РЕВОЛЮЦІЙНА СИЛА ЕКОЛОГІЇ
Інтерв’ю Паскаля Егре з Корнеліусом КАСТОРІАДІСОМ
Паскаль Егре: Чим для Вас є екологія?
Корнеліус Касторіадіс: Екологія є розумінням фундаментальності того, що соціальне життя не може не рахуватися з важливістю довкілля, в якому воно розвивається. Дивно, але видається, що таке розуміння раніше було широко представленим у первісних та традиційних суспільствах. Погляньмо на Грецію лише одне покоління тому. Там існували села, в яких майже все потрапляло в коло циклічної переробки. У Франції догляд за водними ресурсами, лісами і т.д. було питанням, пильне ставлення до якого не зменшувалося століттями. Без будь-яких „наукових знань” люди мали „наївне”, але разом з тим стійке переконання у залежності власного життя від довкілля (подивіться на цю тему фільм Dersu Uzala Акури Куросави). Таке ставлення зазнало разючих змін із приходом капіталізму та сучасної технократії (1), основою яких є безупинне та стрімке зростання виробництва та споживання, що, в свою чергу, негативно впливає на екосферу Землі, і це очевидно вже зараз. Якщо Вам нудно вести наукові дискусії, просто погляньте на узбережжя та вдихніть загазоване повітря великих міст. Це найкращий доказ. Отож, більше неможливо довіряти політичним ідеологіям, які претендують бути не просто набором слів, якщо вони не ставляться серйозно до екологічних проблем як до центральних.
П.Е.: Чи може екологія бути науковою?
К.К.: Суть екології є політичною, а не „науковою”. Наука як така нездатна визначати власні межі або цілі [finalités]. Якщо перед наукою поставити завдання знайти найефективніші та найбільш доцільні в економічному плані засоби знищення Землі, вона може (і, навіть, має) надати вам науково виважене рішення. Як наука, вона не може жодним чином оцінювати моральний бік проекту, буде він „добрим” чи „поганим”. Людина ж може. Звісно, вона має мобілізувати для цього всі джерела наукових досліджень, і у такий спосіб дослідити, який вплив на довкілля матимуть ті чи інші дії у сфері виробництва, а іноді визначити засоби уникнення певних небажаних побічних ефектів. Врешті-решт, відповідь на ці питання може бути лише політичною. Доречним видається зауважити позицію підписантів „хайделбергського звернення (яке я б назвав радше „нюренбергським зверненням”), які вважають, що наука і лише наука може вирішити всі проблеми, і це занепокоює. Такі слова, підтримані багатьма нобелівськими лавреатами, виражають базову неграмотність, нездатність осягнути власну діяльність та історичну амнезію. Схожі заяви лунають разом з тим, що кілька років тому головні розробники атомної бомби публічно каялися у гріхах, б’ючи себе в груди, проголошуючи власну провину і т.д. Як приклад, посилаюся на слова Дж. Роберта Оппенгаймера та Андрія Сахарова, але були й інші. Це є точним відображенням розвитку технічних наук (technoscience) та факту того, що науковці ніколи не висловлювали та не висловлюватимуть своє ставлення до використання (власних винаходів), а також не вказуватимуть їхнє капіталістичне спрямування, що створює екологічні проблеми, та сучасний критичний стан цієї проблеми. І (внаслідок цього) зараз ми відзначаємо надзвичайно високий рівень непевності та нечіткості у даних та визначенні перспектив розвитку Землі, природа якого є подвійною. Я особисто вважаю, що похмуріші перспективи мають більшу вірогідність втілення. Але справжнє питання не в тому. Питання, на яке слід знайти відповідь, можна сформулювати так — куди цілком зникла обачність, phronisis? Виходячи з цього, ніхто натепер не може з впевненістю сказати, чи призведе парниковий ефект до підвищення рівня моря, скільки років потрібно для того, щоб озонова діра поширилася на всю атмосферу. Єдину позицію, яку слід зайняти, є ставлення до проблеми, властиве diligens pater familias, свідомому або відповідальному батькові родини, що каже собі: „Якщо ставки надзвичайно великі та навіть якщо (їхня) вірогідність є досить непевними, я робитиму вкрай обережні кроки, бо ж йдеться не про тривіальні речі”. Тепер же, під час карнавалу в Ріо (пихато названого Саммітом) ми стали свідками, наприклад, цілковитої невідповідальності. Цілковиту невідповідальність можна почути у рішучих словах президента Джорджа Герберта Уокера Буша та лібералів (в континентальному сенсі — консервативних захисників „вільного ринку”), які грають стару платівку того самого аргументу непевності (якщо нічого довести неможливо, хай все буде так, як є…). Схожі речі можна спостерігати на прикладі монструозного альянсу правих американських протестантів та католицької церкви, які виступають проти спроб допомоги країнам Третього світу у питанні контролювання народжуваності, коли зв’язок між демографічним вибухом та проблемами довкілля є таким промовистим. У той самий час — небачене лицемірство — дехто закликає звернути увагу на життєві стандарти населення цих країн. Однак для покращення тамтешніх життєвих стандартів слід збільшити руйнівне виробництво та споживання невідновлюваних ресурсів.
