Москальщина і Європа
Ян Станкевич
Молода німецька інтелігенція, каже В.Ф., має нову моду: знайшла Достоєвського, ковтає його твори і захоплюється ним. Це шириться як та пошесть, відповідно німецькі мислителі починають звертати увагу, чимало про це писати.
В Німеччині Достоєвського рахують типовим Москалем, а його погляди типово москальськими. Його погляди наскільки яскраво відріжняються від поглядів західного Європейця, і Німця, особливо, що відтворюють їх справдешню належність; німецькі мислителі вбачають у ньому „погляд Сходу”, котрий різко опонує „поглядам Заходу” і питають, чи не є зацікавлення німецької молоді Достоєвським знаковим, котрий вказує на те, що східний погляд іде у Європу, витісняючи при тому дотеперішні погляди Заходу? Їм цікаво, тішитися з цієї зміни поглядів чи навпаки, протистояти їй?
У цьому напрямку Німці відстають від нас: ми, чеська інтелігенція, знайшли Достоевського і його літературних москальських послідовників раніше на ціле покоління. Ми ковтали ці книги у дев’яностих, перед тридцятьма. На нас вони також справляли глибокий вплив. Як Слов’яни, ми були духово ближчими москальським письменникам, ми були м’якими, як вони; ось чому їхня наука нас не так дивувала, як зараз твердих Німців. Для них це щось зовсім нове, про що вони і думати не могли. Нам не було новим, бо у нашій душі Схід завше поєднувався із Заходом і відповідно до цього ми завжди були лише наполовину західниками.
У чому ж головна ріжниця, котру неможливо узгодити поміж життєвими настановами Заходу і Сходу?
На Заході добро від зла відріжняють законами. Люди західного світу володіють інстинктивним відчуттям міри і при тому тримають свої почуття у визначених рамцях; люди Достоєвського не володіють цим відчуттям міри і своїх почуттів та пристрастей не стримують. Європейська культура поважає життя на цьому світі і намагається зробити його гармонічним. Вона переконана, що людина має і повинна мати стільки духовної сили, аби застерегти себе від прикростей, що людина повинна і мусить себе зобов’язати, що повинна і може себе контролювати. Подібна настанова західного суспільства є аристократичною. Його ідеялом є людина вдосконалена духово і фізично. Європа міркувала подібним робом споконвіку; перейнявши такий погляд на життя від античних Греків і затримавши його у собі дотепер.
Навпаки, люди Достоєвського (і інших москальських письменників) відріжняють добро від зла не законами, але лише почуванням, саме тому їм багато із того, що ми рахуємо хорошим, таким не видається.
Герої москальських романів не мають відчуття міри, не стримують своїх почуттів і пристрастей, проте вони нестримні і не соромляться того, навпаки, хваляться цим. Життя на цьому світові Москалеві ніби-то і недороге. У москальських романах мабуть що і не знайдеться серед інтелігентів людини гармонійної. Москалі задають собі страшне питання, який же все-таки остаточний сенс має сьогоденне життя і чи має його, взагалі? Дехто відповідає, що сенсу воно на загал не містить, їм видається зайвою наша моральність, наша дисципліна, наша самопосвята — ходить, зрозуміло, лише за те, аби просто на цьому світові „прожити”. Инші правлять, що метою життя має бути Бог, але їхній Бог настільки надлюдський, такий відмінний від краси і сили цього життя, такий инший, як людина, що до нього людині і доступитися важко; а із цього на загал випливає неможливість гармонійного людського життя. Люди Достоєвського (як і решти), не маючи чогось певного, за що можна було би утримуватися, самі непевні, неспокійні, бувають жертвами темних інстинктів, ніяк не траплять себе до чогось присилувати. „Людина не господар своїх інстинктів” — це найголовніше переконання Достоєвського (і решти). Людиною володіє або Бог, або чорт, і не можна противитися злу.
А це найгрунтовніший духовий поділ між Сходом і Заходом.
Світ Достоєвського (і інших Москалів) не має жадної самосвідомости західної людини. „Я людина і ніщо людське мені не є чужим!” — „Всі ми грішники!” Ось і вчення Достоєвського. З погляду такої точки зору жадної ріжниці немає між людьми найнегіднішими і щонайдобрішими. Всі рівні.
Східна людина покірна, бо не може змагатися із собою; західна горда, позаяк змагалася сама із собою і перемогла.
Ми, Чехи, перед війною хилилися до думки, що правильніший і вищий погляд москальський, східний, ми були такими кволими, що заледве самі у себе не питалися, чи не є буття нашого малого народу лише перешкодою у розвиткові народу великого і могутнього, поміж котрого долею знаходимося.
