Два спогади
Роман Роздольський
Пропоновані нижче спогади відносяться до часів обидвох великих світових війн нашого століття, і обидва були написані в 1950-х роках, коли автор - визначний соціяльний історик Галичини і дослідник марксизму, Роман Роздольський (1898-1967) - перебував уже на еміграції в Детройті.
Перший спогад, “До історії…,” появився друком анонімно у газеті Вперед, Мюнхен, 1951, ч. 3-4. Коло газети Вперед (1949-59) гуртувалися найбільш поступові публіцисти з-посеред свіжоприбулої еміграції з України - Всеволод Голубничий (1928-77), Борис Левицький (1915-84), Іван Майстренко (І899-84) і інші. Хоча до ближчої співпраці між Роздольським і “впередівцями” не дійшло, вони підтримували приятельські відносини. По смерті Роздольського Левицький написав теплий спомин-некролог про нього (Сучасність, травень 1968).
У спогаді, написаному для Впереду Роздольський описав українську лівицю в Галичині під час Першої світової війни. Роздольський сам виступає у спогаді під псевдонімом «Прокопович». При кінці спогаду Роздольський пише, ніби він не належав до Комуністичної партії Західньої України, але відомо, що він був її провідним теоретиком аж до розламу через шумськізм 1928 р. Роздольський тут не признається до того, бо мав підстави боятися, що американці його видворять з країни як колишнього комуніста (тоді в Америці панував Маккартизм).
Другий спогад, “Невільники і смертники”, появився друком під псевдонімом «Очевидець» у журналі Оборони, Нюарк, Рік II, ч. 7, січень 1956. Редактором журналу Оборона був Микола Цеглинський, якого Роздольський уважав “одним з найбільш блискучих українських публіцистів” (Лист до І. Лисяка-Рудницького, 6.Х.1966). Цеглинський опинився рано на еміграції, зараз по революції, і був провідником українських робітників в Америці. Користуючись немалою популярністю в 1920-х роках, Цеглинський втратив свої впливи, коли виступив як проти націоналізму, так і проти сталінізму. У 1950-х роках він видавав свою соціялістичну Оборону для малого гуртка однодумців, між ними й Роздольського, який зредагував останнє, пропам’ятне число Оборони по смерті Цеглинського. Крім спогаду надрукованого нижче, Роздольський також написав для Оборони, під псевдонімом Новий Еміґрант, полемічну замітку “Ще про еміґграцію і про українську справу” (число з 5.ХІ.1955).
Спогад “Невільники і смертники” описує обставини в Освенцімі й сусідньому Біркенав, німецьких таборах для масового знищення єврейського населення Європи. Роздольський сам був невільником в Освенцімі. Його ґештапо заарештувало у Кракові за допомогу євреям.
Обидва спогади передруковуємо без жодних змін чи скорочень.
***
До історії українського ліво-соціялістичного руху в Галичині. (Підчасвоенні “Драгоманівки” 1916-18 рр.)
“Де ви, мої товариші, колишні.
Розбіглись ви, немов стежки по лісі…”
(Л. Українка)
“Zpod mogit glosi slysze: Towarzysze!
… „Jakiz ty nam towarzysz?
Co my czynimy – ty marzysz…”
(А. Strzyz)
Писати про почини українського ліво-соціялістичного руху в Галичині неможливо, поминувши історію т. зв. “Драгоманівок”.
Сучасному читачеві, мабуть, небагато відомо про ті тайні самоосвітні гуртки молоді, сіткою яких покриті були майже всі гімназії та вчительські семінарії Сх. Галичини напередодні та під час першої світової війни 1914-18 рр.
Історично Драгоманівки прийшли на зміну колишнім гімназійним “Громадам” 1860-80 рр. Але, як сама назва говорить, Драгоманівки були згори ліво-поступовими організаціями з більш або менш виразною соціялістичною закраскою, і тим саме ріжнилися від давних хлопомансько-українофільських Громад.
