Павлюк Коновальчик

Уривки цієї брошюри валяються, наче відірвані ноги-руки в розділі «Класовий дискурс». Ми зібрали конструктор, ще раз, якщо вас влаштовує довільна стилістична форма – редагнули, коректнули і підписали під примоскалений академічний правопис, той, що від 45-го року. Відтак маємо повний переклад культового білоруського анархіста і видавця «Навінак», тов. Коновальчика. І це, не зважаючи на його ставлення до «бриколажівських криптофашистів». Менше з тим. Знання мертвих мов подібне на модний зараз одностатевий семантизм (тут ходить про дійсно братні мови), україномовної анархо-літератури немає (патаму как всє прадвінутиє анархісти живут в баальших, русіфіцированних гарадах і стидятся своєго етніческого проісхождєнія) і ми тішимося зі свого внеску в білоруську культуру, анархічну субкультуру та бриколяжівську антикультуру.

***

— А чи є у вас програма? — А як же без програми, звичайно є! Я і всі мої хлопці стоїм за вільну особистість. — Зрозуміло… Значить знову рабувати будуть… (З кінофільму «Свадьба в Малиновке»)

Анархізм і анархія

Що тільки не розуміють під цими словами: безсенсовий і жорстокий бунт, громадянський хаос, прагнення до безчинств і насильства… Уряди всіх країн не шкодують темних фарб, лякаючи обивателя «анархією», і це зрозуміло, оскільки жодна влада не може симпатизувати анархізму, котрий заперечує потребу в існуванні держави — цього інституту організованого примусу.

Анархізм — це не випадковість і не видумка Прудона чи Бакуніна, а закономірний плід розвитку суспільної прогресивної громадської думки. Елементи анархічного світогляду, окремі філософські ідеї анархічного характеру нараховують немало століть. Прагнення до повної свободи особистості у вільному суспільстві, заперечення державної влади і експлуатації проходять через різні цивілізації та епохи, ці ідеї зустрічаються у концепціях античних софістів і кініків, китайських даосів, середньовічних європейських єретиків — анабаптистів, французських вільнодумців початку XVIII ст. Проте анархізм, у власному сенсі цього слова, безумовно, зроджений реаліями Нового часу. Лише з кінця XVIII ст., коли Європа увійшла в епоху великих революцій, які сприяли ствердженню людської індивідуальності і знищенню основ традиційного суспільства, починає формуватися анархізм — спочатку як філософське вчення, а потім — як важлива частина революційного руху.

Нерозривна традиція сучасного анархізму бере початок від творів П. Ж. Прудона, тоді як найбільш авторитетними теоретиками анархізму були М. Бакунін і П. Кропоткін. Проте, не дивлячись на свій зв’язок з традицією, анархізм відмовляється від абсолютизації будь—яких авторитетів, в тому числі і «батьків—засновників», надаючи безумовної вартості практичному досвідові соціальних змагів і діяльності анархістських організацій.

Історія наділила анархістів немалою кількістю спроб зреалізувати свої ідеї. Анархізм прудоністського напрямку грав ключову роль у соціально—економічних перетвореннях Паризької Комуни 1871 р. Вчення М. Бакуніна набуло великої популярності в робітничому русі Західної Європи і Америки, та мало істотний вплив на хід світової історії. Під час революції 1917—21 р. у Росії та громадянської війни в Іспанії 1936—39 р. масовому руху на чолі з анархістами вдалося стали вирішальною політичною силою на величезних теренах, де ідейні погляди анархістів трансформувалися на соціальні перетворення.

Практики анархізму примусили світ рахуватися зі своїм рухом, час від часу перетворюючи його на фактор світової політики. Через свою послідовність анархізм спромігся вже у ХІХ — першій половині ХХ ст. поставити на практичну площину деякі завдання, котрі «світова цивілізація» ставить перед собою лише сьогодні.

Було би помилкою рахувати, що анархізм — це лише історія. Анархізм не раз засуджувався своїми опонентами до швидкої загибелі, проте їхні прогнози не підтвердилися. Доказ тому — зростання популярності анархістських ідей у сучасному світі, котрі все більше впливають на міжнародний опір державі і капіталізму, та виступають за гуманізацію людського суспільства.

Виникнення анархізму як самостійної течії

Передумови виникнення анархізму. Велика Французська революція 1789 — 94р., знищивши феодально—абсолютиський лад, вперше за історію проголосила і використала на практиці принципи політичних свобод, демократичних прав людини і громадянина, суверенітету нації, давши поштовх потужному розвитку прогресивної думки в Європі. Разом із тим, революція розчистила дорогу для розвитку капіталізма, котрий, у свою чергу, породив нові соціальні реалії в середовищі європейського суспільства.

Анархізм, формування першоджерел котрого відбувалося саме у ті часи, стає реакцією на досягнення і невдачі Великої Французської революції: спокусливий ідеал свободи, рівності і братерства переродився у нове буржуазне відчуження, парламентська демократія не принесла бажаного визволення особистості і реального відображення народних інтересів.

Одним із перших співців ідей, котрі пізніше назвуть анархізмом, можна рахувати англійця Уільяма Годвіна (1756—1836), котрий був сучасником революційних подій у Франції. В книзі У. Годвіна «Дослідження політичної справедливості та її вплив на загальний добробут і щастя» (1793) вперше була доведена згубність державних впливів на особистість, «непогану від природи». Годвін був першим, хто поставив під сумнів державу — незаперечну навіть для найреволюційнішого республіканця.

Епоха реакції, котра панувала у Європі після напалеонівських війн, змінилася новим революційним піднесенням у 1830—40—х роках. Разом із розвитком ліберального республіканського руху починає активно формуватися абсолютно нова політична сила — соціалістичний рух, котрий висуває лозунги соціальної рівності і справедливості.

У листопаді 1831р. в Ліоні робітники ткацьких мануфактур, обурені нелюдськими умовами праці і мізерною оплатою, підняли повстання. Вони виступили під чорним прапором, на котрому написали «Жити працюючи, або померти у боротьбі!». Ці слова уособлювали відчай і рішучість повстанців добитися перемоги навіть пожертвувавши власним життям. Після трьоденних жорстоких боїв з військами повстанці заволоділи Леоном. Лише з допомогою додаткових сил армії і поліції французській владі вдалося придушити леонське повстання, котре було першим в історії виступом робітників у якості самостійної політичної течії.

Саме тоді, під час народних рухів і повстань у 1830—1840 роки, анархізм остаточно сформувався і самоідентифікувався у боротьбі та полеміці з двома іншими впливовими політичними течіями, народженими французською революцією: буржуазним лібералізмом і державним соціалізмом. У той час як перший наполягав на політичних свободах громадянина, визнаючи необхідність існування (хоча і вельми обмеженої) держави, то другий підіймав на щит соціальну рівність, рахуючи головним інструментом її життєдіяльності тотальну державну регламентацію. Девізом анархізму, котрий боровся на обидвох фронтах, можна вважати відомі слова М.Бакуніна: «Свобода без соціалізму це привілей і несправедливість… Соціалізм без свободи — це рабство і скотство».

П. Ж. Прудон (1809—1865). «Батьком анархізму» рахують видатного французського мислителя П’єра Жозефа Прудона. Син селянина, самоук, котрий життя провів тяжко працюючи і дуже бідував, Прудон був одним з нечисельних провідників соціалістичного руху ХІХ ст., котрі, розмірковуючи про добро для народних мас, самі були представниками трудівників. З іменем Прудона пов’язана власна самоідентифікація анархізму, розробка його головних соціальних ідей, розповсюдження анархізму у масах і перетворення його в одну з найвпливовіших ідейних сил ХІХ ст.

Науковець і публіцист, видавець газет і депутат Національних зборів, діяч революції 1948 р. і мужній критик французської влади, який провів свої останні роки на еміграції, Прудон написав безліч книг і статей, серед яких найбільш відомі твори «Що таке власність?» (1840); «Система економічних суперечностей, або Філософія злиднів» (1846); «Сповідь революціонера» (1849); «Про політичну здатність робочого класу» (1865).

Протягом всього свого життя Прудон плив «проти течії», викликаючи ненависть з боку і «власть імущих», і з боку «передових» буржуазних республіканців—якобінців, і з боку соціалістів—державників.

Ось що заявляє Прудон під час уявного діалога з читачем у книзі «Що таке власність?»:

Ви демократ? — Ні.

Як, невже Ви монархіст? — Ні.

Конституціоналіст? — Боже, збав!

Ну, значить, Ви аристократ? — Зовсім ні!

Тоді Ви бажаєте створення коаліційного уряду? — Ще раз ні!

Так хто ж Ви нарешті? — Я анархіст!

«Я певен, що Ви просто іронізуєте на адресу уряду. — Зовсім ні: те, що я сказав, складає моє серйозне і глибоке переконання; і хоча я великий прихильник порядку, разом з тим я «анархіст» у повному розумінні цього слова». І Прудон пояснює свою думку: «Влада людини над людиною, якої б форми вона не набирала — суть експлуатація. Вищий ступінь досконалого суспільства досягається у поєднанні порядку з анархією, тобто у безвладді».

Цією епатажною заявою Прудон вперше вводить до обігу слова «анархія», «анархізм» не як образливі, здичавілі вирази, але як самоназву нової ідейної течії. Зі словом «анархія» (безвладдя) відбулося те саме, що відбувалося не раз до і після цього: на приклад, зі словами «кініки» (собаки), «санкюлети» (люди без штанів), «гези» (розбійники), чи навіть «панки» (гнилушки) — коли слова, котрі спочатку з вуст опонентів звучали як звинувачення чи образа, з гідністю приймалися «обвинуваченими» як самохарактеристика.

Великий аматор парадоксів і епатажу, Прудон сформулював і обгрунтував два афоризми: «власність — це крадіжка» і «анархія — мати порядку». Прудон був противником державного насильства у всіх його можливих формах: чи то конституційна монархія Луї Філіппа, бонапартистська імперія, якобінська республіка чи революційна диктатура. Проаналізувавши досвід революції 1848 р., Прудон доходить до висновку: революція не сумісна з державою, а спроби реалізувати утопії прихильників державного соціалізму (Луї Блана, Огюста Бланкі та інш.), котрі розраховували захопити владу і використати її в якості інструменту соціальних перетворень, ведуть лише до поразки революції і перемоги реакції.

Задачею соціалізму у ХІХ ст. Прудон вважав досягнення реальної соціальної рівності і забезпечення реальної свободи (перебороти владу держави над людиною). Прудон уникав абстрактних схем, не займався прожекторством, а намагався вивчити і оцінити вже існувавші тенденції. Він підкреслював: «Я не пропоную жодної системи; я потребую знищення привілеїв і рабства, я вимагаю рівноправ’я… Право впорядковувати світ я віддаю іншим». До Прудона революційний рух у Франції був пронизаний духом централізму, на кшталт того, як соціалістичний рух був просякнутий духом державництва, а після Прудона виник новий — анархо—федералістичний, революційний і соціалістичний рух.

