Екофашизм: «зелене крило» нацистської партії та його історія
Петер Стаденмайєр
«Ми усвідомлюємо, що відокремлення людства від природи, від цілісності життя призводить до самознищення роду людського та вимирання націй, і лише реінтреграція суспільства в природу може зміцнити нас — ось провідне завдання біології нашого часу. Сьогодні в центрі уваги вже не людство само по собі, а радше життя в цілому… Йдеться про зв‘язок із всезагальністю життя; тою природою, яка дала нам життя — це і є найглибший зміст і справжня сутність націонал-соціалістичної ідеї». (1).
Засуджуючи статус-кво, радикали почасти необережно кидаються словами на кшталт «фашист» чи «екофашист», цим самим спричинюючи таке собі понятійне перенасичення, що ажніяк не сприяє ефективній соціальній критиці. В такій ситуації легко дивитись крізь пальці на те, що в нашій політичній культурі досі існують небезпечні спотворення понятійного апарату фашизму; але все ж він потребує нашої уваги, яким би маргінальним не був. Одним з найменш знаних понять є явище, яке можна назвати «дійсно існуючий екофашизм», що спростовує твердження про неуважність автентичних фашистських рухів до проблем довкілля. Для того, аби осягнути його своєрідність, силу та стійкість, ми спробуємо детальніше проаналізувати його найвідоміший історичний вияв — так зване «зелене крило» німецького націонал-соціалізму.
Попри наявність широкої й різноманітної документації, це питання залишається малодослідженим та недооціненим як професійними істориками, так і активістами з охорони довкілля. В англо- і німецькомовних країнах «зелене крило» нацистського руху, враховуючи причини його виникнення, мету та впливовість, вивчене й проаналізоване набагато менше, аніж воно на те заслуговує. Більшість із небагатьох доступних інтерпретацій мають підозрілу спільність своєї тематики (2) або наївно відмовляються від широкого аналізу ступеня «ідеологічного співпадіння між енвайронметалізмом ( термін «енвайронменталізм» сьогодні зустрічається у багатьох українських публікаціях — йдеться, переважно, про методологію або науковий напрямок, хоча, думаю, що його можна залишати саме у такому вигляді — адже переклад «екологія», «екологічний» не зовсім адекватний ) та націонал-соціалізмом»(3). Дана стаття являє собою короткий та нагальний схематичний огляд екологічної складової нацизму, розкриваючи і його провідну роль в нацистській ідеології, і практичне застосування в часи Третього рейху. Дослідження попередників класичного екофашизму, діяльність яких припадає на дев’ятнадцяте і початок двадцятого сторіччя, мусять показати спільну концептуальну основу всіх форм реакційної ( тут ультраправої ) екології.
Необхідно зробити два зауваження. По-перше, терміни «довкілля» та «екологія» використовуються як більш-менш взаємозамінні, аби означити ідеї, положення та сфери застосування, що як правило асоціюють із сучасним рухом на захист довкілля. Це не є анахронізмом, а просто вказує на інтерпретаційний підхід, що висвітлює зв‘язок із сьогоденням. По-друге, такий підхід не мав на меті підтримку історично дискредитованого уявлення, що історичні джерела молодші 1933 року можуть чи мусять трактуватись як «провісники невідворотності» краху нацизму. Скоріше, ми зосередимось на розгляді ідеологічної безперервності та успадкованості політичного родоводу, намагаючись зрозуміти минуле у призмі сучасності — з‘ясувати яку роль відіграли історичні процеси в сучасній соціальній та екологічній кризі.
«Кров і земля»
Німеччина не лише є батьківщиною науки екології та місцем, де діяльність зелених зажила слави; саме тут народився своєрідний синтез натуралізму та націоналізму, створений під впливом Антипросвітницького ірраціоналізму романтичної традиції. Дві постаті дев‘ятнадцятого сторіччя ілюструють цей просвітницький союз: Ернст Морітц Арндт та Вільгельм Гайнріх Ріль. Відомий в Німеччині насамперед своїм фанатичним націоналізмом, Арндт займався, зокрема, і справами селянства, що врешті й змусило його перейматись благополуччям власне природи. Дослідники історії німецького енваройнметалізму називають його найбільш раннім прикладом «екологічного мислення» в сучасному розумінні (4). Його вражаюча стаття 1815 року «На захист і охорону лісів», написана на світанку індустріалізації в Європі картає сліпу експлуатацію лісів і ґрунтів, засуджує знеліснення та його економічні причини. Час від часу він використовує вирази, що надзвичайно близькі до сучасної біоцентристської термінології:
Розглядаючи природу як очевидну цілісну та взаємопов‘язану систему, бачимо, що абсолютно все в ній є однаково важливим — кущ, хробак, рослинка, людина, камінь; ані перших, ані останніх, сама гармонійна єдність» (5).
Одначе енваройнменталізм Арндта переплітався із затятим ксенофобним націоналізмом. Його переконливі й красномовні заклики до екологічного мислення завше висловлювались в контексті процвітання НІМЕЦЬКОЇ землі та НІМЕЦЬКИХ людей; його скажена полеміка проти мішаних шлюбів, відстоювання расової чистоти тевтонців, зневага до французів, слов‘ян та юдеїв відбивалась на кожній його думці. Наприкінці дев‘ятнадцятого сторіччя впевнено посіли своє місце й зміцніли зв‘язки між любов‘ю до батьківщини та мілітарним расизмом.
Ріль, учень Арндта, розвинув цю традицію. Допіру його «зелені» ідеї стали помітно глибшими, ніж у його вчителя; ніби передчуваючи певні тенденції в сьогоднішніх рухах за охорону довкілля, він закінчив свій есей 1853 року «Ліси і поля» закликом до боротьби за «права дикої природи». Але і тут націоналістичний пафос задає тон: «Ми мусимо зберігати ліси не лише щоб обігірвати наші обійстя взимку, а й задля того, щоб життя народу продовжувало пульсувати щиро й радісно; задля того, щоб Німеччина залишалася німецькою» (6). Ріль був непримиримим противником індустріалізації та урбанізації; через публічні антисемітські оди традиційним селянським цінностям та нерозбірливе засудження сучасності в усіх її проявах зажив слави, як «засновник аграрного романтизму та антиурбаніст»(7).
У другій половині ці погляди дев‘ятнадцятого сторіччя визріли в Народницький ( V?lkisch — з нім. «національний», «народний» ) рух, потужну культурну і соціальну теденцію, що об‘єднала етноцентричний популізм із природничницьким містицизмом. В центрі привабливості Народницького руху була патологічна реакція на сучасність. Посеред безладу, спричиненого тріумфом індустріального капіталізму та уніфікацією націй, Народницький рух проповідував повернення до землі, до простоти, поміркованості та цілісності життя, пристосованого до природної непорочності. Містична експансивність цього спотвореного утопізму відповідала її політичній примітивності. «Народницький рух намагався відновити суспільство, що виправдане історією, що має коріння в природі та єдине із всесвітнім духом життя» (8), категорично відмовляючись визнати соціальну структуру першопричиною відчуження, безрідності та деструкції. Натомість, провина покладалася на раціоналізм, космополітизм, урбаністичну цивілізацію, та, звичайно, на класичний об’єкт ненависті селян та гніву середнього класу — євреїв. «Знищуючи ворожу атмосферу урбаністичної індустріальної цивілізації, що була нав’язана таємною змовою євреїв, німці шукали містичну єдність, що приведе їх до первісного щастя» (9).
