Bricolage NL  
 

Базар / “Пентакль”

Автор невідомий
 

Ми звикли до того, що весь час чогось хочемо, й лише інколи його купуємо. В лефтистській літературі подібний стан визначають багатьма непристойними словосполученнями: “суспільство споживання” («принцип качки»: «зарплата», перепрошую – «унітаз»), “одновимірна людина” (Маркузе), “рото-дупа” (Пєлєвін) тощо. 
  В “Базарі” все інакше. В якомусь сенсі оповідання тягне на маніфест, погано завуальований і добре прописаний антиконсьюмерний  художній заклик – подумати про зворотню сторону діалектичної медалі: а що, якщо дійсно, з кожною придбаною шмоткою ми продаємо частину себе, звертаючись до непотрібних у повноцінному житті гіпертрофованих побутових очікувань? 
 

***
  Андрій Івченко повертався з Житомира, де відвідував родичів дружини. Багажник старенької “шкоди” був набитий обов’язковими гостинцями - кислуватими яблуками в поліетиленових кульках, цибулею, зеленню, порічками, пляшками самогону та літровими банками з невідомим темним вмістом. Андрій повертався не те щоб роздратованим (родичі дружини завжди приймали його добре), і не те щоб утомленим (було лише третя година дня, а прокинувся він сьогодні пізно). Просто лежало на дні душі неясне відчуття, що вихідний (а з ним, мабуть, і добра частина життя) витрачено даремно.
 

Андрій колись мріяв стати танцюристом, а став інженером, але за фахом працювати не зміг і влаштувався менеджером у фірму, що торгує путівками. Відправляючи людей в Емірати, Єгипет і Чехію, сам він ніколи ніде не бував - якщо не вважати, звичайно, регулярних візитів у Житомир і кількох ще студентських поїздок до Москви. У перший рік заміжжя дружина народила йому двійню, чим катастрофічно підірвала фінансове становище молодої родини; з тих пір Андрій працював без відпусток і вихідних, і навіть тиждень у Карпатах здавався йому безсовісним марнуванням часу.
 

Хлопчакам було вже по десять років, і вони вчилися в хорошій школі, а попереду був (Андрій обдумав це заздалегідь) пристойний інститут для обох. Дружина викладала в художньому ліцеї за жалюгідню платню. “Хрущовка” з двох суміжних кімнат давно стала тісною. Андрій починав кожен свій день турботою про хліб насущний і засинав з думками про сімейний бюджет.
 

Тим образливіше було знати, що дружина Антоніна вважала його нудною обмеженою людиною і ні про що, крім господарських справ, уже давно з ним не розмовляла. Тоня жила, як розпещена школярка під крилом забезпеченого тата - Андрій спересердя не раз їй про це говорив, але вона тільки посміхалася у відповідь.
 

От і сьогодні, знехтувавши візитом до родичів, Антоніна вшанувала “посиденьки” у компанії Лариски і Лєнки, ще інститутських подружок. Сини зранку гостювали у бабусі; Андрій з тугою думав про змішувач на кухні, який сьогодні ввечері треба неодмінно поміняти. Інших планів, крім змішувача на кухні і телевізора в тісній кімнаті, на сьогодні не було, а завтра почнеться новий робочий тиждень, і Андрій забуде, навіть як його звати, до самої п’ятниці…
 

Роздумуючи над такою перспективою, він котив і котив по шосе і раптом побачив рекламний щит, на який не звертав уваги раніше: “Сантехніка за низькими цінами. Шпалери. Меблі. Біжутерія. Цукор. Трикотаж”.
 

Під щитом виявилася стоянка, на стоянці - кілька десятків машин, від “Жигуля” до БМВ. Дорога вела від стоянки праворуч; там починався речовий базарчик, і Андрій здалека побачив, як поблискують нікельовані деталі на великих прилавках.
 

Він пригальмував. Змішувач усе одно треба було купувати, а на такому ось придорожньому базарчику ціни, як правило, невисокі. Правда, і товар виставляється залежаний, але Андрій був з добрячим норовом і цілком покладався на свій чималий досвід.
 

Він замкнув “шкоду”, взяв її на сигналізацію і, помацавши гаманець у внутрішній кишені піджака, рушив вузькою бетонною доріжкою до базару.
 

