Африк Димон (племінник співака Африк Симона)

Автентична частина майбутнього роману «Щоденник невдахи»

Ух, френди, ви не повірете, але останні п’ять днів я приходив додому і починав вечір з перегортання всієї моєї хати. Це я шукав свої записки минулорічної давнини про поїздку у місто Бейра (Beira aбo Beira). Там відбулося стільки всілякого цікавого, що було дуже жаль втратити їх, а у пам’яті все ж не залишається, і ось, учора ввечері, ґура, я знайшов свій чорновик із дорогоцінними записками. Отож читайте і кажіт вашу опінію, особливо це стосується всіх тотих нафайних френдів (тебе також, пане Ідлер), які ніц не зманіфестували про «Щоденник мандрівника».

У Бейру, ми (я і мій начальник – росіянин), літали по справах, яких саме, тоте не важливе, працював я тоді на одну російську компанію, що оперувала на теренах Мозамбіку (Moçambique).

Літак, що належить Мозамбікським Авіяліниям (LAM_- Linhas Aéreas de Moçambique) запізнився на 10 хвилин, що взагалі то не багато. У Бейрі нас зустріли партнери – еспанці та відвезли у ґотель «Тіволі» - 84 доляри на добу, маленька кімнатка, 2,3 х 3 метри, з душем, супутниковим ТБ (не більше 10 каналів) та кондиціонером.
Швидко скинули речі і поїхали дивитись гру Італія – Франція (тобто фінал ЧЕ з копаного м’яча), тому багато розмов точилося навколо України, Росії, Портуґалії, Еспанії, Галичини (української та еспанської - Galicia). Як відомо, Італія виграла, тому італійці, які мешкають у Бейрі, після гри троха їздили вулицями міста та натискали на кляксони своїх авто.
У багатій хаті нашого партнера – лише один негаразд: меленькі краби забігають з пляжу у двір, плюхаються у басейн і тонуть, або ховаються у маленькому підвальчику, де стоїть насос до басейна.
У тотий вечір на трьох ми випили дві пляшки дуже доброго еспанського виноградного самогону (самогон більш темного кольору смаком нагадував коньяк).
Повернулися у ґотель близько 1.30 ночі, начальник до мене:
- Ну, Дімон, бля, треба мулаток. Якщо вже ми відпочиваємо – то треба починати прямо зараз!
Що робити, я спустився до нічного портьє і попросив зорганізувати мулатку. Той пообіцяв допомогти, але чесно попередив що мулаток може не бути, тому пришле негритянку. Я погодився на негртиянку…
По дорозі назад згадав, що начальник ще просив віскі, тому почав тикати ріжні кнопочки, у результаті застряг у ліфті. Але через якийсь час зумів відкрити двері і вілиз із ліфту між поверхами (такого робити не треба, бо може бути небезпечно).
Незабаром прийшла маленька тендітна кобіта (не мулатка), яку звали Ліна (чи Лія) і низьким «сексуальним» голосом сказала, що я є файний. Я відповів, що я це і сам знаю, але хай вона повторить теж саме начальнику, бо я її викликав не для себе.
2.15 спати просто неможливо! За стіною якісь стуки – грюки, з коридору, з-під дверей світить світло. Прийшлося щілину під дверима закрити одіялом, стало значно темніше. З начальникової кімнати чутні якісь шеленючи удари. Боже, невже він тоту кобіту вбиває? Виявляється що ні, це у мене у туалеті шумить водогон, перекрив воду, стало значно тихіше.
2.30 значить теперка можна спати! Засинаю…
6.45 дзвінок від нічного портьє. Треба сплатити 16 долярів за кобіту.
Десь у дев’ятій ми снідаємо, начальник розказує, як йому не сподобалася кобіта і як він її виганяв, а вона на хотіла йти геть…
Їдемо на базу до наших партнерів, дивимось на склади (там лежать запчастини на 1 мільйон долярів), майстерні, тощо. Будинок центрального офісу наших партнерів у колоніяльні часи спочатку був офісом залізниці, потім там був розташований штаб портуґальських збройних сил. У підвалі, зберігалися труни загиблих вояків, перед відправкою їх додому. Звичайно ж, коли еспанці отримали тотий будинок – він нагадував руїну. Вони відремонтували його, відремонтували навколишню бруківку, тощо, за це отрмали штраф від Муніціпалітета Бейри. Виявляєтья, що бруківку вони відремонтували не спитавши на то дозволу, тому мусили заплатити штраф…
Неподалік від тотого будинку, бачу ресторан – варєте «Мулан Руж», у формі млина і тільки тоді розумію, що означає це французська назва, «Червоний млин». Знову таки, у колоніяльні часи, у «Червоному млині» збиралися солідні люди: капітани та старші морські офіцери, лоцмани, мій тесть, на той час офіцер – парашутист, ходив туди бити писка морякам, піхоті та туристам з Родезії (Rhodesia), зараз Зімбабве. Сьогодні там збирається різна шелупонь, серйозні люди туди не ходять.