Подаючи традиційний німецький антисемітизм у «дружній природі» формі, Народницький рух проповідував мінливу суміш культурних упереджень дев’ятнадцятого сторіччя, романтичної одержимості непорочністю та антипросвітницьких настроїв в політичному дискурсі двадцятого сторіччя. Поява модерної екології стала останньою ланкою в ланцюгові, що пов’язав агресивний націоналізм, містичний расизм і енвайронменталістичні мотиви. У 1867 німецький зоолог Ернсет Геккель запровадив термін «екологія» на означення наукового напрямку, що вивчає взаємозв’язки між організмом та довкіллям. Окрім того, Геккель був основним популяризатором еволюційної теорії Дарвіна в німецькомовному світі та розвивав особливий вид дарвінізму, який назвав «монізм». Заснована ним Німецька Ліга моністів поєднувала екологічний холізм із соціальними поглядами Народницького руху. Геккель вірив у привілеї нордичної раси, однозначно заперечував змішування рас та заповзято підтримував расову євгеніку. Його пристрасний націоналізм став фанатичним із початком Першої світової війни і вибухнув антисемітизмом проти повоєнної Баварської Радянської Республіки (утворена 13.04.1919, уряд очолювали комуністи на чолі із Е. Левіне; 03.05.1919 розгромлена військами Берта — Шейдемана ).
Таким чином «Геккель зробив свій внесок в особливе різноманіття німецької думки — ниви, на якій виріс націонал-соціалізм. Він став одним із провідних німецьких ідеологів расизму, націоналізму та імперіалізму» (10). Наприкінці свого життя він приєднався до Спільноти Тулє, «секретної, радикально правої організації, що відіграла ключову роль у встановленні нацистського руху» (11). Але тут йдеться про дещо більше, аніж просто особистий вклад. Піонер наукової екології, разом із своїми послідовниками Віллібальдом Хенчелем, Вільгельмом Бьольше і Бруно Вілле, в значній мірі сформував спосіб мислення наступних поколінь екологів, тісно переплівши інтерес до світу природи із ретроградним соціальним дискурсом. Таким чином, із самого початку свого існування, екологія існувала в рамках реакційної політики.
Специфічні риси цього раннього шлюбу екології та авторитарних поглядів вкрай повчальні. В центрі цього ідеологічного комплексу пряме, безпосереднє застосування біологічних категорій до суспільної сфери. Геккель провадив, що «цивілізація та життя націй управляється тими ж законами, що й все органічне життя» (12). Це уявлення про «природні закони» чи то пак про «природний порядок» довго був основою реакційної екологічної думки. Його супутником є антигуманізм:
Можливо, найфатальнішою для моністів особливістю європейської буржуазної цивілізації була роздута важливість ідеї людини, її буття, таланту; віра, що завдяки своїм унікальним раціональним здібностям людина може суттєво змінити світ та встановити всезагальний гармонійний та справедливий соціальний устрій. [Людство було] ницим створінням і протиставлялося неосяжності космосу та нездоланності природних сил природи (13).
Інші моністи розширювали ці антигуманістичні тези та домішували сюди традиційні лейтмотиви, властиві Народницькому рухові: нерозбірливий антиіндустріалізм та антиурбанізм, а заодно і псевдонауковий расизм (який щойно виник). Головним стрижнем, знову ж-таки, було об’єднання біологічних та соціологічних категорій. Біолог Рауль Франке, член-засновник Ліги моністів, розробив так звану Lebensgesetze , «закони життя», за якими порядок природний визначає порядок соціальний. Наприклад, він називав міжрасові шлюби «неприродними». Сучасні екофашисти називають Франке «піонером екологічного руху» (14).
Колега Франке Людвіґ Вольтман, інший учень Геккеля, наполягав на біологічній інтерпретації соціальних явищ, від культури до економічних механізмів. Він наголошував на припущенні про зв’язок між чистотою довкілля та чистотою расовою: «Вольтман зайняв позицію заперечення сучасного індустріалізації. Він проголосив, що зміна аграрного суспільства на індустріальне прискорило занепад раси. На відміну від природи, що породила гармонійні форми Германізму, диявольські великі міста руйнують чесноти раси» (15).
Таким чином, певний тип «екологічної» аргументації, насиченої правим політичним змістом, досягнув респектабельності в політичній культурі Німеччини у перші роки двадцятого сторіччя. Протягом бурхливого періоду, часів Першої світової, суміш етноцентричного фашизму, відторгнення сучасності та щирого інтересу до проблем довкілля направду виявилася дуже потужною.
Молодіжні рухи та Веймарська республіка
Основним популяризатором цієї ідеології був молодіжний рух — аморфне явище, що відіграло вирішальну, але вкрай суперечливу роль у формуванні німецької популярної культури протягом трьох перших бурхливих десятиріч минулого сторіччя. Відомий як Wander?gel (що грубо можна перекласти, як «неспокійний вільний дух»), цей молодіжний рух являв собою рагу із неоромантизму, східної філософії, природничого містицизму, ворожості до прагматичної поміркованості й сильного прагнення до палкого й дещо плутаного пошуку автентичних, не чужорідних, соціальних відносин. Зосередженість на ідеї повернення до землі стимулювало чутливість до природ та шкоди, що їй завдавалася. Їх влучно назвали «правими ґіппі», хоча деякі течії руху тяжіли до різноманітних форм емансипаційної політики (часто втрачаючи свої енвайронменталістичні ознаки), більшість Wanderv?ge були врешті-решт поглинені нацистами. Важливо проаналізувати цей перехід від поклоніння природі до поклоніння.
Різні напрями молодіжного руху поділяли спільну концепцію: вони вважали себе «аполітичною» відповіддю на глибоку культурну кризу, й наголошували тому, що емоційні переживання важливі за соціальну критику чи дію. Вони накаляли суперечності свого часу до межі витривалості, але були неспроможні (чи не хотіли) зробити останній крок до організованого, цілеспрямованого бунту, оскільки були «переконані, що неможливо досягнути політичними методами тих змін у суспільстві, яких вони прагнули; це можливо лишень шляхом вдосконаленням індивідууму» (16). Це і стало фатальною помилкою. «Взагалі кажучи, перед ними відкривалися два шляхи: вони могли продовжувати свою радикальну критику суспільства, яка привела б їх до ідеї соціальної революції. [Але] Wanderv?gel обрали іншу форму протесту: романтичність (17).
Ця позиція легко пристосувалася до зовсім іншої форми політичної мобілізації: «аполітичного» фанатичного фашизму. Молодіжний рух активно трансформувався, коли його члени тисячами рушили до нацистських лав. Його енергія та мрії про гармонію із природою породили гіркі плоди. Це, мабуть, неуникний шлях будь-якого руху, що усвідомлює соціальні та екологічні проблеми, намагається протистояти їм, але не бачить їх причини у певному політичному та економічному устрої. Якщо нібито аполітичний протест, займаючись вдосконаленням особистості, ігнорує суспільні процеси, то за кризових історичних умов це може призвести до варварських наслідків.
