Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Третя Позиція  —  Проект Аврора: спільнота роздумів для нового бачення світу
Автор невідомий
Дата публікації 15 листопада 2005 р.
Проект Аврора: спільнота роздумів для нового бачення світу

Іспанська метаполітична формація «Проект Аврора» уже відомий читачам «Бриколажу». Сьогодні пропонуємо вашій увазі давно анонсовану першу частину платформи (маніфесту) «Проекту Аврори». Розклад, занепад, декаданс, затемнення традиції, анемічність націй, орди переселенців, тотальність панування капіталу, глобалізм як найвища стадія імперіалізму… Що робити? Де знайти точку опертя? Як і де організовувати опір? Як готувати Революцію? Цей текст пропонує відповіді на ці питання.

1. Що таке Проект Аврора?

Проект Аврора був заснований 2 січня 1993 року. На відміну від інших об‘єднань нас передусім цікавили не пошуки стабільного фінансування чи негайне залучення широких мас членів, а спроможність творити щось цікаве. Всі співзасновники мали за собою великий досвід участі у різних об‘єднаннях як у сфері політики, так і в області культурних ініціатив, але цей досвід не був цілком задовільний. З іншого боку, кожен походив з різних середовищ, які часто помітно розходились, якщо не були цілком протилежні. Подібні розходження а пріорі утруднювали справу. Та, однак, нами рухав спільний імпульс: сувора критика нинішнього стану нашого суспільства, констатація того, що шляхи якими воно рухалось ведуть в нікуди, і, далекі від усякого пораженства, ми сповнились рішучості дати відповідь, спроможну протистояти пануючому безладові.

Передусім ми повинні були довести самим собі, що ми здатні працювати разом, незважаючи на різні враження і різний досвід особистого формування. Необхідно було потвердити, що ця тканина функціонуватиме органічно.

Потім Проект Аврора видав Маніфест: це була наша декларація намірів, оголошення того, що ми ненавидимо, ескіз того, чого ми прагнемо і визначення завдання, яке ми собі ставимо. Згодом перший випуск журналу «Hesperides» закріпив історичну рамку, у межах якої ми збираємося діяти… Сьогодні Проект Аврора продемонстрував, що походити з різних середовищ — це не завжди недолік, і що це навпаки може виявитися збагачуючим чинником; врешті, ми переконалися, що вибраний шлях не веде у тупик, і що Проект — це оптимальна форму співучасті для усіх, хто хоче і може взяти на себе напрацювання простору опору системі.

2. Зустріч у Торрелодонес

Перша акція Проекту Аврора відбулася 27 листопада 1993 року у Домі Культури Торрелодонес, розташованому в мадридських горах. Її метою було повідомити про альтернативний шлях. Її назва — «Що робити» — також не була довільним вибором, бо насправді «що робити» знаходилося в центрі дискусій.

Для існування Проекту зустріч в Торрелодонес мала, без перебільшення «основоположний» характер… Вона стала стрибком від того, що «ми знаємо, чого ми не хочемо» до «ми знаємо те, що ми хочемо». Неважко досягнути згоди на грунті заперечення, — існує безліч речей, які не подобаються багатьом людям. І найчастіше — це ті самі речі: плаский горизонт життя, присвяченого простому споживанню, непридатне для дихання повітря суспільства, в якому живемо, непритомність народу, що відмовився від себе самого, свого минулого і своєї долі… Це проблеми, які наші сучасники переживають все інтенсивніше; про них не говорять у легких салонних дискусіях, але вони проявляються у справжніх особистих драмах. Дедалі більше поширюється відчуття того, що походження теперішньої кризи лежить у абсолютній втраті цінностей, адже людина нездатна вижити без цінностей, без ясних орієнтирів, що визначали б лінію поведінки.

