Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Проза опору  —  Інтернаціонал
Натан Рибак
Дата публікації 11 грудня 2005 р.
Інтернаціонал

Домбровський приїхав уночі верхи. Кінь під ним був зморений і важко ступав по розбитій бруківці. Гомінка луна від цокоту підків котилася вулицею. Домбровський проїхав уздовж барикад. Еженові Потьє, який їхав поруч з ним, здалося, що головком спить. Він похитувався в сідлі, міцно стуливши повіки.

З площі Огюста на барикади були спрямовані жерла ворожих гармат. Атаки чекали щохвилини. На розі площі, де кінчався ланцюг барикад, працювали жінки. Вони підвозили на тачках щебінь і пісок та зсипали його поміж бочками й залізним брухтом.

На варті за гостроверхим дерев'яним щитом стояв китаєць Ван Ю з гвинтівкою напоготові. В кварталі було підозріло тихо.

- Вони скоро почнуть, — сказав наче сам до себе Домбровський і спинив коня.

- Атаку треба відбити, Ежен,- звернувся він до Потьє. — Ти за це відповідатимеш, — додав він згодом, коли вони повертали в глибину вулиці.

- Ти не спиш третю ніч, — сказав Потьє й поклав руку Домбровському на коліно.

Вони мовчки їхали поруч. Раптом вдалині глухо вдарила гармата. Вершники стріпнулися. Потьє простягнув руку в бік Сен -Жерменського передмістя.

- Почалося, — процідив крізь зуби Домбровський і дав коневі шпори. Він зник у темряві, лишивши Потьє одного і нічого не сказавши на прощання. Потьє не ворухнувся, доки не завмер у глибині нескінченної вулиці цокіт підків. Знову вдарила гармата, і в небі зайнялася багряна смуга. Ніч загомоніла лускотом пострілів і лементом голосів, що безладно линули з вулиць і провулків на площу до кільця барикад. Коли Потьє зсів з коня і повернувся на центральну барикаду, кулі, як бджоли, вже дзижчали над головами комунарів. Обстрілювали лівий фланг. Комунари не відповідали. Марно витрачати заряди не варто було. Комунари лежали за барикадами, вдивляючись у темну площу, й мовчки рахували постріли. Над барикадами маяв червоний прапор, і в перервах між пострілами чутне було його лопотіння.

Потьє присів на бочці і запалив люльку. З темряви з'явилося кілька жінок. Вони спинились біля Потьє.

- Ми прийшли на допомогу, — сказала одна з них, і Потьє кинувся в вічі її надмірно високий живіт. Вона віддалилася од гурту і стала зовсім близько від командира. Полум'я смолоскипа, заткнутого поміж бочками, освітлювало її продовгувате обличчя. За руку вона тримала хлопчика років восьми. Потьє мовчав.

Сухо потріскувала смола. Схожі на сльози шматки вогню падали на пісок. Жінка дивилася йому в вічі схвильовано і щиро. Й лише тепер Потьє помітив, що вона беззвучно плаче. Сльози його дратували. Він незадоволено пробурмотів:

- Тут без твоїх сліз клопоту не оберешся.

- Не буду, — мовила тихо, але твердо жінка і витерла пальцями очі.- Це так. Минеться. Мій чоловік помер. Лікар відмовився зробити йому операцію, коли дізнався, що він комунар.

Потьє сповз з бочки і поволі зняв картуз. Він ступив крок до жінки, намагаючись упізнати її.

- Мого чоловіка звали Валіш, — її губи часто здригалися, вона хотіла допомогти командирові свого чоловіка.

- Мадьяр Валіш... Слюсар, — сказав тихо Потьє і схилив голову.

Валіша поранили вчора надвечір під час атаки. Він командував взводом стрільців і двічі відбив шалений наступ версальців. Він вартий був того, що Ежен Потьє й комунари хвилину стояли з непокритими головами, вшановуючи його пам'ять.

- Іди краще додому, — сказав непевно Потьє до жінки, натягуючи картуза і вказуючи очима на її живіт.

- Ні, мені тут краще, я лишуся на барикадах. 1 вони будуть зі мною. — Вона глянула на хлопчика, що вчепився рукою в її спідницю, і торкнулася долонею живота.

Потьє нічого не відповів. Стрільба на лівому фланзі посилилася. Цокіт копит залунав на площі. Підходила ворожа кіннота.

- По місцях! — наказав Потьє й пішов сам до гармат.

Низько нахилившись до землі, пробігли комунари. Від Домбровського примчав захеканий ординарець. Головком наказав атакувати ворога і, перерізавши площу, іти на допомогу Сен-Жерменському передмістю. Потьє подав сигнал до атаки. Першими почали справу гармати. Набряклу тишу розпанахали вибухи. Вони висадили в повітря задушливий спокій, і ніч заговорила вже звиклою для Парижа мовою. В будинках тремтіли стіни. Скло розколювалося в рамах і з дзвоном падало на брук.

- В атаку! — заволав Потьє і скочив на площу. За ним, поблискуючи багнетами, бігли комунари. Гармати замовкли. Ніч наповнювали глухий тупіт чобіт і важке дихання коней.

- Нехай живе Комуна! — запально крикнув Потьє, і це підхопили сотні голосів. Він знову хотів крикнути, але щось неймовірно гостре й холодне пронизало йому ногу, і, спотикаючись, він упав обличчям до землі.

