Спробуймо заглянути в завтрашній день
Авгур (Іван Майстренко)
Нам важко відірватися від гарячої злободенності, щоб заглянути в завтрішний день. Заважає багато мінливих деталів. Всі знаємо, що ситуація в світі і особливо в СРСР мінлива. Тимчасових деталів, які затьмарюють завтрішній день, дуже багато і в СРСР і в демократичному світі. Заглядаючи в завтрішний день, треба від них абстрагуватися.
Дві корінні проблеми стоять сьогодні перед народами планети - світова війна і майбутнє СРСР. Вони тісно пов’язані, проте розглядати їх будемо окремо. Будь-яка війна ставить ціллю завоювання сильнішою стороною слабшої. Немислима війна, яка велася б тільки в ім’я зруйнування країни й винищення її населення атомовими бомбами. Слушно всі, хто найбільш озброюється, твердить, що в ядерній війні не буде ні переможених, ні переможців. Тому твердження, що хтось готує ядерний напад на СРСР або на США - нонсенс. Кожен уявний нападник знає, що переможцем він не буде. Найагресивніший мілітарист історії - Гітлер - мав у своєму розпорядженні отруйні гази, проте він не відважувався пустити їх у дію, бо ризикував і життям німецького населення. Тим паче важко уявити атомового Гітлера. Якщо загрожує світові атомова зброя, то не від великих держав, а від озброєних кримінальних чи політичних банд. Це коди атомова зброя буде приступна для банд.
Для чого ж тоді великодержави - США й СРСР витрачають сотні мільярдів грошей на атомове озброєння, обмежуючи господарський і культурний розвиток своїх країн? Відкриття в цій справі зробив СРСР. Після Другої світової війни він не переставав гарячково озброюватись, мотивуючи це небезпекою нападу ворогів комунізму. Про дійсну причину гарячкових озброєнь СРСР скажемо далі. Тут відзначимо наслідки цих майже сорокалітніх озброєнь СРСР. Вони показали, що озброєна до зубів держава може без війни вигравати в політичних змаганнях навіть з економічно могутнішими партнерами. Озброєна до зубів великодержава може дозволити собі розпалювати малі війни чи державні перевороти в малих відсталих країнах. Для СРСР є навіть вигідний історичний приклад - царська Росія. До революції 1917 р. Росія була найвідсталішою в Європі країною, Але будучи найбільш (відносно) озброєною, царська Росія вважалася в ХІХ сторіччі “жандармом Європи” і використовувала цю свою ролю в міжнародніх відносинах навіть без війни.
Тепер кожному впадає в очі як мілітарно найсильніший в Європі СРСР хоче без війни диктувати європейським державам свою політичну волю, залякуючи їх розставленими на кордонах з Європою атомовими ракетами, десятками тисяч танків та літаків. СРСР відкрив, що зброя може бути не тільки знаряддям війни, але й знаряддям безвоєнної політики. І тому, що миролюбна Європа (а миролюбною визнає її й СРСР) готова йти на поступки, цілий капіталістичний світ приходить до висновку, що він, економічно й культурно сильніший, не сміє підпорядковуватися тільки зброї (до речі зброї технічно нижчої якости ніж західня зброя).
Власне капіталістичний світ бачив зріст озброєнь СРСР і знав їх ціль, але не знав, що озброєння можуть відігравати таку важливу політичну ролю в мирні часи. Тепер у США консервативний уряд Регена запозичив у СРСР погляд на ролю зброї в мирні часи. Автор цих рядків ще раз підкреслює сказане вище, що ні СРСР не готує атомового нападу на США, ні США на СРСР. Йде конкуренція - хто сильніший і хто силою своєї зброї може більше впливати на міжнародні відносини в мирний час. Устами Регена США одверто каже - озброюємось для “залякування”. В СРСР кажуть, що США озброюється для атомового нападу на СРСР. Але є й інші, більш замасковані голоси. Наводячи міркування ніби західніх імперіалістів, партійна газета Советская Россия ще 19.8.79 писала - “але хіба не можна озброюватись, не воюючи?”
