Чому білоруська культура погано відома на світ? Чому навіть для сусід вона лишається такою обезособленою? При словах „польська культура” освічений європеєць згадує Шопена і Кесльовського, при словах „норвежська культура” — Мунка і Грига. При словах „білоруська культура” москвич згадає хіба що фолк-рокерів з популярного у радянські часи гурту „Пісняри”, а ось вже у берлінця радше взагалі не виникне жадних асоціяцій, окрім Чорнобилю і Лукашенка.

Гісторія поділу

Білоруси почали процес утворення сучасної нації пізніше за сусідів, на початку 20-го століття, коли вони вцілому перебували у стані традиційної аграрної спільноти.

Національне відродження почалося разом з половинчастою модернізацією, котру несла російська колоніяльна влада. Національна самоідентифікація білоруської маси була слабкою, з огляду на відсутність білоруської буржуазії, білоруської школи (вживання білоруської мови було заборонено царським урядом) і національної церкви (уніятська церква, котра могла би відіграти подібну роль, після приєднання білоруських земель до Росії потрапила під гніт, допоки її остаточно не заборонили, а уніятів силоміць не змусили прийняти православіє). Ідентифікацію з національною спільнотою замінювали „тутешністю”. Місто було небілоруським. Більшість його населення складали жиди-ашкенази, котрі ніколи не змішувалися з місцевим населенням. Вищі кляси були зрусифіковані або спольонізовані. Головною умовою підйому по соціяльній драбині був перехід з білоруської мови на мову панівної культури (польську чи російську). Тому білоруська буржуазія — як і шляхта, клір та чиновництво — відрікалися зв’язку з „селянським” народом.

У той самий час інтелігенти-будителі ототожнювали білоруську націю з селянством, а у розвиткові його бачили найбільш перспективну стратегію національного відродження.

Спочатку урбанізація на радянський зразок стала справжнім викликом для білоруської селянської культури і поставила під сумнів саме існування несформованої нації і неспілого націоналізму. Білоруська мова і культура стала витіснятися російськими.

Сусідні нації, більш динамічні і агресивні, нівелювали білоруську культурну спадщину. У парижськім музеї сучасного мистецтва Centre Georges Pompidou можна знайти твори двох великих уроджених Білорусією — Марка Шагала і Хаїма Суціна. Над полотнами першого написано „народився у Вітебську, Росія”, над полотнами іншого — „народився у Сміловичах, Литва”. Факти кажуть, що Білорусія також була батьківщиною лінгвіста, батька сучасного івриту Елізара Бен-Іегуди, клясика польської літератури Адама Міцкевича, французського поета Оскара Мілаша. Відчувається взаємозв’язок вихідців з Білорусії з тими місцями, де вони народилися, він неперервний, їхній список можна продовжувати і далі, проте вписати їх у білоруський культуровий контекст на разі нелегко. Дається взнаки і інша помилка білоруської гуманістики, підірвана роками радянщини: трансформація „литвинської” ідентичності у „білоруську” трактується в якості розриву, а не спадкоємності.

Слід тоталітаризму і причини русифікації

20-е століття було для білоруської інтелігенції насправді червоним — від пролитої крові. Країна побувала під п’ятою німецького і російського тоталітаризму. Оскільки значну частину білоруської інтелігенції складали жиди, Голокост став її кривавою трагедією. Драмою була вимушена еміграція у Польщу після другої світової війни сотень тисяч білоруських католиків, як етнічних поляків, так і білорусів. Найбільш нищівного удару було завдано безпрецендентними сталінськими репресіями, головною метою котрих було викорінення будь-яких осередків культурової опозиції (у 30-і роки 450 з 550 білоруських письменників було репресовано, більшість із них загинула).

Радянський тоталітаризм залишив по собі важкий слід. Починаючи з 30-х років від діячів культури під загрозою ув’язнення чи заборони на творчість почали вимагати поступової співпраці у сфері державної політики. Йшлося не просто про цензуру чи ідеольогічний контроль, як то мало місце у країнах так званого „соціялістичного табору”. Радянський режим у Білорусії ставив за мету повне знищення попередньої культурової традиції з усіма її формами і змістами та тотальною її заміною на новий, „соціялістичний” зміст.

