Тема, яка розглядається в даній статті, потребує написання не однієї монографії. Однією статтею неможливо охопити різноманітність визначень понять постмодернізм і постколоніалізм. Їхнє значення настільки розмите, що потребує прискіпливого розгляду. Притримуюсь тези, що кожне поняття правдиве, якщо воно засновується на емпіричному матеріалі і виникає внаслідок його узагальнення. Оскільки явища чуттєвого світу, до якого належить і світ людини — соціум, суспільство, держава — з її діяльністю в економічній, політичній та культурній сферах, — то необхідно шукати прояву постмодернізму і постколоніалізму саме в цих сферах.

Постмодернізм — явище типово західноєвропейське і немає жодного відношення до такої країни як Україна. Постмодернізмом „хворіють” високорозвинуті суспільства західноєвропейських країн, в той час як пострадянський простір, до якого належить Україна, „хворіє” на постколоніалізм.

Постмодернізм характерний для суспільств добробуту. Добробут означає, що немає глибокої прірви між різними прошарками суспільства щодо якості життя. Середній клас — це основа постмодернізму. Середній клас — це міщани, котрі мають доволі вільного часу для дозвілля і не відчувають браку коштів для забезпечення найнеобхіднішим. Представники середнього класу можуть собі дозволити у відпустку поїхати на Канарські острови, купити будинок тощо. Вони ведуть розмірене життя, не цікавляться політикою, одним словом, живуть у власне задоволення. Вони не знають де знаходиться Україна.

Але це все деталі. Нас цікавить постколоніалізм, якому передує колоніалізм. Колоніалізм напряму пов’язаний з модерном в Західній Європі 15-19 століть і охоплює собою буржуазні революції, реформацію, науково-технічну революцію, відкриття нових земель по той бік Тихого та Атлантичного океанів. Модерний лібералізм та демократія приходять на зміну середньовічній етиці лицарства та благородства. Людина модерну (сучасності) 15-го століття звільняється від середньовічного теоцентричного світогляду і намагається жити на власний розсуд. Життю на власний розсуд треба вчитися.

Всередині сучасності 18-го століття зароджується рух просвітників, які навчають людей жити на власний розсуд, бо воно сповнене небезпек. Кожна особистість прагне жити найкраще, найщасливіше. Такі прагнення породжують міжособистісну боротьбі за щасливе життя. Для того, щоб помякшити її, просвітники висувають гасло „Май мужність користуватись власним розумом” (Кант).

Розум модерну — це розум не універсальний, це не Логос, а прагматичний, відірваний від традиції (коренів) інструмент досягнення щасливого життя. Але Кант, як просвітник, каже, що метою людського життя не може бути прагнення щастя, а слідування за автономнимм розумом як моральним законодавцем. Адже раціоналізація і спрощення життя в добу модерну веде до незворотніх змін в суспільно-політичному житті. Саме на початку доби модерну формується прототип завойовника. Великі відкриття нових земель західними європейцями — це початок ґлобалізації, яка породила потворне явище колоніалізму. Це початок створення нових імперій, початок нищення місцевих культур та визиску місцевого населення (аборигенів).

Інше гасло модерну: „Знання — це сила” (Бекон). Для особистостей доби модерну давньогрецька культура — це наївна культура, яка нездатна поширитися на величезні простори і, таким чином, здобути нові землі, бо тяжіє до споглядання, а не до дії. Щоб поширювати власну культуру, власні ідеї на все більшу територію і асимілювати інші народи, треба володіти ефективним знанням, володіти певним гуманітарними та науковими технологіями, які забезпечать розширення життєвого простору. Церква також не відстає від цього проекту модерну і навертає місцеве населення до християнства, бо воно наївне і не знає правдивого Бога.

Своєрідний науковий „ґностицизм” та відчуття вищості західних європейців модерну 15-19 століть привів до того, що наука стала двигуном розвитку Націй-держав. Нації-держави загального добробуту — це результат Просвітництва та наукового „ґностицизму”, а також успішної колоніальної політики білої людини.

Цілі модерну 15-19-го століть знаходяться у протиріччі з голосом совісті. Для виправдання неподобств та звірств, які чинились протягом 15-19-го століть (і продовжуються), науковці-позитивісти завдають удару по образу людини, змальовуючи її у дуже непривабливому світлі: перший удар по людині був завданий Дарвіном, який намагається довести, що в людині міститься тваринний початок; другий удар був завданий Фройдом, творцем психоаналізу, який доводив, що поведінка людини підпорядковується виключно статевому потягу.

