День сардини (уривок)
Сід Чаплін
Між рядками двох нижчих уривків (чи не вперше в укрмов. перекладах) описується побут прото-скінівської субкультури, ролю котрої до, під час і якийсь час паралельно грали «моди», потім «хард-моди» і, як можливий тупиковий еволюційний варіант — «сьюітскіни». «Прикручені стиляги», а властиво ними і були ці самі моди, любили музику і одяг. Спочатку шмотки, потім — музику, тусу, дівок і бійки.
Звукові уподобання цієї субкультури еволюціонували і вказані автором виконавці, більш за все, відносяться, до першої хвилі руху «модів», чимось схожого до наших «гопників», та сама шпановість, брудні кримінальні калюжі під товстими підошвами, деяка вулична нетерпимість і безоглядний пошук потрібних у п’яному дитинстві ідентифікуючих, передусім, соціальних факторів. Тоді моди були шпаною, хоча, відмітимо, естетично навантаженішою, принаймні з погляду іншого часу та іншої, поза жадним перебільшенням — «гоп-стоп країни». Наша жлоба розбирається лише в ціні, проте не в самому одязі; про музику а-ля «наша, руская па-ап-са» годі говорити, про якийсь штиль, хоча і соул, тут не ходить. Тому їхні «моди» і нашенські «модніки» речі цілком відмінні. Лише алкоголь ріднить їх, а точніше його кількість замість крові.
Тепер я пропускаю два тижні і хочу розповісти, як я приніс першу получку. Це на той випадок, якщо хто-небудь подумав, що ми із моєю старою жили, мов кіт із собакою. Зовсім не так. Просто у кожного було своє життя; траплялися, звісно, між нами сварки, але рідко. Цього разу винен був я. Коли почав працювати, моя стара вимагала, щоб я приносив геть усе, і видавала мені на дрібні витрати. Ну, а мені, зрозуміло, це було аж ніяк не до душі.
Я не хочу сказати, що вона була зла, — ні, вона завжди була добра і щедра, проте кишенькові гроші — однаково, що гамівна сорочка, це факт. Чого іноді вистачало на цілий тиждень, іншого разу було мало й на день, і тоді ми збирали брухт або ж прибіднялись і жебрачили. Правий я був чи ні, але мені здавалося, що буде по совісті, якщо я платитиму їй за харчі, а одежу купуватиму собі сам. Я міг на цьому прогадати, а міг і виграти. Скажімо, мені обридли оті суботні поїздки до центру, коли потрібно було купити черевики, шкарпетки або костюм; до того ж ми завжди лаялись, перш ніж щось вибрати.
Щодо одягу — моя стара — справжнісінька королева Вікторія.
Я ще в школі пережив захоплення стильним ганчір’ям. Потім це минулося, і я почав захоплюватись іншою модою — краватками-шнурками, яскравими сорочками. Тепер навіть смішно згадати, а колись я місяць воював із моєю старою, щоб дозволила купити строкату сорочку з краваткою-шнурком та скляною приколкою. Всього двадцять шилінгів, але вона була непохитна. А потім мені закортіло мати вузенькі, облиплі, наче власна шкіра, чорні джинси, піджак з золотавим полиском, черевики на каучуку та атласний жилет. Дещо таки перепало, але не все. Тепер мені начхати, а тоді було дуже важливо.
Кожен має право одягатись як хоче. Може, він і чорт-зна-чого накупить. Може, тижнів через два пошкодує, що ніхто, погрожуючи пістолетом, не потурив його з тієї крамниці. Нехай би він навіть і втрачав на цьому. І кому до того діло! Він платить гроші, тож йому й плакати за ними.
Такий мій погляд, але, повірте, я почував себе смішним, коли у себе в кімнаті, вийнявши фунтову бумажку, сховав під матрац конверта, в якому лишилося ще фунтів з чотири. В мене навіть майнула думка: а чи не краще все віддати? Але раптом я пригадав, що ми з Носачем уже придумали своєрідну уніформу для нашої ватаги. Для цього потрібні були гроші, й чекати, доки повернеться моя стара, мені не хотілось. Отже, я втік.
Одначе знав, що мені ще доведеться позмагатися з нею характерами.