Я особисто мав щастя належати до львівської Драгоманівки вже від початку 1912 р. – спершу як учасник т. зв. «підготовки» (тепер ми сказали б, як «кандидат»), а пізніше, як повноправний член «старшого гуртка».
З тих часів особливо дорогі мені імена двох, давно загинувших товаришів: Осипа Даниловича та Андрія Мекелити.
Перший з них (тоді вже студент університету) був керівником та постійним викладовцем “підготовки”, до якої я належав протягом 1912 р. Задача його полягала в тому, щоб дати своїм слухачам (понад 20 учням 4-5 кляс гімназії) найзагальніше поняття про основи модерного наукового світогляду, в першу чергу - дарвінізму, та зробити їх вільними від усяких клерикальних пересудів. Я ще й сьогодні дивуюся, як легко вдавалася Даниловичеві ця задача: вже після 2-3 місяців слухачі його (котрі, розуміється, не знали про існування “старшого” гуртка та Драгоманівки як такої), ставали переважно переконаними “вільнодумцями” та сприймали з захопленням ідеї соціялізму. Що правда, Данилович був незвичайно талановитим і переконливим референтом; тому й не диво, що тижневі виклади його значили нам в сто раз більше, як нудно-заялозені адмоніції наших катехитів та професорів, які так часто “перестерігали” нас перед “погубними” наслідками атеїзму та соціялізму. Бідолахи, - не знали, як солодко смакують заборонені плоди з вічно живучого дерева вільної людської думки… Сам Данилович, треба зазначити, був тільки соціялістом драгоманівського толку і тому не раз гаряче опонував численним “марксистам” старшого гуртка. Але, не зважаючи на те, власне він своєю невсипущою та консеквентною анти-клерикальною пропагандою робив дуже важне діло, промощуючи нам дорогу, яка вела поза драгоманівство до наукового марксівського соціялізму. Особисто Данилович був людиною незвичайної ідейности та посвяти, і тому ніщо нас так болюче не вдарило, як його смерть в українських січових стрільцях в 1915 році.
В відріжненню від Даниловича 17-літній А. Мекелита (родом з села Бутин Вел., Жовківського повіту), був переконаним соціял-демократом - марксистом. Власне він завербував мене до “підготовки” та засобляв мене соціялістичною літературою на українській, польській і російській мові. Під його впливом та за його вказівками я почав зачитуватись популярнішими творами Енгельса, Кавтського, Ляссаля, Богданова т. ін. та став незабаром здеклярованим, хоча й дуже ще туманним “марксистом”. Розуміється, в двох слідуючих роках я був постійним гостем на шумливо-веселій квартирі на Вірменській, а пізніше на Театинській вулиці, де Мекелита жив разом з чотирма іншими драгоманівцями, і куди часто заходили Данилович, Огоновський (”Ковбас”), Л. Розенберґ (Чорний) (1), “анархіст” Квас, “марксист” Фляш, Ф. Палащук (Комар) (2), брати Дідушки (3) та інші “обивателі й бурителі”.(4) Нічого казати, що дискусії, які там велися, були без порівняння цікавіші від викладів наших гімназійних педагогів. А душею тих дискусій був вічно голодний і вічно захоплений Мекелита, який жив з лекцій (”коррепетицій”), але переважну частину свого заробітку віддавав на закупно книжок, і тому часто мусів “обідати” булкою та пляшкою “лімонади”. На жаль, також Мекелита загинув марно на італійському фронті в 1918 році і нам залишився тільки його останній лист, в якому він мріяв про близьку соціялістичну революцію…
Попереду я згадував про двох жидівських товаришів: Розенберґа і Фляша. На жаль, це були єдині не-українці, які брали участь в роботі львівської Драгоманівки. Поза тим Драгоманівки не мали майже ніяких контактів ані з молодечими жидівськими соціялістами, ані з аналогічною польською організацією “Промєністих” (5). Але хіба ж можлива була тісніша співпраця з організацією, котра, не зважаючи на свою проклямовану “лівизну”, вперто стояла на плятформі історичної Польщі і котрої члени в найкращому разі були тільки “пілсудчиками”?
