Мета цієї низки нарисів про інше Християнство показати як поступово втрачалася Блага Вість Ісуса Христа і як ті, хто її втратив, переслідували тих, хто жив згідно неї, а також донести до сучасного читача маловідомі подробиці вчень езотеричного Християнства.

В самому християнстві існує дві потужні течії: догматичне (щоденне, екзотеричне, профанне) і містичне (сакральне, езотеричне). Догматичне християнство намагається перемогти містичне. Протистояння між ними триває з часу перших Соборів.

Заснування апостольської церкви в Римі Петром і Павлом мало на меті вихід християнства з общинної віри, віри учнів та послідовників Христа у світ, що спричинило втрату істинного значення Ісусового вчення і догматизацію його таїнств; дотримання церковних ритуалів, обрядів стає важливішим, ніж сам Ісус Христос.

Такий процес профанації супроводжує будь-яке вчення, котре стає поступово доступним усім, така доля усіх таємних знань, які стають екзотеричними, бо у всі часи існують софісти, фарисеї та простаки. Але, що найбільш вражає, так це їхня агресивність та нетерпимість до іншої точки зору, яку виражає інше Християнство. Саме це інше Християнство вони переслідують з методичною жорстокістю.

Ці нариси про історію гонінь іншого Християнства церковниками, фарисеями, монархами, невігласами. Парадокс полягає в тому, що в той час (І-IV ст.н.е.), коли переслідували перших християн, Християнство було найсакральнішим, найезотеричнішим. Як тільки воно стало засобом досягнення влади та впливу на інші народи, воно втратило свою сакральність та езотеричність. В умовах домінування профанного християнства християнином бути просто, зручно та легко. Але, чи легко бути християнином?

І. Гностики: основи вчення

Говорити окремо про “гностичний шлях” і “християнський шлях” недоречно. Вони були тотожні в період перших століть Християнства. Тому і до раннього Християнства можна віднести слова Ісуса: “…коли ви пізнаєте себе, тоді ви будете пізнані і ви дізнаєтесь, що ви – діти Отця живого. Якщо ви не пізнаєте себе, тоді ви в бідності і ви – бідність” (Євангеліє від Томи).

Ставлення людей до вчення Ісуса можна побачити всередині І ст. н.е., коли проповідь Християнства виходить за межі Палестини. Як відомо, Ісус та Його учні не вели жодних записів, а практикували лише усну проповідь. Євсеній зберіг нам уривок з Послання Іренея, в якому останні так відгукується про свого вчителя Полікарпа: “Він часто згадував їхні слова (тобто, тих, хто бачив Ісуса – І.К.)… те, що чув від них і про чудеса Його, і про вчення… все це передавав у згоді з писанням… Я самовіддано слухав, запам’ятовував не на письмі, а у своєму серці”.

Отже, “запам’ятовував у своєму серці”. Це той вислів, який характеризує Християнство як езотеричне вчення. Підтвердженням цього є також слова: “Господь сказав учням:… ввійдіть в Дім Отця, не беріть же нічого в ньому і не виносьте назовні”.

Також необхідно згадати про “кумранську общину”, яка має пряме відношення до витоків Християнства та Гностицизму.

Членів цієї общини ще називають ессеями. Про них розповідають Йосип Флавій, Філон з Олександрії, римський письменник Пліній Старший. Ессеї жили в пустелі, сповідували юдаїзм, але вважали, що першосвященники осквернили Єрусалимський храм, збезчестивши та спотворивши вчення Старого Завіту. Тому вони не підтримували жодних стосунків з Єрусалимським храмом і стали називати себе “Новим Завітом”/ “Новим Союзом”.

Цікаво, що ессеї/кумраніти здійснювали ритуальне омивання лише після глибокого внутрішнього каяття. Лише після глибоко каяття сходить Дух Святий, за умови бездоганного способу життя. Це перший факт, який співпадає з гностичним вченням про каяття.

Гностики вчили, що Бог не може бути осягнений вірою, але тільки знанням. Що ж це за знання? Це знання про дуальність світу, яку неможливо подолати людськими зусиллями, бо сама людина “буде розірвана в своїй основі від початку”.

Є Царство Боже і світ. Світ – це видимий, фізичний, матеріальний світ, створений не з волі Божої. Але в людині присутнє світло Епінойї – вічного життя. Архонти, які відпали від Невидимого Духа і були породжені без Його волі і думки, змішали матерію з душею і почали ревнувати до істинного Бога. “І людина відкрилася за допомогою тіні світла, яка є в ній”.