Основи прудонівського анархізму. Виступивши оборонцем свободи як особи, так і всього суспільства, Прудон твердо і принципово проголосив необхідність знищення державної централізації, фікції «виборів», паразитичної касти чиновників і військових, звинувативши їх у нав’язуванні особистості законів, на прийняття котрих ця особа ніякої згоди не давала: «Як погодити місцеву ініціативу з домінуванням центральної влади? Загальне голосування — з чиновницькою ієрархією? Принцип, згідно котрого ніхто не повинен підпорядковуватися закону, коли сам не давав на нього (закон) жодної згоди — з правом більшості?»

У центрі всього вчення Прудона стоять принцип рівноваги та ідея справедливості. Грунтуючися на принципі рівноваги, Прудон відстоював і права суспільства, і права особистості, відмовляючися від як егоїстичних, так і деспотичних крайнощів. Аби позбутися їх, французський анархіст рекомендував зруйнувати державну владу і соціальну ієрархію, замінивши їх добровільним союзом вільних індивідів, общин і регіонів. «Суспільство слід розглядати не як ієрархію посад і талантів, але як систему рівноваг вільних сил, де всім гарантовані однакові права, з тією умовою, що всі виконуватимуть однакові обов’язки і матимуть рівні вигоди від надання тих самих послуг. Таким чином, ця система істотно заснована на рівності і свободі, вона виключає жадання багатства, рангів і класів».

Державній владі, ієрархії, централізації, бюрократії та державному праву Прудон протиставив принципи федералізму, децентралізації, взаємності, вільних домовленостей і самоуправління. Він рахував, що лише індивіди, зацікавлені в якому—небудь питанні, мають право заключати між собою певні домовленості, брати на себе певні обов’язки і виконувати їх.

Різниця між державними законами і вільними домовленостями очевидна: «Чим виступають закони для того, хто хоче бути вільним і відчуває здатність втілити цю свою мрію?.. Я відмежовуюся від будь—якого примусу, вчиненого стосовно мене керівником… Для того, аби бути вільним, виконуй лише власний закон і лише самому собі наказуй, оскільки основа суспільства має будуватися на ідеї домовленості… Коли я домовляюся з одним чи кількома своїми співгромадянами відносно певного предмету, то зрозуміло, що для мене моя воля — закон; коли я виконую взяті на себе обов’язки, я сам для себе уряд».

В своїх концепціях Прудон опирається на общинне самоуправління, протиставляючи союз вільних общин і асоціацій деспотизму держави. Суверенні об’єкти — індивіди та общини — заключають договір, узгоджуючи свої дії, виходячи із власних інтересів і цілком затримуючи самоуправління і незалежність, так, що обсяг повноважень, переданих ними через своїх делегатів «назверх», незначний і скорочується, а не поширюється із кожною вищою сходинкою — на зміну централізованій державі приходить самокероване федеративне суспільство.

В піку прийнятним тоді (та і зараз) поглядам, Прудон показав, що не на основі державної регламентації і централізації, але лише на основі широкої і повної свободи індивіда, лише на випадок усвідомлення людьми своїх інтересів і їх взаємного погодження можливий справжній порядок і реальна єдність. Лише свобода — здорова і потужна основа суспільства; в той час як держава, декларуючи прагнення «порядку» і «громадської єдності», насамперед лише вбиває і життя, і суспільство, і особистість, призводячи до внутрішніх розколів і конфліктів.

Разом із «урядовими забобонами», Прудон відмовляє і вірі у партії, котрі воюють між собою за владу, «…всі партії, без виключення, оскільки вони прагнуть влади, і насправді є лише різновидом самодержавства… Геть партії! Геть владу! Повна свобода людині і громадянину! Така, у трьох словах, вся наша політична і соціальна віра.»

Ідея справедливості, будучи головним мотивом прудонівського вчення, надає цілісного характеру всім його соціальним конструкціям. Характеризуючи сучасне йому суспільство, Прудон писав про кругову поруку буржуазії і уряду, ринку і монополії: поєднання державної централізації жахливих податків і крупних монополій з нестримною конкуренцією, пронизаною «духом несолідарності і корисливості». Во ім’я свободи Прудон нападав на державу, в ім’я рівності і справедливості — на власність.

«Те, що у політиці називають владою, — писав він, — аналогічно і рівноцінно тому, що у політичній економії називають власністю; ці дві ідеї рівноцінні по відношеню до іншої і взаємопов’язані; нападати на одну — значить нападати на іншу; одна не зрозуміла без іншої; коли ви знищите одну, то варто нищити і другу — і навпаки». Виходячи з цього Прудон так сформулював власне кредо: «Таким чином, те, що економічною мовою називається взаємністю чи взаємним забезпеченням, у політичному сенсі втілюється у слові «федерація». Цими двома слова визначається вся наша реформа у політиці та соціальній економії».

Порядок через свободу, єдність через різноманіття, затримання суверенності всіх суб’єктів при балансі їхніх інтересів — такі центральні ідеї прудонівського соціального ідеалу. Проте життєздатність його Прудон не пов’язував виключно з революцією; він вважав за необхідне створювати «тепер і зараз» інститути майбутнього суспільства, закликаючи до організації у рамках існуючого суспільства установ, заснованих на принципі взаємності, котрі витісняли б структури старого суспільства, прагнучи до самоуправління, не підпорядковуючись офіційній владі і т.д. Пізніше анархісти доповнять цей мирний прудонівський арсенал методів боротьби ідеєю збройного повстання.

М. Штірнер (1806—1856). Близьким по духу до анархістських ідей був німецький мислитель Макс Штірнер (Йоган Каспер Шмідт). У праці Штірнера «Один і його власність» (1844) були різко визначені нариси анархістського світогляду. Штірнер не вживав по відношенню до свого світогляду термін «анархізм», проте він досить ясно сформулював такі найважливіші постулати анархізму, як необхідність знищення держави, децентралізація громадського життя і творчості, протилежність інтересів суспільства і держави тощо.

У центрі концепцій Штірнера — унікальна особа, «Я», Один; цю особу не можна звести до певних соціальних ролей і проявів. «Революційні уми були зайняті вибором державного ладу… Але бути вільним від будь—якого державного ладу — ось до чого прагне повстанець», — заявляв він. Німецький мислитель закликав людей знищити надособистісні (ідеологічні) фетиші і деспотичні установи, усвідомити свої справжні інтереси і об’єднавшися з іншими — так само Одними — особами, почати боротьбу за своє визволення. Ідеалом майбутнього суспільства Штірнер рахував вільний «союз егоїстів».

На відміну від свого сучасника Прудона, Штірнер був самотнім мислителем, котрий стояв далеко від центру громадського життя. Лише наприкінці ХІХ ст. індивідуалістичні ідеї Штірнера набули широкого розголосу і популярності у анархістському середовищі, і були покладені в основу анархо—індивідуалізму.

Анархістський рух на межі століть

Поширення анархістського руху у світі. Після небувалого підйому наприкінці 1860—х на початку 1870—х років анархістський рух вступив до смуги ідейної та організаційної кризи, викликаної і провалом низки повстань, і жорстокими урядовими репресіями, і виходом частини робітників на користь соціал—демократичних партій. Проте і в ці роки анархічний рух розвивається.

Багаточисельні емігранти зі Старого Світу активно пропагували анархістські ідеї на обох американських континентах, особливо у США, Мексиці та Аргентині. У США анархізм розповсюджувався у найрізноманітніших формах. Там були прихильники штірнерівського анархо—індивідуалізму і прудоністи, котрі розбудовували кооперативні асоціації (найвідоміший прихильник Прудона в Америці, котрий активно пропагував і розвивав його погляди, — Бенджамін Такер). Яскравою фігурою американського анархізму і фемінізму стала Ема Голдман. Анархістом був і великий американський поет Волт Вітмен.

Широкої популярності набули своєрідні анархістські ідеї Генрі Девіда Тора (1817—1862), котрому через століття – вже у 1860—і – судилося стати кумиром руху хіппі. Тора одним із перших висунув ідею громадянського опору, закликаючи відмовитися від співпраці з державою, від сплати податків і військової служби (за акцію громадянською непокори він потрапив до в’язниці). Американський мислитель виступав за відмову від бездушної міщанської цивілізації і за єднання з природою.

Велику роль анархісти грали і у американському робітничому русі. Одним із драматичних епізодів цієї боротьби стало покарання на смерть згідно із сфабрикованим звинуваченням п’яти чикагських анархістів у 1887 р; у пам’ять про них 1 травня відзначається як Міжнародний день солідарності трудящихся і боротьби за їхні права.

У Росії анархістським по духу був майже весь рух революційного народництва: гурток «чайківців» (одним із його ідеологів був П. Кропоткін), участники «процесу п’ятидесяти», члени «Землі і Волі», у програмі котрої були проглошені анархістські ідеали. Але в останньому десятилітті XX ст., в історії російського анархізму спостерігається розрив спадкоємності. І лише на початку XX ст., дякуючи діяльності П. Кропоткіна і російських емігрантів—анархістів у Лондоні, згуртованих довкола часопису «Хліб і Воля», анархістський рух у Росії знову набуває значної кількості прихильників.

Своєрідним – «мирним» та напіврелігійним варіантом анархізму у Росії було толстовство. Лев Толстой прямо не називав себе анархістом, проте категорична відмова від держави, патріотизму, війська і смертної кари (яко прерогатив влади) самим Толстим, а також організація його прихильниками значної кількості видань та комун, члени котрих проповідували принципи самоуправління, відмови від участі у державному житті (сплати податків, службу війську тощо) – все це робило свій внесок у розвиток анархізму в Росії. Толстовські комуни проіснували в Росії до 1930—х років і були остаточно розгромлені більшовиками.

В Європі на зміну Прудону і Бакуніну прийшла ціла плеяда талановитих анархістських письменників – теоретиків і пропагандистів. Серед них швейцарець Джеймс Гільйом, бельгієць Цезар де Пап, французи Елізе Реклю, Жан Грав і Луїза Мішель, італієць Еріка Малатеста, німці Макс Нетлау та Іоган Мост й інші. Не обмежуючися пропагандою, участю у робітничому русі та організацією кооперативів, профспілок і комун, хоча і відмовившись від парламентської боротьби, анархісти Європи та Америки часто організовували антимілітаристські, феміністичні, просвітницькі ініціативи, котрі допомагали визволенню особи та самоорганізації суспільства.

У такому становищі ідейного та організаційного розмаїття вступили анархісти до XX ст. Проте централізація, монолітність напрямків і єдина думка ніколи не були метою анархістів, котрі завше відстоювали права меншості і цінували у людях незалежність і автентичність.

Анархічний терор. Урядові репресії проти революціонерів призвели до того, що низка анархістських груп Європи та Америки перейшли до терористичної діяльності, котра набула особливо широкого розвою серед анархістів на період 1880—1914 р. Революціонери у різних країнах й раніше зверталися до тактики індивідуального терору: на приклад, в Німеччині у 1878 р. двічі відбувалися замахи на кайзера Вільгельма I, що дало підставу ввести у Німеччині славнозвісний так званий «виключний закон», котрий обмежував діяльність соціалістичних партій та організацій; у 1881 р. активістом «Народної Волі» І. Гринявицьким було забито російського царя Олександра II. Терористи—змовники у таких випадках були переконані, що вбивство монарха може призвести до кардинальних перетворень у суспільстві.

