Англійські слова “Russia” та “Russian” перекладається більше, ніж десятком російських термінів та виразів. У російській мові є слово “Росія” - російський народ і держава (це слово було престижним в “Історії” Миколи Карамзіна). Російська мова також знає більш давнє слово “Русь” - держава, з центром у Києві, яка існувала перед монголо-татарською навалою у ХІІІ столітті.
Російська ідентичність, націоналізм, колоніалізм та постколоніалізм
Слово “Русь” інколи вживається у російській мові поетично. щоб охопити усіх східних слов?ян, як-от росіян, білорусів та українців. Деколи воно означає тільки українців та білорусів. В останньому випадку, ”Русь” відлунюється старим англійським словом “Ruthenia”, яке означає сучасну Білорусь та Україну разом, але не “Московію” чи Росію. Отже, переклад слова “Русь” як “Russia” череватий двозначностями, хоча саме це рутинно робиться американськими істориками… Необхідно пам?ятати, як недавно зазначив Едвард Кінан (Edward Kenan), що сама Московія не сприймала себе як продовження Київської держави. Нема жодних даних, що Іван Грозний чи його попередники будь-коли вважали Україну чи Білорусь (саме тоді під польсько-литовською владою) як власність Московії. Отже, поняття “возз?єднання” трьох східнослов?янських народів, висунуте російськими ідеологами ХУІІІ століття, було винаходом кінця ХУІІ століття, а не інтегральною частиною сприйняття Московії у ХУ та ХУІ століттях…
На відміну від колоній Заходу, які перемовляються із своїми колишніми володарями, колонії Росії все ще залишаються німими. Інколи їм бракує національної еліти, вихованої в західному дусі, але їм найбільше бракує підтримки західної ученості, яку можна задіяти для нагальних питань відносно колоній. Вони і надалі сприймаються у межах парадигми, яка стосується Росії, сприймаються об?єктами радше російського сприйняття, ніж суб?єктами відповідно до власної історії, власних сприйнять та власних інтересів. Погляд постколоніальних коментаторів, що історія – це “дискурс, протягом якого Захід встановлював свою гегемонію над рештою світу” є неправильним. Світ ніколи не ділився навпіл: Захід та не-Захід. Таке двостороннє бачення ігнорує факт, що значними зусиллями Росія сама фабрикує таку історію, яка з одного боку частково протиставляється до історії, витвореної Заходом, а, з іншого - до історії, підкріпленої силами тих, кого Росія колонізувала. Внаслідок цього, Росія успішно накладає частини власного викладу на західний, змішуючи їх, або додаючи власний голос, як щось на зразок загальновизнаного коментаря чи примітки. Входження до західного дискурсу через бокові двері немов підсилює невидимість Росії як третього голосу.
Російський колоніалізм, воєнна нагорода та розграбовані колоніальні народи
Як тільки у 1860-70-их роках російські війська закріпилися у Середній Азії, відразу ж розпочалася пограбування. ”З перших днів російського вторгнення окупаційна влада та її підлеглі вивозили із Середньої Азії тисячі предметів найрізноманітніших видів та розмірів як трофей чи здобич, які згодом переправлялися до Санкт-Петербурга чи Москви”, - стверджує американський науковець, який спеціалізується по цьому регіоні. Коли генерала фон Кауфмана було призначено генерал-губернатором Туркестану, він “вивіз символи суверенності, які тільки можна було вивезти, а також пам?ятки інтелектуального життя та історії Середньої Азії. Серед предметів, які збагатили російську культуру і знекровили узбецьку, були срібний трон ханів (тепер знаходиться в “Оружейній палаті” Кремлівського музею), численні середньовічні манускрипти (включно з Кораном), срібний посуд із мечетей та інші художні цінності. Те, чого не можна було забрати, знищували та оскверняли: кладовища, історичні будівлі, ханські надгробні пам?ятники. У 1870-х масове розкрадання туркестанських мистецьких скарбів описувалося один з його учасників: ”Завдяки фон Кауфману, чимало наших громадських колекцій та музеїв збагатилися найціннішими предметами … та … великою кількістю арабських, перських, середньоазійських та інших східних рукописів. В Азійському музеї нашої Академії Наук також багато цінних рукописів із Середньої Азії. Безліч золотих та срібних коштовностей, кінних оздоб, грошей, печатка хівинських ханів прикрашають колекції Арсеналу Царського Села ”. Едвард Олвес (Edward Allworth) зазначив, що грабунок продовжувався і в радянські часи. Внаслідок цього “Ермітаж отримував предмети з Середньої Азії за життя Солженіцина”. Тривала політика Росії переслідувала мету позбавити Середню Азію її найвизначніших пам?яток: стародавніх, середньовічних та сучасних. Розграбування зменшилося у пострадянський час через місцеві протести у всій Середній Азії, включно з частинами “Російської” Федерації. При археологічних розкопках 1990-их років було знайдено декілька 2500-літніх мумій, можливо, скіфських воїнів у алтайському районі федерації, на Укокському плато, що на кордоні з Монголією. Їх перевезли до Москви, але у 1995 р. законодавча влада Алтайської Республіки прийняла закон, який забороняв розпродаж національних багатств та їхній вивіз із регіону. Представник Москви в республіці Олександр Манзиров заявив: ”Це - наше національне багатство. Чому його забирають? Росіяни відповіли, що мумії повернуться відразу як тільки їх належно законсервують”. Ніхто нічого ні від кого не краде, запевняли “корінних”. Пригадується, що подібним аргументом скористалися щодо статуй з Елгіни (Elgin Mavbles), коли у 1816 р. їх перевезли із Греції до Англії та продали Британському музею. Ще одним актом пострадянської непокори стала конференція в Анкарі 1993 року, коли науковці зі всіх новостворених незалежних держав Середньої Азії погодилися прийняти латиницю, із змінами невдовзі узгодженими для узбецької мови.