Приходить Ісус, Син Людський та Спаситель роду людського, щоб врятувати душі. В трактаті “Вчення про душу” говориться, що душа з Плероми (Повноти Буття) впала в нижчий, тілесний світ, зробивши неправильний вибір – вибір тілесний. Повернення душі у Дім Отця можливе за умови повного покаяння душі, тому початком спасіння вважають саме його. Тому до приходу Ісуса прийшов Іоан, який проповідував хрещенне покаяння. Ісус Христос – це Спаситель-Наречений, який повинен заручитися з душею (Мт. 25: 1-13), щоб повернути її в Дім Отця.

Треба відмітити, що канонічні тексти Євангелій Нового Завіту містять в собі безліч гностичних фрагментів, особливо Євангеліє від Матея та Іоана, а також Послання Апостолів.

Людина – це арена боротьби добра зі злом, але за допомогою любови та чистоти і посвяті себе Богу, душа може очиститися “від усякої демонічної зарази”. В людській душі можливі хвилювання, які відвертають її від божественного і тоді вона воює проти Духа, здійснюючи злі вчинки, вчинки тілесні: “Учинки ж тіла явні: розпуста, нечистота, розгнузданість, ідолопоклонництво, чари, ненависть, сварки, заздрість, гнів, суперечки, незгода, пияцтво…” (Галатам 5:19-21). Дух – протилежний тілу, тому можливі збурення душі та її страждання, коли вона розривається між Духом і тілом. Внутрішня боротьба – це доля душі, яка ще не обрала собі шлях до спасіння і не розкаялась.

Суть Вчення Ісуса Христа не лежить на поверхні. Потрібно докласти значних зусиль розуму та серця, щоб осягнути його. Думки священних книг потрібно записувати в своїй душі потрійним чином: простий віруючий повинен задовільнятися немовби тілом Писання (так називається найбільш доступний його сенс); більш досконалий віруючий сприймає душу Писання, а найдосконаліший вловлює Дух Писання (Оріген). Бо, як говорить апостол: “Ми ж говоримо про мудрість між досконалими, - не про мудрість цього віку, ані про мудрість князів цього віку, що загибають; але говоримо про мудрість Божу в тайні, закриту, що її Бог призначив перед віками нам на славу; її ніхто з князів цього віку не спізнав” (1. Кор. 2.6-8). Така людина може навчатися духовним законам.

Ісус Христос відкрився усім по-різному: “…Він не відкрився таким, яким він був воістину. Але він відкрився так, як можна було бачити Його. Так всім їм відкрився: Він відкрився великим – як великий, Він відкрився малим – як малий, Він відкрився ангелам – як ангел і людям – як людина. Тому його Логос прихований від кожного”. Справді, якби кожен зрозумів, навіть неправедні та грішники, суть Ісусового Вчення, але без зміни свого способу життя, - це би стало причиною великих гордощів з їхнього боку. “Небезпечно говорити невігласам, подібним до свиней, про істинне світло у формі щирих висловлювань. Для натовпу немає нічого кумеднішого за ці речі, а для слухачів, відкритих для істини, немає нічого величнішого за їхній богонатхненний зміст” (Климент Олександрійський).

В Євангелії від Филипа” читаємо: “Імена, які дані земним речам, обманюють, вони відволікають серця… Той, хто чує слово “Бог” не осягає того, що надійне, а лише те, що надійне… імена, які були почуті, існують у світі для обману…”. Це ж саме стосується слів “Отець”, “Син”, “Дух Святий”, “життя”, “світло”, “воскресіння” тощо. Всі вони наповнені земним змістом. Ось апофатичне визначення Бога (через заперечення):

Бог ні закон, ні благодать Бог ні догма, ні віросповідання Бог не думає і не мислить Бог не воліє і не бажає Бог ні любов, ні ненависть Бог не могутній і не слабкий Бог ні добро, ні зло Бог ні справедливість, ні несправедливість Бог ні людина, ні надлюдина Бог ні-що і ні-хто Бог нереальний. Бог недійсний у своєму ніщо і ніхто.

Ще однією особливістю гностичного вчення є те, що гностики вчили про апокастасис – вчення про те, що будь-яке зло у світі буде знищене і початкове добро буде встановлено, тобто кінець стане початком.