Анархісти ж розглядали терор в першу чергу як пропаганду дією. При чому у цьому випадку він носив не одноразовий, унікальний характер (вбивство конкретної коронованої особи), а вводився до постійної революційної практики. Анархотерор поділявся на два відтинки: замахи на представників влади (монархів і членів королівських сімей, президентів і прем’єр—міністрів) та безсистемний терор під лозунгом «Невинних немає», жертвами котрого ставали відвідувачі ресторанів, церков та інших респектабельних публічних місць.

У 1892 р. у Франції анархіст — «безсистемник» Ф.К.Равашоль провів свою славнозвісну серію вибухів, після чого на ціле десятиліття країну заполонила хвиля анархотерору, котрий отримав назву «раванолевщина». Відбувалися багаточисельні вибухи на вулицях, у кав’ярнях, парламенті. Анархістом Казериє у 1894 р. забито президента Франції Франсуа Сади Карно.

Тероризм анархістів найбільшого поширення дістав у Іспанії, де то терору зверталися як робітничі профспілки (Іберійська Анархістська Федерація та інш.), так і селяни. Анархісти оголосили програму «втілення невідкладної дії». Найбільша кількість замахів відбувалася у Мадриді та Барселоні. У 1897 р. забито прем’єр—міністра Антоніо Кановаса. У 1906 р. – вибух під час весілля короля (26 чоловік забито і сто поранено).

Взагалі, короновані особи частіше інших ставали мішенями терористів. У 1898 р. забито імператрицю Австрії Елізабет. В Італії у 1900 р. забито короля Умберто I. У Португалії у 1908 р. забито короля Карлуша I і нащадка трону. Перераховувати кількість невдалих замахів на разі безсенсово.

В США анархістський терор також був вельми активним. У 1901 р. був забитий президент США МакКінлі. У 1905 р. забитий губернатор штату Айдахо Ф. Стейберг, відповідальність за акцію взяла організація «Індустріальні Робочі Світу». У 1910 р. брати—анархісти МакНамара підірвали бомбу у помешканні газети Los Angeles Times. Було проведено кілька замахів на президентів.

Розквіт терору анархістів на території Російської імперії припадає на період революції 1905—07 років. Активно діяли в цей час анархістські групи і у Білорусії. Багаточисельні групи займалися головним чином експропріаціями майна буржуазії. Серед тих, хто використовуав тактику терору під час революції 1905—07 р. найбільш цікаві «безначальці», «чорнознаменці» та «безмотивники».

«Безначальці». Отримали назву завдяки часопису «Листок групи безначальництва», котрий вони видавали. Ідеологи руху – С. М. Романов та Н. В. Дзівнагорський – закликали до експропріацій буржуазної власності, вбиства ворогів пролетаріату, сподівалися добитися свободи, розправившися із властьімущими, використовуючи для цього зграї безробітних та люмпен—пролетаріату. Під час революції 1905—07 р. вони мали осередки у Москві, Варшаві, Мінську, Петербурзі та інших містах, де друкували пропагандистські листівки, здійснювали вибухи.

«Чорнознаменці» – група, котра отримала назву від єдиного надрукованого номеру часопису «Чорне знамено». Організатор – І. С. Гросман – рахував, що маси вже готові до революції, необхідно тільки підштовхнути до здійснення перевороту організацією бунтів, терором. «Чорнознаменці» прагнули створення єдиного фронту з іншими анархістами, орієнтувалися на терористичну тактику масових партизанських виступів, експропріацій у буржуазії власності як організовано, так і у приватному порядку.

Від «чорнознаменців» відкололися «безмотивники», котрі рахували, що убивати слід не конкретних державних діячів, але першого ж буржуя, котрий потрапить на очі. Для цього планувалося кидати бомби в місцях скупчення заможно одягненої публіки.

Зрозуміло, анархістські бомби малий більший резонанс в очах буржуазної публіки, ніж мирні і конструктивні форми дії. Така діяльність анархістів призвела до того, що на початок ХХ ст. у суспільстві складається стійкий стереотип анархіста «з бомбою в кишені», а поняття «анархіст»перетворюється на синонім слова «терорист». Проте більшість анархістів все ж заперечує тактику терору, не виключаючи при цьому ситуації, де «революційне насильство» може стати дійсно необхідним та виправданим.

П. Кропоткін (1842—1921). Видатним діячем анархістського руху, його визнаним теоретиком на зламі століть був Петро Олексійович Кропоткін. П. Кропоткін походив з вищої російської аристократії, але обрав не блискучу придворну кар’єру, а спочатку заняття натуральними науками і потім – революційну діяльність. З’їздивши за кордон, Кропоткін, під впливом Паризької Комуни і відносин з бакуністами з Юрської федерації усвідомлює себе анархістом.

У 1872—74 р. він активно займається революційною пропагандою у гурткі «чайковців»: веде агітацію серед робочих. Створює літературні твори для народу, котрі популяризують соціалістичні ідеї, пише програму гуртка. У 1874 р. відбувається арешт і ув’язнення у казематі Петропавловської фортеці. Після зухвалої втечі з військового шпиталю, Кропоткін на сорок років опиняється на еміграції, де стає визнаним провідником і теоретиком міжнародного анархізму, авторитетним науковцем всесвітнього мастштабу. У ці роки Кропоткін неодноразово висилався урядами з країни в країну, арештовувався, три роки провів у французській в’язниці; на нього полювала російська монархічна організація «Свята дружина» (котра цілком помилково рахувала його організатором вбивства царя Олександра II). Проте Кропоткін продовжував свою наукову, громадську та публіцистичну діяльність: виступав з промовами, писав статті та огляди для наукових видань, видавав анархістські газети (Revolte у Женеві, La Revolte і Temps Nouveau у Парижі, «Хліб і воля» у Лондоні та інші). З ним зустрічалися, переписувалися, до його голосу прислуховувалися найкрупніші громадські діячі та діячі культури по всьому світові.

З початком I—ї Світової війни Кропоткін виступає на підтримку Антанти проти світового імперіалізму (він рахував Францію центром світового революційного руху, а Німеччину – навпаки, оплотом реакції та мілітаризму). Ця позиція не підтрималася більшістю анархістів у світі, котрі виступили проти війни і Кропоткін опинився в ізоляції від анархічного руху. Повернувшися до Росії у 1917 р., пристаркуватий князь опиняється у самій гущі подій: вступає у боротьбу проти німецької інтервенції і проти загрози громадянської війни. На пропозицію А. Керенського зайняти будь—яку міністерську посаду у Тимчасовому уряді, Кропоткін відповідає: «Я рахую ремесло чистильщика взуття більш щирою і корисною справою».

Жовтневу революцію Кропоткін зустрічає неоднозначно, вбачаючи у ній як початок соціально—економічних перетворень, так і узурпацію, переродження і загибель революції. У ті роки він, окрім теоретичної праці, бере участь у пропаганді ідей федералізму, сприяє розвитку кооперативного руху. Опираючись на свій великий авторитет, Кропоткін визволяє багатьох із застінків НК, протестує проти зневолення рад парткомами, проти розгрому новою владою кооперативного руху, проти всемогутності політичної поліції та ескалації «червоного терору», проти ліквідації вільного друку, знищення недержавних видавництв. Проте смерть зупинила його життя у ті буремні часи. Поховання «дідуся російської революції» у лютому 1921 у Москві зібрало кілька десятків тисяч людей.

Головними творами з теорії анархізму у П.Кропоткіна були наступні: «Нотатки революціонера», «Промови бунтівника», «Хліб і воля», «Поля, фабрики і майстерні», «Взаємодопомога серед тварин і людей», «Сучасна наука і анархія», «Етика».

Кропоткін здійснив грандіозну і єдину в своєму роді з огляду на мастштаби і глибину бажання обгрунтувати анархізм як розгорнутий світогляд, спробк, котра заснована на науково—позитивістському фундаменті, в якості універсальної теорії: від природничих наук до соціології та етики. Кропоткін спробував створити цілісне позитивне і конструктивне анархістське вчення, так би мовити «науковий анархізм». Таким чином, викласти анархізм у вигляді впорядкованого світогляду, серйозної науки і практичної програми, вивести анархістський світогляд з Життя Природи і Народу, з аналізу сучасності, виявити анархічні тенденції у народних рухах різних епох і паростки анархії та комунізму у сучасному світі, підвести під анархізм наукову базу, включивши його до сучасної наукової картини світу, розробити завершену систему анархізма і викласти його позитивну програму, звернути увагу на засади анархістської етики і обгрунтувати нерозривну тотожність анархізма і комунізма (згідно Кропоткіна, анархія без комунізму – свавілля егоїстичних індивідів, а комунізм без анархії – брутальний деспотизм) – такою була та грандіозна задача, котру протягом майже півстоліття вирішував у своїх творах та виступах великий російський анархіст.

«Науковий анархізм» Кропоткіна. Головним філософським та природничо—науковим постулатом Кропоткіна, котрий був покликаний обгрунтувати весь його світогляд, був біосоціологічний закон взаємодопомоги як найважливіший фактор еволюції. На підставі великого матеріалу, котрий був запозичений з тваринного світу і людського суспільства, Кропоткін намагався довести, що дарвінівське положення про боротьбу видів за існування варто розуміти як боротьбу між видами і взаємодопомогу всередині видів. Взаємна допомога і солідарність, на думку Кропоткіна, є головними факторами прогресу, способом виживання та інстинктивним підгрунтям людської моралі. З точки зору Кропоткіна, і природі, і людині властива вроджена мораль, а всі ненормативні відхилення у супільстві пов’язані з мерзотним впливом авторитарних соціальних інститутів. Перш за все – держави. Тому у своєму останньому творі – «Етиці» – Кропоткін намагався розробити вчення про вільну мораль, незалежну від санкцій і примусу.

Світогляд Кропоткіна у своїх найпринциповіших моментах доволі істотно відрізняється від бакунінського: Бакунін був значною мірою практичним діячем анархістського руху, а Кропоткін – визнаним «класиком і теоретиком»; Бакунін у своїх творах робить акцент на руйнування всього, що душить особистість, Кропоткін же навпаки, ставить особливий акцент на утворенні нового, вільного, прогресивного; Бакунін підкреслюв класові непорозуміння у супільстві, Кропоткін – загальнолюдські (і навіть що стосується всіх живих створінь) засади. На зміну бакунінському «колективізму» Кропоткін пропонує свій «комунізм»; для Бакуніна людина це поборення і відмова від світу природи, для Кропоткіна – його органічна частина. Таким чином, у вченні Кропоткіна анархізм постає не просто як тенденція в історії думки, не просто як частинка сучасної світової картини, але, фактично, як тенденція самого природнього і громадського життя – до самоорганізації і гармонії на засадах свободи і неїєрархічної координації.

