Професор політолог Марко Таркі (Marco Tarchi) є видатним діячем італійської Нової Правиці/Нової Культури. Автор численних книг і статей. Від початку 80-их видає метаполітичні журнали „Diorama Letterario” і „Transgresioni”.(див.
)
Чому праву культуру в Італії довго не визнавали?
Тому що саме поняття правиці було політичною рідкістю, та поза делеґітимізованими неофашистськими колами, жоден інтелектуал не наважувався звертатись до нього. Справедливо чи ні, правицю вважали скомпрометованою Двадцятиріччям (періодом фашистської диктатури 1922-1943/45. Прим. пер.), і щодо неї діяло табу, підживлюване упередженнями та стереотипами, між якими було й звинувачення у безкультур‘ї.
Доки вона не могла похвалитися попередньо здобутою довірою, або не маскувалася, намагаючись залужити підтримку у рамках сил, пов‘язаних з із „конституційною дугою”, жоден учений, якого підозрювали у культивуванні правих ідей не міг знайти собі місця там, де продукуються ідеї: в університетах, у видавництвах, редакціях газет, дослідницьких центрах. Проте, необхідно сказати, що у багатьох випадках мислителі та літератори, слава яких була затьмарена реальними чи надуманими компромісами чи зв‘язками з фашизмом або націонал-соціалізмом — Шмітт, Паунд, Юнґер, Селін, Гайдеґґер, „предтеча” Ніцше… — були об‘єктами переоцінки та роздумів з боку лівих інтелектуалів (Каччіарі, Масіні, Маррамао та багатьох інших), тоді як зправа обмежувались тим, що робили з них об‘єкт поклоніння. Зрештою, права культура звичайно не була поставлена у найкращі умови, але її представники, за невеликим винятком, не виявляли якостей, які б примусили „вчене товариство” сприймати їх серйозно.
Які відносини були між правицею та інтелектуалами в часи, коли MSI був єдиною правою партією?
Дуже важкі відносини, складені, крім усього іншого, на нерозумінні і нетерпимості. Для MSІ той, хто займався культурою, мав би обмежитися тим, що грав би роль фасаду, з єдиною метою — прикрасити образ, дискредитований перед великою публікою.
Біда тому, хто претендував на те, щоб мати голос у тому, що торкається питань політичної лінії: критичне відчуття не було найкращим. Для того щоб підтримувати хорошу молодь, спраглу на читання та спрямовуючі ідеї, з якими вона б визначалася, верхівка „міссіні” періодично обіцяла „ідеологічні наради”, журнали, офіційне видавництво. Але все це були слова, не підтверджені нічим.
Як змінились відносини між інтелектуалами та організованим рухом у „другій Республіці”, де присутні більше правих (AN, Lega Nord, щодо деяких тем частина Forza Italia, позапарламентські групи)?
Після 1993 року не лише зародилося більше правих; повернулося політично витратне праве слово, яке радикально змінило панораму. І коли праві прийшли до влади, і навіть коли її втратили. Вони сформували та зайняли такі позиції, про які колись не могли і мріяти. А це змобілізувало певну кількість людей культури, готових безпосередньо присвятити себе політичній діяльності (Фізікелла, Урбані, Коллетті, Вертоне, Ребуффа, Міліо, Пера…) або підтримувати її. І повторне заволодіння владою у 2001 році започаткувало сезон взаємообміну на завойованому полі культури та на полі тих, хто завжди ставав на бік переможців. Таким чином наближеність до однієї з партій Дому Свободи (Casa della liberta) стала привабливим ресурсом для багатьох інтелектуалів: це був напівпорожній двір, який слід було заселяти.
Ви показали, що інтелектуальне зростання можна заохочувати і поза партіями. Але, загалом, які канали, які стимули має правий інтелектуал. Якщо він не прилучається до жодної партії?
Виходячи з того, що для мене закінчення прямої діяльності у політиці, пов‘язаній з MSІ, відбулося у 1981 році, трохи випередило констатацію того факту, що ідеї та почуття, які я сповідував уже більше не узгоджувались з тим, чим насправді була правиця, сьогодні я думаю, що праві погляди настільки „просіяні”, що дозволяють тому, хто їх висловлює спокійно бути прийнятним убагатьох місцях культурного виробництва. Партійний значок може допомогти влаштуватися на RAI, отримувати запрошення на теле- та радіопередачі, увійти до редакції якоїсь газети, але більше, вважаю, не може гарантувати. Взагалі сьогодні вважатися правим для інтелектуала, який володіє відповідними правами, сьогодні достатньо для того, щоб опублікувати свою книгу чи статтю, якщо вона достатньо високого рівня. Більше того, демонструвати певну відмежованість від партій, особисту незалежність, не заважає бути на видноті. Виключення з цього правила вражає тих, хто не належать до системи висування на керівну посаду у відповідності з політичними критеріями, тих, хто відмовляється ставати на бік правиці чи лівиці, тих, хто дисонує з обидвома хорами.
Чи такі історичні видавництва як Вольпе, Чіаррапіко, Русконі сприяли цьому інтелектуальному зросту?
У часи, коли правиця була загнаною у ґетто — звичайно, що так. Достатньо переглянути старі каталоги, щоб зрозуміти: письменники, автори передмов, куратори, добре знані сьогодні на телебаченні або сторінках щоденних газет та тижневиків у ті часи лише там могли реалізовувати своє покликання до писання.
Чи існує права видавнича справа сьогодні?
Так, але займає майже ремісничо-маргінальні позиції; абревіатури у книжках, що друкуються і продаються у замкненому колі „віруючих”, ще досить чисельні. Але праві автори, які чогось варті, мають більші можливості виходу на публіку: майже усі найбільші видавництва готові приймати їхні твори.
Чи існують сьогодні в Італії праві письменники?
Існують інтелектуали, що так чи інакше належать до правиці…Перелічувати імена видається мені недоцільним: достатньо переглянути сторінки певних газет, пошукати на полицях книгарень, увімкнути телебачення, коли іде аналітична передача чи ток-шоу, переглянути список радіо- та теленовин RAI. Завжди хтось знайдеться. І це логічно, беручи до уваги характерну для італійської культури близькість з політико-партійною приналежністю та поширення правих почуттів у сучасному італійському суспільстві. Тому, було б добре, якби інтелектуали, що належать до цього середовища перестали плакатися у жилетку та пригадувати про дискримінацію, що мала місце свого часу. Зараз у праві на слово відмовляють лише тим, хто не бажає підпорядковуватися логіці двополярної приналежності. Їм слід би продемонструвати, чи гідні вони тих позицій , до яких піднялися. Публіка судитиме про них за фактами, а не за їх заслуги „перед походом фашистів на Рим”.