Ще мій тесть та його хлопці любили ходити на пляж Бейри. Адже тесть прожив близько семи років свого життя дуже дивним способом: він належив до анти – террористичного підрозділу портуґальського війська. Їх закидали маленькими гелікоптерами глибоко у ліс, у продовж двох тижнів вони виконували різні спеціяльні завдання, використовували проти партизан брутальні техніки, потім два тижні відпочивали у Бейрі. А на пляжі у Бейрі було повно туристів з Родезії (більше з тої, яка зараз є Зімбабве), адже у них вдома немає моря. Кобіти загоряли, а їх чоловіки наквасившись пивом лежали на пісочку. Ну, а підлеглі тестя залицялися до тотих панянок, по доброму звичайно ж, але когось це могло образити. Коли ж родезійські чоловіки намагалися захистити своїх кобіт, їм били писки, хтось викликав військову поліцію, парашутисти починали бити поліцію, тоді викликали поліцію із собаками, справа закінчувалася шаленим гармидером. Для людей, які впродовж двох тижнів ризикували своїм життям щохвилини, то було своєрідне зняття стресу. Пили вони також дуже багато. Тесть випивав у той час пляшку віскі за вечір. Увага, я зовсім не бажаю співати оду колоніяльному війську (адже їхні зачистки були не набагато кращими за російські у Чечні), але вони воювали проти насуваючогося російського комунізму, як вміли, як розуміли їхні начальники, і як вони самі могли, за це я їх і поважаю (докладно про військові операції розкажу якось іншим разом, адже є деякі речі, які я не можу поширювати навіть і зараз, адже ті, хто мені про то розказав є живі і знаходяться у Мозамбіку).

