Основна характерна риса людського існування в колоніальному суспільстві полягає в тому, що людина відділена від себе самої, вигнана з себе самої, чужа сама собі. Явище культурного пригноблення невіддільне від колоніалізму, зумовлює собою у кожній колоніальній країні зневаження і витіснення національного духу (що виявляє себе в її історії, релігії, звичаях) заради культивування того, що ми називаємо «чужорідним духом метрополії»
1. До 1991 року Україна була типовою колонією, і її становище мало різнилося від становища, у якому перебували до середини 20 ст. території Азії і Африки. Тому є усі підстави твердити, що економічні, соціальні, культурні проблеми, посталі перед незалежною Україною, мають спільні ознаки і спільні причини з тими проблемами, що з ними зіткнулися «країни які визволилися».
Досвід постколоніальних країн повинен цікавити у першу чергу, оскільки він може дати необхідні ключі до розуміння актуальної української ситуації, і продемонструвати можливі шляхи вирішення ряду пекучих проблем. Варто абстрагуватися від деяких упереджень щодо «кольорового» «третього світу», і звернути увагу на типологічну подібність становища народів, які визволилися, незалежно від їх географічного розташування, расової і релігійної приналежності, мови тощо.
2.Імперіалізм і колоніалізм явища нерозривно повязані між собою. Вони грунтуються на насильстві над цілими народами, на економічному визиску цілих народів і на нівеляції культур цілих народів. Народи, що звільнились від колоніалізму, отримують знекровлену колоніальним пограбуванням, розбалансовану і цілковито орієнтовану на метрополію економіку, патологічні деформації в соціальній структурі, руїну на культурному відтинку.
3. Сфера культури займає в стратегії колонізації особливе місце. Для тривалого і надійного використання людських і природних ресурсів колонії, колоніалізм намагається досягти і зберегти свою цілковиту культурну гегемонію. Його головна мета створити і утримувати таку культурну атмосферу, у якій не буде місця певним ідеям, а саме: ідеям незалежності колонії, вигнання колонізаторів, тощо, і у якій функціонуватиме система цінностей приходнів. Його головна мета духовна кастрація поневоленого народу, досягнення стану, коли колонізовуваний не лише не прагне свободи, але взагалі не мислить себе без колонізатора. Його мета домогтися покірності не лише у поведінці, але й у свідомості.
4.Колоніалізм намагається досягти цього кількома послідовними етапами. На першому етапі культурою в колонії вважається лише те, що принесли з собою колонізатори. Місцева культура мовчазно (а інколи цілком виразно через укази, циркуляри тощо) забороняється, оголошується неіснуючою. Автохтони відтак втрачають право на культурну творчість.
Їх межа - виключно фізична праця.
Але така ситуація не задовольняє метрополію, оскільки окупанти і автохтони продовжують складати в колонії дві замкнуті, кількісно нерівні громади, контакти між якими в основному вичерпуються насильством. Імперська культура функціонує лише в середовищі колонізаторів, місцева культура лишається єдиною для колонізовуваних. Герметичність двох культур у колонії, яка вписується в напружені опозиції приходні місцеві, експлуататори експлуатовані, чужі свої, може лише сприяти визвольній боротьбі, але ніяк не унеможливлювати її.
На другому етапі метрополія стимулює взаємне відкриття культур приходнів і автохтонів. Елементи чужої культури входять у місцеву, і навпаки, елементи місцевої, переважно у вигляді екзотики, включаються у імперську. Місцева культура отримує таким чином певне визнання, частково легітимізується. Але за це вона платить дорогу ціну цим визнанням її включають, як складову, в імперське культурний простір. В реальності ж з усієї неозорої різноманітності автохтонної культури визнаються лише дуже окремі форми, лише деякі, найчастіше друго- і третьорядні її вияви, лише мікроскопічна частина її спадщини.
Далі колоніалізм намагається усе багатство місцевої культури послідовно звести до цих визнаних, але вже відчужених і перетворених на карикатури форм, і наочно продемонструвати таким чином автохтонам недосяжну вищість культури окупантів. Варто додати, що ця визнана культура колонії приречена посідати в імперській культурі таке ж місце і такий же статус, як і автохтон в соціально-економічній структурі імперії. Відкриття-визнання розглядається метрополією як крок до повної культурної асиміляції автохтонів.
5. Колоніалізм використовує усі засоби впливу, щоб створити певний, визначений стереотип колонізовуваного автохтона і максимально розтиражувати його; при цьому мова, одяг, манери, звичаї останнього все піддається висміюванню.
Прилучаючись до імперської культури автохтон повинен засвоювати таке ж ставлення до себе.
6.Колоніальна влада сподівається, що опинившись в такій системі презирства, в такій культурній тюрмі, колонізовуваний врешті відмовиться від себе самого, від традицій власного народу, і розпочне засвоювати культуру і норми окупанта. Колоніалізм намагається переконати автохтона, що зрада рідного народу єдиний вихід з нестерпного становища. Вихід цей звичайно виявляється ілюзорним, бо упослідженість зовсім не усувається формальним засвоєнням культури окупанта. Але колоніалізм цим самим досягає мети; подібні маргіналізовані індивіди, відірвані від власних коренів, чужі своєму народу, життя яких тече в нереальному світі чужих вимисліві є тим типом людської істоти, у яку імперія намагається перетворити автохтона.