Як уже сказано також, Драгоманівки не були виразно соціялістичними (а тим менше марксистськими) організаціями, хоча й соціялісти, як найбільш рухливий елемент, надавали тон в їх роботі. Це показалось на всекраєвому з’їзді Драгоманівок в 1913 р., де виступала значна не соціялістична, чи, радше, націоналістична опозиція, з якою соціялістичним керівникам організації не легко було справитись. А зрештою, навіть здекляровані соціялісти поміж драгоманівців у ніякому разі не були вільними від націоналістичних настроїв. Це ж був час, коли власне молодий соціял-демократ Донцов виступав зі своєю пропагандою опертою на німецьких та австрійських штиках української незалежности (”австрофільська орієнтація”). Тому й не дивниця, що з вибухом світової війни в 1914 р. Драгоманівки розпалися і більшість їх членів опинилася в Українських Січових Стрільцях (подібно, як більшість “Промєністих” - в творених Пілсудським легіонах).
Коли ми приступили до віднови організації в 1916 р. у Львові, ми могли нав’язати контакт тільки з двома старшими членами передвоєнної Драгоманівки: з Галущаком та Кандяком. Але на наше здивування оба вони виступили рішуче проти відновлення Драгоманівки, тим паче як соціялістичної організації. Так нам довелося зачинати самим. Що правда, умови нам сприяли. По перше - ми мали гурт енерґійних і палких провідників: тут слід, передусім, назвати Р. Кузьму (Турянського), О. Крілика (Василькова), І. Хлоня (Іка), О. Березинського, Т. Прокоповича, Ст. Паньківського та В. Сироїжу. (6) А по-друге, протягом 1915 р. й 1916 р. проавстрійські настрої галицько-українського громадянства дуже охолонули, а затяжна й безвихідна війна викликала глухе незадоволення та спричинила гостру радикалізацію цілого суспільства. Тому то ми могли зразу надати Драгоманівці виразний соціялістичний, чи, точніше, соціял-демократичний характер. Тут слід зазначити, що наш соціялізм мав у суті речі дуже мало спільного з “соціялізмом” офіційного проводу УСДП, бо ми з початку виступили з дуже різкою критикою австрофільської орієнтації та безславного “Союзу Визволення України”, коли головачі УСДП йшли покірно на шнурку австрійського імперіялізму. Я пригадую собі як сьогодні, як кумедно відпекувавсь від нас лідер УСДП Мик. Ганкевич, коли ми, по наївності нашій, принесли йому в 1917 р. в дарунку наші перші противоєнні, відбиті на гектографі, видання… І дійсно, що міг мати спільного такий солідний парляментарист і “реальний політик”, як М. Ганкевич з “дітваками”, котрі захоплювалися антивоєнною діяльністю К. Лібкнехта та атентатом Фр. Адлєра на графа Штірка (7) і покладали всі свої надії на грядущу пролетарську революцію…
Але я забігаю наперед. Спершу декілька слів про розвиток відновленої Драгоманівки. Завдяки невсипущій організаційній праці О. Крілика та О. Березинського ми вже через пів року мали дуже поважну організацію, з філіями у Львові, Стрию, Дрогобичі, Самборі, Тернополі та Перемишлі, та приступили до видавання гектографованого 16-сторінкового журнальчика п. н. “Вістник Драгоманівської організації”. Редактором “Вістника” та автором переважної частини поміщених у ньому статтей був Прокопович. (”Вістник” виходив у 300 примірниках, загалом вийшло його 6 або 7 чисел. Пізніше на місце “Вістника” прийшли “Кличі” (2 ч.) та “Вільна школа” (1 ч.) (8). Оба останні видання появилися вже після всекраєвого з’їзду на весну 1918 р„ на якому Драгоманівка перетворилась в “Інтернаціональну Революційну Соціял-Демократичну Молодь” (ІРСДМ). Щодо політичного напряму “Вістника” й “Кличів”, то вони посвячені були всеціло антивоєнній пропаганді та поборюванню “австрофільської орієнтації”. Про це свідчать вимовно всі числа обох журнальчиків, які заховалися в бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Тут згадаємо тільки передруковану в фотокопічній знимці в “Нашій Правді” з 1928 р. відозву, яка кінчиться словами: “В тюрмі сидять К. Лібкнехт та Р. Люксембург… Як же посміла німецька с. д. газета “Форвертс” назвати вчинок Фр. Адлєра «вчинком божевільного»…” А ще краще поінформує читача про напрям і настрої підчасвоєнної Драгоманівки поміщений в “Вістнику” вірш п. з. “Дурхгальтен”, який подаю тут в цілості:
DURCHHALTEN!