Соціальна революція, з точки зору Кропоткіна, це лише обмежена часточка еволюції. Революція – це стихія, котру підрихтовують тисячі людей і котрою неможливо керувати, коли вона вже почалася. На думку Кропоткіна, масами у революції рухає не стільки відчай, скільки надія; революція є, перш за все, створення, переворот у всіх сферах життя, інтенсивна розбудова нового світу. Тому так важливо ще до початку революції розповсюдити нові ідеї, сформувати революційну свідомість і революційного суб’єкта, котрим, згідно із Кропоткіним, не може бути якийсь один клас чи партія, але тільки увесь трудящийся народ в цілому. Всім попереднім революціям фатально не вистачало сміливості думки: всі вони орієнтувалися на минуле, а не творили майбутнє – тому, в той час, коли народ руйнував старе, буржуазія створювала нове і, зрозуміло, робила це у своїх інтересах.

Революція, згідно із Кропоткіним, — саморганізація населення, збройного народу, зруйнування держави, експропріація власності, розвиток місцевого і виробничого самоуправління. А все це неможливо без місцевої ініціативи, котра виключає озирання «нагору» і передачу монополії на прийняття рішень «центру». При цьому Кропоткін негативно ставиться як до ідеї «революційного уряду», «революційної диктатури», так і до пов’язаного з ними систематичного псевдореволюційного терору. Це своє теоретичне положення Кропоткін підтвердив, спостерігаючи трагічний досвід революції 1917 року у Росії, узурпованої і задушеної більшовицькою диктатурою.

Викладаючи свою анархо – комуністичну програму (до котрою він прийшов приблизно на 1880 рік), Кропоткін замість держави на передній план висуває особистість і федеративний союз громад і оголошує виробничою метою не прибуток, а задоволення людських потреб, протиставляючи ідеям концентрації виробництва і диференціації праці – задачі виробничої децентралізації та інтеграції праці. Свій комуністичний принцип щодо аналізу потреб Кропоткін обгрунтовував громадським характером сучасного виробництва (з котрої витікає неможливість визначити і виміряти особистий внесок кожного працівника у той чи інший продукт) і наростаючим, дякуючи успіхам науки і техніки, залишкам створених продуктів.

Констатуючи тенденцію до зростання ролі державного начала у сучасному йому світі, Кропоткін відзначав: «У першій половині ХІХ ст. був великий прогресивний рух, котрий прагнув визволити особистість і думки; і такий самий великий репресивний рух взяв гору над попереднім у другій половині століття і тепер прагне відновити стару залежність, але вже по відношенню до держави: звеличити її, поширити і зробити тотальною! Такою є характеристика нашого часу. Звідси виникає неминуча дилема: одне з двох — або держава розітне особистість і місцеве життя, заволодіє всіма сферами людської дійсності, принесе із собою війну і внутрішню боротьбу за володіння владою, …котра лише мінятиме тиранів… Або державу повино зруйнувати і у такому випадку виникне нове життя у тисячах і тисячах центрів на грунті особистої і групової ініціативи, на грунті вільних домовленостей».

Як свідчить історія, на початку ХХ ст. у низці країн (Радянській Росії, фашистській Італії та інших) спрацював перший варіант – державний тоталітаризм.

Анархо – комуністичне вчення Кропоткіна широко розповсюдилося наприкінці ХІХ ст. і швидко запанувало в анархістському русі, притягуючи багаточисельних революціонерів своєю «науковістю», детальною розробленістю, наявністю як теоретичного обгрунтування так і конкретної програми дій. Таке майже необмежене панування авторитету Кропоткіна як теоретика у першій чверті ХХ ст. мало і негативну сторону, призвівши до певного застою у розвитку анархістської думки.

Анархісти під час революції у Росії 1917—1921 років

Анархісти на початку революції. Рух анархістів у Росії ніколи не був єдиним і діяв у вигляді багатьох течій та угруповувань. Різноманітні анархістські організації і групи, котрі у великій кількості з’явилися під час революції 1905—1907 років, протягом наступного десятиліття були розгромлені царською «охранкою» або пішли у глибоке підпілля. Лише після лютневої революції 1917 року і амністії політув’язнених спостерігається певний підйом анархістської активності у революційній Росії.

Центрами анархістського руху під час революції були спочатку Петроград і Кронштадт, а потім Москва і Україна (де діяла Конфедерація анархістів України «Набат», котра, у свою чергу була тісно пов’язана з повстанською армією Н. Махно); потужний анархістський партизанський рух був також у Сибіру. Виникло кілька анархістських видавництв; активно працювала ціла плеяда талановитих і оригінальних анархістських теоретиків, серед котрих можна назвати А. Борового, Д. Новомирського, В. Воліна, Г. Максимова та інших.

У липні 1917 року анархісти стають ініціаторами масових демонстрацій у Петрограді, котрі ледве не призвели до падіння Тимчасового уряду. У Москві, Петрограді, Кронштадті та інших містах розпочали свою діяльність чисельні групи та федерації анархістів, виходили великим накладом щоденні газети; у низці профспілок значним впливом користувалися анархо—синдикалісти. Федерація анархістських груп Москви взимку 1917—1918 р. захопила кілька десятків купецьких маєтків, котрі перетворилися на «Будинки Анархії» (своєрідні сквоти) — там утворювалися клуби, лекційні, бібліотеки, типографії, базувалися загони «Чорної Гвардії», котрі налічували 3—4 тис. бійців. Широку агітаційну діяльність розгорнули Спілка анархістської пропаганди та молодіжні анархістські організації та союзи.

Більшовики, котрі до цього дивилися на анархістів як на тимчасових «попутчиків», відчули загрозу, яка виходила від анархічного руху, котрий все більше захоплював маси, і вирішили перейти від союзу до репресій по відношенню до анархістів. Під прикриттям боротьби з криміналом у квітні 1918 року чекісти і «латиські стрільці» раптово ініціювали напади на «Будинки Анархії», відбувалися масові арешти серед анархістів, «прикрили» більшість анархістської преси. Використавши стихійні анархістські настрої народних мас, більшовики тепер, дорвавшися до влади, все далі і далі відходили від своїх бувших спільників, фактично відновлюючи у новому псевдореволюційному обличчі все ту ж російську самодержавну систему зі всевладдям чиновництва і поліції, безправністю особистості, експлуатацією трудящихся, військовою повинністю та імперською національною і зовнішньою політикою.

Змагаючися проти більшовицької диктатури за відпочаткові ідеали Революції — передачу землі селянам, фабрик — працівникам (а не державі), створення вільних безпартійних Рад (неїєрархічних органів влади, але заснованих на принципі делегування органів народного самоуправління), всезагальне озброєння народу тощо — анархісти ще рішучіше виступали супроти «білої» контреволюції.

Літом—восени 1919 року у Москві діяла Організація анархістів підпілля, котра була тісно пов’язана з махновським повстанським рухом. Вони видавали газету «Анархія» і пропагандистські листівки. Але найбільше ця група прославилася підривом московського місткому більшовицької партії 25 вересня 1919 року. Проте незабаром «анархісти підпілля» були вираховані чекістами і знищені.

Махновщина (1918—21). Найбільш яскравим епізодом громадянської війни в Росії і на Україні, пов’язаним з анархістським рухом, була діяльність Повстанської народної армії на чолі з Нестором Махно. Під контролем цієї армії у 1918—21 роках опинилася значна частина території України. На цю територію по черзі наступали німецькі кайзерівські війська, більшовики, денікінці, врангелівці, знову більшовики. І зі всіма ними махновцям довелося вести жорстоку боротьбу.

Досвід махновського руху показав, що територіальна армія, заснована на озброєнні населення, виборності командирів і свідомій, а не каральній дисципліні, значно ефективніша за регулярні поспіхом згуртовані «білі» та «червоні» частини (до речі, саме махновці винайшли славнозвісну тачанку). Багато разів Гуляйпільський район окуповувався загарбниками, не раз різні начальники рапортували про те, що з Махном покінчено. Але повстанці знову виходили з лісів — земля горіла під ногами білогвардійців і більшовиків. А батько Махно — пораненим був одинадцять разів, кілька разів зраджували «союзники» — більшовики, котрі то нагороджували його, то розстрілювали його штаб і віроломно нищили кінноту, яка воювала пліч—о—пліч з «червоними» у 1920 році проти Врангеля і першою форсувала Сиваш та увірвалася до Криму, — знов уникав пастки і піднімав чорний прапор повстання.

І населення підтримувало Махно, бо він боровся не за «диктатуру пролетаріату», не за реставрацію самодержавія, не за владу певної партії чи нації, але за те, що здавалося людям природнім: за землю і волю, за народне самоуправління, засноване на федерації беспартійних Рад.

Серед жахів громадянської війни махновський Гуляйпільський район був досить вільним місцем: в ньому дозволялася політична агітація всіх політичних партій і груп (від більшовиків до есерів). Махновський район був ледве не «вільною економічною зоною», де існували різноманітні форми землекористування (крім, зрозуміло, поміщицького): і комуни, і кооперативи, і приватні трудові селянські господарства (без використання праці батраків).

Гуляйпільський район не лише відбивався від наступів, але і жив, будував свою систему самоуправління — не видуману кабінетними теоретиками, а народжену самим життям, творчістю людей. Система місцевих рад показала, що вона здатна — навіть у надзвичайних, воєнних умовах — нормально працювати і не бути при цьому ширмою для парткомів, не створювати єдиного бюрократичного моноліту, а функціонувати у своєму відпочатковому вигляді: у вигляді сходок делегатів, котрі приймають рішення у відповідності з отриманими від населення настановами.

Махновський рух, котрий свого розвою досягнув у 1919—1920р., поступово пішов на спад після оголошення так званої «нової економічної політики». Соціальна база руху стала різко звужуватися після того, як більшовики скасували «продрозверстку» і дозволили селянам продавати залишки хліба на ринку. Рештки повстанської армії були розбиті будьонівською кіннотою у 1921 році. Махно із загоном бійців прорвався до Румунії, де незабаром був арештований як «більшовицький шпигун». Почалися блукання по румунських, польських, німецьких в’язницях та таборах, напівголодне життя в Парижі, дискусії з товаришами і спроби переосмислити досвід боротьби. Помер Нестор Махно в Парижі у 1934 році і похований на могилках Пер—Ляшез, поруч з паризькими комунарами.

Кронштадтське повстання 1921. Потужний вплив анархістських ідей і настроїв можна прослідкувати у багаточисельних народних виступах останнього етапу громадянської війни. Найбільше це помітно на прикладі Кронштадтського повстання у березні 1921 року.

Повсталі моряки висунули лозунг «третьої революції» (після лютневої і жовтневої у 1917 році), ліквідації НК, створення радянської влади, вільної від партійних впливів, свободи політичної агітації для всіх лівих угруповувань, у тому числі і анархістів. Їхні лозунги: «Влада Радам, а не партіям!», «Ради без раднаркомів!» і інші мають анархістський характер. Ці лозунги були співзвучні настроям народних мас, змучених деспотичною політикою «воєнного комунізму» і незадоволених безмежною диктатурою РКП(Б). Народ прагнув справжнього визволення, а не псевдореволюційної «диктатури пролетаріату».

