти комуністів за демократію і свободу, тепер-от — проти тероризму за цивілізаційні цінності.”
Чому „ледь не біблійну”? Керівництво країни, більша половина населення якої є прихожанами тієї чи іншої протестантської сексти (мормони, квакери, методисти тощо), а відповідно й читачами Біблії чи коментарів до неї (типу Книги Мормона), керівництво, яке й саме є прихожанами тих самих сект і читачами тих самих книжок, іншої „версії” вибрати не могло. Іншої воно не знає! Біблійні сюжети спливали і раніше: боротьба з комунізмом – теж, між іншим, міжнародним (інтернаціональним) – оформлювалась в есхатологічних декораціях останньої битви в Армаґедоні („імперія зла” як синонім до „царства Антихриста”). І в „хрестовий похід” американських солдат відправляють не в перше: участь американських військ у бойових діях в Європі під час другої світової війни проголошувалася теж „хрестовим походом”.
Не все так ясно з терористами, яких „вибори цілком леґітимно приводять до влади”, зокрема з Хамасом, як здається на перший погляд. Крім військового має Хамас крило і політичне. До речі, в якості терористичної цю організацію визнають тільки чотири країни: Ізраїль (авжеж!), Канада, США і… Японія.
Слова про те, що „Мало того, стало ясно, що під демократичною риторикою криється голий економічний інтерес — заволодіння нафтовими ресурсами”, ще раз свідчать за те, що економічного підґрунтя війни не бачить тільки засліплений телеекраном.
Що ж до „[…] ніколи в історії світу антивоєнні виступи не були такими масовими та усвідомленими, як у випадку війни в Іраку (десятки мільйонів демонстрантів! — коли 1962 року Кеннеді ввів війська до Південного В’єтнаму, цього майже ніхто не помітив, а пацифістські рухи почали набирати силу тільки в середині 60-х)”, хотілося б зазначити, що по-перше, до В’єтнаму американські військові увійшли на сім років раніше, у 1955, щоправда тоді тільки як “військові радники”; по-друге, антивоєнний рух у США другої половини 1960-х став широким тоді, коли війну почали активно показувати по ТБ. Іракську війну (і її страхіття) показували по ТБ й на Інтернеті практично з самого початку, звідси й пояснення „миттєвої” реакції громадськості.
Купився автор і ще на одну термінологічну пастку для телеглядача: „А ще в ньому вперше з’являється новий, мало не світоглядний термін „тривала війна” […] Міністр оборони Рамс¬фельд запевнив пресу, що термін „тривала війна” аж ніяк не покликаний замінити традицій¬ний — „війна проти тероризму”. І заспокоїв, підсумувавши: «Істина в тому, що вона, як і холодна війна, триватиме довго”.
Тепер назвемо це „затяжною війною” (саме затяжною, а не тривалою, війною – protracted war), щоб збити з пантелику, щоб замаскувати те, чим воно було в останні сто років – безперервною колоніальною війною уряду США проти світу. Що ненапряму й підтвердив Рамс¬фельд (термін „тривала війна” аж ніяк не покликаний замінити традицій¬ний – „війна проти тероризму („комунізму”, „сатанізму” тощо). Термін, між іншим, зовсім не новий. Вперше термін „затяжна війна” вжив, ймовірно, Мао Цзедун – у 1938 році він проголосив запропонував тактику несильних, але частих ударів по японській армії, поступове зростання кількості і сили яких мало б привести до перемоги над окупантами. Як все перевернулось у світі: реакціонери рядяться в революційне вбрання, імперіалісти прислуговуються національно-визвольною риторикою!
2 квітня 2008 р. 18:31:44
2 Вуха Великого Брата
Якщо ви такий розумний, то чого стільки питань задаєте? :)))
Насправді дякую за цікавий коментар! я тішуся з того, що ті місця, які ви залишили поза своєю увагою в коментарі, для мене є важливішими ніж ці школярські суперечки про терміни і дати. Думаю, ми поділяємо базове ставлення до цієї війни - вона є брудним і цинічним злочином і на жодне виправдання не заслуговує! Власне це й треба було донести до дрібнобуржуазного читача “Дзеркала тижня”( ), для якого ця стаття писалася і з яким “віртуально” автор намагався ідентифікуватися через риторичне “ми”, яке Великий Брат сприймає так серйозно.
Якщо знехтувати прискіпливим чіплянням мало не до кожного слова, загалом ви дорікаєте авторові по двом пунктам: в тому, що він “страждає неврозами західних інтелектуалів” і не занадто провінційний “як слід”, і що його примітивна свідомість обмежена телевізійним ящиком. Якщо вам треба не обтяжених неврозами “провінційних” авторів (хто це? якими вони мусять бути?), то читайте їх, в чім проблеми? Річ у тім, що ми всі в Україні об’єктивно є “провінціалами”, а от суб’єктивно… знаєте, хто як… Здається, навпаки, типовий український автор мав би, як ви радите, засуджувати війну в Іраку, скиглити про нещасних жертв війни, одночасно апелюючи до “тверезого глузду” про євроатлантичну інтеграцію України та нагальність “війни з тероризмом”. Чи не так? А ще краще взагалі нічого не говорити на цю тему, як більшість і зробила.