П.Е.: Під час самміту в Ріо тим не менше було прийнято дві конвенції, які, на думку деяких людей, мають історичне значення: конвенція щодо кліматичних змін та конвенція про біологічну варіативність. Вони також були частиною „карнавалу”?
К.К.: Так. Для їхньої реалізації не було запропоновано жодних засобів і вони не були забезпечені жодним набором санкцій. Вони є своєрідною платою з боку Зла за приписувану йому чесноту. Стосовно біологічної варіативності. Кожному (з нас) слід пам’ятати, що ніхто з підписантів нюренбергського звернення не може з точністю визначити натепер, скільки біологічних видів залишилося на планеті Земля. Приблизну кількість оцінюють в число від десяти до тридцяти мільйонів, але цілком можливо підняти планку і до сотні тисяч видів. Далі. З цих видів відомою нам є лише скромна частина. Але ми більш-менш точно знаємо кількість біологічних видів, що зникають щорічно, зокрема внаслідок нищення тропічних лісів. За оцінками Е.О. Уїльсона в наступні 30 років ми знищимо близько 20% існуючих живих видів, або, користуючись найнижчою загальною оцінкою — 70000 видів щорічно, 200 видів на добу! Незалежно від інших міркувань, знищення лише одного виду можу призвести до втрати балансу, а, отже, руйнації всього екотопа (ecotope).
П.Е.: Читаючи деякі Ваші статті, створюється враження, що екологія є лише верхівкою айсберга, що приховує (потребу) перегляду не лише (засад) науки, але й політичної та економічної систем. Ви — революціонер?
К.К.: Революція не означає ріки крові, захоплення Зимових Палаців і т.д. Революція означає радикальну зміну суспільних інститутів. В цьому сенсі я певним чином є революціонером. Але для того, щоб відбулася революція в цьому сенсі, мають відбутися явні зміни у психосоціальній організації західної людини, в її ставленні до життя, коротше кажучи, в її здатності створювати образи (imaginary). Ідея про те, що єдиною метою життя є збільшення виробництва та споживання — ідея одночасно і абсурдна, і принизлива — має бути відкинутою геть; капіталістичному уявленню про псевдораціональне псевдопанування (pseudorational pseudomastery), про (можливість) безмежної експансії слід покласти край. Це (скасування) втілити можуть лише жінка з чоловіком. Окремі особистості, або окремі організації можуть у кращому разі лише підготувати (їх до дії), критикувати, заохочувати, в загальному плані накреслити ймовірний орієнтир руху.
П.Е.: Яку паралель могли б Ви провести між занепадом марксизму та розквітом політичної екологічної думки?
