Польський етнорелігійний рух: язичництво і неоязичництво в сучасній Польщі за матеріалами видань польських нових Правих
Вогнедар Шапошник
Відсутність релігійних упереджень, плюраверсальність, оновлення культурної спадщини, екологічні мотиви і багато інших роблять привабливими відродження етнічних релігій. Втім, якщо адепти семітських традицій з позицій вдалого бізнесмена ділять патріархати і приходи, їхні дохристиянські візаві постійно белькочуть про жидів, юдео-християнство і занепад раси, так, ніби пашталакання всує надастсься до відновлення оточуючого середовища та мікроклімату душі.
В нас ще не палять церкви, очевидно, чекають на мечеті. Але і капищ по країні не видно.
Власне кажучи, суть відродження не в тому. Крім вказаних вище, це і соціальна складова язичницької традиції, втілена до органічних колективних дій, близьких серцеві справжнього комуніста.
І, як казав свого часу лідер лівого крила французських нових правих Ален де Бенуа: «бути язичником, не значить стрибати довкола ідола. Це, перш за все, перманентний інтерес до індоєвропейської релігійної традиції» (перефраз). Котрий, доповнимо, погоджений нашим походженням і, як показує час, адекватний, на тлі власних екзистенцій. І соціальних викликів також.
***
У дружній сьогодні до нас країні Польщі, як і в Україні, настає Доба національного відродження, з яким знайомила стаття Сташка із Вроцлава “Відродження Польської рідної віри”. Наші читачі просять надіслати їм польські часописи для ознайомлення з язичницьким рухом у сусідній країні. На жаль, редакція не має польських видань для розповсюдження. Тому сьогодні ми можемо подати на сторінках нашого часопису лише їх короткий огляд. Чим живуть нині польські язичники і неоязичники, які проблеми їх хвилюють та які особливості виникли у процесі їхнього національного відродження, — про це — розповідь Вогнедара Шапошника.
Конфесія польських язичників “Об’єднання Рідної Віри” постала як справжня релігійна язичницька організація, спадкоємиця природньої польської віри (далі ми будемо називати її традиційно-язичницькою), її мета — відроджувати польську рідну дохристиянську віру, повертати своєму народу втрачені рідні духовні цінності та чесноти. Свідченням цього є видання Об’єднання — часопис “Лєхія Страґона”. Його основний напрямок — релігійно-історичний та науково-пізнавальний. Хоча питанням язичницької віри тут приділяється менше уваги, ніж, скажімо, питанням історії та науковим дослідженням. Це може пояснюватись тим, що католицтво в Польщі дуже добре “попрацювало”, щоби викорінити і випалити якомога більше язичницького, польського, слов’янського. Північно-західні слов’янські племена були навернені в чужовір’я пізніше, ніж це сталося у нас, але руйнування національних традицій у них було ще жорстокішим, ніж в Україні-Русі.
З кількох чисел часопису “Лєхія Страґона”, які має наша редакція, нам відомо, що польські рідновіри пам’ятають, як німецькі й данські “крижаки” (хрестоносці) постійно здійснювали “круцята” (хрестові походи) проти Балтійських слов’ян-язичників — предків поляків. Слов’яни чинили впертий, героїчний опір, боронячи свій рідний край і відкидаючи християнські навали одна за одною, доки вистачало сили і було кому боротися. Але один із таких християнських походів закінчився для них трагічно: у 1168 році впала одна із останніх балтослов’янських язичницьких твердинь — Святиня Аркона, яка залишалась на острові Руян (нині — о. Рюґен. Німеччина) і була довгий час неприступною для ворогів. Ця Святиня, відома всьому слов’янському світу, як Храм Бога Свантевита (Світовида), була пограбована і спалена християнами. Гадаю, звірства, які чинили при тому ці “рятівники гроба господня” над слов’янами-язичниками, не варто описувати. Усе це яскраво змальовано у відомому історичному фільмі “Александр Невский”, де чітко проведені паралелі між германсько-християнськими фашистами того часу і німецькими фашистами XX ст, які відрізняються від попередніх лише досконалішими засобами знищення. Тому в одній із статей часопису, присвяченій Арконі, ми знаходимо такі рядки: “Сумуємо з того, що Аркона у пазурі німців потрапила, що не може вона тішитись на землі отчій, що на теренах одвічного нашого ворога забуте місто-фортеця лежить. Землі прабатьків наших, на які тисячу літ тому жадібні очі німецькі позирали, калічаться нині пазурями чорного орла, котрий приніс із собою хрест — знак хаосу та війни. Ми пам’ятаємо!”
У часописі подаються також деякі легенди, відомі ще з язичницьких часів, описи окремих польських язичницьких свят та вшанувань священних дерев. Значна увага на сторінках часопису приділена філософським ідеям основоположників відродження Польської рідної віри — Яна Стахнюка та Броніслава Трентовського.
Так Ян Стахнюк у своїй книзі “Слов’янський міф” (розділ “Проблиск життя, що пробуджується”, надрукований у часописі) стверджує, що “Польща, як і вся Слов’янщина, вже тисячу літ не живе власним життям… І лише зараз стало зрозуміло, що Польща і польське — це не християнські ідеали… Пора вже пробудитися від тисячолітнього жахливого сну і позбутися підсунутих духовних вартостей юдо-християнського походження замість знищених своїх”.
Крім традиційно-язичницької конфесії, в Польщі існують і неоязичникі рухи (від грецьк. нео — новий). З тих польських видань, що мають переважно неоязичницький характер, нашій редакції відомі такі, як часопис (”Зелені Бригади”), журнал (”Одала”) та метаполітичний квартальник (”Триґлав”). Хоча подібних видань набагато більше.
Так часопис “Зелені Бригади” (редактор - Анджей Жвава) називають “часописом екологів”, - це всепольський, формуючий громадську думку, двотижневик, присвячений проблемам охорони навколишнього природного середовища та здорового способу життя.
Вельми цікавий і неоязичницький журнал “Одала” (гол. ред. - Матеуш Піскорський). Ім’я журналу пов’язане з назвою руни (”одала” означає літеру “о”), яка символізує родинність і сім’ю та сприяє об’єднанню і зближенню людей одної крові. Як видання польських нових Правих, на своїх сторінках “Одала” висвітлює: питання спротиву глобалізації, яка сьогодні особливо швидко поширюється в усіх ланках польського життя; проблеми національного виживання поляків і протидії їхньому знепольщенню; загрозливого напливу еміґрантів-чужинців із Західної Європи та ін. Значна увага приділена працям теоретика язичницького імперіалізму - італійця, барона Юліуса Еволи, а також статтям польських авторів, які вивчають його праці.
Однак, помилковими, на мій погляд, є намагання журналу побачити якусь користь у співпраці з російськими новими Правими. Так, зокрема, в 5 випуску “Одали”, присвяченому з’їзду Світового Конгресу етнічних релігій, головний редактор стверджує: “Ми всі згодні, що сьогодні в поляків немає іншої альтернативи, крім організації слов’янського фронту за участю Росії. Ми дуже серйозно ставимось до цієї ідеї. […] Я витратив кілька місяців [! - В.Ш.] на те, щоб переконати впливових польських націоналістів у необхідності діяти саме в даному напрямку, і я сподіваюсь, що ви [москалі — В.Ш.] зможете зробити те ж саме в Росії”.
Звичайно ж, “старший брат” дуже зрадів таким словам необачного поляка і тут же “розкрутив” власні коментарі в своєму “журнале правой пєрспєктіви” “Наследие предков” (№8, 2000). Хотілося б застерегти всіх слов’ян, що москалі ніколи не відмовляться ні від своїх імперсько-великодержавних намірів, ні від свого “третьоримського” месіянства — за будь-якої влади, при будь-якому кольорі прапора, будь вони комуністами, демократами, християнами, мусульманами чи неоязичниками. Це яскраво простежується і в їхній новоправій пресі.