Щодо “засліпленості телеекраном”, Джошуа Ґольдштейн кілька років тому чесно про це писав в іншій роботі: (там загатом філософські галюцінації, так що не читайте, це вас більше знервує, ніж ця стаття), але якщо ви є таким унікумом, що черпаєте інформацію не з засобів масової інформації, то мабуть їздите в Багдад і берете участь у військових діях особисто. В статті йдеться про “культурну пам’ять” пересічних громадян, а отже, з “телевізійною свідомістю” стикаємося так само часто як і зі “спокушеною” історичною пам’яттю таких обізнаних спеціалістів як ви (яких влада утримує заради безкінечного повторення одного висновку: “немає нічого нового під Місяцем”). А по суті, універсальне виправдання провладного статус-кво.
Який висновок зробило “прогресивне людство” після Першої світової війни? Що імпеіралізм, соціал-шовінізм і буржуазний ура-патріотизм - це погано (як наслідок: народження світового комуністичного руху: більшовизм, анархізм, антиколоніалізм). Після Другої світової війни? Що фашизм, націонал-соціалізм і антисемітизм - це погано (Нюрнбергзький процес, антифашистська гуманістична культура і т.д.). І це були фундаментальні уроки для всієї планети! Ось про що йдеться. Ви скажете: немає нічого нового під Місяцем. А мене цікавлять якраз ці уроки “універсальних сингулярностей”. Сьогодні людство не робить кардинальних висновків щодо неоліберальної імперіалістичної політики. Можливо, війни не є сьогодні “продовженням політики”, оскільки більше не є тотально-мобілізуючими (народи, нації, держави), а виконують локальні, превентивні, бізнесові завдання розпиленого характеру.
Щодо початку війни у В’єтнамі: у грудні 1961-січні 1962 року туди були направлені перші регулярні підрозділи військових сил США - дві вертолітні ескадрильї, це була перша широкомасштабна атака Штатів проти Південного В’єтнаму, яку “демократичний” уряд приховав від громадськості. Як ви самі зазначили, остання дізналася про ті злочини по ТБ, отже, мас-медіа все ж таки це палиця з двома кінцями…
3 квітня 2008 р. 12:53:40
До “Джошуа”: що таке “філософські галюцинації”?
3 квітня 2008 р. 14:39:43
Дякую за відгук, пане Ґольдстайн! Ви мене теж потішили.
Свої коментарі я писав на статтю, розміщену на ресурсі, який я сприймаю як ліво-орієнтований (нехай не обов’язково марксистський чи революційний, але критичний і – не устрашусь цього слова – проґрессивний). Звідси, можливо, й «висока температура» моїх коментарів. Я б не здивувався появі такого тексту в «буржуазній» газеті чи веб-сайті – там і не таку маячню друкують, аби тільки вона слугувала зміцненню ідеолоґічної геґемонії. Проте лівацький сайт має бути більш розбірливим в виборі матеріалів, що оприлюднює. Це не означає, що не мають права на публікацію полемічні статті чи статті, що охоплюють коло проблем, ширше за питання національного визволення, класової боротьби чи війни за соціальну рівність. Я просто б хотів застерегти від сприйняття за неоднозначні чи широкотематичні статті текстів, які перейшли межу невігластва. Можливо, це питання радше до редакції Бріколажу, ніж до автора («не стріляйте в автора – написав, що зміг»), але оскільки стаття опублікована, і коментування не заборонене, чому б ні?
Я вказав на фактичні помилки автора не для демонстрації «мускулів» своєї історичної пам’яті, як вам це могло здатися (на таке сприйняття вами моїх коментарів вказують слова «якщо ви такий розумний, то чого стільки питань задаєте?», «обізнаних спеціалістів як ви», «прискіпливим чіплянням мало не до кожного слова»), а тому, що вважаю, що будь-які узагальнення (пропозиції, висновки, …), побудовані на обмеженій кількості обраних фактів або їхньому невірному тлумаченні, є хибними. Якщо вірно те, що пригадувати щось одне — це активно забувати щось інше, то дозволю заявити, що Рєпа багато чого «активно забув» (а, можливо, і не знав). Забагато, щоб зводити в Україні «культурні пам’ятники» війні в Іраку.
З одного боку, після ваших слів «власне це й треба було донести до дрібнобуржуазного читача «Дзеркала тижня» […], для якого ця стаття писалася і з яким «віртуально» автор намагався ідентифікуватися через риторичне «ми», яке Великий Брат сприймає так серйозно.» бажання продовжувати дискусію, обриси якої щойно почали вимальовуватися, зникає – автор, ніби, відмовляється від самого себе, виставляючи замість себе двійника («Це не я! Це все він! Він винуватий!»), демонструючи якусь шизофренічне роздвоєння особистості. З іншого боку, певну користь і розвагу можна винести навіть з риторичного змагання з шизофреніками, отже пара-трійка наступних коментарів можуть стати цікавими і для свідків цього двобою, і для мене.