Червень 1871 року стояв у Парижі особливо сонячний і задушливий. Робітничі квартали, оточені версальцями, завмерли. Ночі були короткі, тривожні й полохливі. В одну з таких ночей, коли несила було скніти в брудному підвалі, Потьє вийшов на вулицю. Зарослий, у подертому вбранні, він скидався на жебрака. На вулиці було тихо й порожньо. Брук, вкритий дошками й уламками дерева, стелився вдаль до серця міста. Потьє застиг біля воріт і замріяно озирнувся.

- Ежен, куди ви? — Марта схвильовано доторкнулася рукою до його плеча. — Що ви надумали? Вас шукають. Мерщій заховайтеся.

- Не знайдуть, — озвався він тихо і, щоб заспокоїти жінку, перевів розмову на інше. Вони стояли біля воріт, дивилися одне одному у вічі, розмовляли про теплі ночі, про хліб, про відсутність води, але думали зовсім про інше. Десь в глибині ночі пролунав залп.

- Розстрілюють... — зблідла Марта і заломила руки. її обличчя зморщилося, і Еженові здалося, що вона зараз заплаче.

- Не треба, Марто, мовчіть. — Він хотів ще сказати їй, що на цьому не кінець. Вони ще будуть боротися. Але вона, вдивляючись у темряву широко розкритими очима, глухо сказала в ніч:

- Валіша вбили. Хлопчика вбили. Дочку народила мертвою. — Марта поклала руку на живіт, і Потьє помітив, що на руці бракує трьох пальців. Сірі плями закружляли перед його очима. Що не впасти, він притулився плечем до воріт.

- Ми ще переможемо, Марто, — він нічого більше не міг сказати їй. Жінка схлипнула й пішла від воріт непевними короткими кроками. Місяць вийшов з-за хмар. Він лежав у синяві, як розколотий жолудь. Його холодне сяйво падало на брук, на будинки, розтопивши темінь. Потьє глибоко вдихнув гаряче повітря й рушив. Він, тримався біля будинків, сторожко ступаючи по тротуару. Нило поранене коліно, і боліла голова. Шкутильгаючи, провулками він добрався до Сени. В обличчя війнуло нічною прохолодою. Вода лащилася до кам'янистого берега. Потьє сів на перекинутий човен. Він склав руки на грудях і став вдивлятися в ніч, пригадуючи минуле. По ту сторону річки лежав Париж, весь у вогнях. Над ним злітали полум'янисті фейєрверки. Сухо лускали ракети. І Потьє чомусь спало на думку, що ця ніч, заквітчана вогняними пасмами, задушлива і таємнича, триватиме довго, хто знає скільки часу. Гострий біль у коліні пронизував усе тіло. Йому марилися гарматні вибухи і згарища барикад. У нічній тиші вчувалася важка хода комунарів. Вогонь і дим обсмалювали йому обличчя. І почуття самотності й тривоги, що так непокоїло його, зникло, як. зникає нічна примара, коли наступає світанок. На вуста спадали слова його пісень, тих пісень, які він складав багато днів тому. Вони були дозрілі, як серпневі плоди. Потьє підвів голову догори. Острівки хмар пропливали над Сеною, віддзеркалюючись в оксамитовій глибині річки, як ластівки, тріпотіли зорі.

Потьє примусив себе вернутися в ніч. Вона була глуха й безжальна. По набережній проскакав вершник. Він двічі вистрілив і брутально вилаявся. Потьє стрепенувся. Він широко розкрив очі, і перед ним замелькали рідні й дорогі обличчя. Ван Ю з прапором у руці. Домбровський, юний Ваньян, слюсар Валіш, вони заглядали йому в зіниці, і його серце важко й уривчасто билося в грудях. Як і кілька років тому, перейнятий нестримним бажанням всі ці почуття відтворити в піснях, він схопився й побіг, незважаючи на біль у нозі. Він біг, оповитий ранковим мороком, і, задихаючись, шепотів гарячі слова, що піснею клекотіли в ньому. Він заскочив у ворота і за одну мить опинився в підвалі. Руки його тремтіли, коли він запалював свічку. Її немічне полум'я лягло жовтавим сутінком на сірий шматочок паперу. Потьє стиснув у пальцях перо і, закусивши міцно губи, щоб не скрикнути від болю, став писати.

Він схаменувся, коли на небі зійшло сонце. У пісні, бадьорій, як марш, кипіли заклик і сила. Вона видалася йому сонячною, мов ранок. Він голосно прочитав пісню.

- Ежен, які хоробрі слова! Де ви почули їх?

Потьє замовк, здивований непроханим втручанням, рвучко обернувшись до дверей.

- Хто тут?

На порозі стояла Марта, загорнувшись у чорну хустку. І запальними очима дивилася на нього. І раптом Потьє знайшов у собі невичерпне джерело бадьорості й віру в перемогу. Він простягнув назустріч їй руки і суворо скрикнув:

- З цією піснею на вустах ми вдруге підем на барикади! Це не кінець, Марто! Ви чуєте?

Потьє стояв, спираючись руками на стіл, і дивився у вікно. Лутка була на рівні тротуару. Перед його очима мелькали ноги в подертих черевиках. Скло ледве чутно дзвеніло в кособокій рамі.

- Що це за пісня? — спитала вдруге Марта. — Мені так стало радісно й легко, коли я почула її.

Потьє не відповів. Схвильованим голосом він вдруге речитативом прочитав цю пісню.

Ежен Потьє читав «Інтернаціонал».

джерело : скан

Догори

Перейти до статей теми: