Bricolage NL  
 

Преса укапістів за часів Директорії

О. Мукомела

Відмічу зразу - “Бриколяж” не історичний ресурс. Разом із тим маємо невелику, цілком дозвільну слабкість - українську ліву традицію (тут ходить про Українську Комуністичну партію), незрима роль котрої, в інших формах і назвах зростатиме з кожним новим буржуазним урядом.
Тому навіть дещиця, навіяних червоним кольором ідей, завтра переросте у нездійснений століття тому, чин, націонал-комуністичний, есерівський або анархо-платформістський. Спочатку український.
Є традиція, ніша, суспільний запит, немає комуністів. Відсутні ліві. Властиво українські.

***

У нетривалий період правління Директорії стався великий розкол провідних українських політичних партій. Спричинило розкол питання про форму влади. Помірковані соціалісти відстоювали парламентську демократію, ліві радикали вимагали, запозичивши у російських соціалістів (більшовиків), створити український варіант системи Рад. Розпал дискусії з цього приводу досяг апогею на VІ конгресу УСДРП (912 січня 1919 р.). Ліва фракція залишила зібрання, вирішивши створити окрему партію так званих “незалежників”.
 Створений для цієї мети Організаційний Комітет фракції незалежників УСДРП у Києві почав видавати свій друкований орган газету “Червоний прапор”. Це було нове в політичній палітрі тодішньої України видання, яке по-своєму розуміло і трактувало соціалістичні ідеї, прилаштовуючи їх до національного грунту.
 

Перше число газети ніби символічно вийшло 22 січня, в день урочистої злуки Української Народної Республіки з новоутвореною в Галичині Західноукраїнською Народною Республікою та початку роботи Трудового конгресу, що прийняв тимчасову Конституцію УНР. Часопис відкривало два гасла: “Визволення робітників є справа самих робітників?” та “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”. Вони підкреслювали соціальнополітичне спрямування газети.
 Редактором-видавцем перших чисел видання був Організаційний Комітет фракції незалежників “в особі тов. М.Авдієнка”, відомого в журналістських колах публіциста ще з петроградських українських часописів та з “Робітничої газети”.
 

У першому ж числі “Червоний прапор” опублікував “Декларацію фракції незалежників”, де виклав основні постулати політичної платформи майбутньої партії. У ній, зокрема, зазначається, що “соціалістична революція на Україні може відбутися лише в формі самостійної і незалежної Української Республіки (1). Однак фракція різко розходиться з офіційною частиною партії щодо характеру влади. Вона вважає, що в момент соціалістичної революції її єдино можливою формою є “диктатура пролетаріату й селянства в формі робітничих і селянських рад”. На думку авторів декларації (а ними були М.Ткаченко і А.Річицький), офіційна партія “припускається цілої плутанини і трудовий конгрес, і парламент з чотирихвосткою, а на місцях і органи самоврядування, і комісари, і трудові ради”. Тому вони впевнені, що революція вимагає централізованої влади. А демократизм її дати не може. “Демократизм на Україні, зазначено в декларації, неминуче перетвориться в диктатуру середніх класів громадянства, які звичайно не можуть бути чинниками соціалістичної революції. Народні маси при парламентському ладові від творчості також будуть відкинуті”.
 Саме з цих міркувань незалежники не підтримували Директорію і готові були вказати на всі її помилки. “Директорія, зазначалося в одній з передовиць “Червоного прапора”, відігравши велику організаційну роль у боротьбі з гетьманством і тими німецькими силами, що підтримували його, закінчила свою позитивну роботу… Далі пішла помилка за помилкою, хитання дрібнобуржуазної влади між соціалізмом та імперіалізмом і зрада тим самим революційних працюючих мас” (2). Проте з партією вони остаточно не рвали стосунків, оскільки були впевненими, що офіційні керівики скоро стануть на їхні позиції. З більшовиками у них було багато спільного, але й розходилися в тому, що останні, як гласить газета, “тягнуть Україну в Росію”. Тому працю цієї партії на Україні вважали “імперіалістичною”.
 

Основним своїм завданням газета ставила підготувати з’їзд партії і втілювати в життя прийняті на ньому програму і статут.
 Спочатку редакція оголосила, що газета буде виходити двічі на тиждень, але політична ситуація в країні диктувала свої умови для існування видання. Вже те, що з самого початку друкований орган незалежників не визнавав Директорію, ставило його під пристрасний нагляд офіційної влади. Так, уже з четвертого числа цензура вилучила деякі матеріали, а майже на всій першій полосі спотворено набір. Із звіту про роботу Організаційного Комітету дізнаємося про репресії щодо незалежників і “Червоного прапора”. Усі, хто поділяв думку незалежників, звільнялися з посад в інформаційному бюро при Директорії. Офіційна влада забороняла розповсюдження “Червоного прапора” державними каналами. Розпускалися чутки, ніби незалежники готують повстання проти існуючої влади. Серед “ініціаторів” називали навіть ім’я редактора газети М. Авдієнка. Доводилося спростовувати подібні наклепи.
 

Для поліпшення зв’язків з масами Організаційний Комітет створив комісію з розповсюдження “Червоного прапора”, яка здійснювала ці операції через пролетарські організації залізничників, поштовиків, через профспілки, кооперативи.
 З метою забезпечення газети інформаційним матеріалом залучали до співпраці робітників усіх галузей господарства.
 

У справі фінансування ухвалено організувати передплатні листи і розпочати збирання пожертв, влаштовувати в робітничих клубах вистави, концерти, проводити інші масові заходи.
 Не полегшилася ситуація з приходом до Києва більшовиків. Їхній прихід “Червоний прапор” зустрів передовою статтею “Між двох сил”, в якій зазначалося: “Тепер іде до Києва нова сила, іде як завойовник, як окупант… Під гаслом боротьби за владу рад іде уряд, який називає себе українським, і який ми таким не вважаємо і вважати не можемо” (2).
 

Хоча в газеті з’явилися нові революційні шапки: “Хай живе українська незалежна соціалістична республіка!” та “Хай живе інтернаціонал!”, більшовики все-таки не довіряли незалежникам. Комуніст Хейфец на засіданні Київської робітничої ради заявив, що вони ідуть до комунізму, але ще не дійшли, бо “всё ещё путаются в национальных предрассудках” (3). А колишній колега з партії есдеків Є.Касяненко (Ларик) у статті “Пристосовуються” стверджує, що незалежні не розірвали з офіційною УСДРП. А розділяють позицію комуністів тільки для вигляду.
 Аргументами для таких суджень новоспечених комуністів можуть бути кілька матеріалів, опублікованих у “Червоному прапорі”. В одному з чисел газета вмістила “Декларацію тимчасового робітничо-селянського уряду України”. Тут же друкується редакційна стаття “Во славу єдиної неділимої”, де роз’яснюється читачеві зміст цього більшовицького документа, який “практично означає узаконення того status quo, що утворився в результаті вікового гніту московського імперіалізму над українським народом” (4). В іншій передовиці “Не виплуталися”, своєрідному коментарі до статті “Заплуталися”, опублікованій у “Київському комуністі”, де ідеологія незалежників з національного питання трактується як буржуазна, автор показує, як великодержавники практично підходили до розв’язання цих проблем: “Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову.
 

Ми добре пам’ятаємо плакати з написом “Смерть буржуям и украинцам”, ми маємо факти, які місцеві совдепи закликали до себе вчителів українознавства в середніх школах і звинувачували їх у тому, що вони викладають “контрреволюційну дисципліну” (4).
 Опозиційність незалежників до нового режиму не обіцяла їм та їхній пресі легкого життя. Знову вступали в дію ленінські декрети про пресу. Відповідно до постанови президії Київського виконкому всі нові органи преси зобов’язані були реєструватися у Бюро преси. Винні в невиконанні цього розпорядження підлягали революційному суду. Запроваджувався також новий порядок друкування оголошень. Право на це мали лише газети Ради робітничих депутатів. Усі інші видання були позбавлені додаткового каналу фінансування.
 

Проте урядові заходи особливо не вплинули на долю “Червоного прапора”. Судячи з газетних публікацій, фракція незалежних УСДРП, яку він репрезентував, за короткий час існування здобула великий вплив серед робітничих мас. Деякі організації цілком перейшли на бік фракції (Кривий Ріг, Київ, Житомир, Жмеринка та ін.) (4). З лютого 1919 року газета почала виходити щодня й інтенсивно працювала над підготовкою з’їзду партії. Було офіційно оголошено, що він відбудеться 30 березня.
 Це оголошення і відіграло свою згубну роль. У ніч на 25 березня за ордером “надзвичайки” заарештували одного з лідерів фракції, провідного публіциста “Червоного прапора” А.Річицького (А.Пісоцького) та інших незалежників. Газету тимчасово закрили, з’їзд у запланований день не відбувся. Більшовики досягли своєї мети.
 

Через кілька днів заарештованих відпустили, газета відновила свій випуск. Редакція звернулася до уряду з відвертим листом з приводу арештів, вимагаючи припинення подібних безчинств. Журналіст Качанівський виступив з статтею “Чергові завдання”, де констатував: “Вже пройшло два місяці, як радянська влада зайняла Київ, але дійсної радянської влади, а також і диктатури пролетаріату ми не бачили. Перед нами є лише диктатура комуністичної партії” (5).
 Натомість у зв’язку з арештами та закриттям “Червоного прапора” більшовицькі газети почали звинувачувати незалежників у тому, що вони підбурюють селян на повстання. Арешти журналістів не припинялися.
 

Селянські повстання справді хвилею прокотилися Україною. Проте основна причина була не в незалежниках, хоч вони якоюсь мірою підтримували їх. Як стверджує Копанівський у статті “Шлях контрреволюції”, “продовольчі загони викликали невдоволення селянства, бо таке вони мали від гетьмана і німців”. “Продовольчі загони, засвідчує автор, не зупинялися на розстрілах та насильному відбиранні хліба. Траплялося, що села повставали і вирізали такі загони” (6).
 Цій проблемі “Червоний прапор” присвятив спеціальну передову статтю “Хвиля повстає”. “Комуністична преса, зазначається в ній, і ті органи влади, яким вона досить ретельно служить, не шкодують слів для плямування цього руху і “білогвардійським”і “куркульським” і “чорносотенним”, і всіма іншими термінами, на які досить багатий лексикон рептильних борзописців” (7). І в усьому цьому вони звинувачують незалежників та їхню пресу. На свій захист газета подає такі аргументи: “Характерно, що в сфері акції армій Григор’єва і Махна, тобто там, куди не сягає “направляющая” рука комуністичної влади, ніякого повстанського руху нема, як немає також і єврейських погромів. І незалежники не є там якимось пугалом” (7).
 

Особливо завпопадливо у боротьбі з “куркульським рухом” була київська газета “Більшовик”, де сольну публіцистичну партію вів Є.Касяненко (Ларик), якого журналісти “Червоного прапора” охрестили як “чавунний лоб” з “дубовим язиком” і послідовно реагували майже на всі його виступи.
 З вторгненням в Україну добровольчої армії Денікіна становище незалежників значно погіршилося. Вони перейшли на нелегальну працю, приєднавшись до повстанців. Газета припинила свій вихід аж до кінця грудня 1919 року. Проте підготовка з’їзду партії не припинялась. Ще в серпні на засіданні Оргкомітету йшлося про те, щоб перетворити фракцію незалежників в Українську комуністичну партію (УКП) . М.Ткаченко і А.Річицький написали, нелегально видали і розповсюдили в Україні “Проект програми УКП”. З’їзд призначили на 10 січня 1920 року. До нього інтенсивно готувалися: налагоджували працю в районах, відновлювали місцеві партійні осередки, спростовували поширені комуністами, що прибули з Москви, чутки про “перелицювання” незалежників.
 