Покупців було небагато. Продавці сантехніки лузали насіннячко, потягували пиво з пляшок і пропонували за смішну ціну дуже різнорідний товар - більша частина цих гайок, голівок і шлангів годилася тільки на смітник, але траплялися серед них і добротні вироби. Андрій незабаром захопився, бродячи між рядами, прицінюючись і розглядаючи товар. Вибрав було змішувач, поліз за грошима -але в останній момент роздивився мікроскопічну тріщинку у підставі і не купив. За прилавками із сантехнікою тягнулися прилавки з біжутерією, а глибше, під натягнутим над головами поліетиленом, маячив обіцяний рекламою трикотаж. Андрій, що ставився до ринків без фанатизму, але і без бридливості, вирішив оглянути базар цілком - може, трапиться гарна недорога річ, джемпер, приміром, чи сорочка. Перед прилавком з дитячими джинсами він простояв хвилин двадцять - хотів купити синам по парі штанів; продавщиця старалася щосили, ворушила заради нього картаті тюки з товаром, але марно: не було потрібного розміру, а якщо й був, то невдала модель, а якщо вдала, то занадто світла тканина або дівчачий узорчик…
 

Подякувавши розчарованій продавщиці, Андрій неквапливо рушив далі. Чим глибше занурювався він у базар, тим менше навколо траплялося покупців. Поліетиленові полотнища, що захищали товар від дощу, тихенько шелестіли на вітрі - у деяких місцях Андрію доводилося нахиляти голову, так низько була натягнута “стеля”. Базар був багатоярусний, як джунглі: прямо під ногами, на аркушах пакувального картону, стояло взуття, лежали пластикові заколки та шкільні зошити. На прилавках розмістилися колготки й шкарпетки, і знову взуття, “піратські” відеодиски, парасолі та посуд. На стійках, на вішалках, а іноді й просто над головою висіли светри та спідниці, штани, піджаки й плаття. Усі вони були або дуже великі, або малі, або нудотно-рожеві, або ядучо-зелені, або мишачо-сірі і чорно-бурі. Роздивлюючись навколо, Андрій дивувався: невже знаходяться покупці на таку злиденність? Іноді він навіть мацав якийсь рукав, і безпомилково визначав: синтетика…
 

Утім, ажіотажним попитом тутешній товар і не користувався. Андрій дуже швидко зазначив, що, пробираючись серед прилавків, стійок, “стін” незугарного одягу під низько натягнутим поліетиленом, він залишився єдиним покупцем у цій частині базару. Продавці, яким належало б зазивати клієнта, поглядали на нього з млявим інтересом - начебто їм було байдуже до залежаного на прилавках барахла, начебто вони наперед знали, що Андрій нічого не купить. “Як вони не прогоряють?” думав Андрій. Адже збиток явно прозирає з усього.
 

Прохід між прилавками зробився таким вузьким, що, коли назустріч Андрію вивернулася з-за рогу бабуся з повним термосів візком, йому довелося боком влізти в щілину між двома стійками, щоб розминуться з нею.
 

- Чай, кава? - запитала у нього бабуся. - Пиріжки з м’ясом, картоплею, рисом? Піца?
 

Андрій зрозумів, що хоче пити і, мабуть, зголоднів. Він узяв у бабусі чай і пиріжок; жінка, що торгувала сумками зі штучної шкіри, взяла собі розчинну каву і шматочок так званої піци. Бабуся з візком покотилася далі. Жуючи і дуючи на чай у пластиковому стаканчику, Андрій подумав, що вже час іти.
 

- Як тут до виходу дістатися? - запитав він жінку, що торгувала сумками.
 

- До якого? - охоче відгукнулася вона. - До шосе чи до електрички?
 

- До шосе… там, де рекламний щит.
 

- Туди, - жінка махнула рукою. - Пройдіть уздовж двадцять п’ятого ряду, біля сто першого місця зверніть ліворуч, дійдете до туалету і там можете ще запитати.
 

- Спасибі, - сказав Андрій.
 

Він рушив уздовж прилавків у зворотному напрямку - йшов не кваплячись, по дорозі купив шкарпетки собі й спортивні штани хлопчакам. Хвилин через двадцять добрався нарешті до туалету - солідного цегельного будинку з двома входами. Перед будинком сиділа касирка у фартусі. Крім таблички “50 коп.” і тарілочки для грошей, на прилавку перед нею містилися відривні календарі “Для господарок”, “Для садівників”, “Для фізкультурників”, а також пластмасові градусники всіх розмірів і кольорів.
 

- Платно, - сказала касирка.
 

- Я хотів запитати, де вихід, - Андрій оглянувся. Навіть біля стін туалету стояли торговці - хто з батарейками, хто з носовичками, хто з розчинною кавою в банках. І тут виявилася ще одна покупниця - дамочка, що задумливо крутила в руках неймовірно вульгарний рожевий бант на гумці.
 

- Туди, - касирка махнула рукою, і Андрій пройшов повз прилавки і повз замислену дамочку.  З дверей туалету на нього потягло смородом.
 