Додому я повернувся хвилин за п’ятнадцять перед одинадцятою, злий сам на себе за те, що марно згаяв вечір. Ми з Носачем та ще кількома хлопцями ходили в «Ріджент», місцевий клуб, де є кіно, більярдна і дансинг. В кіно було душно, і ми тупцяли біля входу, накидаючи очима на дівчат та пускаючи дотепи, від чого дівчата сміялись, а їхні кавалери косо зиркали на нас. Коли й це обридло, ми пішли в більярдну. Там до кожного столу була черга. Страх яка! А без черги не пролізти, бо командував усім сержант Мінто, колишній десантник, з яким краще було не зв’язуватись. Ну й цікавий тип! Колись я вам розповім про нього.
Тоді ми посунули в дансинг, хоч у мене й не було до того охоти. Коли там повно і нікому до тебе нема діла, це ще сяк-так, але я терпіти не можу, коли доводиться підпирати стіну, бо людей мало, і дівчата танцюють лише з постійними кавалерами. Того вечора саме так і було. Ми стали поблизу паршивенького оркестру, який грав без нот, — стояли й дивились. Було ще рано, пар зібралося небагато. Зате всі «майстри». Декольтовані дівчатка, яких запрошують у дансинг заздалегідь, і з ними піжони, котрі моргали їм, щоб вони відмовлялись, коли їх просить до танцю хтось інший. Ми собі стояли і дивились, як ті ферти вертілися дзиґами. Признаюсь вам, нема нічого нуднішого, як дивитись і не танцювати самому.
По-моєму, це казна-що. Я маю на думці дівчат, що танцюють лише зі своїми кавалерами. Це теж своєрідна форма капіталізму. Можете вважати мене за божевільного, але я певен, що, коли б можна було танцювати з ким хочеш, то менше було б бійок та сварок.
Так воно й сталося, коли з’явився Келлі зі своєю ватагою. Спершу ми розгубились, та потім почали сердитись. Справа оберталася на лихе. Побачивши нас біля естради, Келлі повів своїх хлопців у кінець залу. Ми, звісно, обмінялись промовистими поглядами. У перервах між танцями ми їх допікали образливими зауваженнями. Вони почали розпалюватись, ми — теж. Тоді один з наших, Уілліс, на прізвисько Коротун, сказав:
- Хлопці, дамо їм чосу!
Носач похитав головою.
- Ходімо звідси, — сказав він і підморгнув. Потім потихеньку розставив нас так, щоб застукати Келлі та його дружків, коли вони спускатимуться сходами.
- Тільки стережіться, — попередив він. — Ці піжони носять при собі велосипедні ланцюги і ще казна-що, а у нас з вами голі руки.
Тут до нас підійшов розпорядник. Високий, худий, з довгими вусами і, видно, легкодухий.
- Я сподіваюсь, ви не зчините бучі?
- Ми — ні,- одповів Носач.- А оті — можуть.
- А хто вони?
- Ватага Келлі, портовики.
- Не чіпайте їх, бога ради! — сказав розпорядник.- Нам ні до чого скандали. Минулого разу хтось розбив люстру і втік, а нам це коштувало десять фунтів.
- Ми теж не хочемо скандалу, — благодушно заявив Носач, — Ось бачите, ми навіть вирішили піти.
- От і добре!
Ми вийшли, кинувши «бувайте» оркестрові й пославши цілунок рукою співачці. А за дверима всі стали по місцях.
План у нас був такий: я і Коротун ховаємось у вбиральні і несподівано накидаємось ззаду. А якщо хтось із них забіжить туди, вмить знешкодити його — тоді Носачеві та іншим буде легше. Всі останні, крім Носача, ховаються внизу, під сходами, лише він покурюватиме на видноті як принада для Келлі.
І ось двоє портовиків зайшли до вбиральні. Коли ми взялися до них, у двері зазирнув третій, та він, очевидно, поважав правила чесної бійки і тому кинув своїх дружків напризволяще. Коли ті двоє зайшли, я стояв за дверима, а Коротун зачинився в кабіні. Я підставив другому ногу, перший обернувся, і тут Коротун буцнув його головою в живіт, а треба сказати, що в цьому Коротунові добрих сто фунтів ваги. Отож один був готовий — він довго хапав ротом повітря, так що, мабуть, чути було за цілу милю. Зате з другим нам таки довелося поморочитись. Він не розгубився і впав на руки, що врятувало його від удару об кам’яну підлогу; тоді підскочив, мов кіт, люто пирхаючи, і в руці у нього блиснув велосипедний ланцюг, яким він почав несамовито вимахувати навколо себе. І треба було бачити, як він розтинав тим ланцюгом повітря, а ми з Коротуном витанцьовували якийсь чудернацький, ще нікому не відомий танок, аби тільки нас не понесли санітари.