Durchhalten - це велика річ
І мудрая ідея,
Нераз не спав я цілу ніч,
Міркуючи про неї,
Нераз не спав я цілу ніч
І потом обливався,
Що і великий Гінденбург
Того б не сподівався.
Тепер кричу аж гомін йде:
Пан Гінденбург нехай живе!
Durchhalten!
Durchhalten цю страшну війну,
Durchhalten маршкомпанію,
Фельдвахи та фехтунки -
Комісію і супровіт
І серце й легкі і живіт,
Шпитальні мустерунки.
Durchhalten сльози і печаль
І за життям минулим жаль,
І всі душевні муки -
Нещасний, хто в важку пору
На себе зложить руки.
Ми мусим для добра усіх
Покинути зневіри гріх
Й Durchhalten!
Як перебудемо той час,
Тоді прийде пора на нас -
Війна грізна й кривава.
Тоді - тремтіть усі кати:
Хочби й зо світа нам зійти,
Побідить НАША справа.
” Durchhalten ” скажемо вам ми;
Тепер ховайтеся, пани,
Собаче сотворіння;
Страшний буде народний гнів,
І вас, немов скажених псів,
Всіх переб’ють камінням.
І всі радітимуть з весни -
Лиш вам не судиться, пани,
Durchhalten!
Вірш як вірш, а для того не слід розглядати його з мистецької точки погляду, бо певне й сам автор не мав таких аспірацій. Зате, вірш той дуже характеристичний для настроїв і сподівань, якими жили провідники тодішньої Драгоманівки. Тому й не дивниця, що саме наша організація привітала з незвичайним захопленням вибух лютневої російської революції, а тим більше розвиток революційних подій на Україні. Власне та революція з її емоціями, блискучими фразами та драматичними ефектами мусіла полонити почуття та фантазію молодих Драгоманівців, мусіла видаватися їм тою зорею, яка вивести мала споневіряну в воєнних траншеях людськість на шлях соціяльної рівности та братерства народів. Розуміється, драгоманівці дуже мало розбиралися в боротьбі кляс і партій, яка з самого початку роздирала нібито єдиний фронт “всеросійської демократії”. Найкращим свідоцтвом того є факт, що власне наша організація видала друком в 1918 р. у Львові брошуру відомого провідника австрійської соціал-демократії О. Бауера (Г. Вебера) п. з. “Російська Революція” (9), якої автор маневрував поміж меншовизмом і большевизмом, силкуючись примирити реформізм з революційним марксизмом, буржуазну революцію з пролетарською. Що в наших власних головах панував тоді куди більший хаос, цього не треба підчеркувати, Але, хто з українських, польських, чи жидівських соціялістів Галичини мав тоді краще уявлення про зміст і рушійні сили російської революції? В кожному разі, Драгоманівка була єдиною організацією Галичини, котра відмітила й привітала в своєму органі жовтневий переворот. Що правда, пізніший похід Червоної Армії на Київ викликав у проводі організації розходження, і під впливом В. Сироїжи (до котрого прилучився пізніше Прокопович) (10) “Вістник” висловився за Центральною Радою, називаючи Червону Армію на Україні не визвольною, а окупаційною силою. Але ж чи тодішня українська політика большевиків, а особливо поведінка російських большевиків України не давала підстав для таких розходжень?..