Ясно, чим приваблива така перспектива, застосована до ідеалістичної молоді. Грандіозна криза, здавалось би, викликає стійку відразу до її причин. В такому неприйнятті криється небезпека. Праці кількох теоретиків цього періоду повчальні у цьому сенсі. Філософ Людвіґ Клаґес серйозно впливав на молодіжний рух та частково сформував їх екологічну свідомість. Він — автор есею під назвою «Людина і Земля», вкрай важливого для легендарного Майснерівського зльоту Wanderv?gel у 1913 році (18). Цей надзвичайно гострий текст, найвідоміший з усіх робіт Клаґеса, є не лише «одним із найкрупніших маніфестів радикального екофашизму в Німеччині» (19) але й класичним приклад термінології реакційної екології.
Есей «Людина і Земля» передбачив практично всі проблеми сучасного екологічного руху. Він ганив діяльність, що призвела до вимирання видів, порушення балансу глобальної екосистеми, знеліснення; знищення корінних народностей та природного середовища існування, неконтрольоване розростання міст та відчуження людини від природи. В експресивних виразах він картав християнство, капіталізм, економічний утилітаризм, гіпертрофію споживання та ідеологію «прогресу» і навіть засуджував руйнацію довкілля нестримним туризмом та китобійний промисел, явно демонструючи при цьому своє розуміння Землі, як цілісної екологічної системи. І все це у 1913!
Після цього може здивувати той факт, що Клаґес протягом свого життя був затятим антисемітом і мав архіконсервативні політичні переконання. Один історик назвав його «фанатиком Народницького руху», а інший попросту вважає Клаґеса «інтелектуальним лідером Третього рейху», який «відкрив шлях багатьом важливим питанням фашистської філософії» (20). В «Людині і Землі» щире обурення через спустошення довкілля поєднане із пасажами про культурний занепад (21). Незважаючи на усі випади супроти капіталізму, при обговоренні хвороб сучасного суспільства, Клаґес завше вказує на єдиного ворога: «Geist» (цей термін означає розум, інтелект; Клаґес взагалі часто ним користувався). Отже, Клаґес засуджував не лише гіперраціоналізм і корисливість здорового глузду, але й власне раціональну думку. Звинувачення розсудливості не могло не призвести до брутальних політичних наслідків. Клаґес виключає будь-яку можливість раціонального побудови відносин суспільства із природою та виправдовує авторитарність. Але ми погано засвоїли ці уроки. В 1980 році «Людина і Земля» було перевидано як цінний і конструктивний трактат, що сприяв народженню німецьких зелених.
Мартін Ґайдеґер був ще одним філософом і суворим критиком Просвітництва, він допомагав зведенню мосту між фашизмом та енвайронменталізмом. Набагато відоміший за Клаґеса, Ґайдеґер проповідував «автентичне Буття» та гостро критикував сучасні технології; в результаті його часто називають предтечею екологічного мислення. Через його критику технологізації та неприйняття гуманізму, сучасні «глибокі» екологи ввели Ґайдеґера до свого пантеону еко-героїв.
Ґайдеґерова критика антропоцентричного гуманізму, його заклик до людства «залишити все, як є», його ідея, про те, що людство затягнуто до «гри» чи «танку» із землею, небом і богами, його роздуми про можливість автентичної моделі «мешкання» на Землі, його протест проти спустошення землі індустріальними технологіями, акцентування ним на важливій ролі «малої батьківщини», його переконання, що людство мусить захищати і зберігати живе, замість того, щоб володарювати ним — всі ці аспекти гайдегеррової думки доводять, що він є найважливішим теоретиком «глибокої екології» (22).
Подібні тиради, в кращому випадку, страшенно наївні. Тут забуто, як нацисти трактували всі названі ідеї (треба зауважити, до честі автора вищенаведених рядків — в своєму роді найголовнішого теоретика «глибокої екології», — що він наразі змінив свою позицію і підштовхнув своїх колег до того ж) (23). Як філософ «буття в собі» (being himself), Ґайдеґер був — на відміну від Клаґеса, який жив із 1915 року в Швейцарії, — активним членом нацистської партії та із захопленням, навіть з обожнюванням підтримував фюрера. Його містичні панергіки Heimat‘у (батьківщині) доповнювались крайнім антисемітизмом, а його метафізичні претензії до технологій та сучасності перетиналися із популістською демагогією. Гайдегер ніколи публічно не шкодував, тим більше не відрікався від своєї участі у націонал-соціалізмі, і навіть анітрохи не засуджував його злочини, хоча і жив та викладав ще 30 років після краху Третього рейху. Його роботи, хоча й посідають гідне місце у філософії, нагадують нам про небезпеку політичного використання антигуманізму в екологічних шатах.
Окрім молодіжного руху і протофашистської філософії у Веймарській республіці існували й практичні спроби охорони довкілля. Чимало із цих проектів в значній мірі перепліталися із ідеологією, що досягла вершини в перемозі «Крові і ґрунту». Оголошення про набір до підрозділів охорони лісів 1923 року дає уявлення про енвайронменталістичну риторику того часу:
«В кожній німецькій душі тріпотять німецькі ліси, із їх печерами і ярами, скелями і валунами, водами і вітрами, міфами та легендами, піснями і мелодіями, пробуджуючи невимовну тугу за домом; в кожній німецькій душі живуть й зливаються воєдино німецькі ліси, в усій своїй неосяжності, силі й непорушності, потужності й гідності, багатстві й красі — ось джерело німецької сутності, німецької душі, німецької волі. Тому захищайте й турбуйтесь про німецькі ліси заради старого і малого; приєднуйтесь до нової німецької «Ліги на захист і освячення німецьких лісів!»(24).
Схожі на заклинання повтори слова «німецький» та містичне змалювання священних німецьких лісів знову змішали націоналізм та натуралізм. Це переплетення прибрало неприємного, відштовхуючого забарвлення із крахом Веймарської республіки. Поряд із такими відносно безневинними охоронними формуваннями зростала інша організація, що радо всотала ці ідеї: Німецька націонал-соціалістична робітнича партія (NSDAP). Злиття енвайронменталізму із нацистським рухом зросло на спадкові Арндта, Ріля, Геккеля та всіх тих, кого протягом 1933-1945 років прославляли як попередників націонал-соціалізму, і стало важливим фактором досягнення нацизмом популярності та державної влади.
Природа в націонал-соціалістичній ідеології
Реакційні екологічні ідеї, в загальних рисах описані вище, справляли потужний і тривалий вплив на центральних фігур NSDAP. Веймарська традиція, врешті-решт, досить чітко вписувалася в подібні теорії, але нацисти надали їй незвичного забарвлення. Націонал-соціалістична «релігія природи», як назвав її один історик, була мінливою сумішшю первісного тевтонського містицизму, псевдонаукової екології, ірраціонального антигуманізму та ідеї міфологічного порятунку раси через повернення до землі. Його предомінантою був «природний порядок», організмізм ( методологічний принцип, що вимагає цілісного підходу до вивчення об’єктів органічної природи) , холізм та дифамація гуманізму: «…не лише Гітлер, а й більшість нацистських ідеологів розгледіли суттєві суперечності людини із своїм vis-?-vis — природою; і, відповідно, критикували намагання людини керувати природою.» (25). Цитуючи нацистського провідника, те ж джерело продовжує: «антропоцентричні погляди взагалі мусять бути відкинуті. Вони мають сенс лише якщо вважати, що «природа була створена лише для людини. Ми рішуче заперечуємо таку позицію. Відповідно до нашої концепції природи, людина є ланкою в живому ланцюгові природи, так само як і будь-який інший організм»(26).