Цікавим є той факт, що дерево знання добра і зла було посаджене архонтами, які відпали від Повноти Буття, як про це згадується в гностичних текстах, і ввели в оману першого чоловіка Адама, який спочатку був андрогіном. Отже, коли розумна природа, яка є в людині, покине тіло і повернеться до свого Отця, тоді зникне будь-яке зло. Тому Ісус Христос «всіх викупив із гріха, спочатку людину, а потім і небо; тому що був і між ангелами зі своїми вічними Євангеліями» (Оріген).

Використана література:

Амусин И.Д. Кумранская община. – М., 1975 Донини А. У истоков Християнства. – М., 1989 Виппер Р.Ю. Рим и раннее християнство. – М., 1954. Ориген. О началах. – Самара, 1993

Антология. Отцы и учителя церкви ІІІ века. В 2-х томах. – Т. 1. – М., 1996. – 144-232 с.

ІІ. КАТАРИ (ЧИСТІ): ХТО ВОНИ?

Часто катарів називають “альбігодійцями” (від назви французського містечка Альбі). Термін “альбігодійці” з’явився в 1197 р. Самі ж катари називали себе християнами, друзями Бога, добрими людьми.

Рух катарів виникає в кінці ХІІ ст. на півдні Франції, біля кордонів з Іспанією. В цьому регіоні не існувало жодного міста, містечка чи села в яких не було би катарів. Війна між папістами і катарами вибухнула за понтифіката Папи Інокентія ІІІ (1198-1216). У 1208 р. в Тулузі було вбити посланця папи., а у 1209 р. дійшло до різанини в м. Безієр.

Трагедія в Безієрі була лише початком жорстокої та безпощадної війни між церковною владою папи і катарами. Війна завершиться лише у 1244 р. Цього року завершиться облога католицькими військами фортеці Монтсеґур, яку захищали катари. Замордованих воїнів-катарів поховано в 1243 р. за мурами фортеці. Офіційним завершенням католицько-катарської війни вважається 16 березня 1244 р., коли катари, котрі не хотіли здаватися у полон, наклали на себе руки. Так катаризм був практично викоренений. Але до наших часів дійшли деякі автентичні тексти катарів (анонімний Трактат і Книга Двох Початків). За цими книгами і середньовічними слідчими документами інквізиції можна реконструювати вчення катарів та їхню внутрішньо-церковне життя.

Вчення катарів історично пов’язане з маніхейством та гностицизмом. Вчення катарів спирається на маніхейську теорію двох початків: Добра і Зла, Світла і Темряви, Духа і Матерії. Все і Ніщо – це два аспекти того самого початку. Оскільки Ніщо прагнуло “чогось”, то ці два аспекти породили безмежну кількість вічних істот, синів божественного першопочатку. Очолює Божих дітей Дух Святий та Ісус Христос. Є Богом (в Трійці), але в тому значенні, що походить від Бога, залишаючись Йому підпорядкованим і не розділяє з Ним Його всемогутностт. І хоча Дух Святий та Ісус Христос займають више становище, ніж інші діти Бога, з позиції походження не є рівними. Ці іпостасі божественної субстанції виявляються посередниками між нескінченним Богом і творінням. Творіння матеріяльне не є досконалим, бо скінченне, тлінне й обмежене в часі. З того, що нескінченне, не може виникнути скінченне, з чистого – нечисте, з вічного – дочасне Тому катари вважали, що матеріяльний світ не існує взагалі, а є лише тінню світу духовного. Матеріяльний світ – це пекло. Земне життя – це кара за гріхи і тому необхідно очищуватися від нього, щоб звільнитися з цієї темниці, еманації Зла; необхідно стати на шлях Правди та Світла.

Відкидали чистилище, оскільки спасіння й викуплення здійснюється через метемпсихоз (переселення душі). Відкидали також “вічне пекло”, бо вічним є лише Бог. Пояснюючи метемпсихоз, казали, що душа Адама втілилася в патріярхів, апізніше в наступних пророків.

Як і більшість гностиків не визнавали Старого Завіту, бо його заповів сам Сатана – деміурґ і володар матеріяльного світу. Навіть скрижалі Мойсей отримав від нього. Ісус Христос був лише еоном, найвищим з дітей Божих. Бог вибрав його і зробив своїм Сином, аби прийшов на землю і проповідував слово Боже.