Від цієї культури нового типу вимагалося бути послідовно пропагандованою, аби керувати усталеністю встановленого режиму. Так само від неї вимагалося опертя на референтну російську культуру, задля прив’язки національної окраїни до метрополії. По-білоруськи заохочувалася творчість лише у менш престижних жанрах, такі ж, як кіно чи опера, були практично повністю російськомовними. На національній мові дозволялося вести гуманітарні наукові дослідження, проте все технічне, прикладне і природничі науки мусили бути російськомовними. Так само існувало негласне вето стосовно перекладів з іноземних мов на білоруську. Контакт білоруської думки зі світом мав був відбуватися через російське посередництво.

Білоруську культуру резервували для відсталого села і селян, для культурових ритуялів і „місцевого кольориту”, тим часом як міське населення і всі передові та перспективні сфери життя повинна була обслуговувати російська культура. Така політика гольовною метою мала призвести до повної і остаточної асиміляції білорусів по мірі урбанізації країни. У свою чергу розвиток урбанізаційних процесів обумовлював нерівні побутові умови і можливості для соціяльної реалізації у селі та у місті.

Русифікація, в її радянському варіанті, у світлі офіційної доктрини, розглядалася як прогресивне явище. Проте, згідно з планами радянського уряду, щоб уникнути протестів і невдоволення, вона мала бути поступовою і ненасильцькою. Радянські ідеольогічні і наукові доктрини передбачали, що білоруська мова і культура повинні зникнути, змінитися на російські. „Чим раніше ми заговоримо російською, тим раніше побудуємо комунізм”, — заявив під час своєї інспекційної поїздки до Мінська радянський лідер Микита Хрущов. Це спричиняло психольогічний тиск на носіїв білоруської мови і призводило до того, що все більша кількість міських мешканців приймала і засвоювала російські культурові коди. Діячі білоруської культури і мистецтва, котрі поза власною волею змушені жити у містах, хоча і обслуговували своєю творчістю село, прирікалися на гибіння у вічному культуровому гето серед російськомовної міської стихії. Не збагачувалася, а невпинно русифікувалася білоруська мова.

З іншого боку, радянська система заперечувала необхідність вивчення Білорусії і білоруської культури за межами Радянського Союзу. У білорусистиці (як і в україністиці) не було потреби, була „совєтологія”. У підсумку, на момент розпаду Радянського Союзу білоруської мови, фактично, за межами слов’янського світу ніхто і не знав, і білоруською культурою, назагал, не цікавився. А на Білорусію, як власне і на Україну і на Чечню Захід дивився російськими очима, некритично засвоївши тенденційні імперські концепції, розпрацьовані гісториками і культурольогами. Білоруська культура, відкривши для себе на початку 90-х привабливість західної культури, одночасно зустрілася з нерозумінням і відсутністю зворотнього зв’язку. The opening became a frustrating experience, кажучи їхньою мовою.

Низький статус білоруської мови і білоруської культури був і залишається прямим наслідком низького статуса білоруськомних білорусів у формально незалежній Республіці Білорусія, як не парадоксально для закордонного вуха це звучить. Офіційна пропаганда „совітизуючого” режиму Олександра Лукашенка як і раніше виставляє білоруську культуру, відносної незалежності і непримеренності котрої боїться, як культуру вузького кола напівполітичних дисидентів (або „агентів Заходу” або „лютих націоналістів”), загнаних у гето письменників („бездарних графоманів”) і відсталого, нецивілізованого села, у котрого немає перспектив на майбутнє. Власне це змушує багатьох представників білоруської інтелігенції — як білоруськомовної так і російськомовної наполягати на необхідності позитивної дискримінації російськомовних і заходів на підтримку білоруськомовної меншості і білоруськомовної культури після зміни політичної ситуації в країні. Тільки такі заходи, на їхню думку, допоможуть спинити подальшу дискримінацію білоруськомовних і закласти тривале підгрунтя білоруської державності. Підтримка білоруської культури була би не просто сплатою гісторичного боргу і відновленням гісторичної справедливості, але і важким внеском до справи цементування національної ідентичности і громадянської злагоди в країні, переконані вони.

Невідкриті здобутки

XX століття було століттям кристалізації культурової ідентичности білорусів, але при тому країна чотирьох чи п’яти культур (білоруської, російської, польської, жидівської плюс української на півдні) у наслідок воєн і асиміляції перетворилася на країну двох культур — білоруської і російської. Зрештою, можна стверджувати, що культура то була одна — „радянська”, чи, як формулювала офіційна ідеольогія, „національна за формою, соціялістична за змістом”.

Пути цієї радянської бувальшини значно сильніші для білоруської культури, ніж для російської. Багато з того, що дозволялося у метрополії, на національних окраїнах рахувалося ідеольогічним злочинством. Над білоруськими мистцями висіло звинувачення не лише у потенційному „буржуазному” ухилі, але і смертю караному „націоналістичному”, що обмежувало їх творчі сили і часто робило їх мистецкі набутки анахронічними. В умовах невпинного висмоктування кращих творчих сил центром імперії, даний подвійний контроль практично знищив шанси білоруського мистецтва на створення сучасних і конкурентноздатних творів. А все конкурентноздатне, зазвичай несистемне, опонуюче державній ідеольогії, в той чи інший спосіб глушилося і не випускалося до публіки. Коли ж у країні неможливо щось заховати від авдиторії, відповідно і за кордоном того показувати не дозволено — всі контакти із закордоном йшли через Москву.

Навіть найбільші досягнення білоруської культури — такі, як кінофільми Віктора Турова, романи Василя Бикова, есе Олеся Адамовича, балети Євгена Глібова, живопис Михайла Савіцького і Ізраїля Басова, гобелени Олександра Кіщанки, пісні рок-гурту „Пісняри” чи скульптура Андрія Бембеля — або не стали мистецькою подією світового мастштабу, або залишаються банально невідомими світові в силу мовного бар’єру чи інших причин, за котрі ми згадали вище, або ж були представлені за кордоном як „радянські” чи ще простіше — російські. Найкращий приклад останнього — співачка Білоруської опери Марія Гулегіна. Коли вона стала солісткою „Metropolitan Opera” і „La Scala”, російські медіа і музичні критики почали як один писати про неї як про „російську виконавицю”, хоча вона то і в Росії ніколи не жила і не працювала.

Білоруська культура ХХ століття, ці, доречі, світові шедеври високого і чистого мистецтва; демонструючі рідкісні за своєю складністю узори; чи, навпаки, сповнені жертовности і трагізму прикладу, все’одно залишаються культурою, що назагал невідома світові.

Вона має за спиною тисячолітню християнську традицію, вона багато спадщиною Сходу і Заходу, а виросла з переплетіння латинських, грецько-візантійських і слов’янських коренів. Але, на жаль, на Заході її все ще занадто часто уявляють собі як щось екзотичне, орієнтальне, етнографічне, а у Росії — як щось льокальне, районоване чи взагалі як „польську інтригу”. Ці ріжні уявлення — дві сторони одного колоніяльного підходу. Тим часом білоруська культура існує, формує державницьку свідомість, переборює постколоніяльні комплекси і гандикап, котрий сформувався за роки національної несамостійности і комуністичної деформації.

„Поет — творець народу, він дає йому світ для споглядання, тримає його душу в своїх руках”, — писав Гердер. Ці Гердерові слова удвічі слушніші по відношенню до народів з короткою державною традицією. Не лише у білорусів, але у всіх націй Східно-Центральної Європи, котрі почали дещо запізно формуватися і на першому етапі не мали власної національної буржуазії: українців, білорусів, словаків, македонців, боснійців — письменники, філольоги і гісторики були ковалями національної ідентичности. У Білорусії, де націотворчий процес ще не завершено, культура відіграє цілковито особливу, виключну ролю.

Розділена нація, поділена культура

Лакмусовим папірцем, котрий визначає гісторичний і ідеольогічний поділи в сучасній білоруській культурі, — це, по-перше, реакція (схвальна чи критична) на спроби авторитарного лукашенківського режиму взяти культуру під свій контроль, а по-друге — ставлення до дій на підтримку білоруської культури. Над цими двома світоглядними опозиціями поміж „державниками” і „білорусофобами” існує і мовний поділ на білоруськомовну і російськомовну культуру.

Білоруськомовна „нерадянська” культура декларує свою спадкоємність з культурою дисидентів, емігрантів, незалежних культурних осередків. Воно найчастіше користується так званим „класичним правописом”, або „тарашкевицею”, не визнаючи змін у літературних нормах, введених в обіг за радянських часів. Свою головну задачу вона вбачає у прискоренні націотворчого процесу.

Білоруськомовна „піддержавна” традиція годується під дахом створених за сталінських часів „творчих союзів” і контролюється організованим за Хрущова Міністерством культури. Він залишається вірним „офіційному правопису”, або, іншими словами — „наркомовці”, задіяній у сталінських часах. Ця традиція бачить своєю задачею обслуговування державної політики, якою б та не була.

Російськомовна імперська традиція тримається російської націоналістичної ідеольогії, існування білоруського народу не рахується достатньою передумовою для самостійного національно-державного розвитку, білоруська культура ігнорується. Для її носіїв Білорусь — це помилка гісторії, а Росія — там, де звучить російська мова. В умовах широкої експансії російської культури носії цієї традиції почуваються у Білорусії досить комфортно.

Наймолодша — російськомовна білорусофільна традиція. Її носії — білоруси в політичному розумінні (вони стоять на позиції незалежности Білорусії, для них дорогі ті ж гісторичні символи і міти, що і для білоруськомовних), проте в більшости своїй надають переваги російській мові і культурі. На відміну від імперіялістів, вони не сумніваються у повноцінности білоруської мови, білоруська культура не викликає у них заперечення, вони навіть погоджуються на дії в її підтримку, але у відродження громадської ролі білоруської мови і культури не вірять і рахують їх коштовними музейними експонатами, важливими символічними фігурами, проте не більше. Зайве казати про привабливість цієї культурової моделі для новотвореної білоруської чиновницької і бізнесової еліти, часто російського походження. Вразливість такої позиції — в її двоїстості і непослідовности. Слабкість такого „креольського” підходу у тому, що креольська культура легко розмивається культурою метропольною. Красномовний приклад тому — творчість поп-гурту „Ляпис Трубецкой”, яскравого представника креольської культури.

„Незалежна білоруська” і „креольська” культурові моделі найбільш популярні серед молоді. Вони і будуть визначати обличчя білоруської культури завтра. Від їх взаємовизнання залежить ліквідація внутрішнього розколу у суспільстві. Ці взаємовизнання і взаємозацікавленість зростають у ході суспільного спротиву встановлюваному у країні авторитарному режимові.

Культура опирається

Перед сучасною білоруською культурою стоїть ряд задач. Задача „роздержавлення” культури, підтримки незалежної ініціативи. Також — праця над заповненням просторів, котрі утворилися як наслідок „радянизації”: лише кропіткою буденною працею, від перекладу світової класики на білоруську мову до розробки нових навчальних курсів, можна добитися від культури повнокровности. Важливо перебороти політичний нігілізм, ту алергію мистецтва на політику, що виробилася як реакція на радянський ідеольогічний примус. Нагальна потреба нової заангажованости діячів культури у громадські справи. На порядку денному стоїть створення масової культури. Від неї залежатиме не лише самооздоровлення культурових механізмів як таких, унезалежнення їх від державного контролю, але, і, напевно, зміцнення білоруської державности. Розвиток білорусознавства, промоція білоруської культури у світі — одна з найважливіших задач. Активізація діяльогу з іншими культурами допоможе відповісти на інші виклики і надасть упевнености в собі, якої сьогодні нам так не вистачає.

Повертаючися до того, з чого починалася ця стаття, — до питання, з ким же персонально асоціюється нова білоруська культура — не можна не зауважити, що вже сьогодні варшавські і києвські інтелігенти згадують, вірогідно, поета Славоміра Адамовича, першого політв’язня лукашенківського режиму, котрий пройшов через дві в’язниці, звинувачуваний у тому, що його вірші містять „заклики до замаху на керівника держави”, митців-перфомерів Олеся Пушкіна (також „політичний рецидивіст”, оголошений владою невиїзним) і Артура Клинова, ще рок-співака Лявона Вольського, соліста заангажованого білоруського гурту „NRM”. Це молоді люди, народжені у 1960-70-тих, котрих не душить тягар радянської спадщини. Вони і творять нове, „людське” і привабливе обличчя білоруської культури. Їх діяльність в умовах тиску одного з останніх у Європі авторитарних режимів захоплює своєю сміливістю, винахідливістю, нонконформністю, інтегрованістю до загальносвітового інтелектуального контексту. І радикальним несприйняттям будь-яких проявів авторитаризму і шовінізму.

Імена Бикова і Некляєва у Варшаві і Києві тепер також знані не лише у вузькому академічному колі. Демонстративна еміграція патріарха білоруської літератури Василя Бикова і керівника офіційного Союзу білоруських письменників Володимира Некляєва були актами протесту проти утисків свободи і тоталітарних маніпуляцій масовою свідомістю у лукашенківській Білорусії. Цими еміграціями білоруська культура почала повертати собі глибинну, принципову єдність ставлення до ключових проблем сучасности.

В боротьбі за демократію і національну незалежність, опираючися обезособлености у формі русифікації білоруська культура завершує процес свого становлення.

переклад М."Мазепи", МЛ „Бриколяж”, Обухів - Київ

за матеріалами часопису „Arche”