Такі аргументи дуже поширені в сучасному екологічному дискурсі: ключ до суспільно-екологічної гармонії лежить у «вічних законах природних процесів» (за Гітлером) та організації суспільства відповідно до них. Фюрер нерідко наголошував на «безпомічності людства перед обличчям одвічного закону природи» (27). Наслідуючи Геккеля та моністів, «Майн Кампф» заявляє: «Коли люди намагаються повстати проти залізної логіки природи, вони вступають у конфлікт із тими самими принципами, яким вони зобов’язані своїм людським буттям. Дії проти природи призводять до їх власного занепаду».(28).
Авторитарний підтекст у таких поглядах на людство і природу видно ще краще в контексті акцентуації на холізмі та організмізмі. У 1934 році директор Агентства по охороні природи, Вальтер Шьонінхєн, визначив таку мету біологічного розвитку: «молодь мусить дуже рано розвивати в собі усвідомлення громадянської значимості «організму», тобто гармонізацію усіх частин та органів [суспільства] задля єдиного і основного завдання життя» (29). Така безпосередня адаптація біологічних концепцій до соціальних явищ слугувала не лише для виправдання тоталітарного суспільного устрою Третього рейху, але експансивної політики Lebensraum (від нім. «життєвий простір» — план завоювання «життєвого простору» Східної Європи для німців ). Можливим стало пов’язати чистоту довкілля із чистотою расовою:
Дві основні теми біологічної освіти випливають із холістичних поглядів: охорона природи та євгеніка. Розглядаючи природу як неподільну цілісність, учень автоматично зрозуміє значення збереження довкілля. В той же час, концепція охорони природи приверне увагу до сучасної урбанізованої та «надцивілізованої» людської раси (30).
В багатьох варіаціях націонал-соціалістичного світогляду екологічні мотиви пов’язані із традиційним аграрним романтизмом та ворожістю до урбаністичної цивілізації, які обертались навколо ідеї закоріненості в природі. Така понятійна констеляція, особливо пошук втраченого зв’язку із природою, проголошувалася неоязичниками із нацистської верхівки, зокрема Гайнріхом Гіммлєром, Альфредом Розенберґом та Вальтером Дарре. Розенберґ писав у своїй колосальній роботі «Міфи двадцятого сторіччя»: «Сьогодні ми спостерігаємо стабільний відтік людей із села до міста, летальний для Volk (народу). Міста ще більше розповзаються, ослабляючи націю і розриваючи зв’язки, що поєднують людство із природою; вони приваблюють авантурників та баришників усіх кольорів, стимулюючи расовий хаос» (31).
Треба наголосити, що такі роздуми поступово втрачали риторичність, чітко відображаючи переконання (які сьогодні умовно вважають позицією щодо екологічних питань) та діяльність нацистських лідерів. Гітлер та Гіммлєр любили тварин, були переконаними вегетаріанцями і прихильниками природного містицизму та гомеопатії, твердими противниками вівісекції та жорстокого ставлення до тварин. Гіммлєр навіть заснував експериментальну ферму, на якій вирощували трави для медичних потреб СС. А Гітлер час від часу здавався істинним зеленим утопістом, авторитетно й детально обговорюючи проблеми альтернативних вугіллю відновних джерел енергії (використання гідроенергії та виробництво природного газу із пульпи включно), та називав «воду, вітер та припливи» джерелом енергії майбутнього (32).
Навіть у розпал війни нацистські лідери дотримувались своїх зобов’язань щодо ідеального довкілля, яке вважали важливим для відновлення раси. У грудні 1942 року Гіммлєр видав декрет «Про користування землями на східних територіях», що стосувався анексованих частини Польщі:
Селянство нашої раси завше докладало зусиль до збільшення природної сили землі, рослин і тварин, та до збереження природного балансу всієї природи. Для нього повага до творінь божих є мірою культури. Отже, якщо новий життєвий простір стане батьківщиною наших колонізаторів, вирішальним моментом є планування впорядкування ландшафтів якомога ближче до природи. Це одна із основ захисту німецької нації (33).
Цей уривок перераховує майже всі поняття, що входять до класичної ідеології екофашизму: Lebensraum, батьківщина, аграрний містицизм, здоров’я нації, близькість і повага до природи (недвозначно вказаний, як стандарт, за яким судять про суспільство), підтримка нестійкої природної рівноваги та життєвих сили землі і біоти. Подібні лейтмотиви були характерні Гітлерові, Гіммлєрові і Розенберґові; навіть Ґерінґ — який разом із Ґеббельсом входив до кола, менш пройнятого екологічними ідеями, — час від часу розвивав активну діяльність по охороні довкілля (34). Ці симпатії навряд чи обмежувались вищими ешелонами партії. Вивчення списків членів основних природоохоронних організації часів Веймарської республіки показало, що у 1939 році близько 60% їх членів вступили до NSDAP (поряд із 10% чоловіків середнього віку та 25% вчителів s адвокатів) (35). Безперечно, енвайронменталізм і націонал-соціалізм зблизилися в значній мірі.
На рівні ідеології екологічні питання відігравали провідну роль в німецькому фашизмові. Було би помилково вважати ці елементи всього лише пропагандою, покликаною замаскувати справжнє, технократично-індустріальне, обличчя нацизму. Історія німецького антиурбанізму та аграрного романтизму однозначно спростовуює таку точку зору:
Помилковим є припущення, що головні ідеологи націонал-соціалізму, цинічно сфальшували ідею аграрного романтизму та ворожості до урбаністичної культури, не будучи переконаними у цьому особисто — лише задля пропагандистської мети, тільки щоб ввести публіку в оману… Насправді більшість провідних ідеологів націонал-соціалізму були, без сумніву, прихильниками аграрного романтизму та антиурбанізму й переконаними у необхідності ре-аграризації (36).
Одначе, залишається питання: як була зреалізована нацистами екологічна політика протягом дванадцяти років рейху? Існують вагомі докази того, що «екологічні» тенденції в партії мали тоді значний успіх (хоча сьогодні про це забувають). Це «зелене крило» NSDAP було представлене, перш за все, Вальтер Дарре, Фріц Тодт, Альвін Зайферт та Рудольф Гесс — чотири особи, які вперше практично застосували фашистську екологію.
«Кров і Земля» («Blut und Boden») як офіційна доктрина
«Єдність крові і землі мусить бути відновлена», проголосив Дарре у 1930 році (37). Ця сумнозвісна фраза означила властивий німцям, та відсутній у, наприклад, кельтів і слов’ян, квазі-містичний зв’язок між «кров’ю» (расою , нацією) та «ґрунтом, землею». Ентузіасти «Blut und Boden», вважали єврейський народ абсолютно позбавленим коріння; нездатним на справжню спорідненість із землею. Іншими словами, вони вважали, що німецька кров породила свої виключні права на священну німецьку землю. Хоча слова «кров і земля» давно циркулювали у колах Народницького рух, Дарре перший популяризував їх як слоган, а потім — як керівний принцип нацистської думки. Наслідуючи Арндта і Ріля, він передбачав безкомпромісну де-урбанізацію Німеччини та Європи, засновану на відновленні сил селянства, з метою оздоровлення раси та досягнення екологічної стабільності.