7.Якщо політика колоніалізму досягає мети колонізований народ починає розкладатись і деградувати. З народу він перетворюється на масу відчужених, ізольованих, зламаних і нещасних створінь. Зникає його неповторний і унікальний спосіб життя, культура, мова, традиції зникає сад, де розквітали тисячі квіток. Натомість зявляється сумний, одноманітний і штучний асфальтовий плац полігон для імперського центру.
8.Колонізатори намагаються тотально переформувати свідомість автохтона ретельно сконструйованими міфами, з яких він повинен винести переконання що метрополія, окупанти завжди і всюди діють на благо окупованих, що в окупантів і окупованих існують якісь спільні цілі, інтереси, цінності, що окупанти насправді добрі старші брати, визволителі, просвітителі. У такій, зміненій і деформованій свідомості вже-колонізованого, природна реакція на своє нестерпне психологічне становище ненависть і гнів - часто переноситься на одноплемінців. Ще Ф.Фанон звернув увагу на особливу жорстокість і кривавість сутичок всередині колонізованого суспільства.
Так народжується ідеальний колонізований, який сам себе (тобто атохтонну спільноту і свою належність до неї) розглядає лише в негативних категоріях, але який всяке насильство, всяке приниження, всяку агресію ззовні розглядає як благодіяння, прояв братньої уваги, а то й вияв універсальних божественних сил.
9.Усвідомлення нинішньої України як постколоніальної, дозволяє глибше зрозуміти причини проблем, з якими вона зіткнулась, і взяти до уваги шляхи якими долали подібні проблеми інші країни та народи.
10. Політичну, економічну і культурну владу в незалежній Україні захопила колишня місцева колоніальна адміністрація. Це, в абсолютній більшості, типові колонізовані індивіди - зруйновані люди з гнучкими шиями, ні нащо не здатні крім крадіжок в особливо великих розмірах. Вони чудово усвідомлюють що їхнє утримання при владі, благополуччя і фізичне виживання можливе лише при умові подальшого збереження породженої російським колоніалізмом культурно-психологічної ситуації. Саме у цьому є розгадка штучного гальмування процесів українізації. Саме це є причиною заохочення русифікації і американізації (русифікація і американізація, як виявилось, чудово взаємодіють і взаємодоповнюють одне одного).
11.Сучасний російський (і американський) неоколоніалізм зберігши стратегічну мету, серйозно змінив тактику. Речники неоколоніалізму переконують народи, в тому числі українців, що природна реакція народу на зовнішній тиск чи агресію є нічим іншим як негідним зоологічним націоналізмом, що опір русифікації/американізації це екстремізм і розпалювання міжнаціональної ворожнечі, що вияв елементарної національної свідомості це вже фашизм. Коли ми говоримо про неподільне право народу лишатися самим собою вони заводять мову про Освєнцім.
Мир одна з улюблених тем неоколоніалістів. В імя миру Україна, наприклад, повинна роззброюватись (в імя того самого миру інші держави роблять якраз навпаки). Коли ж зауважити, що мир і свобода неможливі без власної сили, яка стоїть на їх сторожі, неоколоніалісти зазвичай впадають в істерику про мілітаризм.
12.Дійсна Україна, а не імітація її, можлива лише при повному подоланні спадщини (і спадкоємців) російського колоніалізму. А це означатиме, перш за все ліквідацію навязаної українцям ззовні моделі світу, смерть колишньої свідомості, одержимої стремлінням пристосовуватися до чужих.
13.Необхідно зламати існуючу культурну гегемонію класу колоніальних управлінців, шовіністів і кримінальних нуворишів, і замість ідеалів поворую, перестану, все-равно богатым стану, - дати народові ідеали, які були б дійсно гідні народу.
У цьому величезна відповідальність лежить на національній інтелектуальній еліті. Не етномазохізм, не бездумне репродукування і поширення створених колоніалізмом фальшивих образів самих себе, не втеча в постмодерністські карнавали і не безконечні плачі, лише послідовне викриття і розвінчування імперської міфології, (нео)колоніалістських лінгвістичних стратегій, критика по вінця наповненої ненавистю, репресією і шовінізмом імперської культури, критика усіх історичних форм імперської колоніальної практики, яка за визначенням не може не бути тоталітарною і антилюдською.
Без цього ніяка справжня творчість неможлива.
14.Українська культурна гегемонія, культурна влада є запорукою української політичної влади.
Іван Франко у хрестоматійному вірші писав:
я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох
Українців усім засобами заганяли в культурний, політичний, економічний льох на протязі століть. Щоб швидко і остаточно покинути цей льох ми маємо право, ми зобовязані використати всі засоби. Бо чисту справу не можна робити звязаними руками.