К.К.: Перед нами вочевидь складний зв’язок. Перш за все, слід розуміти, що Маркс повністю бере участі (у створенні) образу капіталізму: для нього, як і для панівної на його час ідеології, все залежить від росту продуктивних сил. Коли виробництво сягає меж максимального розвитку, можна говорити про (існування) справді вільного суспільства, в якому існуватиме рівність і т.д. Ви не знайдете у Маркса жодної критики капіталістичної техніки (technique), ані як методу виробництва, ані як типу та якості продукції, що виробляється. Для Маркса капіталістична техніка та вироблювана нею продукція є інтегральним складником процесу людського поступу. Також він не критикує організацію виробничого процесу на фабриці. Він звісно критично ставиться до деяких „надлишкових” явищ, але сама по собі така організація видається йому втіленням раціональності без додавання лапок. Вістря його критики спрямоване головно на факт використання цієї техніки та її організацію (формування): те, що вони приносять користь виключно капіталові, а не людству в цілому. Він не бачить того, що слід здійснити внутрішню критику цієї техніки та організації капіталістичного виробництва. Така „забудькуватість” з боку Маркса видається дивною, втім в той самий період відповідні міркування можливо знайти у багатьох авторів. Давайте візьмемо, наприклад, відомий усім роман Віктора Гюго „Знедолені”. В епізоді, коли, маючи на меті порятунок отця Маріуса, Жан Вілєжан веде його клоакою Парижа, Гюго дозволяє собі зробити характерний для нього відступ. Безсумнівно спираючись на оцінки відомих хіміків свого часу, можливо, на думку Юстуса Лібіха, він говорить, що щорічно Париж через свою каналізацію зливає у море до 500 мільйонів франків золотом. І потім протиставляє це діям китайських селян, що унавожують свої землі власними екскрементами. Саме тому, підсумовує письменник, земля Китаю зараз така ж родюча, як і в перші дні творіння. Гюго знає, що традиційні економіки були економіками циклічної переробки, тоді як сучасна економіка є економікою спалення ресурсів. Маркс не зважає на все це, або лишає такі думки десь на периферії власної системи. І таке ставлення до останнього поділяє марксистський рух. Та з кінця 50-х рр. сукупна поява кількох факторів змінила цю ситуацію. Насамперед, після ХХ з’їзду комуністичної партії СРСР, угорської революції, що відбулася в той самий рік (1956), та хвилі революційних виступів у Польщі, Чехії марксистська ідеологія почала втрачати харизму. Саме тоді розпочинається критика капіталістичної техніки. Я торкнувся цього питання в одній статті, датованій 1967 р., яка називалася „Про зміст поняття соціалізм”, де розвинув радикальну критику Маркса з того погляду, що він цілком занедбав критику капіталістичної технології, а саме — стадії виробництва, і що він цілком поділяв в цьому плані панівні погляди власної епохи, а, отже, самого капіталізму. У той самий час (на кінець 50 рр.) люди почали усвідомлювати руйнівний вплив капіталізму на довкілля. Однією з перших книг на цю тему, що мала великий вплив на погляди суспільства, була робота Керол Карсон „Мовчазна Весна”, в якій подано аналіз руйнівного впливу на природу інсектицидів: хімікати нищать паразитів, але разом з тим і комах, а, отже, труять і птахів, які ними харчуються. Це гарний приклад циркулярної природи екологічного балансу і його цілковитої руйнації внаслідок знищення якоїсь однієї ланки. Відтак можна констатувати початок розбудови екологічної свідомості. Її швидке формування пов’язувалося з тим, що молодь, яка була невдоволена політичними режимами у багатих країнах, більше не могла скеровувати свою критику через традиційні марксистські канали, що набули практично карикатурних рис. Критика, що спиралася на факт невпинного зростання бідності, більше не співвідносилася з дійсністю. Більше не можна було звинувачувати капіталізм у тому, що у робітничих родин немає кусня хліба, в той час, як ці родини мали одну, іноді дві, автівки. В цей же період, з іншого боку, відбулося злиття власне екологічної тематики з питаннями, пов’язаними із антиядерним рухом.
П.Е.: Відтак, чи є екологія „останньою великою ідеологією” (fin de siècle ideology)?
К.К.: Ні, я б так не сказав. І в будь-якому разі екологія не є тим, що врешті має перетворитися на ідеологію в традиційному розумінні цього поняття. Але потреба в серйозному ставленні до питань, пов’язаних з довкіллям та балансом між людством та планетарними ресурсами, є більш ніж очевидною для будь-якої справжньої та серйозної політичної ідеології. До цих висновків нас приводять карколомні темпи розвитку зацикленої на собі техно-науки (autonomized technoscience) та демографічний вибух, наслідки чого ми відчуватимемо ще десь півстоліття. Намагання рахуватися з цими чинниками слід інтегрувати до політичного проекту, а той невідворотно має вийти за межі власне „екології”. І якщо (в цей момент) не існуватиме нового руху, і цей рух не відновлюватиме демократичний проект, „екологія” може дуже легко стати складником неофашистської ідеології. Оглядаючи глобальну екологічну катастрофу, наприклад, хтось може з готовністю пристати до думки про необхідність появи авторитарних режимів, які встановлюватимуть драконівські обмеження для упокорення апатичного або збудженого панікою населення. Відтак видається необхідним збагатити екологічними складниками радикально демократичний політичний проект. І ця необхідність, що полягає у перегляді сучасних цінностей та орієнтирів, закладена в основі такого проекту, має невід’ємно спиратися на критику образу „прогресивності” шляху, яким ми ніби зараз простуємо.
П.Е.: Чи є сучасні французькі екологічні рухи виразниками такого проекту?
К.К.: На мій погляд, політичний складник у лавах les Verts (Зелених) та Génération Écologie (Еко-генерації) виражається недостатньо та неадекватно (7). Люди в цих організаціях цілком не замислюються над проблемами антропологічних структур сучасного суспільства, його політичних та інституційних структур, того, чим має бути справжня демократія, до яких проблем призвів би процес її повторного відновлення (instauration) та функціонування і т.д. Ці рухи опікуються виключно питаннями довкілля, і майже повністю обходять увагою соціально-політичні проблеми. Це є зрозумілим з огляду на те, що вони прагнуть бути „ані Лівими, ані Правими”. Але таке „питання честі”, що веде до відсутності позиції по нагальних політичних проблемах сьогодення, є дуже вразливим для критики. Описана позиція може бути тенденцією перетворення таких рухів на лобістські групи. І навіть коли політичний складник „зелених” пробуджується у зв’язку із певними проблемами, все одно у вічі впадає його неадекватність. Така ситуація існує у Німеччині, де „зелені” повторно відновили норму ротації/ відкликання своїх депутатів. Ротація/ відкликання представників є ключовою ідеєю мого політичного бачення. Але у відриві від інших компонентів така дія позбавлена будь-якого сенсу. І саме це відбулося у Німеччині, де включені до цілого парламентської системи названі вище принципи втратили свій зміст. Бо ж участь у парламентській системі, серцевиною якої є виборність „представників” на п’ять років і залишення на їх розсуд всіх питань, аби не морочитися самим із їхнім вирішенням, є абсолютною протилежністю демократичному проектові.
П.Е.: Чи містить політичний складник, названого вами проекту, аналіз відношень Півночі та Півдня?