Ще менше підстав боятися війни конвенційною (не атомовою) зброєю. США в цьому розумінні гарантовані від нападу. Сьогодні Радянському Союзові ніхто не загрожує війною. Японія й Китай мілітарно заслабі. Туреччина - ніякий військовий партнер для СРСР. На Заході Німецька федеративна республіка не має кордонів з СРСР, а головне - після злочинів Гітлера німецькому солдатові неможливо вступати на радянську територію, А взагалі європейські демократичні держави перейняті великою відразою до нової війни й озброєнь. Навіть консервативний Солженіцин, цей ревнивий оборонець неподільности великої Росії, писав у “Листі до вождів Радянського Союзу”, що сьогодні немає воєнної небезпеки для СРСР.
Отож живемо в добу все зростаючої гонки озброєнь при відсутності небезпеки й бажання з будь-чийого боку вступати в третю світову війну. Важко також уявити можливість фатальної помилки, коли чиясь рука несподівано натисне кнопку атомових зарядів. Такої «помилкової» війни не допустить ні одна з сторін, що в принципі не бажає сьогодні великої війни. Навіть в СРСР, де контроль суспільства над озброєннями відсутній, навіть і там не знайдеться фанатика, який простягнув би руку до атомової кнопки для загальної загибелі. У І918 р., коли Ленін був смертельно поранений, а в Москві повстали ліві есери і на фронтах були невдачі, Троцький тоді пустив крилату фразу - ‘’Можливо, що ми відійдемо, але відходячи ми грюкнемо дверима так, що вся Європа здрігне”. Сьогодні в СРСР немає фанатиків. Кожен маршал - обиватель, має жінку, дітей, живе для своїх вигод і кар’єри, і сьогодні - атомова доба…
І все ж перелічені вище перипетії в підготовці війни, рості озброєнь, ускладненні міжнародніх взаємин, спалахуванні революційних вибухів у поодиноких країнах, особливо в тих, що розвиваються, все це не тільки не з’ясовує завтрішнього дня, а ніби ще більше його затуманює. Щоб унести сюди ясність, треба розглянути - куди, в якому напрямкові розвивається світ, насамперед дві світові потуги - США і СРСР.
У наш час увійшло в моду слово “неоколоніялізм”. Проте ніхто не дав точного визначення цього поняття, його відрізнення від старого слова “колоніалізм”. Старе поняття “колоніялізм” зв’язане з добою європейського імперіялізму. Цей імперіялізм характеризувався симбіозом відживаючих февдальних відносин і зростаючого капіталізму. Февдалізм прищепив капіталізмові мілітаризм і войовничість. Завоювання європейськими державами колоній здійснювали вишколені февдалізмом конкістадори. А наслідки завоювань використовував європейський капіталізм. Королі і їхні придворні правителі були февдали, але вони охоче вмочували руки в капіталістичні грабунки колоній. Англійська королева Єлисавета Перша була негласним учасником навіть піратської кампанії. Мирного імперіялізму Європа не знала. У Леніна імперіялізм - це війна, кров.
Америка февдалізму не знала. Меч там не був ні в силі, ні в почестях. Колись у російських школах вивчався вірш - “Все моє сказало злато, все моє сказав булат. Все куплю - сказало злато, все візьму сказав булат”. Булат у цьому вірші виглядає сильнішим. До Першої світової війни Європа трактувала Америку як «злато», а себе як «булат». Тому ставлення Європи до Америки було погордливе, як ставлення февдала до капіталіста. В США навпаки - офіцер і поліцист стояли завжди на другому пляні. Талановита молодь ішла в бізнес, а не на державну чи громадську кар’єру. Недавно по Європі накручувався фільм. В дореволюційні часи на Алясці конкурували дві групи - російська (самі тільки військовики -офіцери, солдати) і американська (бізнесмени, робітники). В змаганні перемогла більш звинна й винахідлива американська група. Перемогла неповоротку солдатську російщину.