Підчеркую все те в ім’я історичної правди, бо були спроби (промова О. Крілика на т. зв. святоюрському процесі, “Наша Правда” з 1928 р.) представити підчасвоєнну Драгоманівку, а особливо ІРСДМ мало що не большевицькою організацією. (Спроби ті подиктовані були наївним бажанням доказати фракційним противникам з обласної галицької КПРП, тобто польським і жидівським комуністам, що і в нас було своє революційне минуле, а навіть краще, ніж їхнє…) Розуміється, “большевицькою” ІРСДМ ніколи не була і не могла бути; не забуваймо, що навіть у високоупромисловленій Чехії з її численним пролетаріятом комуністична партія постала щойно в 1920 р. Але, відкинувши на бік всякі перебільшення, у твердженню Крілика було велике зерно правди. Як не як, а тільки українські соціялісти Галичини здобулися в воєнних 1916-1918 рр. на власну революційну організацію. Звичайно, це не було припадком; як “неісторична” нація з недорозвинутими панівними клясами, ми мали тоді дуже мало виглядів на здійснення буржуазної української державности. З другого боку, не розв’язана, а глибоко динамічна в своїй основі селянська справа, в зв’язку з національним поневоленням, створювала у нас особливо пригожий ґрунт для ідей революційного соціялізму. Тому то саме ми мали вже в 1916-1918 рр. своїх Василькових і Турянських; і тому якраз бувші члени ІРСДМ разом з Максимовичем (11), Орловським (12), Рудиком (13) і Розенбергом (14) зуміли створити на весну 1920 р. власну, не признавану Комінтерном до 1925 р. “Комуністичну Партію Східньої Галичини”, яка стала пізніше ядром офіційної “Комуністичної Партії Західньої України”.
Але про все те, про почини українського комуністичного Руху в Галичині та про розстріляну сталінськими посіпаками КПЗУ, мені, як посторонньому ґлядачеві, не слід писати. Може залишився ще при житті хтось з безпосередніх учасників і членів тої партії, щоб розказати прийдешнім поколінням писану кров’ю її історію.
***
1.Вбитий сталіністами в 1940 р.
2.Вбитий сталіністами в 1932 р.
3.Розстріляний сталіністами в 1934 р.
4.Зі слів стрілецької пісні:
“Як Европа розпочала той кровавий бій,
Захотіла Україна мати корпус свій.
І зібралися у Львові, на Супінській і Курковій -
Ріжні обивателі й бурителі.”
5.До “Промєністих” (в Тарнові) належав свого часу також відомий польський комуніст К. Радек.
6.До Головної Управи Драгоманівки належали, крім них:
О. Дмитрович (помер в 1920 р.), С. Копертинська і М. Зіжовська (учасниця святоюрського процесу, вбита сталіністами в 1940 р.).
7.З приводу атентату Фр. Адлєра відбулося спеціяльне засідання львівської організації, на якому учасники (в значній частині в військових австрійських одностроях), після святочної промови Р. Турянського, вшанували вставанням з місць вчинок Адлєра.
8.Дальші числа не вийшли з приводу “всипи” в червні 1918 р. (ревізія паперів В. Сироїжи та членів перемиської організації). На щастя, всипа не мала поважніших результатів, бо заки поліція перевела слідство, сама австрійська держава розлетілася.
9.Брошура вийшла в 1000 примірниках. 200 примірників автор цих рядків, тоді австрійський вояк, завіз в часі Скоропадщини до Києва.
10.Протилежну позицію зайняли О. Крілик та Ст. Паньківський. (Паньківський загинув в 1919 р. на українсько-польському фронті.)
11.Зліквідований сталіністами в 1943 р.
12.Зліквідований сталіністами в 1932 р.
13.Зліквідований сталіністами в 1940 р.
14.Зліквідований сталіністами в 1940 р.