Короткий аналіз доби модерну виявив найхарактернішу його рису, а саме: євроцентризм, який сприяв підкоренню не-європейських народів і нікчемність людини перед її ж технічними винаходами. Цей аналіз модерну я хотів би завершити словами німецького соціолога та філософа Пітера Козловски: „на долю людини випали жорстокі випробування в добу модерну… Сенсом модерну могло би бути: допоможіть нам пізнати те, що не є ми, чим ми не є” (1, с. 234).

Чи щось подібне відбувалось в Україні? Реформація? Науково-технічна революція? Буржуазні революції? Чи Україна пережила добу модерну? Ні. Тому що місцеве населення України вже в 15-19 століттях було колонізоване тими народами, які творили модерн (я вживатиму колоніальну термінологію на позначення тих народів, які були колонізаторами і колонізованими, а саме: ляхи і москалі колонізовували місцеве населення України, яке називали русинами, хохлами, малоросами, бидлом тощо). Отже, місцеве населення України стало жертвою модерну, так само як місцеве населення Північної Америки.

Чому так сталося з місцевим населенням України? Звернемось до українських документів 16-17-го століття. Про причини поневолення українців говориться в „Пересторогах”, літературній пам’ятці 16-17-го століття: „…дуже зашкодило Руській державі, що не розширювано в них шкіл і наук, бо якби мали науку, тоді в своїй невідомості не прийшли до такої погибелі… Не маючи своєї науки, почали своїх дітей давати в науку римську, а ті з наукою призвичаювалися й до віри, і так помалу привели вони через свою науку (школу) до римської віри все панство руське…” (цит. за 2, с.129). Оскільки знання в добу модерну — це сила, а знання здобувається науками, то бачимо з цього фрагменту, що українці не мали своєї науки, свого знання, яке б робило їх сильними і життєздатними. Тому не можна сказати, що в Україні також була доба модерну. Навпаки, інші народи (ляхи, москалі), які творили модерн, завоювали українців і підпорядкували їх собі. Про це саме говорить Мелетій Смотрицький: „Горе мені, злиденній, ой леле, нещасній, звідусіль в добрах моїх обідраній, ой леле, на ганьбу тіла мого перед світом із шат роздягненій! Колись гарна й багата, тепер споганіла й убога. Колись королева, всьому світові люба, тепер усіма зневажена і опечалена…Діток народила і зростила, а вони зреклися мене… привели до занепаду…Священників моїх осліпили, пастирі мої оніміли (не бажаючи знати, що про душу йдеться) оніміли, старші мої одуріли, молодь моя здичавіла, дочки мої до розпусти вдались…” (цит. за 2, с.129). Опис Мелетієм Смотрицьким психічного стану українців 16-17-го століття засвідчує колоніальний стан українців.

Колоніальний стан українців не полишає їх і у 19-му столітті. Візьмемо, наприклад, торгівлю жінками в Галичині наприкінці 19-го ст. — на початку 20-го ст. Оскільки місцеве населення Галичини опинилось під визиском більш вольових і самовпевнених народів (ляхів та жидів), то воно опинилося в економічній та політичній залежності від них. Особливо потерпали від такої залежності жінки-українки. Внаслідок бідності на селах українських дівчат вивозили до публічних домів Єгипту, Індії (на той час британської колонії), Китаю, Південної Америки, турецької столиці тощо. Торгівля живим товаром велась таємно, без розголосу, щоб справа не доходила до відома громадськості. Іван Франко у своїй повісті „Для домашнього вогнища” викриває власників публічних домів у Львові. Героїня твору — дружина австрійського офіцера володіла таким „закладом” і вважала доходи з нього доповненням до домашнього бюджету. Вона не бачила у цьому нічого ганебного, вказуючи, що інші продавали дівчат до Південної Америки (3, с.123, с.124).

Це було наприкінці 19-го ст. — на початку 20-го ст. Чи змінилась ситуація із проголошенням незалежності України? Рік тому у Ватикані проходила міжнародна конференція, присвячена питанням боротьби з торгівлею живим товаром. Фахівці ООН дійшли висновку, що саме з України щороку в тенета секс-бізнесу потрапляє найбільше жінок. За оцінками МВС України протягом десяти років з України було вивезено 400 тисяч жінок та дівчат. А за статитикою Міжнародної організації з міграції — 500 тисяч. Як бачимо: вивозили і продовжують вивозити, бо бідність, як говориться, „не тітка”. Проте не лише бідність примушує українок торгувати власним тілом. Відсутність національної гідності також цьому сприяє. Українці не сповідують принцип: „Бідні, але горді”. Цього в українців немає. Українці-чоловіки також винні, бо дозволяють своїм дружинам та дочкам виїзджати за кордон на заробітки, замість того, щоб домагатися гідного життя в себе на батьківщині. Це найлегший шлях: відправити близьких та рідних за кордон на заробітки. Але, яке майбутнє чекає на Україну, коли її сини та дочки будуть працювати на чужинців? Риторичне запитання. Україна залишатиметься опустошеною руїною, постколоніальним задвірком, затиснутим між Європейським Союзом і Росією.