Вузькі проходи тягнулися, завертали, перетиналися з іншими. Нависав над головою поліетилен, миготіли барвисті стіни відсіків-наметів, утворені де товаром, де фанерними листами, де вилинялими колишніми шторами. Шелестіло, потріскувало, вітер то піднімав поліетиленовий полог, то кидав його. Андрій ішов, пригинаючись, нічого не роздивляючись і не прицінюючись, а прагнучи якомога швидше вибратися і поїхати додому. Два чи три рази йому здавалося, що він бачить вихід з базару, але рукави й поли навішаного на плічках ганчір’я з’являлися нізвідки, і знову виникав довгий коридор, піраміди товару праворуч і ліворуч, порцеляна, іграшки, долівники, майонез, пікантні низки ліфчиків, рулони шпалер, касети й диски, пантофлі, мило та рідина для ванн… Андрій стомився.
 

- Цей базар скінчиться коли-небудь? - сердито звернувся він до старого, що торгував дерев’яними ложками. - Уже півгодини намагаюся вийти!
 

- Іди прямо, старий невиразно мах-нув рукою. - Туди… до електрички.
 

- Мені на шосе треба!
 

- На шосе - в іншу сторону…
 

- Блін, - сказав засмучений Андрій. - І змішувач не купив, і дві години часу вбив. Вдалася неділя, нічого сказати!
 

Він витяг мобільник, щоб подзвонити дружині й попросити забрати хлопчаків від тещі, але телефон, як на зло, розрядився.
 

 З досади йому захотілося в туалет. Ще сорок хвилин зворотного шляху - і він удостоївся сумнівного задоволення покласти в тарілочку касирки п’ятдесят копійок.
 

- Папір брати будете? - неделікатно запитала касирка. Андрій узяв - не тому, що потребував, а тому, що заплачено.
 

Туалет, всупереч очікуванню, виявився не таким уже й брудним. Андрій вимив руки шматочком господарського мила, що плавав в каламутній калюжці на краю умивальника, і знову вийшов під небо, вірніше, під розгойдуваний вітром поліетилен. Подивився на годинник і жахнувся: Антоніна давно повернулася з “посиденьок”, подзвонила батькам у Житомир і довідалася, що Андрій виїхав давним-давно. Мобільник його не відповідає…
 

 - Тут десь є телефон? - запитав Андрій у касирки.
 

Та знизала плечима: - Ні…
 

- До котрої години ринок працює? - знову запитав Андрій. Зазвичай, як він знав, торговці починали збиратися вже о шостій, а якщо покупців було мало, то й раніше.
 

Касирка знову знизала плечима, поглянувши на Андрія з великим сумнівом:
 

- А поки люди є… працює.
 

- Людей немає зовсім, - сказав Андрій. - Не бачу, щоб щось купували.
 

Касирка знизала плечима втретє, і Андрій, облишивши її, звернувся до продавщиці кепок і беретів:
 

- Мені треба вибратися звідси терміново до стоянки, до шосе. Не підкажете, як краще пройти?
 

- По сорок п’ятому ряду, - сказала жінка, пригладжуючи чорну кепку спеціальною щіткою для ворсу.  Від хот-догів повернете праворуч.
 

- Хлопче, я тобі дам п’ятірку, щоб ти мене звідси вивів!
 

Хлопчисько років чотирнадцяти, що торгував кросівками, з жалем похитав головою:
 

- Немає на кого товар залишити.
 

- Дам десятку. Попроси, нехай сусіди доглянуть.
 

- Ні, - хлопчисько зітхнув. - Не можна. А ви йдіть прямо, від двісті п’ятого місця - ліворуч, і потім ще ліворуч, і будете прямо на шосе…
 

Андрій скрипнув зубами. Він почувався справжнім ідіотом - заблудитися на ринку! І блукати, як дурень, четверту годину підряд!
 

Він утомився. На годиннику було уже вісім, проте торговці не поспішали збиратися. Вони, як і раніше, лузали насіннячко, розгадували кросворди, переговорювалися, іноді пропонували Андрію приміряти туфлі чи вибрати футболку. Крізь розриви в брудному поліетилені виднілося небо - дні в липні довгі, але не нескінченні, і незабаром почне сутеніти…
 

За нападом роздратування прийшла апатія. Андрій купив собі хот-дог, присів на складаний стільчик для примірювання взуття і заспокоївся. Зрештою, базар спорожніє, зробиться прозорим, як ліс у листопаді, і тоді можна буде легко знайти вихід. Треба ж, понатягували мотузок, понавішували ганчір’я, влаштували лабіринти - не дивно, що в них так в’яло йде торгівля…
 

Пройшов убогий дощик. Тихенько постукав по поліетиленових полотнищах.
 