К.К.: Звісно. Це справжнє жахіття бачити, як вгодовані добродії спостерігають розпухлих від голоду сомалійців, а потім йдуть грати у футбол. Але разом з тим, якщо реалістично поглянути на речі, перед нами (зразок) короткочасного ставлення. Люди заплющують очі і дозволяють іншим людям голодувати. Але з погляду довготривалої перспективи вони не допустять такої ситуації, коли б помирали від голоду самі. Нелегальна імміграція зростає із зростанням демографічного кризи, і можна з впевненістю сказати, що ми ще не бачили ще її піка. Чіканос перетинають мексикано-американській кордон, практично не зустрічаючи перепон, і скоро це будуть не лише мексиканці. Сьогодні у випадку Європи мігранти проникають до неї крізь гібралтарську протоку. І це не марокканці, це люди усіх куточків Африки, з Ефіопії або Берегу Слонової Кістки, які витерпіли неймовірні страждання для того, аби дістатися до Танжеру та спромогтися заплатити контрабандистам. Але завтра цим перевалочним пунктом вже буде не Гібралтар. Ним стане приблизно 40000 км середземноморського узбережжя, яке Уїнстон Черчілль назвав „європейською Ахіллесовою п’ятою”. Вже сьогодні втікачі з Іраку перетинають Туреччину та таємно проникають до Греції. Потім, існує суцільний кордон країн колишнього Варшавського блоку. Чи хтось буде встановлювати нову Берлінську стіну у 3-4 тис. км для того, щоб зупинити потрапляння голодних східняків до багатих комор західної Європи? Ми знаємо наскільки великою є економічна та соціальна прірва між багатим Заходом та рештою світу. І вона не зменшується, а зростає. Єдиними „речами”, що експортує в культурному плані Захід до цих країн, є методи державних переворотів, зброя та телевізійні шоу, що виражають цілком недосяжні для зубожілого населення (Півдня) споживацькі моделі. Ця прірва не зможе не зростати, якщо Європа перетвориться на фортецю, в якій всім заправляє поліцейська Держава.
П.Е.: Яка ваша думка про працю Люка Фері („Новий екологічний лад”), де пояснюється, що французькі зелені є носіями загальної концепції світу, яка ставить під сумнів зв’язок людини і природи?
К.К.: Книга Люка Фері нападає не на того ворога, і тому відволікає читача від важливіших тем. В той час, коли будинок охоплений полум’ям, коли планета на межі катастрофи, Фері знаходить собі легку мішень в особі певних маргінальних ідеологів, що не є ані представницькими, ані загрозливими, але в той самий час він нічого не каже, або побіжно згадує у кількох словах справжні проблеми. Автор протиставляє „натуралістичній” ідеології дуже поверхову „гуманістичну” або „антропоцентричну” ідеологію. Людина є прив’язаною до чогось іншого, окрім себе самої; те, що вона не є виключно „природним створінням” не означає того, що вона ширяє небесному етері. Також немає сенсу нескінченно повторювати про обмеженість (finitude) людського створіння під час обговорення питань філософії знання та забувати про цю обмеженість, коли мова заходить про практичну філософію.
П.Е.: Хто з філософів є фундатором екології?
К.К.: Я не бачу жодного філософа, хто б підходив на цю роль. Звісно, серед англійських, німецьких та французьких романтиків існував „культ природи”. Але екологія не є таким „культом”. Вона є необхідністю самообмеження з боку людських істот (що, власне, є справжньою свободою) у відношенні із планетою, на якій через певну випадковість вони стали існувати і яку вони методично нищать. З іншого боку, у багатьох філософських концепціях можна віднайти цю зверхність, hubris, якщо користуватися поняттями давніх греків — надлишкову самовпевненість, яка саджає людину на трон „хазяїна та власника природи”; твердження кумедне через власну недолугість. Ми не владні навіть над тим, що робитимемо через кілька днів або тижнів. Та слідом за hubris завжди простує nemesis, покарання, і небезпека того, що саме так трапиться з нами, є вкрай вірогідною.
П.Е.: Чи може зараз принести користь відновлення поняття рівноваги та гармонії, що існувало в античній філософії?
К.К.: Принести користь може відновлення самої філософії як цілісної системи, адже ми зараз живемо в один з найменш філософських, якщо не сказати антифілософських, періодів в історії людства. Втім, світоглядні засади давніх греків не надто спирались на принципи рівноваги та гармонії. Радше вони виникали з усвідомлення невидимих меж наших дій, суттєвості нашої смертності та потреби в самообмеженні.
П.Е.: Чи можна розглядати зростання уваги до проблем довкілля як характерну рису повернення „релігійності” у вигляді віри у природу?