Дарре був одним із основних «теоретиків раси» у партії; він сприяв посиленню підтримки нацистів у критичний період початку тридцятих селянством. Із 1933 по 1942 рік він обіймав посади Міністра сільського господарства та Лідера селянства рейху; його міністерство мало четвертий за величиною бюджет серед незліченних нацистських міністерств — навіть під час війни! (38). Маючи таке положення, Дарре міг легко підтримувати різноманітні екологічно орієнтовані ініціативи. Він відіграв значну роль у впорядкуванні розпливчатих прото-енвайронменталістичних тенденцій у націонал-соціалізмі:
Саме Дарре дав невизначеним антицивілізаційним, антиліберальним, анисучасницьким, антиурбаністичним сентиментам нацистської еліти підґрунтя у вигляді аграрного містицизму. Видається, що Дарре спричинив величезний вплив на ідеологію націонал-соціалізму, що він був здатним значно чіткіше, ніж це було зроблено раніше, окреслити систему цінностей аграрного суспільства у нацистській ідеології. А найголовніше, він спромігся леґітимізувати цю аграрну модель і дати нацистам політику, яка мала плани, орієнтовані на досягнення ре-аграризації. 39
Ця мета була не тільки співзвучною імперіалістичній експансії під назвою Lebensraum , вона була одним виправдовувала і навіть мотивувала останню. Дарре говорив мовою, насиченою біологічними метафорами організмізму: «концепція «кров і земля» дає нам моральне право взяти стільки земель на сході, скільки треба для встановлення гармонії між стрижнем нашого народу та геополітичним простором» (40).
Окрім створення зеленого прикриття колонізації Східної Європи, Дарре працював над впровадженням екологічно обґрунтованих принципів сільськогосподарської політики Третього Рейху. Коли на другому з’їзді фермерів Рейху у 1934 році була проголошена «Битва за продуктивність» (схема підтримки первинного, аграрного сектору), першим пунктом програми було «Збережемо землю здоровою!». Але найголовнішою інновацією Дарре було широке впровадження органічних методів у сільське господарство, багатозначно названих «lebensgesetzliche Landbauweise,» (з нім. «спосіб обробки землі за законами життя») що означає господарювання згідно законів життя. Цей термін знову вказує на ідеологію «природного порядку», що лежить в основі реакційної екологічної думки. Поштовом до цих безпрецедентних заходів було антропософське вчення Рудольфа Штайнера та його методи біодинамічної розвитку «прихованих здібностей» людини до духовного володіння природою » (41).
Кампанія за впровадження такої методики господарювання охопила десятки тисяч помість та малих ферм в усій країні. Але вона зіткнулася із стійким опором інших членів нацистської верхівки, насамперед Баке і Ґорінґа. Дарре, за допомоги Гесса та інших, був здатен обстоювати свою політику аж 1942 року, коли змушений був піти у відставку (ця подія мало вплинула на його енваронменталістичні симпатії). Ці зусилля не результатом уподобань самого Дарре; Гітлер та Гіммлєр «цілком поділяли ці ідеї» (42). Власне, саме вплив Дарре на нацистський апарат призвів до такого високого рівня державної підтримки екологічно виправданих методів ведення сільського господарства та планування землекористування, який досі не був досягнутий жодною державою.
З цих причин Дарре іноді називають предтечею сучасного руху зелених. Один з біографів назвала його «батьком зелених» (43). Її книга «Кров і земля: Вальтер Дарре та «зелена партія» Гітлера», безперечно, є найкращим джерелом інформації про Дарре; вона послідовно пом’якшує жорсткі фашистські елементи в його позиції, змальовуючи його натомість аграрним радикалом, введеним в оману. Ця помилка у критеріях оцінювання демонструє силу дезорієнтуючої привабливості «екологічної» аури. Публікації Дарре початку двадцятих років красномовно свідчать, що він був несамовитим расистом та шовіністом, зокрема схильним до вульгарного та ненависницького антисемітизму, (зокрема, він називав євреїв бур’яном). Десятирічна віддана служба зодчого нацистської держави свідчить про його вклад у справу Гітлера. Досить згадати, що саме він переконав Гітлера та Гіммлєра у необхідності винищення євреїв та слов’ян (44). Отже, в цілому, екологічні аспекти його поглядів не можуть розглядатися поза рамками нацистської ідеології. Далекий від втілення «привабливих» граней націонал-соціалізму, Дарре унаочнює небезпеку зреалізованого екофашизму.
Реалізація програми екофашизму
Часто говорять про те, що аграрні та романтичні моменти в нацистській ідеології знаходились у постійному протиріччі (якщо не в протистоянні) із швидкою технократично-індустріальною модернізацією Третього Рейху. А ось те, що навіть ці модернізуючи тенденції містили значний «екологічний» компонент, згадується не часто. Двоє осіб були відповідальні за енвайронменталістичні аспекти інтенсивної індустріалізації — міністр Фріц Тодт та його помічник, висококласний інженер та проектувальник, Альвін Зайферт.
Тодт був «одним із найвпливовіших націонал-соціалістів»(45), безпосередньо відповідальних за індустріальну політику. До самісінької смерті у 1942 році він одночасно очолював три міністерства на додачу до величезної квазіофіційної «Організації Тодта»; він «особисто визначив основні технічні завдання Рейху» (46). Так само, як і його наступник, Альберт Спір, Тодт «любив природу» і «часто мав сутички із Борманом, протестуючи проти псування ландшафту навколого Оберзальцберґу» (47). Інше джерело називає його просто «екологом» (48). Ця репутація базується, головним чином, на його намаганні зробити конструкцію автобану — однієї з найграндіозніших будівничих кампаній сторіччя, — максимально «екологічно адекватною».
Видатний історик німецької інженерної думки так описує його погляди: «Тодт наполягав на досконалій гармонії техніки та природи, задовольняючі як сучасні екологічні вимоги інженерії, так і «органічні» принципи його часів, закорінені в ідеології Народницького руху» (49). На перше місце виносились естетичні міркування про гармонійну адаптацію до оточуючого середовища, далеко позаду них йшли екологічні аспекти підходу до будівництва. Крім того, Тодт встановив чіткі критерії користування болотами, лісами та вразливими землями. Але так само, як і у Арндта, Ріля та Дарре, ця турбота про довкілля нерозривно була пов’язана із націоналістичним світоглядом. Тодт лаконічно змалював цей зв’язок: «виконання транспортних цілей не є остаточною метою спорудження німецького автобану. Він мусить бути уособленням ландшафтів, що його оточують, втіленням німецької сутності»(50).
Головним однодумцем і радником Тодта з екологічних питань був лейтенант Альвін Зайферт, якого, за деякими джерелами, Тодт назвав «фанатичним екологом»(51). Зайферт мав офіційний титул «Адвокат ландшафтів Рейху», а його прізвиськом було «герр матінка-земля». Це ім’я було заслуженим; Зайферт мріяв про «всезагальний перехід від технології до природи» (52) та часто розводив сентименти про диво німецької природи та трагедію необачності людства. Ще у 1934 році він написав Гессу офіційне клопотання, в якому просив звернути увагу на витрати води та впровадження «методів роботи, більше пристосованих до природи» (53). При виконанні службових обов’язків, Зайферт наголошував на важливості цілинних земель та енергійно протистояв осушенню боліт, використанню агрохімікалій та монокультурному посіву. Він критикував Дарре як надто м’якого, та «закликав до аграрної революції», тобто «більш традиційних, природних, простих» методів незалежного від столиці господарювання (54).