Невільники і смертники в двох таборах (Спомин про Освенцім і Біркенау)
Шановний Товаришу Редактор!
Щире спасибі Вам, що пригадали в Вашому часописі про “музей смерти в Освенцімі”. Дозвольте, що, нав’язуючи до Ваших заміток, поділюся з читачами “Оборони” споминами про мій побут в освенцімському таборі.
Американський кореспондент, що його слова Ви переказуєте, помилився тільки в одному пункті: Освенцім був не тільки “табором смерти”, але й величезним табором примусової праці, з численними, розкинутими на широкій території, побічними лагерями, де перебувало пересічно яких 80,000 невільників німецького Райху. То була своєрідна “держава в державі”, з цілою низкою промислових, копальняних і навіть хліборобських підприємств. Їх метою було витиснути з працюючих там в’язнів максімум праці при мінімумі видатків на їх прохарчування. В тому розумінні цілий табір був также величезною “фабрикою смерти”, в якій - особливо в перших роках існування табору (1940-1942) - пересічний в’язень не залишався живим довше, як три-чотири місяці.
На моє щастя мене привезли до Освенціма щойно на початку 1943 року, тобто в час, коли режім в центральному і властивому освенцінському таборі, де перебувало пересічно яких 15,000 в’язнів, почав лагідніти. Лагідніння проявлялося особливо в тому, що від травня 1943 року т. зв. “капи”, “блокові” і “штубові” не мали вже права безкарно вбивати підчинених їм в’язнів, що до того часу було на порядку дня. То були призначені таборовою владою в’язні, переважно професійні злочинці, які стояли на чолі робочих команд і завідували бараками, в яких ми мешкали. Та “реформа” була викликана головно тим, що Третьому Райхови вже почало не вистачати робочої сили і гітлерівці вирішили “економити” на здатному до праці людському матеріялі. Правда, ще в перших місяцях 1943 року відсилали до крематорії усіх калік, старців, реконвалесцентів по тифі, людей з опухлими ногами, беззубих. Я сам прожив у таборовій “лікарні” (Krankenbau) дві великі “перебірки”, в яких гітлерівські лікарі вісортували до газової комори кількасот хворих. Але від половини 1943 року для нас - т. зв. арійців (не-євреїв) - те страхіття скінчилося і ми могли заявлятися хворими і йти до лікарні, не ризикуючи смертю. Тільки до нещасних євреїв та реформа не стосувалася. Ще кілька місяців ми переживали страшне видовище, коли до нашого табору приїздило 10-12 грузовиків і з лікарні забирали сотні людей в самих сорочках до газової комори.
Стільки про центральний освенцімський табір, який - ще раз скажу - протягом 1943-1944 років щораз більше уподібнювався до звичайних гітлерівських таборів праці (Arbeitslager), таких, як Дахау, Оранієнбурґ і Бухенвальд. Але за три кілометри від нас був величезний побічний табір Біркенау (польська назва Бжезінкі), де умови життя і праці були на сто процентів гірші від наших і стояли газові комори і шість крематорій, в яких день і ніч труїли людей і палили трупи. Тут відчинялися навстяж ворота гітлерівського пекла.
Ще до мого прибуття до Освенціма власне в Біркенау “викінчено” 16,000 людей висортуваних з таборів совітських полонених: червоноармійських старшин, політруків, комуністів, інтелігентів. З цілого того транспорту залишилося в живих тільки 50 душ. Тут знайшло свою Голготу кількадесять тисяч “непокірних” поляків. І тут було велетенське кладовище єврейського населення майже цілої континентальної Европи.
Протягом цілих двох років, 1943 і 1944, раз-у-раз прибували до Біркенау ешелони з тисячами євреїв з Польщі, Словаччини, Чехії, Норвегії, Голяндії, Бельгії, Франції, Греції. Невелику їх частину - всякого роду фахівців - вибирали до праці в нашому і біркенавському лагерях. Решту і всіх жінок і дітей посилали відразу до “газу”. То було таке повсякчасне явище і ми так до нього звикли, що відмічали як щось незвичайне ті дні, в яких не було єврейських транспортів і не вибухало полум’я з коминів крематорій.