А якщо вже й згадувати давню польську легенду про трьох братів Лєха, Чеха і Руса, від яких пішли лєхічі-поляки, чехи і руси, то під русами звичайно ж треба розуміти корінний етнос України-Русі, який сьогодні зветься українцями, а не суміш угрів, фінів, монголо-татар та небагатьох вихідців (всього близько 20%) із Київської Русі, що потім стали називати себе “русскімі”. Тож хочеться застерегти і польських нових Правих, що російські “праві” в інших державах, як правило, стають “лівими”! Українці це добре знають зі свого сумного досвіду, тому нам важко повірити в “добрі наміри” московитів, тим більше, якщо вони й досі вважають себе не більше, ні менше, як рятівниками всього слов’янства й арійства.
З журналом “Одала” тісно співпрацює неоязичницький пресовий орган Товариства традиції і культури “Ніклот” — метаполітичний квартальник “Триґлав” (м. Варшава), головою і редактором яких є історик, публіцист і громадський діяч Томаш Барнім Щепанський. Політичні погляди Т. Щепанського нам імпонують, оскільки вони дещо відмінні від поглядів М.Піскорського. І ця невеличка, на перший погляд, відмінність полягає передо всім у тому, що пан Томаш виступає за згуртованість слов’янських країн у протистоянні не тільки Заходу, але й Сходу (до якого належить і російський імперіалізм).
Перше, що впадає в око, це — гасло на титульній сторінці “Триґлава”: “Слава Польщі! — Слава Богатирям!”, що так перегукується з нашим: “Слава Україні! Героям Слава!”. Квартальник вирізняється чіткою структурованістю рубрик. Одні з них є постійними, наприклад: “Політика”, “Документи”, “Ідеї”, інші — такі, як “Рецензії”, “Культура”, “Публіцистика”, “Різне” є змінними. Часопис виступає за збереження польської самобутності, закликає до протидії глобалізаційним процесам у Польщі, онімеченню поляків, яке загрожує Західній Польщі та ін.
Так в одному з чисел квартальника, в ряді таких статей, як “Нові німці в Опольській Сілезії” Р. Сурмача та “Вибір німецького громадянства у Польщі — проблеми марґінальні чи загроза” Б. Ґротта, приділено увагу онімеченим полякам, які проживають в Опольській Сілезії (від сл. Ополе — назва міста на південному заході Польщі), що межує з Німеччиною. Етнічне становище в цій місцевості дійсно може стати загрозливим як для територіальної цілісності Польщі, так і для самої її незалежності, оскільки мешканці цього краю дедалі частіше заявляють про свою належність до німців і Німеччини, нехтують польськими звичаями, зневажають польські традиції, надаючи перевагу всьому німецькому, часом навіть спілкуючись німецькою мовою, хоча за етнічним походженням вони — поляки. Справді, економіка Німеччини є стабільнішою, ніж економіка Польщі, а отже і рівень життя там вищий. Тому ці поляки й прагнуть стати “синами отечества чужого”, і якщо вони, заявляючи про свій вибір німецького громадянства, призведуть, не дай, Боже, до відділення Опольської Сілезії від Польщі на користь Німеччини, то сильний вплив (а він уже зараз зростає) Німеччини на польську політику буде гарантований вже найближчим часом, що, в свою чергу, може призвести до поступового узалежнення Польщі від Німеччини. Таке становище є загрозливим ще й тому, що воно має схильність до поширення на польські землі вздовж усього західного кордону з Німеччиною! До речі, такі руйнівні процеси існують і в Україні. Це і карпаторусинський сепаратизм на користь Словаччини, і утворення республіки Крим, здійснене москальською п’ятою колоною, і тяжіння до Росії різних зайд, що проживають на сході та півдні України, та їхнє прагнення до отримання подвійного, українсько-російського громадянства і т.п.