Якщо технологічна політика Третього рейху справді відповідала вищенаведеним даним, то навіть масивне індустріальне будівництво мало явний зелений відтінок. Значиме положення природи у філософії партії доводиться також тим, що найрадикальніші ініціативи часто отримували симпатії найвищих посадовців нацистської держави. В середині тридцятих Тодт та Зайферт рішуче просували всезагальний «Закон рейху з охорони природи» «задля зупинення постійної руйнації цієї незамінної основи життя» (55). Зайферт доповідав, що всі міністерства готувалися до «рятівної» співпраці, за виключенням міністерства економіки, яке не підтримало законопроект через його вплив на видобуток корисних копалин.
Але і це було би неможливим без підтримки канцлера Рудольфа Гесса, який був якорем «зеленого крила» NSDAP у вищих ешелонах влади. Важко перебільшити Гесову владу і впливовість в державному апараті нацистської Німеччини. Він шістнадцятим приєднався до партії у 1920 році, і двадцять років був особистим помічником Гітлера. Його іменували «найближчим наперсником Гітлера»(56); фюрер називав його «найближчим радником» (57). Гесс був не лише партійним бонзою і другою фігурою після Ґерінгґа. Щоб затвердити будь-який декрет чи законопроект, він мусив пройти його канцелярію.
Гесс дотримувався безжальної біодинамічної дієти — навіть суворі вегетаріанські стандарти Гітлера його не влаштовували, — і приймав лише гомеопатичні ліки. Саме він представив Дарре Гітлеру, таким чином даючи «зеленому крилу» першу потужну основу. Він був ще переконанішим прибічником органічного господарювання, ніж Дарре; він же підштовхнув останнього до демонстративних кроків на підтримку lebensgesetzliche Landbauweise (58). Його канцелярія безпосередньо відповідала за планування землекористування й розпоряджалася численними спеціалістами, які поділяли екологічний підхід Зайферта (59).
За такої Гессової підтримки «зелене крило» змогло досягти помітних успіхів. Вже у березні 1933 року було прийнято велику кількість законопроектів з охорони довкілля, які здійснювалися на національному, регіональному та локальному рівнях. Ці заходи включали програми насадження лісів, захисту окремих видів тварин і рослин та охоронні заходи, які блокували бездумний індустріальний розвиток. Вони, безперечно «були найпрогресивнішими в світі на той час» (60). Ці постанови захищали природне середовище існування, й висловлювали повагу до священних німецьких лісів. Крім того, було створено перші природні заповідники в Європі.
Навіть враховуючи намагання Дарре запровадити ре-аграризацію та «органічні» способи господарювання, спроби Тодта і Зайферта надати законний статус екологічно обґрунтованого планування землекористування та індустріальної політики, головним досягненням нацистських екологів все ж таки був Reichsnaturschutzgesetz (з нім. «закон охорони природи у рейху»)1935 року. Цей абсолютно безпрецедентний «закон про охорону природи» не лише закріпив основний курс на збереження флори, фауни та природних пам’яток в державі, а й заборонив комерційне використання цілинних земель. Окрім того, було «зобов’язано чиновників усіх рівнів консультуватися із відділом по охороні природи при здійсненні будь-яких заходів, що могли спричинити суттєве втручання в природні процеси» (61).
Попри те, це ефективність цього законодавства була сумнівною, традиційні німецькі енвайронменталісти були задоволені ними. Вальтер Шьонінхен заявив про «безперечне втамування національних романтичних прагнень» (62), а Ганс Клозе, наступник Шьонінхена на посаді голови Агентства з охорони природи , описав нацистську екологічну політику як «охорону природи на найвищому рівні». Можливо, найбільшим досягненням цих заходів була «інтелектуальна трансформація німецької системи охорони природи» та інтеграція мейнстріму енвайронменталістів в нацистьку ініціативу (63).
Допоки завоювання «зеленого крила» було обмеженим, їх значення не перебільшувалося. Екологічні ініціативи, звичайно, навряд чи було популярні в усій партії. Ґеббельс, Борман та Гейдріх, наприклад, були їх непримиримими противниками і вважали Дарре, Гесса та їх команду ненадійними, ексцентричними, небезпечними мрійниками. Підозри, здавалося б, підтвердилися після відомого візиту Гесса до Великобританії у 1941 році; після цього випадку екологічні тенденції, в основному, були призупинені. Тодт загинув в авіакатастрофі у лютому 1942 року, і незабаром по тому Дарре був знятий з усіх його посад. Останні три роки існування нацистської держави «зелене крило» не відігравало активної ролі. Одначе його діяльність досі справляє велике враження.
Фашистька екологія в історичному контексті
Щоб зробити сумбурний і «незручний» аналіз дещо приємнішим, можна піддатися спокусі зробити висновок, що навіть найганебніші політичні діяння іноді приносять гідні похвали результати. Але урок історії свідчить про протилежне: навіть найкращі ідеї можуть бути спотвореними і стати заручниками злочинної жорстокості. «Зелене крило» NSDAP не було групою невинних, збентежених й маріонеткових ідеалістів чи реформаторів; вони свідомо пропагували та здійснювали мерзенну програму. «Екологічна» діяльність вкорінила огидне расистське насильство, широкі політичні репресії та військову експансію. Врешті-решт, саме така форма екологічної політики є безпосередньо відповідальною за організацію масових вбивств.
Неможливо розглядати нацизм, не аналізуючи причини голокосту. І тут екологічна аргументація відіграла критично несприятливу роль. «Зелене крило» не лише освіжило впевнений антисемітизм традиційної реакційної екології; воно спричинило новий спалах жахливих расистських фантазій та політичну помсту. Злиття антигуманістичної догми із фетишізацією природної «чистоти» було не лише причиною, а й стимулом найстрашніших злочинів Третього рейху. Підступні заклики дали волю кровожерливій смертоносній енергії, яку раніше воліли не чіпати. Зрештою, заміщення соціального аналізу причин руйнації довкілля містичною екологією дає змогу зробити висновок:
Щоби пояснити вимирання села й проблеми з довкіллям, не торкаючись впливу німецького народу на природою. Якби не оминався аналіз деструкції довкілля в соціальному контексті, якби екологічні проблеми розглядалися як результат конфлікту суспільних інтересів, то це призвело би до критики націонал-соціалізму. Ігноруючи ці питання, він був захищеним обвинувачень в соціальній несправедливості. Єдиним виходом стало пояснення екологічних проблем руйнівним впливом інших рас. В такому разі знищення націонал-соціалізмом інших рас могло розглядатися як боротьба за право німецького народу на властиве тільки йому розуміння і відчуття природи, а отже — за охорону життя в гармонії із природою заради майбутнього. (64).
Ось справжнє обличчя екофашизму у дії: «геноцид під маскою охорони природи» (65).
Досвід «зеленого крила» німецького фашизму нагадує про мінливість і політичну нестабільність екології. Звичайно, він не вказує на невід’ємність чи то неминучість зв’язку між екологічною діяльністю і правою політикою; поряд із реакційною традицією, розглянутою вище, завше існувала потужна ліволіберальної екології — як в Німеччині, так і в інших країнах (66). Але можна чітко сказати, що «все більше і більше людей, які сповідують найрізноманітніші ідеології, переймаються проблемою зростаючого впливу на довкілля; але найбільш послідовними у втіленні «природного порядку» є праворадикали» (67). І звичайні консерватори, і навіть умовно аполітичні зелені відкриті для фашистської ідеологіі.
Історичні події дають підстави не вірити порожнім твердженням на кшталт «ті, хто хоче реформувати суспільство відповідно до природних законів не є ані правими, ані лівими, вони зосереджені на екології» (68). Енвайронменталістичні мотиви можуть бути присутніми і у правих, і у лівих; більше того, щоб мати хоч яку політичну цінність, вони потребують соціального контексту. «Екологічність» сама по собі не описує політику; вона мусить бути інтерпретована та опосередкована в певній соціальній теорії, щоб набути певного політичного значення. Недооцінка цих опосередковані взаємозв’язків між соціальним та природним є ознакою реакційної екології..
Як зазначено вище, вона найчастіше прибирає форми заклику до «реформування суспільства відповідно до природи», формулювання варіацій на тему «природного порядку» чи «природного закону» та підпорядкування ним людських потреб і дій. В результаті ігнорують аналіз соціальних процесів і соціальних структури, які лежать в основі формування стосунків людини і природи. Така умисна «необізнаність», в свою чергу, приховує те, що всі концепції природи породжені соціальним устроєм, та сакралізує владні структури, стверджує їх «предписаний природною» статус. Таким чином, заміна екомістицизмом соціально-екологічних потреб призводить до катастрофічних політичних наслідків . Ідеологічно навантажений «природний порядок» не залишає місця для компромісу; він проголошує абсолют.
Із цих причин слоган «Ми — ані ліві, ані праві; ми — попереду», що використовується багатьма сучасними зеленими, є наївним з історичної точки зору та фатальним з політичної. Емансипаторська політика вимагає високої поінформованості та розуміння спадку класичного екофашизму та його концептуальне продовження в сучасному енвайронменталістичному дискурсі. Сама по собі «екологічна» орієнтація загрозливо нестабільна поза критичними соціальними рамками. Даний огляд історії екофашизму демонструє, що у сприятливих умовах подібна орієнтація призводить до варварства.
список літератури:
1. Анна Брамвель, авторка єдиної монографії, присвяченої вивченню даної тематики, показової в цьому сенсі: «Кров і земля: Вальтер Дарре та «зелена партія» Гтлера» (Blood and Soil: Walther Дарре and Hitler’s ‘Green Party»», Борн Ерд, 1985; та «Екологія у двадцятому сторіччя:історія» (Ecology in the 20th Century: A History), Нью-Хевен, 1989.
2. Раймонд Домінік, «Екологічні рухи в Німеччині: пророки і піонери, 1871-1971)» (Raymond H. Dominick, The Environmental Movement in Germany: Prophets and Pioneers, 1871-1971) Блумінґтон, 1992.
3. Наприклад, Dominick, «Екологічні рухи в Німеччині», с. 22; та Йост Германд, «Зелені утопії в Німеччині: з історії екологічної свідомості» Jost Hermand, Grune Utopien in Deutschland: Zur Geschichte des okologischen Bewu?tseins, Франкфурт, 1991, сс. 44-45.
4. Рудольф Крюґель, «Поняття народного духу в поглядах на історію Ернста Морітца Арндта» (Rudolf Krugel, Der Begriff des Volksgeistes in Ernst Moritz Arndts Geschichtsanschauung), Лангензальца, 1914, с. 18.
5. Вільгельм Гайнріх Ріль «Поле й ліс» (Wilhelm Heinrich Riehl, Feld und Wald), Штудгарт, 1857, с. 52.
6. Клаус Берґманн, Аграрна романтика та ворожнеча великого міста (Klaus Bergmann, Agrarromantik und Gro?stadtfeindschaft), Майзенгайм 1970, с. 38. Не існує адекватного перекладу «Gro?stadtfeindschaft» — це термін, що позначує ворожість до космополітизму, інтернаціоналізму та культурної толерантності до міст як таких. Цей антиурбанізм суттєво відмінний від м’якої критики урбанізації, представленої у роботах Мюррея Букчіна «Урбанізація без міст» та «Межі міста» (Murray Bookchin, Urbanization Without Cities; The Limits of the City), Монреаль, 1992 та 1986.
7. Джордж Мосс, «Криза німецької ідеології: інтелектуальне походження Третього Рейху» (George Mosse, The Crisis of German Ideology: Intellectual Origins of the Third Reich), Нью-Йорк, 1964, с.29.
8. Люсі Давидович, «Війна проти євреїв 1933-1945» (Lucy Dawidowicz, The War Against the Jews 1933-1945), Нью-Йорк, 1975, с. 61-62.
9. Деніел Гезмен, «Наукові витоки націонал-соціалізму: соціальний дарвінізм Ернеста Геккеля та Німецька ліга моністів» (Daniel Gasman, The Scientific Origins of National Socialism: Social Darwinism in Ernst Haeckel and the German Monist League), Нью-Йорк, 1971, с. xvii.
10. Там же, с. 30. Тезу Гезмена про політику Моністів важко заперечити; центральна ж аргументація книги, навпаки, видається сумнівною.
11. Там же, с. 34.
12. Там же, c. 33.
13. Див. Передмову до репринтоного видання 1982 року його книги 1923 року «Відкриття Батьківщини» (Die Entdeckung der Heimat», опублікованої ультраправим видавництвом «МУТ» (MUT Verlag)
14. Моссе, «Криза німецької ідеології», c. 101
15. Вальтер Леке, «Молода Німеччина: історія німецьких молодіжних рухів» (Walter Laqueur, Young Germany: A History of the German Youth Movement), Нью-Йорк, 1962, c.41.
16. Там же, c. 6. Лаконічний потрет молодіжних рухів, що накреслює схожі висновки міститься у роботі Джона де Граафа «Вандервогель» (John De Graaf, The Wandervogel), CoEvolution Quarterly, 1977, c. 14-21.
17. Репринт роботи Людвіга Клаґеса, (Ludwig Klages, Sдmtliche Werke), частина 3, Бонн, 1974, c. 614-630.
18. Ульріх Лінзе, «Екомир та анархія. Історія екологічних рухів в Німеччині» (Ulrich Linse, Okopax und Anarchie. Eine Geschichte der okologischen Bewegungen in Deutschland), Мюнхен, 1986, c. 60.
19. Моссе, «Криза німецької ідеології», c. 211, та Леке, «Молода Німеччина) c. 34.
20. Фріц Стерн, «Політика культурного занепаду» (Fritz Stern, The Politics of Cultural Despair), Берклі, 1963.
21. Майкл Зіммерман, «Гадеггерове протистояння сучасності: технології, політика, мистецтво» (Michael Zimmerman, Heidegger’s Confrontation with Modernity: Technology, Politics and Art), Індіанаполіс, 1990, c. 242-243.
22. Майк Зіммерман, «Переосмислення Ґайдеґера — глибока екологія» (Мichael Zimmerman, Rethinking the Heidegger — Deep Ecology Relationship), Environmental Ethics vol. 15, №. 3,1993, c. 195-224.
23. Викладено у роботі Йоахім Вольшке-Бульмана «У пошуках Арккадії» (Joachim Wolschke-Bulmahn, Auf der Suche nach Arkadien), Мюнхен, 1990, c. 147.
24. Роберт Пойз, «Націонал-соціалізм та релігія природи» (Robert Pois, National Socialism and the Religion of Nature), Лондон, 1985, c. 40.
25. Там же, c. 42-43. Внутрішня цитата — за Джорджем Моссем, «Культура нацистів» (George Mosse, Nazi Culture) Нью-Йорк, 1965, c. 87.