Але, спитає читач, звідки я про все те знаю? На жаль, не тільки з розмов з нашими і біркенавськими в’язнями, але був примусовим наочним свідком. Від весни 1943 до осени 1944 я працював як столяр на другому поверсі великої фабрики DAW (Deutsche Ausruestungswerke), що стояла на половині дороги поміж головним табором і Біркенау. Великі фабричні вікна виходили на біркенавський бік. З них ми бачили за яких сто кроків від нашої фабрики кінець залізничих рейок, що вели до Біркенау і передусім комини крематорій. Ми не могли мати ніяких сумнівів того, що діялося за воротами біркенавського пекла.
Скільки ми пережили і як душевно постарілися за тих півтора року, зайве тут розповідати. Зупинюся тільки на найжахливішому періоді - т. зв. “мадярській акції” в літі 1944 року.
Від 4-го травня того року на сліпий тор перед нашими вікнами день в день заїздило чотири або п’ять довженних поїздів з мадярськими євреями. Їх постійно вигружували, відбираючи від них які хто мав клунки. Потім “есесмани” (С. С. - гітлерові “штурмовики”) розділяли новоприбулих, осібно мужчин і осібно жінок з дітьми і гнали їх до “купелі”, тобто справді до газових комор. Зараз після того клунки підбирала спеціяльна робоча команда. Її завданням було виймати з клунків харчі і одежу, а спеціяльно шукати за грішми і золотом. Бараки тої команди були відділені від нашої фабрики тільки деревляним парканом і працювало в ній кількадесять молодих в’язнів-дівчат, кожна з червоною хусткою на голові. Їм вільно було їсти ті споживчі продукти, що їх найшли в клунках і яких не можна було законсервувати. Ту жахливу команду загально називали Канадою.
Вже в першому тижні травня на подвірі “Канади” назбирувалися гори клунків. Нам завсіди дошкуляв голод і найсміливіші з наших в’язнів почали красти ті клунки з поза паркану. В той сам час почало димитися з усіх шести крематорій. Та й це ще не все. Зараз коло Біркенау, праворуч від нас, був березовий лісок (тому й назва “Бжезінкі”), і з того ліску почало палахкотіти величезне полум’я, на переміну з густим, жовтосивим димом. Вже за кілька днів ми довідалися що робиться: крематорій не вистачало для тисячів трупів і в бжезінському ліску викопали глибоченну яму, щоб в ній палити нещасні жертви. Якось вкінці травня наша фабрика дістала замовлення, щоб доручити до Біркенау кільканадцять обкованих гаків, завдовжки по чотири метри. На чолі замовлення, яке я читав власними очима, стояло: Ungarische Action - мадярська акція.
Та діявольська “акція” тривала до кінця липня 1944 року. За нашим рахунком, за той час - три місяці - загазовано і спалено 400-500 тисяч євреїв.
Правда, сьогодні плянують і продукують по обох боках “залізної завіси” бомби, якими можна за одну мінуту знищити і розпорошити стільки саме живих людей. Але Третій Райх не знав ще усіх благодатей найновішої техніки.
Як все те страхіття відбивалося на житті нашої робочої команди? Уявіть собі: ряди варстатів і при них стоять сумні-сумні і “чорніші чорної землі” наші столярі - переважно французькі євреї і поляки. Ніхто не говорить і у всіх очі звернені на бжезінський лісок і на крематорії. Тільки коли не коли хтось гірко, гістерично засміється і потім втирає з щоки сльози. Відчинити вікна не можна, бо в повітрі скрізь лежить нестерпучий задушливий сопух паленого мяса. Цей сопух переслідує нас всюди, навіть в центральному лагері. Ich rieche, rieche Menschenfleisch (”чую, носом чую людське мясо”) - каже до мене мій таборовий приятель, австрієць Людвіг, словами відьми з Ґримової казки. Тільки що відьма чула в повітрі запах двох дітей, а ми чули сопух палених трупів - тисячів трупів.