Все обійшлося без крові, але той тип усе ж таки рубанув Коротуна по плечу. А він у нас чепурун і дуже не полюбляє, коли йому рвуть одежу. Тоді Коротун, мов бугай, знову кинувся головою вперед — я ще ніколи не бачив такої спритності. Раз-два, і вже здавив того типа ручиськами-лещатами, а той, задихаючись, гепав його кулаком по спині. Я вибрав зручний момент і садонув його під ребра. Потім відібрав ланцюг, а Коротун зацідив йому з усього розмаху в пику. Той схопився за око.
Потім ми дременули сходами вниз. Там було весело — хлопці ревно молотили один одного, а дехто вже лежав на підлозі. Десь між другим і третім поверхом нам попався один із хлопців Келлі, а може, то був і сторонній. Та я вхопив його за краватку і запитав, куди це він зібрався. — А тобі що?
Моргнувши Коротунові, щоб той підчепив його, я сказав: «А ось що», — пустив краватку, і він загримів сходами вниз. Ряди наших супротивників дуже поріділи — декілька відразу втекло, як тільки побачили нас з Коротуном. Інші лежали на підлозі, й наші вже посідали на них верхи. На ногах залишався один Келлі.
Він вихопив ножа. Спочатку нам здалося, що в руці у нього щось чорне: та ось блиснуло лезо, і тут я, скажу вам щиро, аж завмер. І всі завмерли, бо він наставив ножа прямо Носачеві в живіт та й каже:
- Одпустіть моїх хлопців, а то я випущу йому тельбухи.
- А, то ти ножем! — незворушно мовив Носач, хоч усього його аж тіпало.
- Замовч, ти!
І вони пішли. Організовано відступили. А коли вже вийшли на вулиці, Келлі спокійнісінько проколов Носачеві сорочку й надрізав її. І теж пішов. Може, вам здасться §се це вигадкою: адже він один тримав нас шістьох, правда, з ножем. Але спробуйте кинутися з голими руками Йроти ножа, тоді побачите. Коли виймають ніж, відразу стаєш сумирний.
Вони перейшли вулицю і сіли в трамвай. Вагон рушив, і ми не змогли б їх наздогнати, якби й хотіли. а з мене було досить, і закладаюсь на тисячу проти одного, що й іншим теж. Тому, коли хтось згадав про тих двох у вбиральні, лише Коротун запропонував всипати їм за ножа. Та його ніхто не підтримав, і він замовк.
Час було тікати, адже завжди знайдуться охочі покликати поліцію. До того ж сходами спускався розпоряник, і, хоч ми й не боялися його, розмовляти з ним ніхто не хотів. Ми пішли на базарний майдан і почистилися у підземній вбиральні. А потім зайшли до сусіднього кафе випити кави та обговорити подію. Всі вже забули про ніж і з задоволенням згадували бійку.
Лише Носач сидів похнюплений.
- Я з нього душу витрясу, — тільки й сказав він.
Зроду не бачив такого гордія. Іншим разом я, може, став би відраджувати його, та тепер мені було не до того.
Ввечері треба було витримати ще один бій.
Ватага наша потроху зростала. Вже було чоловік п’ятнадцять, хоч рідко коли збиралися всі, а неприємності, як на гріх, траплялися саме тоді, коли нас було мало. Правда, не так-то вже й часто вони траплялися. Як-не-як, а бійка в «Рідженті» багато чого навчила і нас, і наших супротивників.
Відтоді ми не потикалися за межі свого району. На околиці теж було небезпечно, і ми намагалися триматись ближче до центру, де завжди знаходили собі якусь розвагу. Часом ми навіть потроху випивали, коли в когось були гроші, разів зо два на тиждень ходили в кіно, а решту часу стовбичили біля молочного кафе або просиджували в старій ливарні, де був тепер наш штаб. Суботніми вечорами ходили на танці. Нудьга, та й годі.