Американці переконані, що бізнес важливіший ніж військо, злато - ніж булат. Мешканців європейських міст дивувало, як американські солдат на вулиці кидав жартівливо своєму офіцерові в спину корку від апельсина. Такі взаємини в червоній армії могли бути тільки в роки громадянської війни й коротко по війні. Сьогодні радянський солдат не сміє заходити в офіцерський клюб. Як за царя. Не вистачає тільки - «Ваше благородіє». Військова служба організована так, щоб солдат менше часу мав вільно думати, все чимсь мусить бути завантажений. Вся Європа вже відв’язалася від февдального способу військової муштри. Солдати дістають пристійну платню (часом вищу, ніж пересічний робітник). Тільки в СРСР в армії залишена й вдосконалена старопруська муштра, перейнята царатом з Прусії ще в XVIII сторіччі. А радянський солдат, як і за царя, дістає пару рублів, яких не вистачає й на цигарки. До того ще треба додати, що в радянській (російській) армії душитель селянської революції Пугачова, Суворов, є в більшій пошані ніж Карл Маркс. Про несоціялістичну природу СРСР буде сказано нижче. А тепер кілька слів про США.
США - типово капіталістична країна без будь-якої домішки февдальних залишків. Це не тільки плюс, але й мінус. В Європі февдалізм передав суспільству багатющу культурну спадщину, яку сама тільки капіталістична ментальність не спроможна була б створити. Але це окрема тема. Слово “неоколоніялізм” виникло в зв’язку певне з американським способом капіталістичного розвитку. Американський капіталізм опановує світ не “булатом”, а “златом”. Йому не потрібно поширювати свої державні кордони. Якби він ганявся за кордонами, він давно міг би приєднати до США скажімо Канаду. І навіть без війни. Для Американської капіталістичної ментальности незбагненно, яку вигоду приносить Москві приєднання до території СРСР японських Курильських островів, або кривава війна в Афганістані.
Коротко по війні на книжному ринкові була з’явилась (в тому числі й російською мовою) книга сина колишнього президента США Рузвельта - Його очима. Син супроводив під час війни батька на конференцію аліянтів у Касабланці. Проїжджаючи автом через африканську територію і вказуючи на працюючих у полі тубільців, батько каже синові таке: Ось ці люди дістають за свою роботу в день один доляр (чи може півдоляра - не пригадую), хоч було б зовсім рентабельно платити їм кілька долярів у день. Американська рентабельність дозволяла платити більше ніж європейська, яка до того територіяльно підпорядкувала африканську територію європейському капіталізмові.
Саме а цьому істота американського неоколоніялізму - витісняти з колишніх колоній консервативний європейський колоніялізм. І не тільки з колоній, але й з метрополій: в Європі, зокрема в Німеччині, багато фірм належать повністю або частково американському капіталові. З очки зору капіталістичного розвитку, це прогрес. Витіснення дешевою і добре виконаною японською продукцією з світового ринку навіть і американських товарів можна було б уважати теж прогресом, якби та дешевизна обумовлювалась тільки вищою японською технологією, а не ще вищою експлуатацією в Японії дешевої там робочої сили. Ленін, Троцький і всі компетентні вожді СРСР вважали теж американський капіталізм прогресивніший за європейський. Це треба підкреслити тому, що сьогодні ця прогресивність затьмарена шаленою й дорогою більшовицько-суворовською пропагандою про підготовку в США атомового знищення світу.
Чому апарат КПРС настроєний так вороже до США, коли останні готові мирно конкурувати за опанування світу?
Тут треба сказати про соціяльну структуру СРСР. Жовтнева революція встановила диктатуру пролетаріату у відсталій Росії. 3 приводу того, що після Жовтня Росія назвала себе соціялістичною республікою, Ленін писав: “…выражение «социалистическая советская республіка» означает решимость советской власти осуществить переход к социализму, а вовсе не признание данных экономических порядков социалистическими”. (Т. 26, стор. 322. вид. ІІІ). Десь на початку НЕП Ленін також сказав, що націоналізація (удержавлення) приватної власности на засоби виробництва при диктатурі пролетаріату - це ще не соціялізм Щоб націоналізовану (удержавлену) власність перетворити на соціялістичну, казав Ленін, потрібно щоб робітник привчався почувати себе господарем на виробництві. Сьогодні в СРСР робітничі колективи ніби покликані керувати підприємствами (брати участь в керівництві). Але брати участь в розумінні підносити трудову дисципліну, ощадно витрачати матеріяли і т. д. Кожен капіталіст охоче дав би таке право робітникам на своєму підприємстві - підносити трудову дисципліну. Ще й платив би за це. Бути господарем - це насамперед мати право встановлювати розмір своєї зарплати. В СРСР робітники такого права не мають. Розмір зарплати встановлює ніким не обраний, найманий партійний апарат ЦК КПРС. Робітники СРСР впливають на розмір їхньої зарплати менше ніж у капіталістичних країнах, де вільні профспілки можуть торгуватися з капіталістами чи й страйкувати.
Сьогоднішня молодь в СРСР не знає, що в 20-х роках в КПРС ішла гаряча дискусія чи радянська промисловість соціялістична чи тільки державна. Більшість провідників партії, в тому числі й Ленін, вважали її тільки державною. В часи диктатури Сталіна вона була перейменована на соціялістичну, а нині в СРСР вже «зрілий соціялізм». Взагалі чим гірше робітникам в СРСР живеться, тим більше “соціялістичних” епітетів дістає режим. За часів Леніна існувала назва жовтнева революція (навіть з малої літери). Після сталінського винищення голодом мільйонів людей стали писати тільки так - “Велика Соціялістична Жовтнева Революція”.
Першим відступом від соціялістичного принципу було встановлення на державних підприємствах “единоначалія”, коли директор самовласно, не питаючи згоди робітників, розпоряджався на заводі. Ленін уважав це тимчасовим відступом для відновлення зруйнованої промисловости. Сталін уважав це нормою, бо директор комуніст, здебільшого з робітників. А крім того ж у країні “диктатура пролетаріяту”.
Двадцяті роки були в СРСР роками переходу влади в КПРС від обраних партійних комітетів до найманого партійного апарату. Приклад. Мій товариш по інституту, щоб заробити на студентське існування, пішов працювати до ЦК КП(б)У (він був комуніст) і висунувся там на посаду помічника генерального секретаря ЦК С. Косіора. На цій посаді він міг телефонувати до якогось наркома (міністра) і просити його зайти й дати деякі відомості, потрібні для Косіора. І нарком ішов з поклоном до найманого студента. Пізніше багато таких студентів уважали кращім не студіювати далі і не йти пізніше десь інженерами на виробництво, а керувати наркомами з партійного апарату. Таким був, наприклад, Маленков, що виріс у заступника Сталіна. На цих найманих і тому слухняних людей спирався Сталін у боротьбі з різними опозиціями. Так виробилась незалежна від будь-яких виборців всесильна партійна бюрократія, нова панівна над народом кляса.
Ця кляса називає свій устрій “зрілим соціялізмом” на тій тільки підставі, що в СРСР немає приватної власности на засоби виробництва, немає капіталізму. Радянські дисиденти слушно питають “А держава - не капіталіст? Можливість експлуатувати трудящих у неї багато більша, ніж у окремих буржуїв… Державна власність і централізоване плянування означають, що всіма додатковими продуктами, твореними працею народу, колективно розпоряджається замкнене коло осіб, кожен відповідно до рангу. Тут номенклятура (так називаються в КПРС відповідальні працівники апарату) виступає як форма власності. По суті це єдиний державно-монополістичний трест, де становище й пост рівнозначні пакету акцій”. (С. Зорін і Н. Алексєєв, Время не ждет (Франкфурт, 1970), стор. 10. 11).
Ще Л. Троцький попереджав перед небезпекою переродження радянської влади. У 1936 р. він писав: “Не имея рядом с собой национальной буржуазии… она (советская бюрократия) есть нечто большее, чем бюрократия… Средства производства принадлежат государству. Но государство как бы “принадлежит” бюрократии. Если бы эти, совсем еще свежие отношения упрочились то они в конце концов привели бы к полной ликвидации социальных завоеваний пролетарской революции. Но сейчас говорить об этом… преждевременно”. (Л. Троцький, Что такое СССР и куда он идет?, 1936, стор. 196). Троцький пише далі, що “пролетаріят ще не сказав свого останнього слова”, що є ще “нелегальна партія більшовиків-ленінців (троцькісти). Але під час єжовщини були винищені не тільки «більшовики-ленінці» (вся опозиція), але й ідейні елементи бюрократії. Хрущови, Брежнєви, тепер Андропови прийшли на місце Чубарів, Рудзутаків… Троцький вірив іще в світову революцію. Але тепер і вона отруєна смородом радянського термідору. Сьогодні, майже через півсторіччя після згаданої книги Троцького, небезпечне переродження радянського режиму, проти якого він попереджав, “упрочилось” (закріпилось).
Внутрі СРСР здобутки Жовтневої революції ліквідовані. Удержавлена приватна власність на засоби виробництва належить тепер не робітничо-селянській державі, а бюрократії. Якщо в двадцяті ленінські роки в бідній радянській державі зарплата робітників починала доганяти західноєвропейську, то тепер вона нижче соціяльної допомоги, що її одержує західньо-європейський безробітний.
Партійна номенклятура поділилася на дві течії - партійний апарат і технократія. Технократія - одверто (напр., Е. Домовой) чи замасковано (напр,. Рой Медведєв) - контрреволюційна. Партійний апарат, бачачи поразку революції внутрі СРСР, намагається воєнною силою перенести її “здобутки” на зовнішній світ. Ці “здобутки” - удержавлена власність в руках насадженого з Москви комуністичного апарату. Наскільки той апарат комуністичний, читаємо з відозви еритрейських комуністів, які обстоюють незалежність Еритреї від Абісинії (там панують залежні від Москви комуністи). Еритрейські комуністи пишуть у відозві, що проти них абісинці пускають отруйні гази (радянського виробництва). Москва творить у вчорашніх колоніях слухняні їй режими. Один час вона підтримувала в Уганді людоїда “імператора” Аміна, бо він був проти Ізраїля.
Взагалі за спиною “комуністичного” партійного апарату ЦК КПРС стоїть шовіністична російська воєнщина. Сталін удатно сполучив російський шовінізм з “комунізмом” і підмінив Маркса Суворовим. Радянська армія виховується в шовіністичному російському дусі. А радянський солдат на відірваних від Японії Курильських островах уважає, що він обороняє не кордони комунізму, а кордони великої Росії. В газеті ЦК КПРС Сельская жизнь 25.7.1970 надрукований вірш радянського солдата, де він пише
Курильские ветры круты и остры,
Но крепкие корни у нашей сосны.
Стоит как на вахте под грохот волны
Российский характер у нашей сосны.
Отже радянський солдат, а тим паче радянський маршал, який виховує того солдата, обороняють не комуністичні, а російські кордони. Сполучуючи російський шовінізм з комунізмом, Сталін можливо думав, що шовінізм відімре, а комунізм, використавши шовінізм, поширить свої кордони. Та більшим реалістом був дорадник, царя Миколи ІІ, чорносотенець В. Шульгин, який щиро визнав більшовицький імперіялізм, бо вважав інакше, ніж Сталін - “комунізм змиється, а кордони залишаться”. Своїх союзників російських шовіністів Шульгин заспокоював, називаючи комунізм брудом, який історія змиє. А от кордони, завойовані комунізмом для Росії, залишаться.
І так би воно було, якби - кишка не була затонка. Як пише недавній дисидент, тепер професор Єрусалимського університету М. Аґурський, “питома вага російського населення в загальному населенні СРСР стала падати”. (Див. книга Аґурського Советский голем (рос. й англ. мовами), стор. 52). 1972 р. в РСФСР було 57,7% однодітних родин. У 2000 році в СРСР буде приблизно 100 млн. мусулман і менше 200 млн. росіян (точніше - не мусульман). “Якщо в Росії будуть створені особливі стимули для праці, то в першу чергу Середню Азію покинуть європейці” (стор. 50). “Російське корінне населення майже покинуло Якутію… Почалась депопуляція цілих областей, таких як Маґаданська чи Камчатська… В наш час трудові ресурси російського села можна вважати майже вичерпаними.” (стор. 49). “Внаслідок явно невдалої інтеграції (асиміляції) уже в 1972 р. журнал Комунист попереджав, що “радянський народ не є новим етнічним витвором”, а на XXV з’їзді партії в 1976 р. перестали говорити про злиття націй, а тільки про їх зближення”. (стор. 55).
У зв’язку з таким демографічним станом в СРСР зростає ізоляціоністський російський націоналізм, пише Аґурський. У цього націоналізму є багато підстав уважати, що дальша радянська експансія ще більше погіршить демографічне становище росіян. Але “існує й радикальний російський націоналізм, який ототожнює російські національні інтереси з експансією. Цей російський націоналізм, - закінчує свою працю Аґурський, - одверто культивується ідеологічним сектором партії через Комсомол та Головним політичним управлінням армії”.
Щораз гірша економічна криза в СРСР (чотири роки не виконувався плян урожаю зерна і в 1983 р. напевно теж не буде виконаний) обмежить радянську експансію. СРСР напевно програє в змаганні з США щодо озброєнь. Ніхто очевидно через це не нападе війною на СРСР. Бо нікому в умовах неоколоніялізму завойовувати чужі території не потрібно. Неоколоніялізм хотів би їх експлуатувати як “самостійні держави”.
Крах радянського завойовництва призведе до падіння теперішнього режиму. Партійний апарат КПРС все зробив, щоб спадкоємцем збанкрутованої сталінської КПРС не стала робітнича кляса і поневолені Москвою народи. Робітничу клясу організаційно розпорошено й ідейно здеморалізовано, а поневолені нації обезголовлено, їх кращих синів посаджено в кацети й психушки. Партійний апарат усе зробив, щоб спадкоємцем його збанкрутованої влади став якийсь диктатор - маршал чи може й сам Андропов. Наполеон Бонапарт був теж найлівішим комуністом, а потім, роздушивши революцію, став імператором, В усякому разі партійний апарат КПРС усе зробив, щоб після нього до влади прийшла чиста контрреволюційна технократія з гаслом єдиної неділимої Росії.
Але ніякий інший режим після диктатури партійного апарату КПРС не спроможний тримати робітничу клясу й поневолені Росією народи в матеріяльній і духовій покорі. Технократична контрреволюція буде початком відродження поневолених народів і робітничого руху. Відродження не тільки на території СРСР, але й в усьому світі. Скомпромітований сталінською реакцією демократичний соціялізм заговорить в повний голос.
Завдання українського соціялізму на еміграції донести оцю правду про СРСР, яка чи не найбільше відома українцям, до соціялістів Заходу й уберегти їх від будь-якої підтримки злочинного апарату КПРС. (орфографія оригіналу збережена)
«Діялог», ч. 9, 1983, С. 5-15.
Адреса редакції та адміністрації: DIYALOH P.O. Box 402, Station P, Toronto, Ontario Canada M6S 2S9
надіслано: Олег Верник,