Але людська натура видержлива, напричуд видержлива. Ми день в день ходили до нашої фабрики, вдивлялися в криваве зарево бжезінського ліска, і ніхто з нас не збожеволів, ніхто не наложив на себе руки. А хиба могла в нас бути якась надія, що обмине нас смерть в газовій коморі? Ми ж були свідками одного з найбільших злочинів у людській історії! Казав мені один з наших столярів: “сьогодні вони (мадярські євреї), завтра ми (єврейські фахівці в лагері), а післязавтра ви (всі не-євреї).” І такий кінець справи здавався усім єдино раціональним з погляду гітлерівців, єдино можливим. Як інакше збудуться свідків свого злочину? Тільки одна слабенька надія блимала в декого на дні душі: сподівання, що кінець Третього Райху заскочить тих звірів, поки ще встигнуть виконати свої пляни, і що в останній мінуті страх перед карою спаралізує їм руки. Але протягом цілого місяця серпня ми самі мусіли копати в центральному лагері величезну яму, таку саму, як викопали в бжезінському ліску. Офіцийно вона звалася Luftschutzkeller (льох для охорони від повітряних атак}, але в цілому лагері не було ні одного в’язня, якого би та назва здурила.
Для мене самого освенцімське пекло несподівано скінчилося. В перших днях вересня мене включили до транспорту польських і совітських в’язнів, який ішов з Освенціма до Ravensbrueck коло Берліну. Коли нас заганяли до вагонів, ми все ще думали, що нас повезуть до Біркенау, до газових комор. Але наш поїзд рушив на захід і з наших очей зникло зарево крематорій. Ми почали дихати свіжим, незатроїним повітрям. І хоч ми знали, що у всіх гітлерівських лагерях чигає на в’язнів смерть, ми все таки раділи як діти, бо вирвалися нарешті з освенцімського пекла.
* * *
Навіщо я про те пишу? Навіщо роз’ятрувати старі рани?
Дозволь, читачу, що пригадаю ще один маленький епізод. В лагері неділя, пообідня пора. Гурток в’язнів лежить на койках і розмовляють про сподіваний близький кінець війни. “Професоре”, - звертається до одного старшого в’язня, якого всі так кличуть, молодий поляк Казік, - “професоре, а що буде з Освенціном по війні?” “А що має бути?” - відповідає той, що його називають професором - “підемо додому”. - “Не плети дурниць, професоре”, каже Казік, - “ніхто звідсіль не вийде живий!” - “Воно то правда”, - відповідає наш професор, - “а все таки нехай живі не гублять надії!” (слова польського поета Словацького). - “А щодо самого Освенціма, то нова Польща спорудить тут великий музей і до нього роками будуть мандрувати делегації з цілої Европи. На кожний камінь, на кожну доріжку покладуть вінки: бо тут кожна п’ядь землі полита кровю. А потім, коли бараки заваляться, дороги заростуть травою, і про нас всі забудуть, прийдуть нові, ще гірші війни і ще гірші звірства. Бо перед людством є лиш дві можливості: або воно найде до кращого соціяльного ладу, або загине в варварстві і людожертстві.”
Бідолашний “професор” тільки повторив сказані ще перед вісімдесяти роками слова соціялістичного мислителя Фрідріха Енґельса. Я чув їх нераз перед війною. Але на койках освенцімського табору вони звучали реальніше і правдивіше ніж коли. А хто може сьогодні, по всіх Освенцімах, Колимах і атомових бомбах, сумніватися в правді тих слів?
«Діялог», ч. 10, 1984, С. 74-88.
Адреса редакції та адміністрації:
DIYALOH
P.O. Box 402, Station P,
Toronto, Ontario Canada M6S 2S9
(Орфографію та авторські курсиви оригіналу збережено).
надіслано: Олегом Верником,