26. Гітлер, у роботі Генрі Пікера «Застольні бесіди Гітлера у штабі фюрера 1941-1942» (Henry Picker, Hitlers Tischgesprache im Fuhrerhauptquartier 1941-1942), Штудгарт, 1963, c. 151.
27. Адольф Гітлер, Mein Kampf, Мюнхен, 1935, c. 314
28. Цитата за Ґертом Ґрьонінґом і Йоахімом Вольшке-Бульманом (Gert Groning and Joachim Wolschke-Bulmahn), «Політика, планування і захист природи: політичні зловживання ранніми екологічними ідеями Німеччини, 1933-1945» (Politics, planning and the protection of nature: political abuse of early ecological ideas in Germany, 1933-1945»), Planning Perspectives 2,1987, c. 129.
29. Енне Боймер, «Біологія NS» (Anne Baumer, NS-Biologie), Штудгардт 1990, c. 198.
30. Альфред Розенберґ, «Міф 20-го століття» (Alfred Rosenberg, Der Mythus des 20. Jahrhunderts), Мюнхен, 1938, с. 550. Розенберґ був, принаймні в перші роки, одним із провідних ідеологів нацистського руху.
31. Пікер, «Застольні бесіди…», с. 139-140.
32. Цитата за Гайнцем Гаусхофером, «Історія ідей аграрного господарства та аграрної політики у німецькомовному просторі, том 2» (Heinz Haushofer, Ideengeschichte der Agrarwirtschaft und Agrarpolitik im deutschen Sprachgebie), Мюнхен, 1958, с. 266.
33. Див. Домінік, «Енваронменталістичні рухи в Німеччині», c. 107.
34. Там же, с. 113.
35. Клаус Берґманн, «Аграрна романтика та ворожнеча великого міста», c. 334. Ернст Нолте (Ernst Nolte) наводить схожі аргументи у «Трьох обличчях фашизму» (Three Faces of Fascism), Нью-Йорк, 1966, с. 407-408; також: Норберт Фрай, Націонал-соціалістичне правління в Німеччині (Frei, National Socialist Rule in Germany), Оксфорд, 1993, с. 56: «Зміна напряму у бік «грунту» була не просто передвиборчою тактикою. Це — один із базових елементів ідеології націонал-соціалізму…»
36. Р. Вальтер Дарре, За кров і землю: промови і твори» (R. Walther Darre, Um Blut und Boden: Reden und Aufsatze), Мюнхен, 1939, c. 28. Цитата із промови 1930 року «Кров і земля як основа життя нордичної раси».
37. Брамвель, «Екологія в двадцятому сторіччі», (Bramwell, Ecology in the 20th Century) с. 203; а також Фрай, Націонал-соціалістичне правління в Німеччині (Frei, National Socialist Rule in Germany), с. 57, де наголошується на тотальному контроліДарре’s сільськогосподарської політики, що свідчить про його міцну позицію в нацистській системі.
38. Берґманн, «Аграрна романтика та ворожнеча великого міста», c.312.
39. Там же, с. 308.
40. Гаусгофер, «Історія ідей у аграрництві «, c. 269-271; Брамвель, «Екологія в двадцятому сторіччі», с. 200-206 — йдеться про формуючий вплив ідей Штайнера на Дарре,
41. Гаусгофер, «Історія ідей у аграрництві, c. 271.
42. Анна Брамвель, «Дарре. Чи була він «батьком зелених»?» (Anna Bramwell, «Darre. Was This Man ‘Father of the Greens’?»), History Today, September 1984, vol. 34, c. 7-13. Ця суперечлива стаття — одна із серії спотворюючих факти статей, в яких Дарре змалювується, як антигітлерівський герой — спроба абсурдна і мерзенна.
43. Роджер Менвел та Гайнріх Френrель, «Несс: біографія» (Roger Manvell and Heinrich Fraenkel, Hess: A Biography), Лондон, 1971, c. 34.
44. Франц Ньюман, «Монстр. Структура і діяльність націонал-соціалізмц 1933-1944» (Franz Neumann, Behemoth. The Structure and Practice of National Socialism 1933-1944), Нью-Йорк, 1944, c. 378.
45. Альбер Спір «В серці Третього рейху» (Albert Speer, Inside the Third Reich), Нью-Йорк, 1970, c. 263.
46. Там же, c. 261.
47. Брамвель, «Екологія в двадцятому сторіччі», c. 197.
48. Карл-Гайнц Людвіґ, «Техніка та інженери під час Третього рейху» (Karl-Heinz Ludwig, Technik und Ingenieure im Dritten Reich), Дюссельдорф , 1974, c. 337.
49. Рольф Петер Зіферлє «Вороги прогресу? Протистояння проти техніки та промисловості від часів Романтизму до сьогодення» (Rolf Peter Sieferle, Fortschrittsfeinde? Opposition gegen Technik und Industrie von der Romantik bis zur Gegenwart), Мюнхен, 1984, c. 220. Тодт був таким же переконаним нацистом, як і Дарре чи Гесс: Alan Beyerchen, Scientists Under Hitler, New Haven, 1977, с. 66-68 та 289).
50. Брамвель, «Кров і земля», c. 173.
51. Альвін Зайферт «У часи (епоху) живих» ( Alwin Зайферт, Im Zeitalter des Lebendigen) -Дрезден, 1941, c. 13. The book’s title is grotesquely inapt considering the date of publication; it means «in the age of the living.»
52. Альвін Зайферт, «Життя заради ландшафту «(Alwin Зайферт, Ein Leben fur die Landschaft), Дюссельдорф, 1962, c. 100.
53. Брамвель, c. 198. Bramwell cites Дарре’s papers as the source of the internal quote.
54. Альвін Зайферт, «Життя заради ландшафту»,, c. 90.
55. Вільям Ширер, «Берлінські щоденники» (William Shirer, Berlin Diary), Нью-Йорк, 1941, c. 19. Він називає Гесса протеже Гітлера та «єдиною людиною, якій він повністю довіряв» (587), та доводить, що Дарре і Тодт мали подібний статус (590)
56. За Манвелом і Френзелем, «Гесс», c. 80. Щодо статусу «зеленої» фракції: Гітлер одного разу зауважив, що Тодт і Гесс були «єдиними людьми серед мого многолюдного оточення, до яких я був сильно і щиро прив’язаний» (Гесс, c. 132).
57. Гаусгофер, «Історія ідей у аграрництві…», c. 270, і Брамвель, «Екологія …», c. 201.
58. Там же, c. 197-200. Більшість робіт Тодта також проходили через офіс Гесса.
59. Раймонд Домінік, «Нацисти і охорона природи» (Raymond Dominick, «The Nazis and the Nature Conservationists»), The Historian vol. XLIX no. 4 (August 1987), c. 534.
60. Там же, c. 536.
61. Херманд, «Зелені утопії в Німеччині», c. 114.
62. Домінік, «Нацисти і охорона природи», c. 529.
63. Ґертом Ґрьонінґом і Йоахімом Вольшке-Бульманом, c. 137.
64. Там же, c. 138.
65. «Екосвіт та анархія» Лінзе, між іншим, пропонує детальні проздуми про історію екоанархізму в Німеччині..
66. Пойз, c. 27.
67. Брамвель, «Екологія…», c. 48.
переклад:
Maryna
спец. for «Бриколяж web-log»