Тепер, проте, ми вилікувалися від тієї східної хвороби.
А коли хто каже, що москальський погляд — це погляд молодого народу, котрий із часом назавше візьме гору над поглядами застарілого західного світу, здається нам, що це є погляд помилковий. Чи не цей москальський фаталізм радше буде перейнятий із далекого Орієнту, його культура, старіша як є наша?
Лише стара людина тратить життєві сили, опускає руки і робиться фаталістом.
Проте людині молодій і дужій подобається ця обломовська недіяльність, ця необорона від зла. Людина молода вірить, що його воля потужніша за все инше, а своєю енергією старанно розкидає перешкоди на шляху до своєї мети. Так чи не молодша західна Європа за східну Москальщину? Можливо це Москальщина потребує європейської допомоги, а не навпаки? Чи не потрібно, аби орієнтальну апатію там замінила свіжа, радісна, молода енергія Заходу?
Який із поглядів переможе серед білих на землі: погляд західний чи східний? Дехто стверджує, що мабуть таки східний.
Захід від того борониться, Захід ще не хоче стати другим Китаєм, а ми, Чехи, незважаючи на своє слов’янське походження, тобто на східне, долучаємось до тієї справи разом із Заходом.
Ні, не хочемо висхіднитися, не хочемо загрузнути у орієнтальній летаргії, містицизмі, фаталізмі. Це ми, навчені гірким досвідом, вирішили — досить! — після війни.
У Німеччині над цим питанням міркують лише зараз. А це також один із симптомів слабкости, цього колись гонорового, а на разі досить упослідженого народу.
Не можна не погодитися із висновками В.Фастр стосовно поглядів західних і східних. Проте деякі її додаткові думки вимагають поправок.
Абсолютно справедливо відносить авторка Москалів до східної культури, проте не можна того робити по відношенню до усих слов’ян. Слов’яни, як із огляду на культурово-цивілізаційний аспект, так і за своїм географічним становищем і близької генетичної споріднености з Балтами (Литовцями, Латишами і іншими) і, хоча і віддаленішій споріднености з иншими арійськими народами, відносяться до заходу. Де ви знайдете у слов’ян той щирий азійський містицизм, що доходить до хлистовства, до непротивлення злу?
Стародавні греки починали Азію на схід від Дону, де і природа має азійський вигляд, инший, ніж на заході від цієї ріки, проте ніколи не починали Азії від Дніпра чи Немана.
Инша справа Москалі: у них не лише східна цивілізація з тонким західним забарвленням, але, як щиро визнають „євразійці” — немає Москаля, у жилах котрого не нуртувала би монгольська кров.
Окремо слід сказати кілька слів про Українців. Їхні письменники кажуть, що північно-західна землеробська Україна, зі своєю західною цивілізацією, перемогла південно-східну і замінила її степи на ниви, проте зі степів поширився погляд східний, і то більший за західний. Перевага землеробної України над степовою дала перемогу етнічному українському елементові, від перемоги західних поглядів над степовими, східними, українські мислителі сподіваються перемоги західних поглядів в Україні.
Те, що В. Фастр так легко зарахувала слов’ян до Сходу, можна пояснити звичкою бачити у Москалях „старших слов’янських братів” і виходячи із цього переносити москальські особливости на усих слов’ян, бо инакше порушилася би жадана слов’янська єдність. Коли москальський погляд міг ширитися у Чехів, коли він може ширитися у Білорусів, отже цьому ті ж причини, чому зараз він шириться у Німців, причина, як каже В.Ф., у знемозі і слабкости. Тут анальогія чисто біольогічного закону: до слабкої людини часто пристають усилякі хвороби. Політичні ж симпатії Чехів до Москальщини спричинювали те , що москальські погляди не здавалися їм такими дивними і прикрими, якими вони видаються, принаймні, Німцям. Слова В.Ф., що Чехи між Німцями і Москалями, я розумію у значенні культурових упливів, оскільки географічно — поміж Чехією і Москальщиною лежить Україна.
Треба відмітити, що Достоєвський був не Москаль, але обмоскалений Білорус, батьки котрого, напевно, теж були обмоскалені. Як обмоскалений, Достоєвський міг розвивати у своїх творах чисто москальські погляди, тим більше, що він досконально знав москальське життя. Але окрім цього нам здається, що у творах Достоєвського містяться і західні, білоруські елементи. Якраз ці білоруські, західні елементи і з’являються тим мостом, по якому твори Достоєвського робляться доступними західному читачеві. Звичайно, цьому допомагає геніяльність Достоєвського як психольога і майстра слова.
переклад М. „Мазепи”, МЛ „Бриколяж”, Обухів — Київ
за матеріялами часопису „Аrche”