Термін „пост-колоніалізм” окреслює собою теоретичне дослідження, котре сфокусоване на впливах і залишках колоніалізму. Воно також окреслює історичні визначення свого первісного предмету дослідження у вимірі історичного та політичного поняття „колонізації”, інших видів експлуатації, репресій і залежності. Постколоніальна критика являє собою могутній інтелектуальний рух, який намагається зрозуміти сучасну історію, культуру, літературу тих народів, які зазнали нещадного колоніального гніту.

З іншої сторони, пост-колоніалізм може означати нові форми економічного та культурного гноблення, які походять з колоніалізму модерну, котрий деколи називають „нео-колоніалізм”. Нео-колоніалізм вказує, що співпраця, допомога і модернізація (штучно викликана) і тому подібне, насправді, є прихованими формами політичного та культурного гноблення: обезцінення цінностей та звичаїв автохтонів і заміна їх на цінності та звичаї домінуючої нації, яка технологічно більш просунута. Ці два значення пов’язані між собою і описують один і той же процес сучасності: творення культурної одноманітності по всьому світу.

Залишків колоніальної спадщини українці не позбулись, навпаки вони поширились на культуру, економіку, політику. До них слід віднести: дешева робоча сила, торгівля живим товаром, відчуження держави від суспільства, суржик (мішанина української і російської мови в поточному мовленні), подальше „захоплення” не-українським, як більш якісним, зрілішим, досконалішим (почуття меншовартості українців). Постколоніальна держава і постколоніальне суспільство України існують в різних площинах. Постколоніальна держава дозволяє транснаціональним компаніям та корпораціям визискувати місце населення України. Для постколоніальної держави постколоніальне суспільство — це джерело доходів, бо постколоніальна держава зраджує національним інтересам, продає найцінніше, що може бути, людський капітал, транснаціональним компаніям та корпораціям.

Примус стає визначним фактором виживання постколоніального суспільства, енергія якого спрямовується на задоволення найелементарніших потреб (їжа, одяг тощо). Задоволення найелементарніших потреб досягається за допомогою величезної трати життєвої енергії. Життєва енергія витрачається не на те, що розвиває людину, робить її розвинітішою як розумово, так і фізично. Виснаження організму і психіки індивідів постколоніального суспільства. Це досягається створенням таких умов нестерпних умов життя, чи точніше, „не-життя”, в яких індивід не знає, що відбувається; він опиняється, немовби, в зачарованому колі. Його раціональність зруйновано, звичний уклад життя також. Сім’ї розпадаються, бо батьки на заробітках, або один дорослий член сім’ї, а діти залишені на поталу вулиці, де ними цікавляться кримінальні середовища. Постколоніальна держава робить все можливе, щоб життя індивідів постколоніального суспільства було небезпечне, незахищене. Така небезпека і незахищеність породжує страх, страх перед майбутнім, невпевненість в собі. Заляканими і невпевненними в собі індивідами легко маніпулювати. Вони не зможуть спільно вирішувати завдань, бо не довіряють одне одному. Сіяти недовіру — це одне із завдань постколоніальної держави, щоб індивіди не об’єднались в політичну націю проти постколоніальної держави.

Оскільки модерн пов’язаний з колонізацією, а постмодерн з постколоніалізмом, то треба розглянути особливості постмодерну. Характеристику постмодерну знаходимо в Джеймісона: відсутність глибини в сучасних „теорія”, в новій культурі іміджу і симулякра; послідовне послаблення історичності (відчуття „завершення історії”) і забуття власних національних коренів; відхід від євроцентризму і пропаганда полікультурності, „єдності в різноманітності”, під якою приховується новий імперіалізм транснаціональних світових компаній та корпорацій (4, с.606).

Постколоніальна держава багатіє, а постколоніальне суспільство бідніє тому, що постколоніальна держава отримує величезні суми грошей від транснаціональних світових компаній та корпорацій за дозвіл експлуатувати місцеве населення, оскільки воно становить дешеву робочу силу, за дозвіл поширювати масову культуру безбатчинків-космополітів, поширювати смаки по-шизоїдному налаштованих мас.

Отже, постмодернізм руйнує національну ідентичність і примушує відмовлятись від національних коренів в ім’я „ідеалів” ґлобального села, ґлобальної демократії, вигаданих безбатчинками-космополітами.