Чергове число “Червоного прапора” побачило світ 23 грудня 1919 року як орган організаційного і Київського комітетів УКП (УСДРП незалежних) з гаслом “Хай живе союз соціалістичних радянських республік!” Редактором від Оргкомітету був А.Річицький, а від Київського комітету В.Чумак. Вони були й основними публіцистами газети. А.Річицький у кількох статтях (”Єдина тактика”, “Геть національні партії!”, “До справи об’єднання”) порушує проблему об’єднання усіх українських революційних сил в єдину комуністичну партію. Він же створює цикл програмних статей “Од демократії до комунізму”, де обгрунтовує роль такої партії в українському суспільстві, викладає її програму-мінімум. В.Чумак веде постійну рубрику “Сучасна політика (До матеріалів з’їзду УКП)”, належним чином оцінює досвід російських комуністів і засуджує діяльність Компартії України як філії РКП, яка не може пристосуватися до місцевих умов. Тому на часі нове партійне утворення, куди можуть увійти незалежники і боротьбисти.
 Установчий з’їзд УКП відбувся 2225 січня 1920 року. Крім інших ухвал про організаційне оформлення партії, він затвердив “Червоний прапор” друкованим органом ЦК УКП. До складу редколегії увійшли А.Річицький, В.Чумак, М.Авдієнко. Відповідно до наказу Губревкому газета має виходити тричі на тиждень: у вівторок, четвер і неділю. З різних причин редакції не вдалося дотриматися такої періодичності, але газета засвідчила, що в інформаційному просторі України з’явилася ще одна національна ідеологічна сила.
 

Зміст нового видання зводився до відстоювання партією своїх політичних амбіцій у двоборстві з іншими претендентами на лідерство в комуністичній ідеології. Тому публіцистика обмежувалася здебільшого прямолінійною міжпартійною полемікою. Основними опонентами укапістів (так їх тепер називали публіцисти з інших політичних таборів) були більшовики й боротьбисти. Дискусії велися навколо програм кожної партії, характеру влади в Україні та, найширше, розв’язання національного питання.
 Очолював публіцистичний ансамбль “Червоного прапора” невтомний А.Річицький. У статті “Гора породила мишу” він прискіпливо аналізує три проекти резолюції, які партії подали на ухвалу Київської робітничої конференції. На думку публіциста, більшовики писали свій документ “не для України, а для Орла чи Курська”, оскільки в ньому “поруч з Україною незмінно фігурує Радянська Росія” (9). Боротьбисти хоч і відстоювали незалежну Українську радянську республіку, але “робили це незграбно, спираючись на “самобутність” України”. Лише укапісти підійшли до справи серйозно. Їхня резолюція “єдина на конференції збудована цілком на підвалинах класової боротьби і до всіх питань підходить з точки зору українського пролетаріату. І самостійність УСРР з цього погляду не виходить з “самобутності” України, а є етапом у розвиткові української революції з національної у соціальну, з буржуазної в комуністичну…” (9).
 

