40 років тому в парижському Елисейському палаці французький президент Шарль де Голь та бундесканцлер Конрад Аденауер підписали німецько-французький договір про дружбу. Цим самим було проголошено кінець багатовіковому суперництву та «спадковій ворожості» обидвох країн. І вже тоді лунали заперечення т.зв. «атлантиків». В німецько-французькому союзі вони вбачали небажані сумніви в американській претензії на лідерство. Ця тема залишилася актуальною і сьогодні. Про це — розмова з головою французьких правих Жан-Марі Ле Пеном.
Пане Ле Пен, в 30-річній історії Національного Фронту 2002-ий рік разом з участю НФ-кандидата в другому турі французьких президентських виборів залишиться в пам’яті як рік непередбаченої несподіванки. Цей надзвичайний успіх спричинив у політичних противників справжні «тижні ненависті» проти Вас. Чи Ви очікували що це буде настільки інтенсивно ?
Чесно кажучи, ні. У минулому ми завжди стикалися між двома турами виборів з т.зв. «республіканським фронтом», що, зрештою, не заважало нашим кандидатам робити значні кроки вперед і здобувати від 30 до 35 відсотків, а часом й 49 відсотків голосів. Але такий, методично і ретельно оркестрований опір, був неймовірним. Побачити вільних мулярів пліч-о-пліч з єпископами, крупних капіталістів пліч-о-пліч з профспілками — це було особливе видовище.
Це багато що говорить про мовчазну взаємну згоду тих, хто черпає вигоду з цієї системи, до якої ми — нам до честі — не належимо. Оскільки Ле Пен прикладав зусилля, щоб порушити цю рівновагу і змінити стан речей, йому слід було будь-яким засобами отримати перемогу. Порівняно зі мною Джек Різник міг би бути проголошений Білим Лицарем. Лише таким чином можна зрозуміти, як Ширак, той самий політик, якого декілька місяців тому кваліфікували як супер-брехуна, зумів отримати підтримку всіх політичних класів і збільшити кількість голосів з 19 до 82 процентів.
Такий результат, як і в Албанії, показує, що тут використовувався ефект психічного конденсування, що є властиве тоталітарним режимам. Цей психоз спричинений передусім монополізмом на іструменти формування громадської думки, тобто радіо, телебачення, об’єднання прихильників, ложі, синдикати, службовців виховної системи, які однодушно віддали себе в розпорядження Ширака, тоді як кандидат від національних правих міг розраховувати на підтримку небагатьох, але тим більше мужніх маленьких газет.
Що, на Вашу думку, ховається за цим тоталітаризмом?
Ми не можемо приховати, що головним гальмом для підйому національних правих є інструменталізація з політичною метою офіційної версії Другої світової війни. Це нелегка справа боротися проти павловських рефлексів, які прививали нам з дитячих років за допомогою телебачення, радіо, театру, шансону, кіно, шкільного виховання і підручників, і які, відколи праві отримали попутній вітер, полягають в тому, що проголошується кінець демократії, до оскоми говориться про «найтемніші години нашої історії» та концентраційні табори, і все тільки для того, щоб стримати виборців голосувати за націоналістів. Таким чином кожна спроба політичного оновлення душиться у зародку.
В майбутньому ми повинні намагатися запам’ятатися нашим землякам тим, за що ми боремося як націоналісти, які люблять свою країну, які засмучені з приводу занепаду у всіх галузях, які сповнені бажанням відновити порядок, знову здобути незалежність і суверенітет народу, відновити в правах природню ієрархію. Одним словом, йдеться про те, щоб людей переконати в тому, що боятися треба не поліцейського, а розбійника. Це стосується як Франції, так і Німеччини чи будь-якої іншої країни.
Усі хвалять нового французького міністра внутрішніх справ Ніколя Саркозі як борця за право і порядок. Що Ви думаєте про це?