Антоніні, подумав Андрій, може, на користь буде деякий струс. Дружина так звикла до того, що от він, безвідмовний, домівка - робота, гараж - господарство, завжди під боком, завжди тягне свого воза… Нехай уявить хоч на хвилину, що з ним щось трапилося. Що він у гречку скочив, зрештою. Адже Андрій, видний молодий чоловік, може хоч раз у житті таке утнути?
 

Ця думка розвеселила його. Він їв хот-дог, запиваючи мінеральною водою з пластмасового горлечка пляшки, і посміхався.
 

 Стемніло. На прилавках запалили де свічки, де електричні лампочки. Тьмяні плями світла лежали на горах білизни, на рулонах туалетного паперу, на полірованих тушках сувенірних олівців “Донбас”, що казна-як затесалися серед засобів для прання та чищення.
 

Жоден продавець не починав збирати товар, ніхто не думав іти додому. Андрій, що ледь волочив ноги, брів вузьким проходом під нависаючим поліетиленом, і йому здавалося, що він спить.
 

Такого не може бути, говорив розум. Такого не може бути… Він годинами йшов і йшов, нікуди не звертаючи, і, якщо ринок не простягнувся на багато кілометрів, він давно вже повиннен був вийти… ну, коли не на шосе, то хоча б до огорожі чи до лісу, кудинебудь, де немає благенького тенту над головою і не звисають светри і плащі…
 

Проте день закінчився, а кошмар продовжувався. Ринок жив своїм життям; покупців, як і раніше, майже не було, але продавці не виявляли ані найменшого нетерпіння. Андрій намагався з ними заговорювати; вони поводилися зовсім природно для людей, яким набридає з дивними запитаннями дивна людина з божевільними очима. Усі, до кого він звертався, поспішали від нього відв’язатися, іноді холодно, іноді відверто грубо. Вигляд грошей, що їх Андрій витяг з кишені і намагався запропонувати кому завгодно в обмін на порятунок, лякав і віднаджував їх ще більше: ймовірно, вони думали, що він п’яний або “під кайфом”…
 

 Це сон, думав Андрій і щипав себе за руку. Зап’ястя вкрилося синцями, але божевілля не припинялося. Крок за кроком по вузькому проходу між прилавками Андрій брів, як механічна іграшка з батарейками, що підсіли, і погляд безтямно ковзав по тапках, ліфчиках, куртках, джинсах, спортивних штанях і мильницях, по байдужих обличчях продавців, ні трохи не збентежених буденних обличчях…
 

- Незабаром північ, - сказали за спиною.
 

Безадресне зауваження змусило Андрія здригнутися. Це були перші небуденні слова, почуті ним на базарі, перші слова, з яких хоч якось випливала винятковість усього, що трапилося з ним.
 

Він обернувся. Продавець купальників дивився йому в очі - не так, як дивилися попередні продавці. Не чекаючи запитань про ціну; не дивуючись божевільному проханню вивести з ринку за будь-яку суму у твердій валюті…
 

Продавець купальників ногою відсунув шухляду, що закривала вхід за прилавок. Андрій не став чекати повторного запрошення і ввійшов.
 

- Сідай.
 

Андрій сів на низький, покритий чомусь старою ватянкою табурет. Поруч висіло, ледве коливаючись від нічного вітру, сіре простирадло - ним, очевидно, повинні були відгороджуватися від сторонніх очей покупниці, які хотіли б примірити купальник.
 

- Після півночі не можна бути по той бік прилавку, - сказав продавець.
 

- Чому? - запитав Андрій.
 

Продавець посміхнувся, поправив ряд бірюзових плавок, що здавалися брудно-синіми при світлі маленької гасової лампи:
 

- Ти новачок?
 

- Я заблудився, - пошепки зізнався Андрій.
 

Продавець кивнув. Над головою його погойдувався пластиковий жіночий торс.
 

- Місце людини - за прилавком, - сказав продавець. - У всякому разі після півночі.
 

Зробилося тихо. Ледь чутно шелестів поліетилен. Мигала ялинкова гірлянда під навісом навпроти.
 

- Чому? - знову запитав Андрій, тому що не знайшовся, що ще запитати.
 

 - Кожен із нас, - сказав продавець неуважно, - у своєму праві. Ми вправі продавати і бути проданими… А також купувати і бути купленими.
 

Андрій мовчав.
 