Зате ми хизувалися своєю уніформою — діагоналеві штани, черевики на грубезній підошві, непромокальні куртки й вузенькі червоні краватки. Про одежу ми вже аж надто дбали. Все це було пусте зазнайство, але Носач і слухати нікого не хотів. Він був рішучим поборником дисципліни. «Все має бути як належить, а як ні — то…» Правда, мені він ніколи й слова не сказав, бо я завжди стежив за собою. Ми з ним навіть заприятелювали, хоч між нами завжди була деяка відстань.
Мені подобалось його почуття гумору. Крім того, я не раз бачив його під час бійки і поважав за хоробрість. А він без мене просто жити не міг. Вигадував усілякі плани, а я розробляв їх аж до найменших дрібниць.
Він завжди вмів орієнтуватися на ходу — пригадує — те, в «Рідженті», як він усе розіграв, наче по нотах? — а стратегічні плани розробляв йому я. Узяти хоча б наш штаб. Спочатку довелось його умовляти, та я наполіг на своєму. Там була стара комора, ми її підмели й приладнали замок. Притягли туди Носачеві стіл і стілець. Решта сиділи на ящиках від апельсинів. У нас навіть був старий патефон і сила пластинок, що їх ми позичили, випросили або просто вкрали. Пластинки були паршиві: якісь типи видавали пісні двадцяти- чи тридцятилітньої давності, і ми їх ставили тільки задля сміху. Скажімо, «Емі, чарівна Емі» — про жінку, яка перетнула Атлантичний чи ще якийсь там океан і поставила ще якісь там рекорди. Та були й інші, з південних штатів, наприклад, Луїс Армстронг, Фетс, Уоллер, Джеллі Ролл Мортон, брати Мілзи тощо. Ми любили старий добрий джаз. Могли сидіти, обіймаючи коліна, хоч до ранку, особливо коли вдавалося роздобути кілька пляшок пива й сигарети. Чудові то були вечори. Можливо, навіть найкращі в моєму житті.
Але всьому буває кінець, і він настав. Не відразу, звичайно, а поступово. Підкрався, мов кіт до горобців. Та це рано чи пізно мало статися. Я хочу лише сказати, що кінець насунувся трохи передчасно. Спершу Носач пішов працювати на консервну фабрику, хоч від цього ще нічого не змінилось. Але тепер у нього завелися гроші, і він міг кожен божий день випивати. А одне тягло за собою інше.
Якось увечері Носач кудись зник. Ми умовились зустрітися біля молочного кафе, та він не прийшов. Що й казати, я весь вечір місця собі не знаходив, навіть коли зібралися всі інші. Дивно, як це двоє не можуть жити одне без одного. І навіть коли один з хлопців, на прізвисько Бевзь, почав розповідати мені якусь побрехеньку про свого батька, почуття самотності не минулося.
- Кличе мене директор до себе в кабінет і каже: «Я чув, що ти неграмотний», — а я йому: «У нас є «Беано», то я прочитав його від дошки до дошки!» А він: «Годі брехати, це ж ілюстрований журнал, а ось коли рахуватимеш получку, тоді що?» Я кажу, що вже якось та порахую, а він розсердився та ну мені втовкмачувати, як потрібно бути грамотним. Усі мусять бути грамотними… Ти чуєш, Артуре?
Я сказав, що чую, хоч мені було зовсім не до нього. Мені хотілося знайти Носача, хоч де б він був, і припровадити сюди. Та це було мені над силу. Ох, як гидко відчувати свою безпорадність!
- Тоді він сказав, що вчитель сам ходитиме до мене, чуєш? Та я тільки глянув на нього. «Як ти на це дивишся? — питає. Ну, я, звісно, нічого йому не відповів: він же не торгує рибою зі смаженою картоплею, де там йому зрозуміти, яке у нас божевілля, коли поруч дві тітки чистять картоплю, а навіжений старий кидається, мов очманілий, патрає рибу або нарізає жир, і сморід навколо такий, що хоч бульдозером ріж…
- Артуре, ось тобі ласий шматочок.
- Ну й смакота!
- Так от, приходить він до мого старого і пристає.