Церква катарів складалася з двох станів: досконалих (“чистих”) і віруючих. Досконалі – це еліта; вони проводили службу Божу. Найважливішим був ритуал consolamentum, сакрамент ініціяції, після якої віруючі ставали досконалими. Випробувальний термін тривав рік. Досконалі не вживали м’яса, сиру, жиру, алкоголю, а лише те, що з дерева та води. Не обманювали, не вбивали, не пиячили, не одружувалися. Не були злодіями та хабарниками. Одним словом, вели взірцевий спосіб життя і тому здобули багатьох прихильників серед простого люду, які бачили розпусту, хабарництво і т.п. в католицизмі.

Церква катарів відійшла від Риму, бо католицизм порушує засади Євангелії: виявляє захланність, робить з хреста, на яку помер Ісус Христос, символом поклоніння, нав’язує свою владу іншим народам, вбиваючи і т.п.

Використана література:

1.Jean Duvernoy. Religia Katarow.- Krakow, 2000 2. Herve Masson. Slownik herezji w Kosciele Katolickim. – Katowice, 1993

ІІІ. ТАМПЛІЄРИ (ХРАМОВИКИ): ПОКОРА ДОЛІ ЧИ ВПЕВНЕНІСТЬ У СВОЇЙ ОКУЛЬТНІЙ МОГУТНОСТІ?

Перші свідчення про Тамплієрів подає історіограф Гійом Тирський у книзі, написаній саме тоді, коли хрестові походи досягли свого апогею (1169-1184 рр.). На той час на Святій Землі, яку Тамплієри називали “країною по той бік моря”, вже давно існували королівства хрестоносців, а орден Храмовиків відзначив свій півстолітній ювілей.

Приблизно у 1118 році дворянин із Шампані Гуго де Пейнс та його компаньйони (всього дев’ять чоловік) утворюють орден для конвою та захисту прочан, які прибували до Єрусалиму, від нападів мусульман та різного роду розбійників. Свою назву орден одержав за місцем знаходження його першої резиденції – поблизу місця, де за переказами знаходився Храм Соломона. Декількома роками пізніше Раймонд Пюї відновлює діяльність госпіталю Святого Іоана (заснованого в Єрусалимі в ІІ-му ст. торговцями із Амальфі) і розширює сферу діяльності ордену. Таким чином було створено окрему гілку військово-чернечих орденів Госпіталерів або Лицарів Св. Іоана. Цей орден існує до сих пір, трасформувавшись у Мальтійський Орден. Доля ж Тамплієрів трагічна і таємнича, до кінця не зрозуміла для дослідників і сьогодні.

Після занепаду королівства Хрестоносців на Св. Землі в 1291 році, Тамплієри були витіснені з Палестини й поселяються в Европі, головним чином у Франції. Але до цього переселення, у 1127 році, дев’ять лицарів Храму Соломона повернулися в Европу. У січні наступного року в місті Труа (Франція), володінні графа Шампанського Гуго Пейнса, був скликаний собор, який офіційно затвердив орден Тамплієрів, визначивши його цілі як військово-релігійні. Гуго де Пейнс отримує титул Великого Маґістра. Разом зі своїми лицарями він розробляє статут військово-чернечого ордену, який покликаний інкорпорувати ідеали життя лицаря та ченця. У розробці цих статутів брав участь аббат Бернар із Клерво. У 1128 році Гуго де Пейнс прибуває до Англії, де зустрічається з королем Генріхом І. Багато молодих аристократів із Західної Европи вступають в орден, зі всіх куточків европейського континенту надходять пожертви. Орден володів землями не лише в Европі, але й у Палестині. “Бідні брати Єрусалимського Храму” здобули багато грошей, землі і, отже, владу як банкіри у Франції. До речі, саме вони вводять в обіг банківські чеки, якими користуємося до сих пір. Могутність ордену Тамплієрів злякала Філіпа IV Красивого. Він задумує план очистити Францію від Тамплієрів.