Коментар на те й коментар, щоб не обов’язково бути всеохоплюючим. Я звернув увагу на ті «місця», щодо яких мав щось сказати. Вибачайте, якщо «розбомбив» не весь «опус». Наступного разу обіцяю бути більш послідовним і доводити справу до кінця. Ніяких конфліктів низької напруги! Тільки килимові бомбардування! Виксокоточними двотонними бомбами!
Головне своє критичне зауваження щодо статті я вже виклав і можу його тільки повторити: «Не всіх «розвиток мас-медійних технологій спонукає» ідентифікувати себе з громадянами країн-аґрессорів і споглядати Іракську війну через телепризму постмодерністських інтерпретацій.» Захоплення автора поглядами лівих (і не зовсім) політ- і культур-коментаторів заважає йому ясно сприймати дійсність, направляє і бік дискурсів, які власне мають мало спільного з реальністю, заважають жити власним життям і перейматися його проблемами. Здається, маскуючи гірку «пігулку правди» знайомими – та, можливо, такими дорогими – для «дрібнобуржуазного» серця риторичними обертами, ви самі в них заплутались і, ніби, заблукали в кімнаті, заповненій – так! так! – телеекранами, які відображують самі себе. І не помітили, як почали грати роль в нарцистичному театрі західних дискурсів.
Захід і досягнення свої вважає світовими, і трагедії – всепланетарним, і поетів – всесвітньовідомими, Історію свою називає не інакше як світовою, відповідно війни – якщо не світовими, то принаймні такими, що мають закарбуватися в «культурній пам’яті» кожного члена «планетарної сім’ї».
Якщо вже так кортить приміряти на себе одежі неукраїнського інтелектуала, то чому їм має бути європеєць (північноамериканець)? Чому не уявний професор-політолоґ з Близького Сходу чи Північної Африки? Чому не перейнятись питанням «культурної історії» самого Іраку? Чому вас не цікавить, як іракці запам’ятають цю війну? Адже Україна, як й Ірак, – країна перефірійна, а відповідно й потенційний полігон для випробовування «високоточної зброї», Україна не воює в Іраку. Українцям вистачить своїх цілком реальних (нетелевізійних) воєн, щоб збагатити свою «культурну історію». Навіщо нам «культурна пам’ять» про війну, на якій ми не воюємо? Навіщо нам «культурна пам’ять», яка, скоріше за все, матиме вигляд боєвиків про пригоди (і трохи страждання – поранять, вб’ють одного-двох однополчан) шляхетного, але вимушено жорстокого простого білого хлопця у країні варварів? Навіщо нам пам’ять колонізатора?
Останнім часом не можу позбутися враження, що для західних інтелектуалів решта світу (землі по той бік кордонів територій, заселених «золотим мільярдом») таке саме поле для рефлексії, як для їхніх підприємницьких співвітчизників для економічної експлуатації. Кров, покалічені тіла, сльози, голодні діти, відсутність майбутнього, приреченість – все це лише інтелектуальна здобич, абстракції, матеріал для формування «культурної пам’яті». І рефлектують шановні, зазичай, за державний кошт (всі працюють в університетах або читають по університетах платні лекції). А «буття визначає свідомість»!
Я сподіваюсь, що ми «поділяємо базове ставлення до цієї війни - вона є брудним і цинічним злочином і на жодне виправдання не заслуговує!» Але ви своє чомусь свого соромитесь і приховуєте.
Я не засуджую все телебачення і вас за те, що ви його (я сам дивлюсь телевізор). Але на додаток до перегляду, умовно кажучи, теленовин, можна було б більше читати і – не хочу вас образити, але – думати. Судження типу «тепер війна — це продовження економіки поліційними засобами» або «людство робило якісь висновки, щось ставало для нього уроком» взагалі-то нижче рівня критики. Читачі «Дзеркала тижня» цілком можливо «дрібнобуржуазні», але ж не ідіоти!
«Якщо вам треба не обтяжених неврозами «провінційних» авторів (хто це? якими вони мусять бути?), то читайте їх, в чім проблеми?» – це пропозиція не читати ваших текстів у подальшому? Рівень дискусії, одначе! О-кей, спробую уникати в майбутньому ваші статті (чи щось ви там ще напишете).
P.S. Прошу заважити, що автором попередніх коментарів (№1) був не Великий Брат, а Вуха Великого брата – між цими двома (трьома, адже Брат двовухий) є нехай і дрібна, але важлива анатомічно-антрополоґічна різниця. Сподіваюсь, не сприймете це як «чіплянням мало не до кожного слова».