- Так от, приходить він до мого, старого і пристає з ножем до горла, а мій старий саме закладав тоді картоплю в машинку для різки, а потім зсипав її до ванни, в якій ми купаємось. Нарешті, — ти чуєш, Артуре? — він і питає мого старого: «Ви мене чули?» А мій старий: «Та чув, сер». Тоді директор і каже: «Ну й що ви на це?» А мій старий йому ні сіло ні впало: «Одне лиш можу напевне сказати — підписів він ніколи не підроблятиме».
Я мусив посміхнутись — адже цей хлопець був свій і дуже старався мене розважити. Та, мабуть, це вийшло якось штучно, бо Бевзь підсунувся до мене й зареготав:
- Ха-ха-ха! Хіба ж не смішно?
Я сказав, що не дуже, а він спитав чому, і тоді я одверто йому заявив: коли вже старий Брехем так запобігав і навіть збирався примусити когось навчати такого дурня, то йому треба дякувати, а не висміювати. І взагалі, я чув уже це разів сто.
- А на біса мені вчитися? — сказав Бевзь. — Я не такий дурень, як ти і всі інші вважають.
- Ось почекай, помре твій старий, і тобі самому доведеться вести діло, тоді побачимо, що з цього вийде.
- Я того ж дня найму собі рахівника!
- Але ж читати тобі все одно треба вміти.
- Тоді я оженюсь і доручу це дружині.
- Нічого ти, Бевзю, не зрозумів, — сказав я. — Директор добра тобі бажав, а ти і твій старий наплювали йому межи очі.
- Ото ще мені вчительський захисник вишукався!
- Тобі б тільки з усіх насміхатися, спочатку з Брехема, а тепер з мене. А ми ж хотіли тобі допомогти.
- Хочеш, я скажу, чого ти сьогодні такий?
- Ану кажи!
- Ти лютуєш, бо Носач не прийшов.
- Ану, ти! — визвіривсь Коротун.
- Кінчай! — підхопили інші.
Та я зачепив його за живе, бо він і його старий тільки й відбувалися отими кпинами, а я поцілив у самісіньку точку. Бачив я вже таких, як цей Бевзь. Одні — тупі, другі — безтолоч, а треті — просто не хочуть учитись, як оце Бевзь, і шукають собі якогось виправдання, та всіх їх об’єднує те, що їм це неприємно. Дайте йому нап’ясти на голову шолом зі всілякими там клапанами, проводами і трубками, наче в кіно, і щоб одразу навчився грамоти, то він дякуватиме вам на колінах.
Отож усі були проти Бевзя, але він не здававсь,
- Я всім розповім про нашого великого білого вождя: він бігає за одним портовим дівчиськом, за вітрогонкою, і знаєте, хто вона?.. Сестра Міка Келлі.
- Ти вже набрид мені, — сказав я.
- А-яй, ану заплач, Красунчику.
- Гаразд, — кинув я. — Коли ти сам напрошуєшся, то ходімо звідси на хвилинку.
- Ну й піду, і куртку скину. Ми пішли, але Коротун сказав:
- Негоже зі своїми битися. Облиш його, Артуре.
- Гаразд, хай просить пробачення.
- А дзуськи,- мовив Бевзь.- Ні тепер, ні потім.
- Давайте пошукаємо десь тихого куточка,- запропонував я.
Ми рушили головною вулицею, але не пройшли і десяти кроків, як навперейми вибіг Носач.
- Привіт, хлопці! — гукнув він.
Ми оточили його, а він одразу помітив, що в нас щось не гаразд. Чого-чого, а кебети йому не бракувало.
- В чім річ?
- Бевзь із Артуром зчепилися.
- Що не поділили?
- Бевзь уже вкотре почав розповідати, як старий Брехем хотів навчити його грамоти, а Артур його присадив.
- Я цю побрехеньку чув уже років двісті тому, — сказав Носач.
- А ще він варнякав щось про тебе й сестру Міка Келлі, — докинув Коротун.
- Це вже діло моє, я не арештант.
- Чхати мені на вас,- коношився Бевзь — Я все одно з нього кишки випущу!
- А, то он як! — сказав Носач. — Ти затіваєш чвари серед своїх і ще не хочеш нікого слухати… Геть від нас!
- Он як?
- Отак!
- Він загалом непоганий хлопець, — заступився я.