Які саме цінності? Основні, ті, на яких завжди будувалась ідея цивілізованого людства: традиція, яка об’єднує і заново пов’язує людей, сім’я, яка творить інстанцію постійності і твердості і т.п. Наш час — плід довгого періоду, протягом якого ці цінності систематично ставилися під сумнів і підривалися нігілістичною критикою, притаманною ідеологічному процесові сучасності. Теперішня людина — людина без цінностей, без власних настанов, без традиції, без культури і без історії, яка стала неробою через наші суспільства, «людиною без властивостей» про яку говорив Роберт Музіль, і вона спрямовує своє зло на те, що її оточує: сім’ю, суспільство, політику, економіку… Емоційна нестабільність і конфлікти поколінь зруйнували той вкорінений зв’язок, яким була сім’я. Жорстокий егоїзм нашого «way of life» звів суспільство лише до «системи егоїзмів», що породило конвульсії усіх видів. В політичній площині ця втрата орієнтирів дала можливість виникнути державі без душі, якою керує техноекономічна олігархія та партійна бюрократія, заклопотана уявними свободами масової людини. Коли відчуття національної долі, політичні структури залишаються підпорядкованими простим відносинам вигоди між групами тиску і економіка перетворюється на єдиний горизонт людини і світу. Так званий «новий світовий лад», що будується сьогодні найвищими темпами, претендує поширити цей світогляд на всі закутки планети, щоб збудувати гігантський всесвітній ринок. Для цього він повинен знищити все те, диференціює і плюралізує життя: нації, держави, народи, культури, релігії… — в ім’я всесвітнього тоталітарного синкретизму.

Багато хто підтримує цю критику сучасної системи, риси якої стають щодня яснішими. Справді легко виявити, що саме нам не подобається. Однак набагато важче досягнути згоди щодо позитивної точки зору: що саме нам подобається, чого ми хочемо, як цього досягнути. На Зустрічі у Торрелодонес Проект Аврора спробував дати контури відповідей на ці питання, атакуючи проблему у лоб — яка наша ціль? Хто ворог? У якій реальності ми рухаємось? Чого не слід робити? Який шлях найкращий? Як ми будемо діяти?

Мета цього тексту полягає у тому, щоб оприлюднити наші перші спроби відповідей.

3. Мета

Що повинно бути метою? По-перше, наша мета пролягає у тому, щоб замінити домінуючі ідеології. Цей світ є таким як є не через випадковість і не через якесь дивне поєднання зірок, — чи, принаймні, не лише через це, а головним чином тому, що цей світ бажаний для сучасних ідеологій, це світ, який багато віків утопічні ідеології визначали як мету, яку необхідно досягнути. Ми переживаємо результат програми: програми сучасності. Розпад сім’ї, розклад народів, зникнення священного і розчинення культур — це не випадкові прикрості, а наслідки певного світогляду, який вважає, що клан, етнос, культура і дух були перешкодами для того щоб поняття обожненого індивідуума почало вільний визвольний рух. Світогляд, який сповідуємо ми, не лише не вважає їх перешкодами, а навпаки розглядає сім’ю, народ, культуру і релігію інструментами, за допомогою яких людина знаходить сенс у житті; в підсумку, це ті цінності, без яких людина втрачає свою людяність. Безглуздя нашої цивілізації полягає на нашу думку у тому, що вона з презирством ставиться до цих цінностей, занурюючись все глибше у справжній маразм. Ми, відповідно, ті хто захищає високу ідею людини, повинні намагатися відновити основні цінності, вбиті ідеологіями сучасності. Саме тому ми кажемо, що нашою метою є замінити домінуючі ідеології.