З пропагандистською метою більшовики затаврували повстанців «есерівсько—білогвардійською змовою проти революції» і кинули величезні сили на їхнє придушення. Як не дивно: і повстанці, і більшовики боролися під червоними прапорами. Кронштадтське повстання було потоплене в крові 18 березня 1921 року — у п’ятидесяту річницю Паризької Комуни. Проте воно послужило сигналом для низки селянських повстань. Найбільшого розвою досягли Антонівське повстання на Тамбовщині та повстання в Західному Сибіру, котрі більшовики називали «кулацькими заколотами». На визволених від Червоної армії територіях повстанці оживляли ідеали кронштадтських моряків: створювали безпартійні ради, скасовували «продрозверстку», вводили до обігу свободу слова для лівих партій і груп і так далі.

Тільки на кінець 1921 року більшовики спромоглися придушити селянський рух за допомогою переважаючих армійських сил. Проте збройна народна опозиція більшовизму підштовхнула РКП(б) до відходу від політики «воєнного комунізму» і пошуку принагідніших форм для своєї диктутури.

Розвиток анархо — синдикалізму

«Революційний синдикалізм». Найбільш серйозною подією у анархістському русі перших двох десятиліть ХХ ст. було виникнення (перш за все у Франції, Іспанії та Італії) потужного анархо — синдикалістського руху. Якщо твори Кропоткіна були спробою розвинути анархістську теорію з огляду на нові умови, то поява анархо—синдикалізму була новим кроком у тактиці анархізму, котрий поповнив арсенал його впливів новими інструментами, окрім пропаганди, терору і організації повстань.

Анархо — синдикалізму передувала поява так званого «революційного синдикалізму». Тисячі рядових активістів соціалістичних і соціал — демократичних партій та профспілок, незадоволені опортунізмом своїх босів, котрі занадто захопилися парламентською діяльністю, почали виділятися в особливу течію, котра отримала назву «революційний синдикалізм». У першому десятилітті ХХ ст. у синдикалістських профспілках Італії та Франції нараховувалося кілька мільйонів робітників. Ідеологами революційного синдикалізму стали Фернан Пелюц’є, Еміль Пуже та інші.

Головними принципами синдикалізму були аполітичність (неучасть в парламентській боротьбі за владу), антикапіталізм та антидержавність (антиетатизм), відмова від організаційного централізму і профспілкової бюрократії, позиціонування життєвої стихії і щоденної класової боротьби у злуці з відмовою від планування майбутнього суспільства. Оголошуючи себе позапартійними організаціями, революційні синдикати (профспілки) об’єднували в своїх рядах як соціалістів та соціал — демократів, так і анархістів, проте загальний радикалізм, організаційний федералізм та стихійний антиетатизм зближував їх радше саме з анархізмом, ніж з марксистськими напрямками. Революційні синдикалісти, об’єднуючи трудящихся за професіями розглядали себе як можливий «каркас» майбутнього бездержавного соціалістичного суспільства, а всезагальний раптовий страйк рахували найкращим і найдієвішим інструментом соціальної революції.

Оформлення міжнародного анархо—синдикалістського руху. Перша світова війна призвела до розколу синдикалістських профспілок на «захисні» та «інтернаціональні». В цей же час народжується власне анархо—синдикалізм, котрий поєднав в собі інтернаціональні революційно — синдикалістські та анархістські елементи. У 1922 — 1923 р. було відновлено анархо—синдикалістський Інтернаціонал — Міжнародне Товариство Трудящихся, котре проголосило себе послідовником I—го Інтернаціоналу часів Бакуніна і об’єднало в собі іспанську Національну Конфедерацію Праці (Confederacion Nacional del Trabajo, СNТ), Союз італійських профспілок ((Unione Sindicale Italiana, USI), американську організацію «Індустріальну Робочі Світу» (Industrial Workers of the World, IWW), Аргентинську регіональну робітничу федерацію (Federacion Obrera Regional Argentina, FORA), Французську анархо—синдикалістську профспілку та інші, значно дрібніші організації. Одним з найкрупніших теоретиків анархо—синдикалізму був німецький революціонер Рудольф Рокер.

Треба відзначити, що а анархо—синдикалістських профспілках побутували і часом суперничали різноманітні анархістські напрямні: для одних анархо — синдикалізм був лише способом (зв’язок з народними масами, їх самоорганізація через синдикати і втягування в боротьбу через страйки), а анархічний комунізм штибу Кропоткіна — метою; інші ж анархо—синдикалісти розвивали бакунінську теорію колективізму, виступаючи за передачу підприємств у власність трудових колективів і за принцип розподілу не з огляду на потреби, а з огляду на працю. Нарешті, для іспанських анархістів з CNT характерний широкий «анархізм без епітетів», котрий мирно сполучав у собі різні тенденції і напрямки і котрий не визначав наперед форми майбутнього суспільства.

Досить цікаву ідеологію проповідувала аргентинська FORA, котра була однією з перших організацій серед анархістів, виступивша проти не лише капіталістичного та державного ладу, але і проти індустріалізму, котрий породжує їх і відновлює у суспільстві відносини ієрархії та конкуренції. Марксистському боготворенню індустріального розвитку та «залізних законів» економіки провідний теоретик FORA Еміль Лопес Аранга протиставив «твердження, згідно якого велике значення має процес етичного розвитку народа». Люди — це не лише гвинтики в індустріальному механізмі; необхідно боротися проти «суспільства — фабрики», котре руйнує традиції общинного самоуправління, колективізму і солідарності і котре перетворює людей на розрізнені та атомізовані маріонетки, в деталі величезної машини, заснованої на ієрархії та конкуренції».

Еміль Лопес Аранга писав у одній зі своїх статей у 1920—і роки: «Ми хочемо сказати.., що можна зруйнувати всю соціальну організацію, знищити історичну державу, експропріювати буржуазію і ліквідувати приватну власність, проте подібні зміни не обов’язково тотожні повному занепаду капіталізма. Росія дає нам приклад виживання капіталістичної організації після поразки буржуазії… Ось чому головне питання сьогодення: чи можна прийти до анархічного комунізму через капіталізм? Жоден анархіст не підтримуватиме такий абсурд. Для того, аби розробити етичні та економічні основи суспільства, необхідно, перш за все зруйнувати у трудящихся дух і звички рабства, культ законів і поваги до носіїв авторитету».

Досягнувши величезного розвою у першій чверті ХХ ст., анархо—синдикалізм перетворився у головну течію анархізму, котра мала власне уявлення про способи і методи боротьби з капіталізмом і була здатна запропонувати реальну альтернативу більшовицькому тоталітарному «соціалізму». Анархо—синдикалістські профспілки були дійсно масовим робітничим рухом, об’єднуючим у своїх рядах мільйони трудящихся у різних країнах світу. Проте загальнополітична ситуація, котра склалася у 1920—30—і роки, була не на користь анархо—синдикалістів, котрі були змушені боротися на кілька фронтів одразу: проти капіталістичної системи, сталінських компартій і фашизму, який підняв голову у низкі європейських країн. Зі встановленням фашистської диктатури спочатку в Італії у 1923 році, а потім і в деяких інших країнах, більшість місцевих анархо—синдикалістських профспілок і організацій (таких, як USI, FORA, а пізніше і CNT) були розгромлені у 1920—30—і роки.

«Анархо — синдикалістський ухил» в РКП (б). Під час жовтневої революції і громадянської війни певна частина анархістів приєдналася до більшовиків, вбачаючи у них «товаришів по революції» (в їх числі такі відомі люди, як Чапаєв, матрос Желєзняков, Д.Фурманов, Г.Котовський та інші). Більшовики розглядалися ними як головна сила революції. Проте після перемоги більшовиків у громадянській війні постало питання мирного будівництва нового життя, котре викрило великі суперечності всередині самої Російської Комуністичної партії (більшовиків). З’ясувалося, що більшовицька партія не мала жодного уявлення (а тим більше конкретної програми) стосовно шляхів побудови нового, соціалістичного суспільства.

«Внутріпартійна» дискусія почалася про роль профспілок у будівництві соціалізму. Натхненниками дискусії була так звана антипартійна група «Робітнича опозиція» (Шляпніков, Медвєдєв, Колонтай і інші), які висунули лозунг передачі управління всім народним господарством «всеросійському з’їздові виробників». «Робітнича опозиція» рахувала найвищою формою організації робочого класу профспілки, а не партію. Такий підхід був цілком анархо—синдикалістським, з огляду на свою сутність.

Проте керівництво РКП (б) і особисто В.Ленін виступили з різкою критикою «робітничих опозиціонерів», звинувативши їх у «підриві керуючої ролі партії у будівництві соціалізму». На Х з’їзді РКП (б) у 1921 році була прийнята резолюція «Про синдикалістський і анархістський ухили в нашій партії», котра засуджувала «Робітничу опозицію». З’їзд визнав пропаганду ідей анархо—синдикалізму несумісною з членством в компартії і закликав до рішучої боротби з цим ухилом. Більшість прихильників «Робітничої опозиції» пізніше були виключені з партії, а її лідери заслані (це був перший випадок внутріпартійних репресій, котрі за Сталіна ввійдуть у «норму» і набудуть жахливих розмахів).

До кінця 1920—х років у СРСР існувало анархо—синдикалістське видавництво «Голос праці», котре випустило у світ велику кількість анархістської літератури. Проте з приходом диктатури Сталіна більшість анархістів було репресовано. Останнім осередком «легального» анархізму був музей Кропоткіна і громадський кропоткінський комітет, який діяв при ньому; проте, у середині 1930—х років кропоткінський музей зачинили, а анархістський рух в Росії на півстоліття знищено.

Анархісти під час громадянської війни в Іспанії 1936—39 років

Анархістський рух в Іспанії. В 1920—30—і роки у багатьох країнах Європи постали тоталітарні режими, котрі зненацька напосілися і винищили, загнавши у глибоке підпілля та еміграцію анархістський рух. Так було у Росії, Італії, Німеччині. Проте, країною з найпотужнішим анархістським рухом, що мав багаторічні традиції, залишалася Іспанія. Агітація іспанських анархістів, котра не припинялася протягом 70—и років, низка організованих ними повстань і страйків, мережа анархістських шкіл, потужні профспілки, котрі опиралися на колективну свідомість трудящихся, — все це зробило анархістів Іспанії вирішальною силою революційного процесу.

На 1930—і роки до анархо—синдикалістської профспілки Національна Конфедерація Праці (Confederacion Nacional del Trabajo, СNТ) входило більше як 2 міліони робітників, а до Іберійської Анархістської Федерації (Federacion anarquista Iberiсa, FАІ) — декілька сотень тисяч. У 1936 конгрес СNТ—FАІ у Сарагосі прийняв «Концепцію лібертарного (вільного) комунізму», котра передбачала перехід до суспільства, що представляє собою федерацію комун і синдикатів, до суспільства без грошей, з децентралізованим плануванням економіки, із заміною регулярної армії на робітничу міліцію і так далі.

Іспанські анархісти першими ввели до обігу чорно—червоний (по діагоналі) прапор, котрий незабаром став символом всього анархо—синдикалістського руху. До цього анархісти різних країн паралельно використовували як чорний прапор (котрий означав свободу), так і червоний (соціальна рівність і справедливість). Проте, починаючи з 1920–х років червоний прапор став асоціюватися перш за все із більшовизмом і радянським тоталітаризмом, тому іспанські анархісти поєднали чорний і червоний кольори, підкреслюючи, таким чином і лібертарність і соціальність свого руху.