Довгі години, проведені в пошуках виходу, дечому його навчили. Можливо, продавець жартує, розігрує його, а можливо, він божевільний; та що б не було -продавець купальників здавався найрозсудливішою людиною на цілому базарі. Він принаймні не робив вигляду, ніби нічого не відбувається.
 

- Уже незабаром, - сказав продавець. - У Миколи, що китайським лахміттям торгує, опівночі будильники пищать. Ось як пропищать - тоді сам побачиш… А поки пригощайся,  -  він  поклав  на  коліна Андрію яблуко, маленьке і зеленувате, білий налив.
 

Андрій відкусив не дивлячись. Байдуже виплюнув черв’яка. Зітхнув. Відкусив знову.
 

- Який зараз рік? - запитав продавець.
 

- Дві тисячі четвертий, - відповів Ан-дрій сухими губами.
 

Продавець зітхнув:
 

- А я як у дев’яносто п’ятому вийшов на точку, так і стою. Не відпускає.
 

- Хто не відпускає?
 

Продавець подивився на нього із співчуттям. Зітхнув:
 

- Мене вже двічі купували. Третього, може, і не переживу…
 

- Хто купував?!
 

- Вони, - сказав продавець з невимовною відразою. - Перший раз… я б, може, і встиг вирватися, але тільки відразу… купили. У першу ж ніч… Я точно так само…
 

У цей момент поруч, за стіною барвистих купальників, запищав будильник. Ненависний будь-якому сплячому звук моментально розрісся, підхоплений багатьма механічними голосами. Будильники дзвонили хором секунд тридцять, потім один за одним стихли.
 

- Ну от, - сказав продавець.
 

Вогник у гасовій лампі спалахнув яскравіше.
 

Кілька хвилин сиділи мовчки. Андрій чекав, що продавець розсміється і скаже: бач, жарт удався, і пора збирати торби - ринок нарешті закривається. Андрій чекав, що продавець заговорить, але він мовчав, і тиша ставала все напруженішою. Андрій відкрив рота, щоб самому перервати мовчання, але в цю мить на нього наліг фізично відчутний, дуже важкий погляд.
 

Він так і завмер з відкритим ротом.
 

Через сусідній прилавок, через костюми і піджаки висунулася темна, неясна, безлика фігура. Вогник гасової лампи затремтів; чорна тінь сковзнула далі, у напрямку торговця китайським ширвжитком. Андрій часто задихав, позбувшись погляду, але в цей момент з іншого проходу, з-під миготливої ялинкової гірлянди виповзла ще одна тінь, цього разу висока й кутаста. Андрію здалося, що він бачить хворобливе, бліде під товстим шаром гриму жіноче обличчя…
 

- Хто це?!
 

- Це вони. - Продавець закурив, загасив сірник, кинув під ноги. - Нічні покупці…
 

- Вони - люди?
 

- Ти молися, щоб тебе не купили… Розумієш… На цьому базарі тільки вдень люди продають речі. А вночі - уночі речі продають людей.
 

-Що?!
 

Пройшло ще двоє тіней - більша й менша. Андрій почував, як незборимо притягує їхню увагу; наступна тінь зупинилася перед прилавком і стояла так хвилини зо три - Андрій сидів, втиснувшись спиною в м’який вузол із купальниками. По скронях у нього текли струмки поту.
 

- Я збожеволів? - безпомічно запитав він продавця купальників, коли наполеглива тінь нарешті здаленіла.
 

 - Може бути, - продавець ковтнув “Спрайта” з пластикової пляшки.
 

- Які ж це речі?!
 

- Різні… - продавець нервово витер губи. - Дорогі, дешеві… А куплять тебе. Придивляються, прицінюються… До перших півнів неодмінно куплять.
 

- Ні! - сказав Андрій, борючись з нападом паніки. - Я ж не… я іду!
 

І він кинувся до виходу через прилавок, але там уже стояла чергова тінь - висока й кутаста. Здається, вона вже бувала тут раніше і дивилася на Андрія - він відчував погляд - так дивиться жінка на гарну, потрібну, але дуже вже дорогу річ.
 

- Врятуй мене, - сказав Андрій і схопився за місце на грудях, де мав би бути натільний хрестик. Рука піймала ґудзик сорочки - хреста Андрій не носив ніколи, він лежав зараз вдома, у комоді, у старому гаманці.
 

- Курити будеш? - запитав продавець.
 

- Врятуй мене! - заблагав Андрій. - Я вирвуся… приведу сюди… ментів… УБОЗ… вони цей ринок накриють… знесуть…
 

Продавець гірко посміхнувся. Похитав головою:
 

- Ні… На речі немає управи. А врятувати тебе… Навряд чи. Тільки…
 

Він замовк. Узяв довгий ціпок з гаком на кінці, зняв жіночий торс, що погойдувався на мотузці, діловито приміряв на нього страхітливий строкатий бюстгальтер.
 