К.К.: Насамперед, я, незважаючи на те, що багато-хто висловлюється позитивно з цього приводу, не вірю в можливість відродження релігійності в західних країнах. Далі, екологія, сприйнята коректним чином (і з цього погляду перед нами загальний випадок) не робить з природи божества, ані, звісно, з людини також. Єдиний зв’язок, який вбачається мені, є дуже опосередкованим. Він полягає у принципі, що сприяв встановленню великого впливу релігії майже у всіх суспільствах. Зараз ми існуємо у першому з часів виникнення людства суспільстві, в якому релігія більше не посідає центральне місце в суспільному житті. Звідки ж взялась така величезна роль релігії? З того, що саме релігія нагадувала людині про те, що вона не є володарем світу, що існувало щось відмінне від нього, яке набуло тих чи інших персоніфікованих форм: релігія називала це табу, тотем, олімпійськими богами — або Мойрою, або Ієговою і т.д. Релігія демонструвала Безодню і одночасно маскувала її, наряджаючи в якусь личину: це — Бог, Бог є любов і т.д. І саме через це релігія надавала значення людському життю та смерті. Певним чином, вона проектувала на божественні сили, або монотеїстичного Бога, певні суто антропоморфні і антропоцентричні риси; названа проекція і була тим, що надавало сенсу людському існуванню. Безодня, до певної міри, ставала чимось знайомим, спорідненим з нами. У той саме час, втім, вона нагадувала людині про її обмеженість, вказувала на те, що Буття є нескінченним та непідвладним. Сьогодні екологія, інтегрована в політичний проект автономії, має вказати людині на її обмеженість, а також нагадати про те, що Буття не несе смисл, що саме ми є тими, хто на свій страх та ризик створює смисли (зокрема і в формі релігійних вірувань…). Отож, з одного боку, ми бачимо близькість, з іншого — неподоланну протилежність.
П.Е.: Отже, захистити людину ви прагнете більше , ніж захистити природу?
К.К.: Захистити людину від себе самої — це є справжнім питанням. Головною загрозою для людини є вона сама. Жодний з природних катаклізмів не є рівноцінним різанині та голокостам, вчиненими людиною над подібними собі. Сьогодні, як ніколи раніше, людина є головним ворогом людини, і не лише тому, що продовжує присвячувати себе нищенню свого виду, але тому, що продовжує пиляти гілку, на якій сидить: довкілля. Розуміння цього факту і слід пробудити у свідомості в часи, коли релігія через достатньо підстав вже не спроможна відігравати свою роль. Суть полягає в тому, аби нагадати людині, що вона обмежена не лише в індивідуальному, але й в соціальному плані. Не лише про те, що кожен з нас є суб’єктом права або може померти будь-якої хвилини, але й про те, що ми всі разом не можемо робити все, що нам заманеться, ми зобов’язані обмежувати самих себе. Автономія — справжня свобода — є необхідним самообмеженням не лише стосовно правил нашої внутрішньосоціальної поведінки, але й правил, на основі яких ми створюємо власні взаємовідношення з довкіллям.
П.Е.: Наскільки оптимістично ви ставитесь до пробудження у людей усвідомлення власної обмеженості?
К.К.: В людях існує творча сила, потенціал змінювати те, що за природою або за визначенням є не детермінованим або не прогнозованим. Але сама по собі вона не є ані позитивною, ані негативною, тож говорити про неї у термінах оптимізму або песимізму є досить легковажним. Людина як творча сила є незмінною і коли будує Партенон або Собор Паризької Божої Матері, і коли натягає колючий дріт навколо Аушвіца або Гулага. Дискусія щодо цінності того, що вона побудувала виникають потім (і очевидним є її важливість). Натепер існує болюча постановка питання, в якому сучасне суспільство уявляється як таке, що неспинно сповзає у все більш беззмістовне повторювання та копіювання. Потім, припускаючи, що така повторюваність може відкрити шлях відродженню (сили) історичної творчості, виникає питання щодо її природи та цінностей. Ми не можемо ані ігнорувати таку постановку питання, ані змовчувати його існування, ані завчасно давати на нього відповідь. Адже, ми маємо справу з історією.
http://livasprava.in.ua