Заколот генерала Франко у 1936 році і, як наслідок, громадянська війна підштовхнули анархістів до рішучих дій і дали їм можливість втілити найкрупніший у 20—у столітті анархістський соціальний експеримент, котрий з огляду і на розміри і на радикальність настанов перевершив досвід махновського руху на Україні.

Довідавшися про франкістський заколот, тисячі робітників — анархістів вийшли на вулиці іспанських міст і дали відсіч заколотникам. Боротьба з фашизмом переросла у антипоміщицькі та антикапіталістичні виступи: робітники захоплювали підприємства, селяни — поміщицькі землі, створювалися загони народної міліції. Під контролем СNТ—FAI опинилися найбільш промислово розвинута область Іспанії — Каталонія і сільськогосподарський Арагон. Було створено анархістські збройні формування, котрі очолив Бонавентура Дуруці. Ці загони відправилися на фронт воювати з франкістами.

Спроба побудови «лібертарного комунізму». Революція зачепила практично всі сфери життя. В цей час в Іспанії створюється анархо—феміністська організація «Вільна жінка» (Mujeres Libres), котра поставила собі за мету боротьбу з традиційним патріархатом іспанського суспільства та інтеграцію жінок до суспільного, політичного і культурного життя.

Соціалізовані промислові підприємства, захоплені робітниками, функціонували досить ефективно: всі рішення приймалися на зборах робітничих колективів, був відчутно підвищений заробіток, прибутки інвестувалися у культурні проекти — на потребу освіти і культури. Найбільш далеко зайшла соціальна революція на селі, особливо в Арагоні: селяни на загальних зборах скидали місцеву владу, вибирали революційні комітети, забирали землі у поміщиків, створювали кооперативи.

Ці кооперативи (або, як казали — «колективи») створювалися знизу і добровільно — бажаючі могли індивідуально (без використання найманої праці) обробляти землю. Створювалися колективні склади і крамниці. Окремі кооперативи об’єднувалися в федерації. Спираючися на вікові общинні традиції та ідеї класиків анархізму, колективи діяли на принципах самоуправління і поза жодною ієрархією, оскільки всі найважливіші рішення приймалися на зборах членів кооперативу. Будувалися будинки, шпиталі, культурні установи.

Разом з анархістськими соціальними перетвореннями виник новий сектор економіки, котрий відрізнявся і як від капіталістичного, так і від державного. Його головна риса це колективне використання працівниками набутків своєї праці, впливові структури самоуправління і участь працівників у прийнятті творчих рішень. Анархісти зробили практичний крок до ліквідації відчуження продуцента від продуктів своєї діяльності. Незважаючи на всі труднощі, анархісти спромоглися створити порівняно ефективну соціальну систему (наскільки це було можливим в умовах громадянської війни). Проте соціальний експеримент іспанських анархістів раптово припинився.

Репресії компартії Іспанії проти анархістів. На зміну початковій, хоча і вельми умовній «антифашистській єдності» приходять істотні непорозуміння і конфлікти між двома головними силами республіканського табору — анархістами і Комуністичною партією Іспанії. Щільно пов’язана зі сталінським режимом, компартія взяла курс на централізацію і мілітаризацію суспільства та відмову від соціальних перетворень. Анархістська народна міліція розглядалася комуністами як шкідлива «партизанщина», а виробниче самоуправління на соціалізованих підприємствах та створення сільськогосподарських колективів — як небезпечна альтернатива до пропонованої комуністами націоналізації та одержавлення економіки.

Комуністи вбачали в анархістах своїх головних політичних конкурентів; анархісти, зі свого боку, враховуючи досвід російської революції, не довіряли своїм тимчасовим спільникам по антифашистській боротьбі. Соціальна революція, котра відбувалася знизу і за активної підтримки анархістами, і комуністичний курс на диктатуру, посилення ролі держави і поміркованість у соціальній політиці, неминуче повинні були призвести до зіткнення між союзними силами всередині республіканського табору.

Встановивши контроль над армією і силовими структурами, комуністи розпочали полювання на діячів опозиції, в першу чергу на анархістів. У травні 1937 року комуністи спровокували бої у Барселоні, котрі призвели до роззброєння загонів анархістів і початку терору проти СNТ—FАІ. У жовтні 1938 знята із фронту танкова бригада комуністичного генерала Лістера напала на арагонські кооперативи. Під натиском компартії соціалізовані підприємства Каталонії та інших регіонів були націоналізовані (передані до державної власності). Проте «перемога» комуністів над анархістами стала цвяхом у труну Республіки і проголосила загибель іспанської революції. Послаблений внутрішьою боротьбою, антифашистський фронт не зміг протистояти наступові франкістських військ. Падіння Республіки у 1939 році і встановлення диктатури генерала Франко призвело до нових масових репресій проти анархістів. Хоча партизанська війна анархістів супроти фашизму тривала ще ціле десятиліття, руху було нанесено нищівного удару.

Підйом анархічного руху у 1960—70 роках

«Червоний травень» 1968. Виникнення нового анархічного руху. Два десятиліття, по закінченню Другої світової війни відзначилися глибоким занепадом анархічного руху по всьому світові. Репресії тоталітарних режимів, з одного боку, підвищення рівня життя трудящихся у розвинених країнах світу на середину 20 ст., коли індустріально—буржуазна цивілізація досягнула свого апогею і могла дозволити собі утримання «соціальних держав», з іншого боку, послабили позиції анархістів. На зміну масовим анархістським профспілкам, багатотисячним організаціям, котрі нерідко йшли на чолі соціальних процесів, прийшли невеликі розрізнені групи «ветеранів» анархізму, котрі намагалися переосмислити катастрофічний досвід революційних бурь першої половини ХХ ст. і вийти з політичного гетто.

Тим часом, репресії поширювалися навіть на «демократичні країни». Так у США в епоху макартизму і «полювання на відьом» анархістів кримінально переслідували; було заборонено традиційну анархістську символіку — і американські анархісти висунули ряд нових символів, використовуючи, на приклад, разом із традиційним чорним прапором та літерою «А» у колі, образ дикої кішки тощо.

Новий підйом анархічного руху тісно пов’язаний з молодіжними революціями другої половини 1960—х років, коли на вулиці Нью—Йорка і Парижу, Риму та Берліну вийшла бунтівна студентська та робітнича молодь, котра вимагала свободи, подолання відчуження і гуманізації суспільства, реформи університетів, припинення війни у В’єтнамі, рівних прав для чорношкірих, реального, а не формального звільнення жінок, творчого самоуправління, ліквідації ядерної зброї, емансипації у всіх сферах буденного існування. У цьому строкатому та неоднорідному русі, що отримав назву «нові ліві» (на відміну від збюрократілих «старих лівих» — комуністів і соціал — демократів»), анархісти зайняли провідні місця. Чорні стяги майоріли над захопленими робітниками італійськими заводами і над колонами західноберлінських студентських демонстрацій, над американськими університетами і над барикадами паризького «Червоного травня».

Загалом, події травня — червня 1968 року в Парижі стали знаковими для того часу. Почавшися в якості локального проекту проти заборони хлопцям відвідувати дівочі інтернати, рух студентів Нантера і Сорбони швидко став широким загальнонаціональним виступом проти консервативної політики президента Де Голя, до котрого підключилися практично всі прошарки суспільства. Страйки охопили всю Францію, робітники окупували заводи, проводилися багатотисячні демонстрації і барикадні бої у Латинському кварталі, почалася урядова криза. У Парижі знаменитий театр «Адеон» перетворено на дискусійний форум, по університетах створювалися комітети сексуальної та культурної революцій. І на чолі цих процесів була бунтівна студентська молодь, серед якої значна частка притримувалася анархістських поглядів. Найвідоміший студентський лідер Даніель Кон — Бендит був анархістом. Стотисячна демонстрація повсталої молоді у Парижі несла поперед себе лозунг, що пародіював мас—медійні штампи: «Ми лише маленька купка анархістів!».

Заклики «Червоного травня» були новими і вражаючими: «Забороняється забороняти!», «Всю владу уяві!», «Будьте реалістами — вимагайте неможливого!», «Біжи, товаришу, старий світ у тебе за спиною!», «Соціалізм без свободи — це барак!», «Не роботи і не раби!», «Анархія — це ми!», «Сам собі диверсант!», «Революція неймовірна, оскільки можлива!», «Ламайте брук — під ним пляж»…

Значний ідейний вплив на цей антисистемний рух молоді мав Ситуціаністський Інтернаціонал, створений ще у 1957 році європейськими «революційно активними митцями». Ситуціаністи виступили за «знищення традиційної культури» і створення «єдиного мистецтва», котре повинне замінити буденне життя і ліквідувати традиційний розрив між культурою (мистецтвом) і реальним життям. Зміна умов існування людини, перетворення реальності на постійну гулянку — експеримент над навколишньою реальністю ситуціаністи вважали своєю головною задачею. Книги теоретиків ситуціанізму Гі Дебора «Суспільство видовища» та Рауля Ваненгейма «Революція буденного життя» користалися великою популярністю серед бунтівної молоді.

У пошуках альтернативи, як бюрократично—тоталітарному «реальному соціалізму» і прорадянським компартіям, так і бездушному і безсенсовому індустріально—буржуазному суспільству, котре цілком підпорядковувалося логіці гонитви за прибутком, значна частина «нових лівих» звернулася до напівзабутих, але які раптом виявилися актуальними, творів Бакуніна, Кропоткіна та інших теоретиків анархізму. У Німеччині, США і Франції створено тисячі комун, культурних центрів. 1968 — рік, котрий породив нові соціальні рухи: феміністичний, «зелений», антимілітарний, комунарський і т.д., давши новий імпульс анархічному руху по всьому світу.

Вибух лівого та анархо—тероризму у Західній Європі та Америці. Загальний підйом ліворадикальних настроїв у західному суспільстві наприкінці 1960—х років призвів до того, що все більше і більше ліворадикалів почали звертатися до тактики так званої «міської герильї» (партизанської війни у місті), головним теоретиком котрої був бразильський революціонер Карлос Марігелла, автор відомого «Підручника міської герильї».

Марігелла писав: «Зараз місто це центр Системи, центр організації політичної та економічної експлуатації. Одночасно це — найслабше у Системі місце. Непорозуміння тут найгостріші, це — організований хаос, котрий характеризує розвиток капіталістичного суспільства і котрий тут спостерігається у відкритій формі. Саме тут, у самому серці, слід вразити Систему. Стратегія боротьби міської герильї полягає у формулі «провокація — репресія — революція»: капіталістична система потенційно фашистська; революціонер повинен систематичним терором провокувати уряд на трансформацію політичної ситуації у бік військової диктатури, оголювати, відтак, своє справжнє єство; це дасть масам поштовх до бунту супроти системи — відбудеться революція».