- Що - “тільки”? - вигукнув Андрій.
 

Продавець обернувся до Нього. У нього було дуже літнє, утомлене, безнадійне обличчя.
  - Річ тебе може врятувати. Якщо в тебе є… чи була… своя річ. Своя, тобто -рідна… Дорога тобі. Якщо знайдеш… згадаєш… вона тебе може виручити. Тільки вона. Я теж… я тоді не встиг. Думав усе життя - я не баба, щоб за речі триматися… Тому не вивів мене ніхто. Тому й купили. Стою…
 

І він знову взявся натягати купальник на манекен. Андрій дивився, як спритно й байдуже він вправляється з жіночими трусами, і в голові в нього було порожньо-порожньо.
 

Він теж не баба. Що таке для чоловіка річ? Машина… Мотоцикл… Яхта… Мотоцикла в нього не було зроду. Мріяв у хлоп’яцтві, але потім перестав. Машина - стара “шкода” - була об’єктом не любові, а постійного роздратування. При слові “яхта” його охопив нервовий сміх.
 

Дорога тобі річ…
 

- Талісман! - крикнув Андрій. - У мене в школі білетик був… тролейбусний… я його зберігав… та що я говорю! Перстень!
 

І він підкинув праву руку, на якій блиснула жовтим обручка.
 

- Талісман - це не річ, - сказав продавець, не відриваючись від свого заняття. - Річ… Те, що ти купуєш. Не знак…
 

Не символ… Те, що ти використовуєш і потім викидаєш… Та й подумай чесно: багато хорошого в тебе пов’язано з цією обручкою?
 

Андрій дивився на свою руку. Вони з Тонею прожили рік у цивільному шлюбі, перш ніж вирішили нарешті, що “підходять один одному”. Обряд у загсі видався затягнутим і ненатуральним, Андрію усе здавалося, що це театр…
 

 Перед прилавком знову зупинилася тінь - цього разу дуже велика. Вона закривала собою весь базар; вогні гірлянди навпроти зробилися зовсім тьмяними. Гасова лампа ледь мерехтіла…
 

- Ні! - закричав Андрій.
 

Тінь затрималася ще на кілька секунд, потім відсунулася, але не пішла зовсім. Стала на кутку, ніби роздумуючи.
 

- Охо-хо, - ледь чутно промурмотів продавець купальників. - Та це ж…
 

-Що?!
 

- Як тебе звати? - запитав продавець.
 

-Андрій…
 

- Думай, Андрію. Згадуй. Обжиті речі не зникають назовсім… а улюблені речі - тим більше. Ти бачиш їх на старих фотографіях… Ти згадуєш їх, коли згадуєш себе… кращі хвилини… думай. Інакше тебе купить цей жлобський меблевий гарнітур… До Страшного суду будеш стояти… продавати крісла. Згадуй…
 

Андрій гарячково обмацав себе. Старий піджак - купили разом із дружиною на виставці-ярмарку минулої осені. Зі знижкою. Туфлі - з пристойного фірмового магазину… не дуже зручні: після тривалої ходьби ноги болять страшенно… як от зараз. Сорочка… пояс… Прості речі. Байдужі речі. Могли бути ці, могли бути інші…
 

Якби він купив собі ту флягу для коньяку, ту плоску, до якої багато разів придивлявся в сувенірному магазині… Він, мабуть, полюбив би цю річ. І наприкінці робочого дня…
 

Не те! Думки плутались; тінь, що продавець купальників назвав “жлобським меблевим гарнітуром”, дивилася на нього. У тіні було обличчя - кругле, темно-синє, з витрішкуватими очима. З дуже уважними, холодними, оцінюючими очима.
 

Ніж. Він згадав, що подарував собі складаний ніж на минулий день наро-дження. Подарував руками дружини; вона запитала - що купити, він і показав той ножик…
 

Ніж виявився занадто великим, незручним у кишені. І незабаром затупився. Підвела хвалена німецька сталь.
 

Іноді по дорозі з роботи він зупинявся перед якоюсь вітриною в центрі. На секунду. Дивлячись на речі за склом, він розумів, що вони йому не по кишені, і це псувало настрій. Тоді він ненавидів ці чужі речі - за те, що не вміє бути від них незалежним, за те, що вони виставлені тут, у вітрині, надзвичайно красиві і дорогі, як частина того прекрасного життя, якого Андрій не заслужив - ні для себе, ні для дітей…
 

Не те! Улюблена річ повинна належати йому… І викликати симпатію, а не роздратування…
 

Тоді, заплющивши очі й стиснувши долонями голову, він став згадувати всі хоча б трохи значущі речі, що оточували його з народження.
 