- Не лізь. Ми повинні триматись один одного. Битися можна тільки з чужими.
- Але ж я перший почав,- не вгавав я.
- Годі. Не будемо більше сперечатись про це.
Ми залишили Бевзя посеред вулиці, а самі повернулися до кафе. Може, у мене м’яке серце, але мені було шкода його. Певно, через те, що в нього було таке нещасне лице, коли ми пішли. І я зрозумів, що навіть неписьменний дурень іноді почуває себе зовсім самотнім. Куди ж йому поткнутися? Ні портові, ні інші не приймуть його до себе, бо він дурень, а якби й прийняли, все одно з того нічого не вийшло б: де ж це бачено, щоб хтось та їздив до свого гурту трамваєм за чотири пенні! А в Старому місті, крім нас, були тільки малята, які бавились у гилки, класи або хованки. Отож, коли ми його вигнали, він опинився за бортом. Це навіть гірше, ніж вигнання з раю. Або, як співається в пісні: «Бебі, мені холодно тут».
Сиди цілими вечорами вдома та гиркайся з родичами, бо тобі хочеться дивитись дев’яту програму, а їм саме заманулося восьмої. А то тобі звелять: катай до крамниці на розі або полий двір, чи візьмуть та й спитають, коли ти востаннє мився. Розлючений до краю, ти підеш тинятися вулицями, а навколо жодного тобі привітного погляду; або сидиш у канаві й дивишся на голубів — це дуже приємно так собі, мимохіть, але страх яка нудота, коли доводиться гаяти на це цілий вечір. Авжеж, кажу вам, тут зрадієш, навіть коли який пришелепуватий заговорить до тебе.
Я знав, що іноді такий самітник починає водитися з дівчиною, на яку за інших обставин навіть і не глянув би. З нудьги вони обходять мебльові крамниці, а потім, дивись, уже й котять поперед себе коляску з лялею.
Як бачите, я всіляко намагався виправдати Бевзя, але Носачеві й іншим про це нічого не сказав. Та коли — ми веселим гуртом умостилися поруч з музичним автоматом і взялися за молочні коктейлі, я побачив, що він зазирає в двері, мов той бездомний пес. Я штовхнув ліктем Носача. Він байдуже глянув туди і сказав:
- А ти не зважай.
Бевзя ніби й не помічали. Подивившись хвилин із двадцять на наш бенкет, паршива вівця підступила до стойки. Бевзь, може, і вважав себе невидимим, але Носач, як тільки кінчилася пластинка, не дав поставити іншої.
Серед цілковитої тиші пролунав його гнівний наказ: Геть звідси!
- Кафе не твоє,- огризнувся Бевзь.- Я маю право тут робити що хочу.
- Сказано тобі — геть!, — А спробуй вижени…
- Облиш його, Носач, — обізвався господар, молочар Джо.
- Він бешкетує і лізе в бійку, — пояснив Носач. За це я вигнав його. Але, видно, без бійки таки не обійдеться, коли він не хоче забратися по-доброму.
- Він залишиться, коли хоче, — сказав молочар Джо. — Тут я хазяїн.
- Як вам завгодно,- буркнув Носач.
- Слухай, а може, приймемо його назад, — запропонував я.
- Випробуєм востаннє,- підтримав мене Коротун.
Решта теж загомоніли, і Носач змушений був поступитися. Трохи помовчавши, він сказав:
- Гаразд, але щоб це було востаннє.
І Бевзь одразу підскочив, закрутився дзиґою і більше нікого не чіпав. Жодного слова не було сказано про сестру Міка Келлі, хоч кожен тільки про це й думав. За неї, звичайно, йому і перепало. Адже в нас через дівчат завжди якісь неприємності або суперечки, тому що наші хлопці їх категорично не приймають. Я бачив якось одну американську картину, там у ватагах повно дівчат, і весь час вони лапаються, то стоячи, то на ходу. А у нас — зась.
Це була важлива новина, адже Носач ніколи не зупинявся на півдорозі, і, виходить, щомиті могло статися нещастя. Лишалася одна надія: все ж таки вона сестра Міка, але, коли добре подумати, то це ще гірше. Коли хтось із хлопців починав ганяти за якимсь дівчиськом — це вже погано, а тут ще виходив такий несподіваний поворот, що й в’язи можна було скрутити. Мені кортіло глибше дізнатися про все, але я радніше вмер би, ніж запитав.