Перший «курс на громадянську війну» проголосила французська анархічна організація «Пролетарська лівиця» (Gauche Proletarienne), практично зразу після поразки «Червоного травня» 1968 року. Першою фазою боротьби бійці рахували ідеологічну революцію у свідомості мас, при цьому підкреслюючи провідну роль народної партизанської війни в активізації революційних мас. Формами народної партизанської війни виступали дикі страйки, саботаж на виробництві, викрадення керівників тощо. 1969—1970 р. було проведено серію показових акцій прямої дії, у травні 1970 «Пролетарська лівиця» організувала збройні сутички у Латинському кварталі в Парижі. Проіснувавши зовсім недовго, «Пролетарська лівиця» була розгромлена урядом. Проте початок хвилі лівого тероризму, котрий заполонив Європу на добрих 20 років був покладений.

У Німеччині разом з легендарною прокомуністичною RAF (Rote Armee Fraktion — Фракція Червоної Армії) у 1968 році почав діяти не менш відомий анархічний «Рух 2 червня» (Bewegung 2 Juni), названий так на честь студента Бена Онезорга, котрий загинув від рук поліцейських під час демонстрації у Західному Берліні.

Організатори «Руху 2 червня» не займалися теорією. Віддаючи перевагу «вільній анархії», вони були переконані що: «Капіталісти не відмовляться від того, чим володіють. І тому їх треба примусити… Панівний клас боїться народу, котрий бореться за свої права… Коли на заводі працівники втрачають свідомість через отруєне повітря, треба підпалити віллу господаря». Терористичні акти бійців «Руху 2 червня» відзначалися певною театральністю. На приклад, під час пограбування банка терористи частували персонал тістечками.

Не менш широко розгорнулися на початку 1970—тих «міські партизани» в Італії, де окрім марксистських «Червоних Бригад» (Brigate Rosse) за зброю взявся ряд анархічних бойових організацій: «Робітнича автономія» (Autonomia Operaia), «Збройне пролетарське ядро» (Nuclei Armati Proletari) й інші, котрі стали складовою масового руху в Італії.

«Робітнича автономія», на відміну від «бригадистів», сповідувала спонтанний підхід до боротьби. Ідеологи організації казали: «Боротися повсюди, де є можливість (в університетах, на заводах, в установах) з єдиною метою: радикалізувати боротьбу шляхом поширення її форм…»; «Ми не організована група або партія, але радше революційна сфера, котра стихійно перетворюється у гетто великих міст, серед люмпен—пролетаріату і маргіналів».

«Автономісти» активно шукали підтримку у дрібному злочинному світі, який розглядали як верству, котра стихійно підживлює класову боротьбу: «…своїми крадіжками дрібний злочинний світ, по суті, висловлює справедливу необхідність перерозподілу прибутку і відмови від трудової діяльності. Насправді, що стосується злочинного світу, ми спостерігаємо тенденцію до усвідомлення ним сутності експлуатації. Якщо ми не порозуміємося із дрібним злочинним світом, поставивши при цьому задачу не проявляти своєї політичної гегемонії, котру ми повинні просувати повсюди, де є пролетаріат, в такій ситуації дрібний злочинний світ опиниться під впливом серйозної злочинності, котра історично дуже щільно прив’язана до влади капіталу…»

Широкий анархо—терористичний рух розгорнувся на початку 70—х р. у Греції, котрою керував профашистський режим «чорних полковників». У 1971 р. анархісти утворюють організацію під назвою «Революційна народна боротьба», котра оголосила курс на боротьбу з диктатурою «чорних полковників». 17 листопада 1973 р. вибухнуло повстання студентів, котрі виступили під анархістськими лозунгами. Повстання жорстоко придушили, проте через два роки з’являється анархістська «Революційна організація 17 листопада», названа на честь студентського повстання і котра почала регулярну терористичну діяльність проти грецьких урядових і підприємницьких структур, а також проти НАТО і військової присутності США у Греції.

Вже на початок 1980—х анархістських організацій і груп, що стали на шлях революційного збройного змагання, нараховували близько сотні. Крім вищезгаданих варто вказати на славнозвісні: «Пряму дію» (Action Directe) і «Збройні ланки за народну автономію» у Франції; «Революційні ланки» (Revolutionare Zellen) у Німеччині; проанархістських «уезерменів» (Weathermen) у США тощо.

Головними мішенями «міських партизанів» були об’єкти, котрі символізували капіталізм: офіси асоціацій працедавців, фірм, публічні об’єкти, поліцейські відділки, військові об’єкти, поліцейські установи, офіси політичних партій, профспілок і т.д. Широко розповсюджений терор проти високопоставлених чиновників, бізнесменів і натівських начальників.

Багато організацій розгромлено поліцією, проте деякі, на приклад, «Революційні ланки», «Революційна народна боротьба», «Революційна організація 17 листопада» і інші борються дотепер.

Рух автономів. На зміну «старим» анархістам, орієнтованим переважно на профспілкову боротьбу, у 1960—1970 роках прийшов новий, так званий спонтанний анархізм, котрий швидко розповсюдився в Америці та Західній Європі.

Теорія спонтанного анархізма виходить із переконання, що революційний процес треба перенести до сфери свідомості. Один із її творців, Чарльз Рейч, писав: «Нове покоління продемонструвало, що єдиним шляхом до змін, прийнятним у сучасному постіндустріальному світі буде революція свідомості…. Революція повинна бути культурною. Тоді культура контролює економічну і політичну машину, але не навпаки». Протистояння Системі, за Рейчем, полягає у тому, аби стати свідомим «аутсайдером», змінити неприйнятний навколишній світ на власний «контрсвіт», або «контркультуру», вільну від споживацьких капіталістичних законів.

Найяскравіший представник спонтанного анархізму — рух автономів, котрий на сьогодні нараховує (особливо в Німеччині та Іспанії) десятки тисяч активістів. Перші автономні групи почали формуватися наприкінці 1960—х в Італії, де робітничий і студентський рухи не зникли і не інтегрувалися в Систему після 1968 року (як це відбулося в інших країнах, Франції, на приклад), але виділилися в особливу «автономну революційну сферу», не пов’язану з традиційними лівими політичними партіями і профспілками (котрі, на думку автономів, вже інтегрувалися до Системи). Рух автономів перекидається до Німеччини й інших країн Європи.

Автономи виступили з різкою критикою робітничих партій і профспілок, у тому числі і анархо—синдикалістських, звинувачуючи їх у політичному сектанстві і догматизмі, неспроможності контролювати ситуацію у змінених умовах існування суспільства «пізнього капіталізму». Організовуючи нові форми боротьби і ціннісні орієнтири автономи розгорнули безкомпромісну боротьбу за так звану «деколонізацію буденного життя» у сучасному буржуазному суспільстві.

Автономи не погодилися із традиційним поглядом на революцію як одночасний всезагальний масовий акт. Анархо—синдикалізм і марксизм розглядають революцію як довго рихтовану подію, у наслідок котрої пролетаріат шляхом збройного повстання або всезагального страйку зруйнує систему експлуатації. Виступаючи проти цієї концепції, автономи стверджують, що революція — це процес, який починається у той момент, коли людина або група усвідомлює її можливість або необхідність. Це процес, який відбувається у буденному житті і цілковито захоплює людину; процес постійного творчого самовираження і особистої самореалізації, котрі і є бороьбою за максимальне поширення реальних людських свобод.

Автономи запропонували свою соціокультурну програму, засновану на реальній свободі, плюралізмі, різноманітності, ворожій будь—якій ієрархії, користі і кар’єризму. Вони захопили сотні порожніх будинків, перетворивши їх на сквоти — бази для боротьби за мир, екологію, емансипацію і оголосили нову альтернативу відчуженому і репресивному суспільству, вирішуючи всі питання колективно і консенсусом, поважаючи особистість і цураючися авторитаризма та ієрархії. Патріархату вони протиставили реальну рівність статей, традиційним сімейним формам — ланкові форми співжиття — комуни, ієрархії — самоуправління, пропагуючи екологізм, антимілітаризм, антифашизм і лібертарні погляди.

Автономи спромоглися створити свою революційну інфраструктуру: комуни, сквоти, альтернативні кав’ярні і книгарні, культурно—інформаційні центри і клуби, чисельні видання, музичні рок — і техногурти та інші творчі колективи, антифашистські і феміністичні ініціативи, бригади «стрітфайтерів» (вуличних бійців) тощо, витворивши цим нову неможливу реальність, нові цінності і стиль життя. Безпосередньо «тут і зараз» автономи демонструють ефективність прямої дії, справедливість горизонтальних зв’язків, можливість реалізації «утопії».

Відмовившися від політичних партій і навіть спеціальної революційної організації, автономи прагнуть до створення революційної сфери: виключивши себе з буржуазного суспільства на периферію, вони, навпаки, опинилися в центрі суспільних змін, на передовій антикапіталістичної боротьби. Автономи надзвичайно мобільні, у короткий термін вони можуть організувати свої розрізнені групи у потужну ударну силу, здатну розгромити безлику буденність. Майже жодна автономна акція не обходилася без конфронтації з державними інститутами і організаціями, вони без питань вступають у вуличні бої з поліцією і неонацистами…

Анархізм на порозі III—го тисячоліття

Поразка «реального соціалізму» і відродження анархізму у Східній Європі. Разом із крахом комуністичної тоталітарної системи у 1988—91 роках у країнах так званого «соціалістичного табору» почалися процеси демократизації і лібералізації громадського життя. Разом із багаточисельними буржуазно—демократичними партіями починається зростання антисталіністських лівих рухів, котрі разом із критикою так званого «реального соціалізму» виступали проти переходу до капіталістичного ладу. У країнах Східної Європи почався бурний процес відродження анархізму. З’являється купа абсолютно різноманітних ініціатив: одні брали за основу традиції класичного анархізму, інші ж орієнтувалися на досвід сучасного західного анархістського руху — автономів, анархо—екологічний рух, лібертарианство і так далі.

У Польщі анархісти з’явилися у середині 1980—х. Починають підпільно видаватися анархістські видання, найстаріший з яких — «Мати порядку», активно пропагуючий лібертарні погляди. На початку 1990—х створено Анархістську Федерацію, котра провела ряд гучних акцій і демонстрацій. Анархісти, що орієнтуються на класову боротьбу, об’єдналися у «Ліву альтернативу». Активний у Польщі і анархо—екологічний рух. Головними центрами польського анархізму сьогодні виступають Варшава, Гданськ, Краків, Познань й інші.

У Чехії з початку 1990—х активно діє Чехо—Словацька Анархістська Федерація, котра провела досить багато масових акцій (у тому числі супроти АЕС у Темеліні). У 1998—2000 у Празі анархісти зорганізували багаточисельні вуличні акції проти фашистів, транснаціональних корпорацій, глобалізації тощо, котрі щораз перетворювалися на бійки з поліцією і масові вуличні заворушення. Анархістами захоплено кілька сквотів у Празі, котрі вдається утримувати до цього часу.

У Росії анархізм почав активно розвиватися наприкінці 1980—х років, коли на хвилі «перебудови» було створено Конфедерацію анархо—синдикалістів, котра, проте, недовго існувала. Після розпаду Конфедерації утворюється кілька анархістських груп, з яких на середину 1990—х найбільш відомими були «Ініціатива революційних анархістів» і «Конфедерація революційних анархо—синдикалістів». Досить відомим і дієвим є анархо—екологічний рух «Хранителі веселки», котрий діє у ряді міст Росії і провів декілька екологічних акцій (найбільш відома із останніх — у Волгодонську проти будівництва АЕС у 1996—1997 р., у Касимові проти будівництва заводу «Кротберс» у 1998р.). У 2000 р. утворюється «Автономна дія». У Краснодарі існує «Федерація анархістів Кубані», діють анархістські групи і в інших містах Росії (Петербург, Нижній Новгород, Казань, Новосибірськ тощо), видається значна кількість анархістської літератури.

З початком урядових репресій ряд російських анархістів було заарештовано за підозрою у вибухах в Москві та Підмосков’ї і підготовці замаху на губернатора Краснодарського краю. Заведено славнозвісну справу «Лариси Щипцової».

У Білорусії анархістський рух розвивається з початком 1990—х років. У 1992 році на I з’їзді білоруських анархістів у Мінську створюється «Федерація анархістів Білорусії», до котрої входять представники усіх діючих анархістських ініціатив: від анархо—комуністів до лібертаріанців і радикальних екологів. У 1995 р. починає свою діяльність антипартійна група «Чырвоны Жонд», котра об’єднала частину активістів ФАБ, ситуціаністські ініціативи та автиавторитарних лівих у один ліворадикальний проект. На рахунку білоруських анархістів проведення демонстрацій, пікетів та акцій прямої дії у Мінську, Гомелі, Горадні та інших містах. Літом 1998 р. у Мінську, Могилеві, Шклові, інших містах було проведено міжнародну анархо—екологічну акцію «Веселка», спрямовану проти планів побудови Білоруської АЕС. Активно ведеться антифашистська діяльність, видається часопис «Антифашик», газети і зіни. З 2000 року у Мінську та інших містах розвивається рух «червоних та анархо—скінів». Крупними центрами анархізму у Білорусії стають Мінськ, Гомель і Горадня.

Анархістські групи та ініціативи діють в Україні, Угорщині, Словакії та інших країнах Східної Європи, виходить чимало анархістських періодичних видань та літератури, існує музична альтернативна сцена (punk, hard core, crust та інш.), котра пропагує анархістські погляди. Анархізм у Східній Європі, пройшовши етап становлення, фактично вже став невід’ємною частиною міжнародного анархістського руху, шириться співпраця анархістів Сходу і Заходу, провадяться спільні міжнародні акції.

Повстання сапатистів у Мексиці. Початок боротьби проти неолібералізму. 1 січня 1994 року у мексиканському штаті Чап’яс бійці Сапатистської армії національного визволення вийшли із Лакандонської сельви і зайняли міста Акасинга, Лас—Маргаритас, Альтамірана і Сан — Кристобаль — де — Лас — Касас. Муніципальні будинки були конфісковані, в’язні випущені із буцигарень, державні крамниці відчинені для людей. Підставою для початку герильї було набуття юридичної сили «Північноамериканською Угодою про Вільну Торгівлю», котра фактично встановлювала повний контроль США над Мексикою. САНВ випустила «Декларацію війни у джунглях» і денонсувала Угоду як «смертельний присуд» корінним мешканцям Мексики.

Формально не визначаючи себе прихильниками жодної конкретної ідеології, на практиці сапатисти розпочали соціальні реформи, цілком співзвучні анархізмові. Вся влада на місцях належить так званим «базисним комітетам», котрі стихійно витворювалися народом на основі традиційних індіанських громад по усьому бунтівному штаті; проводиться конфіскація і розподіл поміщицьких земель між безземельними, створюються виробничі кооперативи, безкоштовні школи і так далі. Керівництво САНВ зі всіх питань консультується з «базисними комітетами»; проводить зі всіх суперечливих питанням референдуми і плебісцити, наскільки це можливо в умовах визвольної війни.

Разом із тим, сапатисти орієнтуються на традиції індіанських народів, їхні звичаї і повір’я, що накладає відбиток на характер соціальних перетворень і ідеологію руху. Викликає питання і той аспект, що сапатисти виступають за «оборону суверенітету національної держави», вбачаючи у ній противагу експансії транснаціонального і у першу чергу американського капіталізму.

Повстання індіанців Чап’ясу — це не локальний селянський заколот. Сапатисти першими ініціювали інтернаціональний рух проти глобалізації, зібравши на своїй території «Світовий конгрес за Людяність і проти неолібералізму», притягнувши до цієї проблеми пильну увагу міжнарожної громадскості. У своєму маніфесті «Четверта світова війна почалася!» представник повстанців субкоманданте Маркос викрив згубність політики неолібералізму, котра веде до катастрофічного збідніння населення і зростання безробіття у країнах Третього Світу, різкого загострення соціальних суперечностей у розвинутих країнах на фоні подальшого збагачення світової фінансової олігархії і транснаціональних корпорацій.

Глобалізація, за Маркесом, це тотальне розповсюдження логіки фінансових ринків на абсолютно всі сфери життя (національну і соціальну політику, культуру, мораль і так далі), нав’язування загальної моделі мислення і «американського способу жити» всьому людству. Новий світовий лад це об’єднаний, уніфікований світ і спільний ринок, на котрому вільно обертаються тільки товари (послуги, капітал, видовища, робоча сила тощо), але де немає місця для живих людей. Всі, хто не вписується у ці нові реалії, стають у цьому світі «зайвими людьми» і засуджуються на маргінальне існування. Глобалізація веде до встановлення всесвітнього економічного тоталітаризму, при котрому «у людині ціняться лише спроможність більше виробляти, більше споживати і брати більше кредитів у банках».

До боротьби проти глобалізації долучилися всі анархістські і ліві організації світу. Ведеться пропаганда супротиву політики транснаціональних корпорацій, Світової Торгової Організації, Міжнародного Валютного Фонду і Світового Банку, котрі виступають головними проповідниками неоліберальної політики. У 1999 р. в Сієтлі і Лондоні пройшли масові демонстрації проти Світової Торгової Організації, котрі вилилися у вуличні бої з поліцією. Грандіозні демонстрації і заворушення відбулися у Празі та Ніцці в 2000 р. Розвиток інтернаціонального опору глобалізації дав потужний поштовх до нового підйому анархістського руху.

Тенденції сучасного анархізму. Анархістський рух сьогодення зорганізовує щораз більшу кількість анархістів по всьому світові. Окрім країн Європи та Америки, де анархісти існують давно, з’явилися гурти анархістів у тих країнах, де їх ніколи не було, на приклад, у Нігерії, Турції, Лівані, Бангладаші та інших. Широкомастштабний розвій анархізму спостерігається у Центральній та Південній Америках.

Знаходячися на стадії росту, сучасний анархістський рух між тим, не виступає у якості централізованого чи монолітного. Анархізм представлений по світові великою кількістю різноманітних тенденцій і напрямків. Проте це різноманіття не перешкоджає анархістам із різними поглядами і у різних країнах плідно співпрацювати, творячи таким робом широкий фронт опору капіталізмові у різних сферах життях.

Міцними, на разі залишаються позиції автономів. Не дивлячися на ряд репресивних заходів з боку держави (проти автономів створені спеціальні підрозділи поліції і прийняті відповідні закони), що призвело до певного спаду сквотерського руху у Європі, автономи залишаються насправді масовим і дієвим рухом. Автономам—сквотерам належать у деяких містах (Берлін, Гамбург, Гановер і інші) цілі квартали, відвойовані у міської влади і перетворені у комуни—центри революційної культури і пропаганди. Жоден радикальний виступ проти системи на Заході не обходиться без їх активної участі.

У ряді країн продовжують свою діяльність традиційні анархо—синдикалістичні профспілки і організації, найбільш розвиненими з яких є Центральна організація шведських робітників, легендарна Національна Конфедерація Праці і Всезагальна Конфедерація Праці у Гішпанії, Вільний Робітничий Союз у Німеччині, «Індустріальні Робочі Світу» у США, Аргентинська регіональна робітнича федерація і так далі. У світовому мастштабі більшість анархо—синдикалістів об’єднуються Міжнародним Товаристом Працюючих.

У багатьох країнах вельми активно діють екологічні організації, активісти котрих зосереджують увагу на згубній діяльности держави і капіталу по відношенню до природи і довкілля. У деяких країнах (Німеччина, Нідерланди тощо) частина «зелених» потрапила до парламенту та уряду, що призвело до розриву з ними радикальних екологів, котрі сформувалися в анархо—екологічний рух. Анархо—екологи проводять радикальні екологічні акції, спрямовані проти будівництва АЕС, ядерних відходів, діяльності брудних підприємств, закликають до бойкоту продукції транснаціональних корпорацій (таких, як McDonald’s, Shell, Siemens і ряд інших), борються за права тварин, пропагують вегетаріанство.

Певне розповсюдження має лібертаріанство (прямий спадкоємець анархо—індивідуалізму), котре головний акцент робить на особистій свободі людини і захисті громадянських прав, активним робом виступаючи на підтримку національних, релігійних та сексуяльних меншин. (Лібертаріанство часто звинувачують у «анархо—капіталізмі», оскільки частина лібертаріанців визнає право приватної власності — основу капіталістичного ладу). Активно діють ініціативи анархо—феміністок, котрі борються за реальне рівноправ’я і права жінок.

Досить сильний вплив анархізму відчувається у ряді молодіжних субкультур. По всьому світові діє анархо—панк сцена, котра за допомогою альтернативної музики пропагує анархістські погляди, бореться із шоу—бізнесом та поп—культурою, має власну мережу некомерційної дистрибуції касет і фан—зінів, засновану на принципах D.I.Y. (do it yourself — зроби сам).

У ряді країн Європи та Америки діє рух «червоних і анархо—скінхедів» (Red & Anarchist Skinheads, RASH), активісти котрого, відстоюючи «автентичну робітничу культуру», надають перевагу акціям «прямої дії» проти нацистів (расистів, фашистів і так далі), штрехбрейкерів, беруть участь у робочих демонстраціях і страйках, бійках з поліцією. Виникають і нові різновиди анархізму, обумовлені високим розвитком сучасних інформаційних технологій, як, на приклад, кібер—анархізм тощо.

Продовжує розвиватися і анархістська теорія. Стосовно найбільш відомих сучасних теоретиків анархізму варто назвати американських мислителів Наома Хомського (Нобелівський лауреат у галузі лінгвістики), Мюррея Букчина (автор концепції екоанархізму), Джона Зерзана (ідейний натхненник антитехнологічного напрямку в анархізмі), Боба Блека (авангардний письменник і теоретик «відмови від праці»), а також близьких до анархізму французських філософів Андре Горца (теоретик автономізму та екосоціалізму) і П’єра Бурд’є (соціолог, розробник теорії соціальних полів).

Сьогодні, стоячи на порозі третього тисячоліття, можна із упевненістю константувати: анархізм — це не лише 200—річна історія опору, але щоденна революційна практика сотень тисяч анархістів по різним куточкам планети. Час анархізму лише починається.

український переклад : Ісаак Мазепа, спец. для МЛ «Бриколаж», www.lab.org.ua

Цей запис опубліковано 19 червня 2006 р. 07:49:38 і розміщено в наступні рубрики Класовий дискурс . Ви можете відслідковувати коментарі за допомогою RSS 2.0 стрічки. Ви можете залишити коментар , або відслідковувати з Вашого сайту.