Ми обідаємо у одному з найкращих ресторанів Бейри, потім нас відвозять у обмінний пункт – поміняти гроші. Ми відпускаємо машину, до нашого ґотелю йти зовсім близько, може якихось п’ять хвилин. Але заходячи до обмінника, я потилецею помічаю якогось явно бандитського хлопа, що заходить y обмінний пункт одразу ж за нами. Але заспокоюю себе тим, що може він десь когось пограбував, теперка прийшов поміняти пограбовану валюту на метикали. Ми поміняли гроші, виходимо з обмінника, хлоп виходить одразу ж за нами. Через п’ять метрів після обмінника нам треба повернути за ріг, біля дверей стоїть охоронець з гвинтівкою типу «щот – ґан», яку портуґальці називають «пунєта», тобто «задрочка», бо коли перезаряджаєш гвинтівку, мусиш робити характерний рух рукою. Але охоронець ні на що не дивиться, тобто він уважно дивиться, але лише на жіночку, з якою про щось патякає (так такі придурки і гинуть, навіть не встигають зрозуміти що трапилося і звідки). А з-за рогу на нас вже суне інший хлоп, з явно бандитським писком, ще метр чи два і на нас нападуть з обох боків, скоріше всього у них будуть ножі… Тут я зупиняюсь і чомусь не своїм голосом кажу начальнику:
- Стаять! Назад, в обмєннік, бистро!!!
Той нічого не розуміє, - «а, что, чєво», але треба віддати йому належне, слухається мене і ми повертаємось у обмінник. Пройшла якась хвилина – хвилина тридцять. Відповідно що бандити зникли, вони навіть не тікали, пішли собі спокійно. Пояснюю начальнику, що мусило відбутися тільки що. Він з недовірою питає хто ж це був, я описую поцанів, начальник знову таки каже з певною недовірою:
- Отот пацан? Срєді бєла дня?
Пояснюю, що у поцана міг бути ніж, а то й «макарóв», начальник дякує мені, адже виявляється, він мав із собою всі наші гроші, мабуть тисячі дві долярів.
Після тотого, з обмінникa ми вже не ногою, викликаємо машину партнера, він довго вибачається, каже що не повинен був нас залишати самих, Бейра небезпечне місто для туристів. Злодії Бейри мають безліч різних хитрих прийомів, але один з них, називається «на базарі». Людина ходить базаром, щось приміряє, щось купує, поруч ходить наводчик, який червоним фломастером чи ручкою ставить маленьку крапочку на плечі майбутної жертви. Коли та виходить з базару, її атакує група злодіїв. Для чого крапочка? Це для того, аби злодії не гаяли час на «несолідних» клієнтів.

Машина залишає нас у ґотелі, де ми знімаємо стресс добрим портуґальським портвейном «Vinho do Porto», я розказую начальнику про Африку, а він мені про різні заморські країни де він працював до Мозамбіку.
Незабаром йдемо спати, бо у вечері знову зустрічаємось з партнером, треба буде знову пити, їсти і говорити (мені треба буде говорити вдвічі більше, бо я перекладаю).
Вночі біля ґотелю зустрічаємо групу портуґальських військових літунів (серед них одна жінка), які дають у Бейрі курс для мозамбікського військового літунства. Їх ґід – старий портуґалець, хазяїн ґотелю «Ембайшадор», я познайомився з ним у далекому 1994, але зараз ледь впізнаю. Потім мені пояснюють, що чоловік вмирає від раку…
До одинадцятої ночі ми розмовляємо про самі різні речі, я розповідаю про Дивізію Галичина, про українську еміграцію у Бразилію, Канаду та Европу, п’ємо домашнє вино, чим більше його п’ю, тим краще говорю по еспанськи…
Бар нашого ґотелю не має жодного «енергетика», взагалі то я живу п’ючи «Ред Бул», але зараз приходиться пити «Порту». Ну, самі подумайте, якщо 50 грамів «Порту» коштують 2 доляри, а 250 мл. пляшечка води – півтора, то хто той вар’ят, що буде пити воду!
00.00 CNN передає, що загинув Шаміль Басаєв. Хай Аллах дасть йому добрий зірат! Нєкий Іван Сафранчук, з Російского Центра Стратєгічєскіх Ісслєдованій пояснює глядачам CNN, що «Басаєв для Росії – це теж саме що Осама Б.Л. для ЗСА».
Тим часом, дізнаюся багато цікавого про галицько – галицьку спорідненість між Галичиною в Україні та в Еспанії. Наприклад, еспанський керівник Франсішко Франко (Francisco Franco) виявляється був галичанин (я одразу ж згадую Івана Франка), але Галичину Фр. Франко не любив, так само, як і морську фльоту Еспанії (коли був малий, його не прийняли у морську школу). По еспанськи buque буде корабель (існує слово navio, але існує також «бук». В Україні бук – це дерево, кораблі раніше робилися з дерева, звідтам і Буковина (країна буків), тощо. До того ж, еспанські галичани часто бувають високими та більш світлими (бувають світлі брюнети, з блакитними чи світло зеленими чи світло коричневими очима), тоді коли середній еспанець низенький, очі чорні, волоссячко має кучерявеньке та дуже темне, тощо. Чи візьмемо Бразілію (Лантхільдо, агов!), там на півдні країни (у провінціях Santa Catarina, Paraná, Mato Grosso do Sul, де сконцентрована европейська та українська еміграція Imigração ucraniana), біляву людину, блондинку / блондина називають «галеґу». Я спочатку думав, що то еспанський «галеґу», тобто галичанин, а тепер схильний думати, що так називають українців, адже коли вони почали приїжати до Бразилії на початку 1890 рр., то далеко не всі мали чітку національну самосвідомість. Дехто записувався рутенами, хтось поляками, хтось русинами, хтось австрійцями, ну, а самі свідомі звичайно ж українцями (начиталися певне Франка і Шевченка)!

Багато чого ще сталося з нами у тоту поїздку, тому про інше розкажу телеграфним способом:

1. За тиждень до нашого приїзду місцева газета у Бейрі вийшла із таким заголовком «Людина – несправжній літун обманювала місцевих жителів». Виявляється, що якийсь вар’ят заявив, що вміє літати, зібрав з людей за це грощі, потім підстрибнув, як півень … і був побитий населенням за оману.
2. У одного з наших знайомих, який промисловим способом ловив акул, місцеві митники тиждень відмовлялися приймати товар, бо він відрізав у тотих акул голови, залишав на пароплаві лише тулуби. Африканці є дуже забобонні, вони на смерть бояться рибу без голови (кажуть: ага, а може то зовсім і не риба), до того ж попереднього начальника митниці зняли з посади за якісь махінації з безголовою рибою. (Моя теща, у роки мозамбікського голоду, 1983 – 1986, постійно і біль – менш вільно купляла у магазинах рибу без голови совіцького виробництва, бо африканці таке просто не купляли, тому на тоту рибу не було інших бажаючих).
3. Одного разу слуга нашого партнера прибіг з пляжу дуже нажаханий з криками: «Хазяїне, хазяїне, на пляж виповзло чудовисько, жахливий собака без лап»! Виявилося що то був простий собі морський лев…
4. І вже у Мапуту, африканські рибалки вірять у те, що на острові Іняка, (Inhaca) живуть пташки, які можуть вкрасти все що завгодно, навіть людську голову. Красива така легенда, мені навіть трохи жаль її демістифікувати… Але насправді, на тотому острові живе велика кількість Індійських ворон (Jungle Crow), це дуже небезпечні птахи, які знищують гнезда інших птахів, тощо. На острові їх навіть дозволяється стріляти без обмежень. Такі ворони крадуть все що блищить: ключі, обручки, залізні гроші, тощо. Скоріше за все, африканці почули від якогось білого дядька історію про те, що тоті ворони крадуть все що бачать та й добрeхали іншу частину, що мовляв крадуть все що бачать, навіть можуть поцупити голову. А можливо, якийсь портуґалець задля сміху спеціяльно сказав, що тоті ворони небезпечні, «дивись мовляв, хлопче, будеш погано поводитись, вони твою голову вкрадуть». Так і народжуються легенди…

П.С. A, згадав, якось у інтерв’ю з Андрієм Середою з “Кому Вниз”, я прочитав інформацію про те, що татко сучасного макіяжу – Max_Factor, є українець Максим Факторчук. Перевернув всю Вікіпедію, але знайшов лише інформацію про те, що його звали Max_Faktorowicz і був він польський жид. Якщо хтось має більш докладну інформацію про українськість Максима Факторчука, прошу поділитися.

Надруковано:
afric-dymon.livejournal.com/67316.html

Цей запис опубліковано 29 травня 2007 р. 10:11:40 і розміщено в наступні рубрики Проза опору . Ви можете відслідковувати коментарі за допомогою RSS 2.0 стрічки. Ви можете залишити коментар , або відслідковувати з Вашого сайту.