Гоніння на Тамплієрів розпочинаються з 1307 року під керівництвом канцлера Гійома де Ногаре, ненависника лицарів Храму. 24 вересня 1307 року де Ногаре збирає в Мобюссіні радників короля, інквізиторів та єпископів. Високе зібрання приймає рішення: всі тамплієри – ієрархи, лицарі, капелани, сержанти і брати послушники – повинні бути арештовані і передані інквізиції. Тамплієрів проголошують відступниками від християнського віровчення. Їх обвинувачують у содомії, контактах з нечистою силою. Докази вибивалися під час тортур. Із 138 заарештованих в Парижі членів ордену всі, крім чотирьох, визнали себе винними. Гросмейстер ордену Жак де Моле був спалений на стовпі, викрикнувши крізь вогонь і дим, що не мине й року і він прикличе папу Климента V і короля Філіпа IV Красивого до себе. І дійсно, через місяць після спалення Жака де Моле, Климент V помирає від кривавого поносу, а у жовтні цього ж року помирає Філіп IV Красивий. Булла папи Климента V від 3 квітня 1321 року засудила і розпустила орден Тамплієрів, поставивши його поза законом. Таким чином, орден Тамплієрів, як чітка ієрархічна організація, перестав існувати. Перед своєю смертю Філіп IV Красивий передає власність ордену Храмовиків лицарям Св. Іоана. Вони вижили тому, що не були фінансово активними і були лояльними до влади папи та короля.

Такими є історичні факти, які дійшли до нас із середньовічних літописів. Ці факти сприяють подальшим дослідженням діяльности Храмовиків та їхньої долі. Виникає низка запитань, відповідей на які не має до сих пір:

1) чому, давши обітницю бідности, Тамплієри так активно провадили фінансову діяльність? 2) Тамплієри не чинили жодного спротиву, коли їх арештовували люди де Ногара. Це покора долі чи впевненість у своїй окультній могутності?

До сьогодні орден Тамплієрів ніде у світі офіційно не зареєстрований, а його символіка заборонена. Тобто він і надалі перебуває поза законом. Не можна вважати Мальтійський орден послідовниками Тамплієрів, як і масонів чи розенкрейцерів, інші неоокультні організації.

Відомості про вчення Тамплієрів та їхнє внутрішнє орденське життя дуже скупі і неточні. Офіційна печатка ордену – зображення двох лицарів на одному коні, що символізує не лише братерство, але й відсутність матеріальних благ. Основна обітниця – обітниця бідности, хоча вступ у члени ордену супроводжувався потрійною обітницею. Крім дотримання бідности, неофіт обіцяв дотримуватися незайманости та покори. Якщо члени ордену не були зобов’язаними вступати в бій, тоді вони жили згідно “Регулярних Канонів” і заслужили рідкісний титул: “На війні – леви, вдома – ягнята”.

Орден складався з трьох станів: лицарів – всі вони були аристократичного походження; капланів, які дбали про задоволення духовних потреб членів ордену; братів в законі, які не були аристократичного походження, але були вільнонародженими. Використовувалася система представництва для виборів офіцерів. Офіцери вибиралися лише із лицарів. Орден відрізнявся особливою відзнакою: Тамплієри білим Хрестом на чорному полі, в той час як Госпіталери (сьогодні Мальтійський орден) червоним Хрестом на білому полі.

Церемоніял був детально розроблений та символічний. Купальня символізувала очищення від гріха. Перед церемоніяльною ніччю увесь ранок, день і вечір члени ордену присвячували благочестивим медитаціям і розгляду власного життя. Лицарське церемоніяльне вбрання включало білу полотняну одежину, яка символізувала чистоту, червону мантію, яка нагадувала про страждання Ісуса Христа, чорні панчохи і пояс, котрі символізували смерть і цнотливість відповідно. Лицарський подвійно вигострений меч постійно нагадував про почесну лицарську обітницю: одним краєм меча лицар повинен завдавати удару багатому, який пригнічує бідного, а іншим – убивати сильного, який утискує слабого. Церемоніял Лицарської Меси звичайно відправлявся орденським єпископом. Під час меси мечі покладалися на Алтар.

Використана література:

Релігієзнавчий словник. За ред. А. Колодного, Б. Лобовика. – К., 1996 (див. Тамплієри (Храмовики) с. 329

Печников Б.А. «Рыцари Церкви». Хто они? – М., 1991 Мішо Г. Історія Хрестових походів. Реп. Вид. – К., 1995 Ковальский Я. Папы и папство. – М., 1991. – С.144-145

Robert S. Hoyt. Europe in the Middle Ages. – N. Y. – 257 p., 472 p., 475 p.

Sydney McGillary Brown. Medieval Europe. – N. Y. – 248-249 pp.

Teremiah O’Sullivan. Medieval Europe. – N. Y. – 493 p., 616 p. An Introduction to Medieval Europe. 300-1500 Years