Рубрика “Ідеї” звертається до ідей польського філософа та основоположника відродження Польської язичницької духовності Яна Стахнюка у статті Міхала Раджіковського “У пошуках загубленого людства. Сутність послання Яна Стахнюка”, в якій осмислюються філософські праці відомого польського націоналіста з точки зору нашого сучасника.
Взагалі, якщо проаналізувати весь неоязичницький рух у нинішній Польщі, то найвиразніше в ньому окреслються такі (спільні для всіх неоязичницьких і частково відмінні від традиційно-язичницьких) риси, як націоналізм, відсутність язичницької релігійності, своєрідний неоязичницький атеїзм, наївний екологізм та антихристиянскість.
Так, польський неоязичницький націоналізм трохи відрізняється від нашого. Ми, наприклад, лише прагнемо до побудови української України, тобто, держави національної, а в поляків національна держава вже є. Тому націоналізм польських неоязичників не стільки суто польський, а, швидше, польсько-слов’янський (на відміну від польсько-католицького). Це намагання бачити всіх слов’ян не тільки, як окремі народи, але і як цілу слов’янську расу, а всю Слов’янщину—як цілісний механізм. Така середньоєвропейська структура — згуртована, міцна, потужна та економічно самодостатня, на думку польських неоязичників, стала б політично та економічно незалежною ні від Заходу, ні від Сходу. А народи, що входили б у цю спільноту, були б спроможні до спільної протидії західноєвропейським та американським глобалістам. Тому нерідко серед гасел польських неоязичників можна зустріти: “Слава слов’янам!”.
Тут уважний читач може заперечити: “Та це ж звичайнісінький панславізм!” Тільки не поспішайте з висновками, панове! Нагадаю, що панславізм виник у Російській імперії наприкінці XVIII ст. як суто москальське явище і в середині XIX — на початку XX ст. сформувався лише як націоналістична ідеологія москальської верхівки. Змістом цієї ідеології була теорія про особливу роль Росії в історії слов’ян і необхідність їхнього державного об’єднання під зверхністю тієї ж Росії. Цю естафету, в пошуках нової постсовєцької великодержавної ідеології, нині перехоплюють і сучасні москальські Праві. Але будьмо обачнішими! Незабуваймо, що москалі до чисто етнічного слов’янства мають відношення досить віддалене (про це, до речі, вже говорилося вище). Тож перетягування росіянами на себе ковдри слов’янськості є нічим іншим, як компенсацією за комплекс їхньої національної неповноцінності. Тому сьогодні такі поляки, як пан Томаш, вже сміливо і впевнено починають бачити майбутню слов’янську згуртованість не тільки без Росії, а й напротивагу Росії, тобто, в чистому і благороднішому вигляді, де координаційним органом може стати, наприклад, Слов’янська Рада або Віче.
Відсутність язичницької релігійності є типовим явищем у польському неоязичницькому русі, оскільки його представники не дуже переймаються пошуками богознавчих джерел у своїй минувшині та не вважають основним завданням відроджувати справжні, язичницькі свята, обряди, звичаї, проводити язичницькі богослужіння тощо. Їх тут більше приваблює романтизм героїчного минулого свого народу та політичний бік цієї справи. Такий стан речей пояснюється також і відсутністю достатньої інформації з польського язичницького богознавства та обрядовості. Прикладом співпраці польських і українських язичників є переклад польською мовою відомої книжки Галини Лозко “Українське язичництво”, що здійснив польський письменник, філософ і культурний діяч Антоні Вацик, та видання її у Польщі Зджіславом Словінським. Це було зроблене з метою поповнення відомостей з язичницької віри, яких у Польщі нині бракує через дуже жорстоку боротьбу католицтва з польським язичництвом, і які, однак, краще збереглися в Україні завдяки православно-язичницькому двовір’ю.