Годині о десятій вечора хлопці почали розходитись, і незабаром лишилися тільки ми з Носачем та ще Бевзь, який хотів віддячити за ласку. Мені навіть здавалося, що він ось-ось почне рюмсати із вдячності.
Він тиснув руку мені й Носачеві, присягався бути щирим другом, запевняв, що ми можемо покластися на нього, і, нарешті, запропонував піти з ним до рибної крамнички його батька і з’їсти по пакетику риби із смаженою картоплею. Та ми відмовились. Іншим разом, сказали йому, і він побіг, вистрибуючи з радощів.
А ми ще довго тинялися понад канавою, і, хоч погода стояла чудова, нам було сумно; не мали навіть що сказати один одному. Зрештою Носач запитав:
- Ти не поспішаєш, Артуре?
Я сказав, що мені нема куди поспішати, і ми сіли на землю. Він довго гриз стеблинку, мов та шкапа ста-рого Нетлфолда, потім сказав.
- Чудно якось вийшло.
- Що?
- Братуха сохне за тією дочкою лахмітника, хоча ще тиждень тому я його за божевільного вважав. А може, я сам збожеволів, як ти гадаєш, Артуре?
- Кажуть, це з кожним буває, — відповів я.
- Вона працює пакувальницею: вкладає бляшанки з сардинами у великі картонні коробки. Підіймаю я ці коробки підвісним краном і раптом бачу її… Вона легенька, мов пір’їнка, на руках можна носити. І розмовляє тихо-тихо, а я терпіти не можу, коли галасують, — ти не ображайся, Артуре, це я про своїх сестер та свою стару, адже вони рибою торгують.
- Виходить, ти закохався?
- Та ні. Цього ще бракувало в моєму віці! Але чому б мені не погуляти вряди-годи з нею?
- Якщо вона цього захоче. Знаю я цих дівок. Вони тільки того й ждуть, щоб ти завжди стовбичив біля них. Не хочуть ні з ким ділитися.
- Вистачить з неї і двох разів на тиждень.
- А як же Мік?
- Він не дізнається.
- Йому це не сподобається. До того ж ти іншої віри.
- Та це ще так, несерйозно. Буду поки що триматись од нього подалі.
- Ти й не зчуєшся, як хтось натуркоче йому про тебе, і він оголосить тобі війну.
- То й що?
- Скличе свою ватагу, і вони зітруть тебе на порох. Я вже не кажу, що буде з нею.
- Малої він не зачепить!
— О, ще й як зачепить, і батьки теж дадуть їй перцю.
- Хай тільки спробують, я тоді й будинок їм спалю, — погрозив він.- Хай хто хоч пальцем її торкне…
Я зрозумів, що сперечатися з ним марно.
- Гаразд, друже, роби як знаєш. Але пильнуй.
Він дивився через канаву і обидва мости туди, де видніли дахи портового району; ветхі, перекошені хатини, які боязко тулилися до схилу; брудні, мощені бруківкою вулички; розвалені ґанки, напівзруйновані сходи.
- Як її звуть?
- Тереза.
- Так це ж ім’я святої.
- А яка то свята?
- Не знаю. Якась доброчинна, одне слово, праведниця.
- Артуре…
- Слухаю.
- То ти вважаєш, що я закохався?
Тут не можна було відповісти прямо.
- Скажу тобі лиш одне: мабуть, у тій дівчині справді щось є, коли вона тебе так узяла за живе.
- Ти гадаєш? — задумано спитав він.
- Авжеж, я певен.
Я пішов, а він сидів і замріяно дивився в той бік — мабуть, чекав, коли в її вікні спалахне світло. І це Носач, шибайголова із шибайголів! Якщо є хтось там вищий над світом, то він, певно, навмисне влаштовує такі речі — задля сміху. Я тому так кажу, що саме в цей час ватага Келлі громила наш штаб, який був буквально за два кроки. Вони, очевидячки, стежили за Носачем і пішли туди в обхід. А може, перебігли канавою, і він їх не бачив. Все може бути. Адже Носач дивився в інший бік.
джерело: скан
спец. for «Бриколяж web-log»