„Подорож” Пушкіна та російський колоніалізм
“Подорож” О.Пушкіна насичена імперською педагогікою, за якою Росія - благодатний посередник, який приносить порядок та справедливість у первинний хаос. У певний момент солдатський загін вирушає в ліс, щоб “очистити його”. Метафора очищення зустрічається в орієнталістичній літературі, де йдеться про колонії. Можна пригадати Редьярда Кіплінга та його поезію “Пісня про Білих Людей”(1899), де згадані люди “йдуть чистити землю”.(якби Пушкін був сучасником Кіплінга, він би так само повторював за ним: ”О, благо для світу, коли Білі пліч-о-пліч торують свій шлях!”). Спокійно чекають п?ять сотень “турецьких” в?язнів без жодної ознаки страху, навіть тоді, коли на їхніх очах козаки добивають поранених. Однак, вважається, що це не так сміливість, як мовчазна байдужість. Повсюди лежать тіла черкесів. ”Дружелюбно” курить “їхню” люльку сміливий російський полковник. Підлеглий характер турків пояснюється існуванням між ними “гермафродитів”: нам заявляють, що такі монстри часто з?являються поміж кочівниками.
Перед від?їздом до Росії поет відвідує базар та зустрічає “жахливого жебрака. Він був блідим, як смерть, а з його червоних загноєних очей струменіли сльози”. Поет “відштовхує жебрака із почуттям огиди, яку неможливо описати” та повертається додому. Пригадуються тут графічні малюнки Густава Флобера, на яких він засвідчив страшні медичні умови Близького Сходу. Ця неприваблива картина контрастує із здоровими та веселими козаками, які, просуваючись вперед після битви, зустрічають села, вільні від турків, які просто зникли. Якщо турки таки з?являються в оповіді, то або як покірні слуги росіян, або як такі, що зазнали поразки і похмуро чекають невідворотнього. Декілька божевільних стріляють в росіян, але без значних пошкоджень. Їхня безчесна та боягузлива поведінка на вулицях контрастує із “розумним та шляхетним”(Сухоруков) чи “відважним” (Бурцов) поводженням переможців. Пушкін цитує турецький вірш, зіставляючи благочестивий (а, отже, ймовірно, непереможний) Арзрум із Стамбулом, якому пророковано падіння через невиконання приписів Корана. Виявляється, автор вірша помиляється: Арзрум упав перед росіянами. На обіді для вищих офіцерів головнокомандувач російської армії генерал Паскевич оголошує про майбутній напад на Арзрум. Ісламську твердиню захоплено майже випадково, із незначним плануванням та малими втратами. Рефрен непереможності, випадково підкинений Пушкіним у цитуванні чужинського вірша, повертається до колоніальної сили у всій славі. Після завоювання Арзрум мовчить. У стотисячному місті жоден не скаржиться на десять тисяч козаків, які тепер тут господарюють. Палац паші повністю розграбовано: дивани роздерто, всі килими зникли. Пушкін висуває гіпотезу, що турки, тікаючи, самі ж наробили шкоди. Жінки з гарему вихваляють росіян, коли їм наказано зустрітися з ними особисто. Такий буколічний образ затьмарюється звісткою, що в Арзрумі з?явилася чума.
Переклад Тараса Шмігера