Насправді повертаються до рідної язичницької ре¬лігії в Польщі, поки що, лише польські язичники традиційної конфесії “Zrzeszenie Rodzimej Wiary”. Хочеться сподіватися, що вони в скорому часі вироблять і свій язичницький Символ Віри, і Заповіді Рідної Віри, і налагодять систематичні богослужіння, і, можливо, перекладуть на польську язичницьке Святе Письмо — Велесову Книгу — тобто, зроблять те, що, власне, називається розвитком язичницької теології.
Відсутність у польських неоязичників язичницької релігійності та їхнє прагнення стати на захист польського природного середовища породили таке явище, яке можна було б назвати наївним екологізмом. Справді, як можна намагатися оберігати природу, не маючи ні відповідної язичницької ідеології, ні природного язичницького світогляду, ні того ж таки язичницького мислення, які забезпечувала нашим Предкам їхня язичницька віра? Адже всі спроби щось змінити у ставлені сучасних людей до природного середовища (у нас — Партією зелених України, у поляків — “Зеленими бригадами” чи, навіть, такою відомою міжнародною організацією, як “Green Peace”), не дали відчутного результату. А все через те, що т ут потрібна цілісна система язичницького природного виховання, яка би всотувалась у плоть і кров кожної дитини з молоком матері. А це, в свою чергу, зумовлювало б і язичницький світогляд, і мислення, і, найголовніше, язичницьку ментальність, без яких всілякі виступи на захист природи залишаться справді наївним екологізмом, тобто, діяльністю, позбавленою головного — Бога і Душі в Природі.
Неоязичницький атеїзм. Коли переглядаєш польські неоязичницькі видання, то помічаєш не тільки відсутність статей, присвячених Польській рідній вірі, але й мимоволі задаєш собі питання: а в що ж тоді вірять польські неоязичники? Виявляється, серед них одностайності тут немає: одні стверджують, що всяка релігія — то лише опіум для мас(!); інші, хоч і силуються удавати, що вони в щось вірять, комусь поклоняються, але не розуміють ні сутності поклоніння, ні його магічного змісту, що видається, швидше, як забава, вирвана із контексту давніх магічних обрядів і вірувань. А може — і як данина сучасній моді європейського ренесансу.
Проте серед розглянутих особливостей польського неоязичницького руху, на мою думку, найвиразнішою є неоязичницька антихристиянськість. Вона присутня як у польських неоязичників, так і в язичників-традиціоналістів. І це зрозуміло. Адже саме християнство завдало найстрашнішого удару польській духовності та національній самобутній культурі. І не тільки їм. Воно нещадно нищило душі всіх слов’янських народів. Тому в Польщі, як і в Україні, сьогодні дедалі більше національно свідомих слов’ян починає це розуміти і проводити роз’яснювальну роботу серед своїх співвітчизників, викриваючи всю підступність юдохристиянської ідеології, весь її відверто жидівський пафос, просякнутий ненавистю до всього людства. Про це ми знаходимо в неоязичницьких часописах, у статтях, які засуджують: спалювання католиками чарівниць, волхвів, знахарів; різні хрестові походи проти слов’янських язичників та насильницьке навернення їх у християнство. Так, саме завдяки подібним викриттям і можна вивести людину з того чужинського духовного дурману, щоб потім вже подати їй своє, справжнє, рідне і святе. І саме таке завдання виконує і наш часопис “Сварог”, поки що, єдиний в Україні.
Це далеко не повний огляд видань польських нових Правих. Він був би набагато докладнішим, якби наша редакція отримувала польські видання постійно. Хочеться сподіватись, що найближчим часом наші дружні стосунки з польськими колегами стануть ще тіснішими і ми будемо інформувати один одного про стан відродження Рідної Віри в наших країнах.
джерело: скан, журнал «Сварог»