4.Ворог

Проти коло слід боротися? Хто є ворогом у цій духовній війні? Протягом довгого часу Захід вважав, що ворог — це комунізм; але суспільство, створене сучасним Заходом також виявилося нелюдським, і падіння комунізму дозволило нам відчути це ясніше. (…) Нас не задовольняє конспірологічне бачення історії, згідно якого нинішній стан підлеглості наших народів є лише наслідком змови якихось зловісних умів; тому що жодна влада не може існувати, якщо піддані не бажають, щоб вона існувала. Ми також не бачимо змісту переймати психологічну поставу «старих правих», які звинувачують в усіх наших негараздах уряд Соціалістичної партії Іспанії (PSOE); в решті не забуваймо — «наші негаразди» є не лише нашими, іспанськими, — а вони притаманні усій Європі, а щодо PSOE, пам’ятаймо, що десятиліттями вона перемагала, збираючи на виборах більшість голосів іспанців, і що самі праві партії вважають імітування PSOE найкращим способом прийти до влади. Якщо маємо те, що маємо, причина у тому, що більшість суспільства погоджується щоб так було. Ця пасивна, мовчазна конформістська згода, насправді може бути несвідомою. Однак згода існує. Вона існує якраз поза поточними питаннями щоденної політики, бо це — широка згода щодо панівної ідеології. Отже головний ворог у нашій війні — пануюча ідеологія, ця німа згода, що є справжньою формою влади.

Як визначити цю ідеологію? Критика пануючої ідеології — одне з фундаментальних завдань наших роздумів, її конфігурація настільки складна, що уможливлює погляд на неї з багатьох різних перспектив. Скажемо в усякому випадку, що ми можемо описати панівний дискурс як поєднання індивідуалізму, егалітаризму та універсалізму сучасності. Індивідуалізм змушує людину вірити, що народи і спільноти не мають сенсу; егалітаризм змушує суспільства вірити у те, що усяка культурна, історична чи якась інша природна особливість — це загроза для порядку у світі; врешті універсалізм сучасності чи то у формі економічного експансіонізму, чи у вигляді культурного космополітизму або під личиною політичного мондіалізму змушує людей і народи повірити, що гомогенізація всієї планети — найбільше устремління людства. Результатом з’єднання цієї ідеологічної галактики є безбарвний світ з рівними та егоїстичними атомами, що дрейфують за течією у морі без духу і без хвиль, в решті решт — і без змісту.

Як може існувати ця галактика ідей, якщо всюди навколо нас очевидні криза і колапс? Невже люди не помічають цього? Помічають, але тільки наслідки, а не причини. Візьмемо наприклад наркотики: всі виголошують палкі промови проти цього нового вершника Апокаліпсису, що їздить верхи внутрівенними шляхами, часто чути, що у цьому винна неприязна атмосфера наших міст або крах сподівань молоді, але ніхто не насмілиться промовити, що неприязна атмосфера наших міст — результат руйнування і фрагментаціїї (традиційного — прим. пер.) способу життя, коли сім’ю зведено до простого притулку для підлітка, коли втрачено відчуття спільноти, і що винен у цьому індивідуалізм сучасних суспільств; або хто ж насмілиться сказати, що фрустрація молоді — наслідок прогресуючої бездуховності нашого життя, мало надихаючого руху в майбутнє, присвячене богові споживання, — і що причини слід шукати у суспільній ідеології, де богів уже не існує. Можливо багато людей погодяться, що справді легко наштовхнутись на критику такого типу, але сторожі порядку, поліція медіа негайно заговорять про «обмеження свободи індивіда». Інший приклад: криваві міжрасові сутички у Лос-Анджелесі змусили пролити багато чорнила, є навіть ті, хто ризикнув, як психолог Рохас Маркос, твердити що це насильство свідчить про труднощі у творенні справді мультирасового суспільства, звідки зробив висновок про необхідність поважати етнічні особливості; однак більшість аналітиків далі наполягають на тому, щоб звести питання до простої проблеми економічної маргіналізації. І той, хто насмілиться натякнути, що ці події спростовують догму егалітарного універсалізму, нав’язаного Заходу, буде стрімко відкинутий у чистилище реакції.

Ми підійшли до суті питання. У критиці сучасного суспільства ми завжди натрапляємо на нездоланну стіну панівних цінностей. Цінностей, що виходять за межі власне ідеологій, і які в остаточному підсумку є тим, що дозволяє агонізуючим ідеологіям виживати.

Змалювавши пейзаж, Проект Аврора видобуває тут важливий висновок: ми повинні намагатися оспорювати тиранію панівних цінностей. Тим не менше, слід затриматись на цьому пункті, оскільки зв'язок між політичними і суспільними умовами з одного боку та ідеологіями і цінностями з іншого не є очевидним для усіх.