Стара шафа в маленькій кімнаті, де вони жили з батьками. Андрій ненавидів цю шафу - вона була скрипуча, незручна. Восьмирічний хлопчик міг дотягнутися тільки до двох нижніх полиць… Тріснуте дзеркало на внутрішній поверхні дверцят відбивало усе в перекрученому, похмуро спотвореному вигляді… А головне - ця шафа часто фігурувала в його нічних примарах. Тоді шафа захаращувала всю кімнату, падала на Андрія, душила…
 

Костюм, що йому з великою помпою купили на випускний вечір. Андрій тоді ледь дотерпів до ранку - піджак сковував рухи, штани тріснули в найнепристойнішому місці, і він ні про що інше не думав - тільки б приховати дірку… Тим часом його однокласники тайкома напилися і поводилися як свині… Не те.
 

Ваза, що він подарував мамі на першу зарплату. Мама була щаслива… Або прикидалася щасливою… Ваза була кришталева. Тепер таким тьмяним кришталем, що вийшов з моди, забиті всі прикомірки й комори… 140
 

 Невже за все життя в нього не було жодної улюбленої речі?!
 

Були непогані, зручні, практичні, фірмові, дорогі… Були шкарпетки й сорочки, що купувала йому дружина… Меблі, на яких він зовсім не розумівся… Кулькові ручки, що весь час губилися… Сантехніка, плитка, ковролін - невже у когось язик повернеться сказати, що він усе це любив?!
 

Спінінг… Але в нього не було часу на риболовлю. Годинник… Він увесь час нагадував йому, що Андрій спізнюється, що день минув, що на вечір гора роботи…
 

Невже в його житті взагалі не було нічого значного?
 

Дружина… Антоніна… Вона дарувала йому корисні речі - за його вибором, за його ж гроші… Чи можна сказати, що дружина, ніколи його не любила? Дурниця, усі знають, що любов не має нічого спільного з вульгарним лахміттям - одягом, взуттям, рушниками…
 

Сини… Вони малювали йому машинки на день народження і дідів-морозів на новий рік. Що ж, і діти його не любили? Тільки тому, що у них не було грошей, щоб купити йому Річ?
 

Востаннє він подарував їм дорожні шахи… Антоніна повторювала, що краще було б купити роликові ковзани… Тільки переломів їм не вистачало… Антоніна була інфантильною, невиправдано дитинною, вона звикла жити за ним, як за кам’яною…
 

Він раптом зрозумів, що ніколи більше її не побачить. У цьому усвідомленні не було істерики: воно було просте й майже природне - тут, на темному базарі, при світлі гасової лампи й мерехтливої гірлянди над прилавком навпроти, під поглядом безформної тіні із синьо-чорним нерухомим обличчям…
 

Право продавати і бути проданим. Право купувати і бути купленим.
 

Він згадав літній день… Тоді на його руці ще не було обручки. Вони з Тонею гуляли удвох… Мабуть, чи не вперше… їли морозиво… І заблукали на такий же ринок… Ні. На звичайний речовий ринок, він тоді був біля Республіканського стадіону… Збирався дощик… І Тоня сказала, що в нього немає літньої куртки. І вони пішли уздовж рядів, і Тоня дивилася на нього…
 

Здається, більше вона ніколи так на нього не дивилася.
 

Він примірив одну куртку, другу… А Тоня критично оглядала його і говорила, що він гідний кращого. І коли, нарешті, вони зовсім зневірилися в можливостях речових базарів, їм трапилася жінка років п’ятдесяти… руда з сивиною… І у неї над прилавком висіла ця куртка.
 

Чорна… м’яка… Андрій одягнув її, і Тоня його обійняла. І руда жінка посміхалася, дивлячись на них.
 

Вони купили куртку - здається, жінка скинула їм десятку… На куртці була застібка -”блискавка”, і на каретці висів брелок з нержавійки - ніби лицарський герб…
 

Вони обнімалися весь день. І куртка з тих пір пахла Тонею. її шкірою, її парфумами. Навіть коли її прали чи забирали з хімчистки - вона все одно пахла тим днем, літнім дощиком, Тониною закоханістю…
 

Андрій здригнувся і підняв голову. Чорна тінь, що начебто вирішувала його долю під гірляндою навпроти, ступнула вперед, зайняла собою весь простір перед прилавком з купальниками… Андрій побачив, як у страшному сні, кругле обличчя з холодними витрішкуватими очима…
 

Усе, - ледь чутно сказав продавець. - По твою душу… І надовго. Такі меблі зараз…
 

У цей момент напереріз круглолицьому метнулася маленька, тремтяча, непоказна тінь. Завмерла між Андрієм і його незабарною долею.
 

Підняла невпевнено руку.
 

Там, де в людини знаходиться кисть, у тіні була затиснута металева штучка.
 

Брелок з нержавійки - потьмянілий, але ще досить виразний: якийсь птах… Квітка… Щит…
 

- Іди, - ледве чутно сказав продавець купальників. - Таки… Йди, і удачі тобі… Удачі…
 

Андрій, похитуючись, вибрався через прилавок.
Навколо був чужий світ - настільки чужий, що навіть космічний холод марсіанських печер у порівнянні з ним здавався б затишним. Маленька тінь стояла, погойдуючи металевою підвіскою, як свічею. Дочекавшись, коли Андрій підійде, вона повернулася і рушила уздовж ряду - серед чорних тіней. Серед невірних вогників. Серед маревного світу, у який Андрій відмовився б вірити, якби не сувора необхідність…
 

І Андрій рушив услід.
 

…Курточка була зовсім легка - будь-який серйозний дощ пробивав її навиліт. Вона не витримувала сильного вітру; зате в її кишені одного разу розкришилася Тоньчина пудра… Чомусь їй нікуди було покласти пудреницю… І Андрій запропонував свою кишеню… А пудрениця візьми та й трісни…
 

З тих пір монети, що Андрій зсипав у кишеню, виявлялися обсипані тонким шаром пудри.
 

Маленька тінь ішла вперед. Андрій ледве встигав за нею; тінь несла перед собою брелок із нержавійки, як смолоскип. Як вірчу грамоту. І великі тіні розступалися перед нею і перед Андрієм.
 

…Що з нею сталося потім? Вона загубилася… Лисніли лікті, кишені в сотий раз прорвалися і вже не підлягали лагодженню… Півроку курточка без діла висіла в шафі, а потім Антоніна, безжалісна до мотлоху, винесла її до сміттєвих баків.
 

Чому дружина ніколи не радиться з Андрієм - навіть у справах, що стосуються саме його?
 

Маленька тінь запнулася. Сповільнила крок. Опустила руку з затиснутим у ній брелоком. Оглянулася на Андрія; він не бачив її обличчя, тільки угадував. Це було обличчя підлітка, дівчини, а може, й хлопчика. Дуже коротке волосся і вузьке підборіддя заважали точно визначити…
 

Навколо зімкнулися важкі погляди. Нахлинув страх…
 

Вони гуляли із синами, Ігор був у Тоні в “кенгурушці”, а Костик - у Андрія. Памперс був бракований чи інша технічна неполадка, але куртка виявилася мокрою наскрізь… Костик дивився на батька круглими блакитними очима, нерішуче посміхався, а водоспад тим часом пробивався крізь “кенгурушку”. Андрій реготав, і в сміху його не було ні краплі нещирості - у той момент він пишався сином, ніби той полетів у космос…
 

Брелок із нержавійки здригнувся - і піднявся знову.
 

Маленька тінь ішла від ряду до ряду, темні силуети розступалися перед нею, і слідом ішов Андрій. Шелест поліетилену над головою голоснішав… Крізь звичні базарні звуки - шерехи, голоси, бурмотання радіо, побрязкування, потріскування - раптом прорвався шум мотора, ніби машина проїхала зовсім поруч…
 

Андрій побачив вихід.
 

Він бачив його стільки разів - у маревних видіннях… У мріях…
 

Він рвонувся і побіг, нічого навколо не зауважуючи, і через кілька секунд вилетів на бетонований майданчик під рекламним щитом: “Сантехніка за низькими цінами. Шпалери. Меблі. Біжутерія. Цукор. Трикотаж”.
 

Андрій побачив свою машину. Сонний парківник сидів на складаній лавочці, його накидка зі смугами-відбивачами мерехтіла у світлі фар.
 

- Ну ви довго, - сказав парківник з осудом.
 

Андрій оглянувся.
 

Кілька порожніх прилавків. Мотузки погойдуються на вітрі, як мертві ліани. Шелестить поліетилен; крихітний базарчик порожній. Крізь нього видно віддалений ліс і вогні чергової електрички…
 

- Котра година? - хрипло запитав Андрій.
 

* * *
 

- Господи! Де ти був?! Де ти був, не знаю, куди мені бігти, що робити…
 

- Здраствуй, Тоню. Я повернувся.
 

джерело : скан
 

спец. для “Бриколяж”
 

Залишити коментар