Таку ж публіцистичну аналогію провів А.Річицький у статті “Дві програми”, де зіставив загалом схожі основні документи своєї партії і російських комуністів. Українська програма лише деталізує ті моменти, які “лишилися темними в програмі РКП”. Маються на увазі національні проблеми. Росіяни, “минаючи конкретні національні обставини, зв’язок національної справи з економікою, витають в галузі права, а не підходяться до фактів… Національна програма УКП конкретна” (11).
 Крім загальнополітичних баталій, публіцист не обминав і суперечок локального характеру, реагував на всі дії уряду і правлячої партії. Так, у статті “Гострота диктатури чи зигзаг?” він, зокрема, різко відгукнувся на черговий (уже третій) земельний закон Всеукрревкому. Його як класового бійця не задовольняла орієнтація на середняка, або, як він висловився, “соглашательство с хозяйственным мужичком”, всі вигоди від якого “попадуть до комори куркуля”. І взагалі, одним “дрібнобуржуазним земельним законом” не вдасться довести революцію до кінця. Її треба розв’язувати власними силами. “Революція, афористично заявляє автор, подібна до бомби і вибухає від внутрішніх, закладених в ній сил динаміту. Звичайно, що кинути бомбу можна і ззовні, але кидати треба так, щоб вона розірвалась. На Україну вже три рази кидали з Москви цю бомбу, а вона все не розривається” (10).
 

І редакція, і її керівник обурюються також з приводу розбурхування карцелярсько-бюрократичного апарату з “перельотними “відповідальними працівниками” з Росії, які не знають місцевих умов. У статті “В тисках бюрократизму” А.Річицький приходить до такого висновку: “Ці групи людей витворюють якусь касту, яка сьогодні на Україні, завтра буде в Туркестані, а потім на Кавказі, і скрізь однаково себе почуватиме та одними методами користуватиметься в своїй діяльності” (12).
 Як бачимо, публіцисту вдалося викристалізувати групу людей, численну невмирущу чиновницьку рать, яка упродовж багатьох століть, ніби здобуток цивілізацій, успішно функціювала в урядових лаштунках різних політичних режимів, дожила до наших днів і, без сумніву, перейде в майбутнє.
 

Найчастіше “Червоний прапор” та його публіцистичний лідер А.Річицький полемізували з провідними журналістами більшовицьких і боротьбистських газет, виступаючи в різних жанрах. Усіх їх він, як правило, називав опортуністами. Один з кращих його памфлетів так і називався “Опортуністи”. Приводом для його написання стала стаття Є.Касяненка (Ларика) “До земельної політики”, опублікована в газеті “Коммунист”. До публікації стояла примітка: друкується “в дискусійному порядку”. Саме за ці слова “зачепився” публіцист, констатуючи: “Комуністи України (більшовики. О.М.) взагалі ніякої приципової лінії не мають, а коли й займуть якусь позицію, то завше невпопад” (8). Далі подається аргументація: “Ця партія і з комбідами блискуче провалилася на Україні, а, провалившись, загубила всі шляхи до мас”. Тому в земельній політиці більшовики “починають “комбінації” з дрібнобуржуазними есерівськими партіями”. Спочатку одних есерів пустили в Раднарком. Тепер “лівоесерівством розбавляють свій комунізм”, розпочинають гру з ставкою на мужичка і через велику наївність свою гадають, що ліві есери, ця “купка народовольствуючих російських інтелігентів” то і є український “дядько”.
 А.Річицький радить їм краще звернутися до “Селоспілки” і українських есерів, аніж глузувати над українськими комуністами (укапістами), закидаючи їм, що вони “ближче до петлюрівщини”. “Правда, зізнається публіцист, ми ближче до неї, ми стоїмо проти неї, як проти внутрішньої соціальної сили, для вас же вона закордонна держава. Ми пройшли Україну (при вашій ласкавій допомозі) вздовж і впоперек і можемо дещо розказати вам, як треба вносити класову боротьбу в село, без комбідів, звичайно, не обійтись, коли не бути манілівськими комуністами”.
 

Отак, відповівши одному із своїх опонентів, А.Річицький за інерцією починає відбиватися й від інших “опортуністів” колишніх боротьбістів, що недавно влилися в КП(б)У, називаючи їх “комуністами з пушистим хвостом”. Розгніваний, категоричний публіцист для їхньої характеристики добирає відповідну лексику: “Це вже прямо юродиві, та й не можуть бути іншими народники в комуністичному лапсердакові”.
 Вони ще й мріють об’єднати усі комуністичні сили в Україні. Ще недавно боротьбисти були в таборі повстанців, тепер визнають свої помилки, каються і закликають покаятися укапістів. А.Річицький на це відповідає, що укапісти не каються і не приховують своїх помилок, оскільки вони справжні комуністи. Це “навіть “Більшовик” трохи визнає”. “Так, стверджує автор, ми перейшли “шлях кривавих помилок”, як каже шановний боротьбист В.Бій (очевидно, Василь Блакитний., О.М.), ми перейшли і шлях жорстокої боротьби в середині самого повстання, і, коли нас не засмоктала контрреволюція, а навпаки, у сутичці з нею ми знайшли свій шлях, то в цьому є наша заслуга, а не ваша. Ви ж на наших спинах ішли в Раднарком і потихеньку дякували нам, бо через нас з вами почали панькатися”. На репліку боротьбистів про те, що в них велика партія, публіцист рідреагував теж релікою: “А що партія ваша “велика и обильна, да порядка в ней нет”, то це нам відомо”.
 

Щоб показати переваги своєї партії над тими, кого А.Річицький причисляє до когорти опортуністів, він так закінчує свій памфлет: “Ми з масами виростали, з ними йшли кривавим шляхом, і не в кабінетах з килимами ставали комуністами, в у вирі соціальних сил”.
 Це був типовий для 20-х років жанровий різновид памфлета з конкретизацією суспільно-політичних явищ, відвертою спрямованістю проти певних, реальних опонентів, безкомпромісними сатиричними, навіть саркастичними характеристиками, несподіваними аргументами, великим набором мовностилістичних засобів, здатних викликати якщо не гнів, то відразу.

У процесі публіцистичних баталій А.Річицький написав чимало подібних творів. Елементи памфлета зустрічаються і в його публіцистичних статтях. Особливою майстерністю позначені твори, підписані псевдонімом Гриць Сокира (без сумніву, це А.Річицький), “Про інтернаціональну фразу”, “Чем кумушек считать трудиться, не лучше ль на себя, кума, оборотиться?”, де він полемізує з лідером київських комуністів Г.П’ятаковим і їхнім партійним публіцистом Є.Касяненком з приводу розв’язання в Україні національних проблем.
 Своїми публіцистичними виступами А.Річицький, по суті, визначав тематичний діапазон газети, яка як справжній центральний орган УКП проймалась щоденними її проблемами.
 

Крім центральної газети, укапісти видавали з такою ж назвою рукописний та машинописний журнал, а також губернські газети у Вінниці й Харкові. На Прикарпатті виходив “Комуніст Прикарпаття”. У Сквирі місцевий партком УКП мав свій друкований орган газету “Червоний шлях”. Усі вони були недовговічними. Останнім роком появи інопартійних газет став 1920 рік. Після цього в Україні настала епоха компартійної преси.
 1.  Червоний прапор. 1919. 22 січ.

2.  Червоний прапор. 1919. 6 лют.

3.  Червоний прапор. 1919. 8 лют.

4.  Червоний прапор. 1919. 14 лют.

5.  Червоний прапор. 1919. 3 квіт.

6.  Червоний прапор. 1919. 16 квіт.

7.  Червоний прапор. 1919. 24 квіт.

8.  Червоний прапор. 1920. 29 січ.

9.  Червоний прапор. 1920. 12 лют.

10.  Червоний прапор. 1920. 20 берез.

11.  Червоний прапор. 1920. 26 берез.

12.  Червоний прапор. 1920. 9 трав.

джерело: www.livitsa.info
 

Один коментар для “Преса укапістів за часів Директорії”

  1. O.M.

    Колись читав “Червоний прапор” в архіві. Не скажу що “супер”(замало теоретичного матеріалу, що і зрозуміло), але загалом цікаво…

Залишити коментар