Без сумніву, метою цього є примусити людей думати, що новий міністр внутрішніх справ є альтернативою до Ле Пена. Насправді ж просто відволікається увага від навмисного процесу демонтажу нації. Після того, як Францію ослабили за допомогою Римських договорів, Шенгенської, Маастріхтської та Амстердамської угод, переходять до того, щоб її роздробити за допомогою регіоналізму. Зараз підходиться впритул до створення мережі «Євро-регіонів», щоб таким чином ще легше могти покроїти націю вздовж і впоперек.
Не треба шукати далеко пояснення тої ненависті, жертвами якої ми є. Нас переслідують, цькують і демонізують через наш патріотизм. І якщо сьогодні захисників Вітчизни розглядають як злочинців, то це стається точно у відповідності з тим, що барон Ротшільд описав ще у 1970-х роках: «Нація — це є засув, який мусить зникнути».
Отже, чим більше часу пройде, тим більше нація ставатиме ворогом номер один, причому як в національній, так і в міжнародній площинах. Треба визнати, що сучасна глобалізація є продовженням міжнародної революції, якій нація однаково байдужа. Різні засоби, одинакова ціль.
Французький уряд хоче змінити виборче право. Чому?
Закони, які готуються, є складовою частиною того ж ліквідаційного процесу нації, що й «регіоналізація» європейських виборів та скасування реєстраційного обов’язку при виборах до департаментів. Ті, хто за цим стоїть, хотіли б маніпулювати волею виборців. Через 12 років після закону «Лекс Гейсо», особливого закону по обмеженню свободи слова, намагаються створити новий закон «Ле Пена». Бургомістр Марселя Жан-Клод Годен, довірена особа Шірака, цинічно визнає, що слід так реформувати виборчий закон, щоб завадити Ле Пену стати на виборах 2004 року президентом регіону Provence-Alpes-Cote d’Azur. Отже, хіба був я неправий, коли вже в 1995 році стверджував, що Шірак ще гірший ніж соціаліст Жоспен?
Як Ви оцінюєте імміграційну політику уряду Рафарена? Або в загальному: Як Ви оцінюєте актуальний розвиток потоків імміграції?
Ми перебуваємо у ситуації вторгнення. Іммігранти, приваблені різними пропозиціями допомоги, оволодівають землею обітованною. Право притулку було створене для того, щоб захистити жменьку інтелектуалів від переслідування деспотичної влади. Сьогодні воно служить для того, щоб кожного року давати доступ тисячам іммігрантів з єдиним обгрунтуванням, що вони будуть щасливіші, якщо вони матимуть можливість брати участь в розподілі благ Європи, а не власних країн.
Я побоююся, що ми спостерігаємо зараз лише початки гігантського процесу, який приведе до перевороту через імміграцію — процесу, зрештою, цілком свідомо інсценованого. Згідно зі сценарієм ООН до 2025 року у Франції опиняться ще 23 мільйони чужинців. Згідно моїх спостережень існує цілком чітке бажання поміняти населення. Для того, щоб вирівняти наш демографічний дефіцит, не проводиться жодної активної сімейної політики та політики народжуваності, а систематично робиться ставка на іммігрантів. І не потрібно мені розповідати, що це робиться з сліпоти або дурості. Це пасує більше до візії єдиного світу, до ненависті до нації і її фундаментальних складових. Потрібно все має бути зруйноване в оманливій надії на міфічне майбутнє, що піде на користь лише авантюристам з міжнародних фінансових кіл. Вони уникають відповідальності, часто діючи анонімно.
Як довго можна буде ще висловлювати схожі думки?
Коли в грудні французький парламент обговорював пропозицію т.зв. «закону Лелюша», який ставить за мету зробити жорсткішим «антирасистське» законодавство, я жартома запропонував негайно ввести смертну кару за «расистські» проступки, це зекономить час.
Що Ви думаєте про вступ в ЄС Туреччини? І яку роль грають при цьому США?
Будучи євроскептиком я не вірю у функціонування Європейського Союзу. Він є лише інструментом для знищення націй, етапом на шляху до єдиного світу. Нутрощі цієї Європи є наповнені гниллю, і на мою думку можна було обійтися без Євросоюзу, щоб досягти політичної, економічної та технічної співпраці суверенних держав. Протидія вступові Туреччини до Євросоюзу не може бути приводом для легітимізації брюссельського монстра.
Але що ж каже шеф французького уряду Рафарен? Він на повному серйозі стверджує, що Європа не є ні географічним, ні історичним чи культорологічним поняттям, а лише філософським. Одним словом, це означає, що досить бути антирасистом і виступати за права людини, щоб могти приєднатися до Євросоюзу.
Якщо Туреччина приєднається до Євросоюзу, то вона стане прикладом для Сирії, Лівану, Ізраїлю, Єгипту, Магрібу і навіть Сенегалу, який зрештою французьким був раніше, ніж Ніцца. Хіба потрібен ще якийсь доказ, що ця Європа дійсно є тільки етапом на шляху до світового уряду?
Але навіть якщо Туреччину в жодному випадку не можна вважати європейською країною, я поважаю цю країну. Недавно я зустрів Некметіна Арбакана, колишнього прем’єр-міністра Туреччини, якого досить брутально повалила армія і який є духовним батьком недавнього переможця виборів Ердогана. Я можу сказати, що більшість дружин міністрів носить чадру. Дотепер це було в Туреччині неприйнято. Тобто я віддаю перевагу країнам, які сповідують якусь релігію, навіть якщо це не моя релігія, перед тими країнами, які не сповідують жодної релігії.
В даний час мені видається небезпечним не так сам іслам, як його зв’язок з галопуючим демографічним розвитком і масованою імміграцією в наші широти. Потрібно одній містиці протиставити іншу, але навряд чи наші атеїстичні, матеріалістичні та гедоністичні суспільства, будуть тими, що зможуть протистояти ісламській спокусі. Особливо коли керівники на один помах пальцем виконують всі вказівки американського уряду. США сприяють посиленню ісламу в Європі з метою її поділу та послаблення. І якщо США підтримує вступ Туреччини в ЄС, то це служить тій самій макіявелістичній меті.
Французький міністр економіки Франсіс Мер недавно признав перед національними зборами, що фінансові кола підтримують війну проти Іраку, оскільки вони вбачають в цьому єдиний засіб оживити світову економіку. Мер погоджується з цією думкою. Що Ви думаєте з цього приводу?
Ці розрахунки безглузді, тому що війна приносить тільки руїни, горе, нещастя, кров і сльози. Війна в Іраку — це злочин проти людяності, проти розуму, проти честі та життя. З одного боку ми бачимо маленьку країну, яка ні від кого нічого не вимагає, країну, яку задушили, розорили та зруйнували за допомогою злочинної блокади. З іншого боку ми маємо економічних, політичних та військових «слонів», які хочуть війни з Іраком з єдиної причини: щоб заволодіти нафтовими резервами цієї країни.
У кожному разі сам факт, що пан Мер може давати такого роду пояснення, показує, що інші французькі політики підтримують цю агресію, що 21-ше століття не далі втекло від варварства, ніж 20-те століття. Це справді обурливо бачити, як Європа знаходить задоволення в цьому в стані прислужництва англосаксонській імперії. Більше того, це є божевіллям, що публічно нагнітання війни американським керівництвом категорично не засуджується.
Правда у тому, що Ірак, вирвавшись з-під опіки СРСР, бажав уникнути й опіки англосаксонського нафтового світу. Цієї волелюбності країні так і не вибачили. Зі свого боку я віддаю перевагу подібній вірі в себе та у власні цінності. Це різнить мене від інших, це дозволяє мені називати речі своїми іменами. Я — вільна людина, яка не потребує просити вибачення заради чийогось визнання. Я борюся не за місце на міністерській лаві, а за програму нового національного ладу.