Відразу зазначимо, що цей стрибок з ідеологій до цінностей зовсім не новий. Від неомарксизму до теорії систем, починаючи від Вільфредо Парето, сучасні аналізи суспільної структури приходять до ствердження, що цінності — справжній двигун усіх суспільств. Парето доводив, що за межами ідеологій у індивідуальному і колективному менталітеті існують «ядра», які визначають позиції перед життям, і що ці «ядра» через раціоналізацію визначають місце ідеології. Не важко впізнати у цих «ядрах» позитивістське формулювання того, що ви розуміємо як цінності.

Інший італієць, комуніст Антоніо Грамші притримувався подібної думки. Як відомо, Грамші дуже повернув класичний марксистський аналіз. Згідно Маркса, основу суспільства (базис) складають економіка і виробничі відносини; цей базис визначав, якою бути політичній структурі, а також вимагав світогляду, що міг би узаконювати існуючий стан справ, тобто ідеології. Яка розташовується як надбудова на службі економічного базису. Грамші, навпаки, вважав, що у реальності усе навпаки, а саме: зміни у надбудові можуть визначати зміни у базисі, тому що суспільна ідеологія не була оповіддю, виробленою а апостеріорі щоб виправдати цю або іншу систему, але основоположним дискурсом, який створює правила системи співіснування. Тому Грамші стверджував, що авангард політичної дії повинен складатись з еліти «органічних інтелектуалів», здатних виробити новий основоположний дискурс.

Відмінність між двома системами стала сьогодні очевидною: у колишньому СРСР, прив’язаному до класичного марксистського аналізу, радикальні зміни економічного базису та сімдесят літ жахливого гноблення не змогли викорінити релігійність (фактично, як Сталін, так і перш за все Брежнєв були змушені звертатись до народної традиційної культури щоб зцементовувати слабнучи владу); навпаки, комуністичні партії Заходу, більш схильні до грамшівського аналізу, досягнули за відносно невеликий проміжок часу того, що більшість інтелектуалів, митців, акторів, викладачів, журналістів і, загалом усі ті, хто утворює культурну еліту сприйняли ідеї лівих, навіть коли комунізм вже не більше ніж реліквія. Досягнуто дещо неймовірне: світ капіталістичної економіки сприйняв менталітет усуспільнення, і цей менталітет поширився на всі звичаї життя нашої спільноти, від освіти до приміських церковних парафій. І це сталося тому, що цінності — насправді основа суспільства, і той, хто завойовує перші, володарює над другим.

У 50-60-их рр. північноамериканський соціолог Толкот Парсонс виробив у цьому сенсі свою суспільну теорію, спираючись на загальну теорію систем: кожне суспільство складене додаванням ієрархічних рівнів, де найвище місце в ієрархії займає життєва система; вона включає культурну систему або цінності, яка у свою чергу включає суспільну систему — тип суспільства яке будує спільнота, яка знову включає політичну систему і економічну систему. Світогляд визначає характер суспільства більше ніж його партії і його виробничі відносини.

З іншого боку, необхідно привертати увагу до того, що таке бачення суспільства дає підстави вважати, що людину не можна визначати як простого споживаючого індивіда (homo economicus ліберальних теорій) ні як абсолютне «Я» без будь-яких культурних чи етнічних зв’язків, але що позиція людини виростає з визначених цінностей історичної і культурної спільноти, до якої вона належить. В остаточному підсумку завершені аналізи суспільної реальності дозволяють зробити висновок, що індивідуалізм, зрівнялівка (егалітаризм) і сучасний універсалізм виходять з одного, а пріорі помилкового уявлення, а саме: з неправильної, фантастичної ідеї про людську природу.

5. Чого не слід робити

Ми вже знаємо, що є нашою метою, хто наш ворог, і де знаходиться поле битви. Отже — що робити? Тут слід відмовитися від наперед визначених варіантів. Наприклад, коли дехто наполягає на культивуванні старих прапорів, вважаючи, що переконаність його віри вразить якогось дня зрадливий сучасний пейзаж. Але ніколи в Історії ще не бувало, щоб народ масово повернув очі до пройдених етапів з наміром відродити знамена, яких довгий час вкривала пліснява, особливо коли ворог — пам’ятаймо про культурну війну — накидав на них стільки гною. Інші сподіваються на прихід рятівного вождя, готового змести у кров і вогонь цей світ розпусти. Але такий настрій спонукає нас перебувати з схрещеними руками та скорботно злословити, в очікуванні цього нового Сантьяго на білому коні, такий настрій також нічого не говорить нам про те, яке саме рятівне політичне майбутнє принесе суспільству, не керованому визначеними ідеями.

Існує третя позиція: ті, хто вважає за можливе практикувати «ентризм» у традиційних партіях, передусім правих, або навіть у комуністичній лівій — сьогодні зведеної до сумного становища персонажа у пошуках автора — щоб «переінакшити» її ідеологічний апарат і перебрати владу. Та, як відомо, ніхто не досягав успіху у таких спробах. Достатньо спостерегти внутрішнє функціонування традиційних партій аби відзначити, що їхні позиції рідко випливають з ідеологічних мотивів, а є найчастіше результатом гри інтересів груп тиску.

Врешті інші вважають можливим заснувати політичний рух, який був би спроможним здійснити голосний землетрус, сколихнути європейську політичну панораму і підняти новий прапор. Однак цей проект заздалегідь приречений на невдачу, якщо від обмежиться лише полем виборчої конкуренції. Чому? Тому, що забувають що усяка справді відновлювальна дія повинна мати прихильність більшості, і що політично «альтернативна» діяльність за сучасних обставин неминуче приречена на маргінальність. І це не торкаючись іншого питання, а саме: «важливість, яку у війні цінностей могло б мати те, чи проголосувала, наприклад, парламентська група «за» чи «проти» тої чи іншої статті закону вартості.

У цілому всі ці варіанти мають дефект, що перетворюється у нездоланну перепону — викривлене бачення світу і незавершений, а то й просто нісенітний, аналіз реальності. Реальність демонструє нам неможливість змінити суспільство, не змінивши перед тим світогляд цього суспільства.

Тут, у Іспанії, ми маємо дуже близький приклад: франкізм. Франсіско Франко мав у Іспанії майже абсолютну владу, можливо найбільшу концентрацію влади в одних руках з часів Філіпа ІІ. Протягом тридцяти шести років весь державний апарат, всі газети, усі кафедри, уся суспільна еліта, усі ресурси нації знаходились під контролем його режиму, при чому не йшлося про якусь організовану і ефективну опозицію. Все добре, але з кінця п’ятидесятих університети почали лівішати; у шістдесятих ліві почали повставати у пресі і до самої Церкви; з кінця шестидесятих та на початку сімдесятих з Мадриду і Барселони вільно поширювалися книги Маркузе, Альтюссера, Сартра і Вільгельма Райха — гуру студентських революцій у Берклі та Парижі, в той час як Ніцше залишався забороненим через короткозоре вето церковників. На 1975 рік уся країна була «прогресивною»; та сама політична еліта, що керувала в останні роки режиму Франко, продовжувала керувати у перші роки демократії. Сьогодні, як свідчать дані соціологічних опитувань, Франко ненависний для більш ніж половини іспанського населення. Нинішня інтелектуальна еліта намагається узаконити нашу систему посилаючись на «ненависне фашистське минуле», яким був франкізм.

Хоча Франко переміг у громадянській війні, пізніше виграв війну економічну, він не зумів перемогти у битві ідей. Незважаючи на майже сорок років влади, не вдалося уникнути того, щоб іспанське суспільство перетворилося у те, чим воно є сьогодні. Франко дав нам автомобілі, пральні машини, житло, шосейні дороги, водосховища та суспільний мир, але він не дав нам ідеї, не зумів легітимізувати свій режим основоположним дискурсом, і тому закінчив тим, що увійшов в Історію як предтеча економічного процвітання… і нічого більше. Відкинувши фалангістський досвід і розчленувавши традиціоналізм франкізм залишився без світогляду. В той час як ліві офіційно перебирали у Європі культурну владу (яку вони захопили набагато раніше), уряд Франко прийняв технократизм як єдину ідеологію, що стало долею нашого народу. Технократизм — не більше ніж управління, він не надається для визначення і вирішення суспільних цілей. Результат — довготривала криза. Франкізм оволодів соціальною системою, політичною системою та економічною системою, та він не зумів керувати культурною системою; Франко трансформував суспільні та економічні умови в Іспанії, ніхто не зможе відмовити йому у його великому внеску у цій царині, та він виявився неспроможним паралельно розвивати суспільну доктрину, яка б слугувала хребтом усьому цьому; натомість було прийнято соціальну доктрину Церкви, але це було здійснено в момент, коли сама Церква змушена була впроваджувати зміни, які їй нав’язувала трансформація світу. За технічними досягненнями франкістської держави не було більше того непорушного «масиву раси», про який писав Діонісіо Рідруехо — маси нейтральних громадян і конформістів. У підсумку франкізм виявився нездатним створити бачення нового суспільства, яке він створював, ні a fortiori світогляд. Усім відомо те, що сталося потім.

Ми повинні завжди згадувати цей досвід, коли чуємо тих, хто вважає що достатньо будувати політичну альтернативу, щоб здобути владу і змінити існуючий стан справ. Навіть якщо ця «альтернатива» будуватиметься на зв’язній і компактній ідеології, не вистачатиме фундаментального, а саме: налаштування на суспільну масу; це налаштування ніколи не відбудеться, якщо перед тим не відбудеться зміна панівних цінностей. Щодалі ця політична платформа впиратиметься у альтернативу — або відходити від панівного дискурсу, опиняючись у меншості та погоджуючись на маргінальне існування, або існувати всередині панівного дискурсу, здобувати голоси на виборах, — але тоді її спроможність до суспільних змін розтопиться як сніг. Висновки очевидні — якщо сьогодні хтось справді прагне відродити наше суспільство, перше що необхідно здійснити — перетворити цінності суспільства. І щоб перетворити ці цінності потрібні не швидкоплинні політичні баталії, а тривала культурна війна……., боротьба яку ми можемо позначити формулою Фрідріха Ніцше — «Велика Політика», а також іншим словом, яке досягнуло в останні роки помітного успіху — «Метаполітика».

6. Урок Історії: механіка культурної влади

….Не можливо завоювати політичну владу без попереднього завоювання культурної влади. Можемо пригадати численні приклади, як працювала ця аксіома. Французька Революція XVIIIст., ніколи не стала б можливою, якби перед тим «товариства роздумів» не здійснили революції у свідомості — те, що на початку століття починалося з простої групи філософів, завершилося мережею яка охоплювала всіх, від академіків до простого сільського вчителя і несла всюди однакове послання, однакову мету — ідеологію Просвітництва.

Існують інші, такі ж очевидні приклади. Великі націоналістичні романтичні лідери ХІХ століття — італієць Мадзіні, німець Ян, угорець Петефі, данець Грунтвіг, поляк Міцкевич, ірландець Пірс — всі вони, без виключення, починали свою роботу з того ж — книги, газети, аудиторій народної культури, об’єднання для відзначення традиційних свят, студентські ліги тощо. Пригадаємо також і Франкфуртську Школу, останню аватару західної лівої. Такі автори як Адорно, Горкгаймер і Габермас майже невідомі широкій публіці, але переважна більшість університетських професорів усієї Європи, особливо гуманітаріїв, — сформувались на теоріях цих авторів; університети продовжують залишатись в руках найзапліснявіліших лівих.

Підсумовуючи — ми стоїмо перед необхідністю осягнути механізм культурної влади і навчитися розпоряджатись ним. Якщо ми справді хочемо відродити нашу спільноту і надати їй певні цінності, ми зобов’язані вивчити цю царину, оцінити наші можливості і вкорінитись на цьому полі. Ми пропонуємо п’ять способів дії.

Перше. Ми мусимо усвідомити в якому історичному моменті живемо, і які позиції ми хочемо зайняти відносно існуючих сил.

Друге. Ми повинні створити дискурс РАЗНОГЛАСІЯ ПЕРЕЛОМУ РОЗРИВУ, і висловлювати його у різних тональностях так, щоб він міг бути використаним у різних формах — і у літньому університеті, і у журналістському коментарі, і у поемі, і у телесеріалі, і у філософському есеї, і у науково-популярній книзі.

Третє. Нам слід досягнути того, щоб наші ідеї мали новий міфічний вимір, вимір поетичний, аби будити народні почуття.

Четверте. Ми повинні породити інтелектуальне зобов’язання, щоби інтелектуали були органічними, щоби вони жили занурені у спільноту дії, і щоб залишаючись захопленими теоріями вони не забували про те, що між теорією і практикою існують живлючі зв’язки.

П’яте. Починати продумувати нашу визвольну боротьбу у термінах, яких вимагає наша історична ситуація.

7. Артикулювати рух

Як досягнути цього? Мета амбіційна. Та ми відразу повинні визначитися відносно структури Проекту, його органічної форми та виміру, аби він не розчинився у простому нагромадженні індивідуальних ініціатив, а справді зміг бути присутнім у суспільстві. Як організовувати опір?

Не йдеться про створення політичної партії, бо партії існують у політичному первісному житті, тоді як наш горизонт честолюбніший, ніж перемога на виборах. Ми прагнемо до глобальної дії, Великої Політики, яка б відновила втрачені орієнтири нашої культури. Ми не віримо, що розпад (культури і суспільства — прим.пер.) був справою рук цих численних нині груп, які народжуються з короткочасної маячні і є наслідком конвульсивного ділення заходу. Ми прагнемо чогось ширшого, міцно вкоріненого у глибинних силах, зосередженого на екзистенційній боротьбі за бачення світу. Тому ми вибираємо термін «рух». Ми пропонуємо створення руху оновлення суспільства. Комунітарний рух (movimiento comunitario) здатен породити соціальний вплив назовні, і в той же час — особисту перебудову всередині.

Рух є тим, що здатне привести у дію зовсім іншу чуттєвість, відмінне покликання, розмаїті устремління та інакше планування життя. Рух універсального, історичного і об’єднуючого характеру. Його рушієм є ідеї, а саме — набір цінностей, тверді принципи, світогляд, спосіб життя і праці. Та ми не кажемо про статичну реальність, — навпаки рух повинен бути мобільним і здатним еволюціонувати, залежно від об’єктивних умов суспільства, що нас оточує.

Зважаючи на як поточну ситуацію, наші можливості, так і на стратегію, яку ми висновуємо з нашого світогляду, ми пропонуємо вести розбудову руху через дві послідовні фази. Перша буде фазою культурної боротьби, творення культурного та інтелектуального форуму, платформи для викладу та ідейних дебатів, що може формуватися навколо журналу, гуртка чи культурної аудиторії і паралельної діяльності, яка закладала би фундамент внутрішнього зв’язку. Цій фазі відповідає теперішній стан Проекту Аврора — ми є дискусійним форумом. Нам ідеться про утворення світоглядної течії всередині суспільства. В її лоні навіть можуть зустрічатися неподібні орієнтації, — важливе не доктринальне співпадіння, а інтерес до роботи, що розгортається. Але до цього зовнішнього виміру необхідно додати внутрішній вимір — створення спільноти, яка була би (внутрішнім) рушієм (зовнішнього) руху. Було б абсурдним відкривати вербувальний пункт для бездіяльних, — члени Проекту Аврора повинні виявляти у своїй критиці системи відповідність попередньо сформульованій перспективі, так само як і бути вірними певному стилю поведінки та співіснування. Цілий світ може брати участь у зовнішній активності Проекту Аврора; та лише ті, хто поділяють певний світогляд та стиль погодяться бути членами Проекту Аврора. Саме тому, поряд з зовнішньою діяльністю на культурному форумі, необхідно посилювати внутрішню, формування спільноти — ідеологічна зв’язність повинна сумісно поєднуватися з зв’язністю у способі життя. Це також причина, чому не слід визначати Проект Аврора як «асоціацію інтелектуалів» — метою є відстоювання цінностей, і очевидно, що у цій першій фазі інтелектуали виступають найпридатнішими для виконання цієї «зовнішньої» функції, але боротьба іде набагато далі, ніж створення певного способу життя, і у цій боротьбі можуть і повинні брати участь усі, хто цього бажає.

Визначивши принципи — і щодо світогляду, і щодо публічного дискурсу, і щодо внутрішніх особливостей членів спільноти, — можна стрибати у другу фазу руху, у якій соціальна дія виявляє себе не через ідейний форум, а як відкритий і ясний рух оновлення. Якщо першу фазу ми називаємо «культурною», то другу можемо визначити як «революційну». Її метою є побудова нового світу. Для цього необхідна єдність дій і єдність принципів. Ідеться про те, щоб внести у суспільство корпус основних принципів. Цей доктринальний корпус мусить бути здатним спонукати до приєднання найширші маси населення і обґрунтовувати формувальну та виховну роботу у щоденному житті; він повинен пропонувати глобальну альтернативу системі, щоб кожен індивід став екзистенцій ним бастіоном цих принципів. Нарешті, рух повинен сам створити суспільство всередині суспільства, новий і вільний світ всередині старого і рабського, проти якого він повстає.

Обидві фази мають постійну складову — спільноту боротьби за світогляд, якою претендує бути Проект Аврора. Тому необхідно прийняти принцип войовничості як особисту посвяту та налаштованість на мету. Одночасно необхідно розвивати стиль життя, який дозволяв би усім почувати себе органічною частиною цілого. Солідарність, відповідальність, суворість, серйозність, повага, довір’я, свобода, гідність, добросовісність, вірність… Кожен повинен втілювати цінність, яку захищає спільнота. Суспільне життя не оновиться, якщо ми перед тим не зможемо перенести всередину нас ті цінності, які ми захищаємо. Зовнішня дія завжди буде відображення внутрішніх властивостей.

8. Визволення

Чого ми хочемо? Щоби наш світ повернув людській природі органічність і щоб цінності, які дозволяли людині знаходити сенс життя, були відновлені. Як найкраще виконати це завдання? Впливаючи на цінності, на культуру нашого суспільства. Яким чином? Рішуче роблячи ставку на ідейну боротьбу та будуючи рух, здатний виконати це завдання. Це ми винесли з Зустрічі у Торрелодонес.

Маніфест Проекту Аврора каже: «Кордони проходять у душах, і це душі які відчувають безглуздість сучасної цивілізації. Відповідь також повинна прийти з душ, думки і почуття повинні скласти обвинувальний акт сучасній ситуації та запропонувати нові шляхи».

Кілька сторінок тому ми згадали Фрідріха Яна, лідера руху «Молода Німеччина». Давайте повернемось на два століття назад, в час коли Ян кинув свій виклик наполеонівським військам. «Зараз — писав Ян — ми не більше, ніж люди доброї волі. Наше завдання — почати визвольний рух. Як? Я цього не знаю. Але я твердо знаю, що перша битва, яку ми повинні виграти, відбудеться у душах. Чому наш народ такий пасивний? Тому, що душа його хвора. Через це він втратив надію і впевненість. Та ми можемо повернути їх йому словом, пояснюючи, що жодна влада не є ні непереможною, ні вічною. Існують багато прикладів падіння могутніх сил. Хай кожен з нас буде моделлю поведінки для нашого народу, навчаючи його гордості, — кожен у своїй сфері, але перш за все, в освітніх центрах».

Неможливо краще описати боротьбу Проекту Аврора.

переклад з іспанської. А.Х.
спец. для «Бриколяж web-log»

Догори
Роботи автора

Перейти до статей теми: