Позамежність можна визначати по-різному (див. праці Платона, Канта, праці з гуманістичної та трансперсональної психології тощо). В даному есеї йтиметься про з’ясування витоків позамежового (трансцендентного), бо без неї Традиція неможлива: чому людина говорить про позамежне і намагається його осягнути?

Щоб дати відповідь на це питання необхідно відштовхуватися від аналізу становища людини у світі: що собою являє людина у земному житті? Здається, що відповідь на це запитання треба шукати у тих філософів та релігійних діячів, які визначають становище людини у світі як буття-між , а це, в першу чергу, Сковорода, Платон, Бубер, Дезмонд, Ніцше, а також мислителі східної філософії Крішнамурті, Лао-цзи та інші. Ці мислителі, кожен у властивому для нього значенні, окреслюють людину як перехідну істоту .

Людина, як перехідна істота, до-пущена до позамежного. Ця до-пущеність виявляє себе 1) у смертності людини, 2) у намаганні примирити протилежності в Цілому (Платон, неоплатоніки, Кузанець, Гегель та інші), 3) у пошуку людиною сутності будь-чого ( суті освіти, суті життя тощо).

У до-пущеності людини до позамежного ви-являється її справжність, яка полягає у правдивості (правді) та справедливості, тобто, справжність проявляється у правдивості та справедливості. Тому правда та справедливість не походять від суб’єктивного, такого, як його визначають у філософських словниках, а виявляються пов’язаними із ориґінальним становищем людини у світі, яке визначається як буття-між . До-пускати — означає пускати до чогось (в даному значенні: пускати до позамежного). Людина, як перехідна істота, до-пущена до позамежного, долає «межі». Що це за «межі»? Межі існування не в правді, не в справедливості. До-пущений до позамежного — привілейований. В якому сенсі? До-пущеність людини до позамежного уможливлює утримування самого себе у його «просвіті» (Гайдеґер). Це утримування самого себе, іншими словами, самостояння чи самостійність, надають людському земному життю справжності (автентичності).

Отже, автентичною (справжньою) є та людина, яка усвідомлює себе як буття-між , як перехідну істоту, утримуючи себе у цьому бутті-між. Люди, натовп, чи людина натовпу, о-пущені до того рівня, на якому вони не використали можливість бути пущеними до позамежного.

Екзистенціалісти (Сартр, Камю) замінили «до-пуск до позамежного» на «закинутість у світ» , на «покинутість у світі». Чому така песимістична точка зору у екзистенціалістів? Саме тому, що вони не розглядають людину як буття-між .

Людину можна назвати свідомою тоді, коли вона розуміє, що являється у світі як буття-між, котре до-пускає її до позамежного. Феномен людини полягає у її бутті-між : між Небом і Землею. Якщо такого розуміння немає, то людину можна назвати притомною. Притомність не дозволяє людині подолати «межі» земного існування, котре протікає механічно і рефлексивно у сенсі Павлова (від лат. рефлекс — відповідь на подразники).

Отже, свідомість — це стан людського існування, яке знаходить себе у бутті-між і дозволяє утримуватися в правді та справедливості, котрі є конотаціями справжності. Не всі люди мають свідомість. Такий радикальний висновок не повинен нас лякати, адже ще з давніх давен говорять про зомбі, про божевільних (вільних від позамежного), несамовитих. Зомбі, одержимі, вільні від позамежного — це різновиди притомного існування. Є люди, якщо їх можна назвати людьми, які не керують собою; їх використовують інші, чи то духи, чи то могутніші за них люди. Люди часто діють механічно, а механічність притаманна не-свідомому, як це довів Фройд. Проте, доречніше не-свідоме називати притомним. «Воно» (не-свідоме), або як каже Фройд «Id» (лат.), все ж таки, лежить на поверхні і діє автоматично/механічно з певною спрямованістю на предмети зовнішнього світу (інтенціонально). Отже, людина діє у притомному стані як робот, точніше, як біоробот: механічно та автоматично. Д. Деннет у своїй праці « Види психіки: на шляху до розуміння свідомості » пише, що людина походить від роботів і складається із роботів, і ціла інтенціональність, якою вона володіє, є похідною від більш фундаментальної інтенціональності цих мілліардів грубих інтенціональних систем. Це означає, що на мікрорівні людина складається із певних елементарних частин, котрі у сукупності дають ефект притомності — здатність організму орієнтуватися у та пристосовуватися до навколишнього середовища. В цьому полягає суть притомності, яка керується інструментальним розумом.

Інструментальний розум створює розділ елементарної математики, котрий пов’язаний із вивченням кількості комбінацій, котрі підпорядковуються тим чи іншим умовам, що визначаються певною кількістю об’єктів (байдуже якої природи; це можуть бути індивіди, цифри, гроші і т.д.). Цей розділ елементарної математики називається комбінаторикою . Остапа Бендера називають «великим комбінатором», а політика порівнюється із шаховою дошкою на якій розташовані певні політики (Бжежинський). Спекуляція, торгівля, банківська справа, політика засновані на комбінаториці; це ті види діяльності, які Ніцше називає «проституцією духу». Комбінаторика — це наука притомних людей, людей без свідомості. Заснована математиком Ляйбніцем (1666 — дуже символічна дата!) і була спрямована на те, щоб створити машину, котра б відтворювала думання людини.

В народі кажуть «пре як танк». Це його/її притомність не зважає на інших, бо діє у відповідності до спрямованості біопрограми. Наприклад, учні під час уроку можуть їсти, пити, ходити по класу, бо спрацьовує їхня біопрограма, яка запускає в дію почуття голоду, спраги чи потреби рухатися, тобто учні діють не-свідомо, притомно, під впливом біопрограми організму, і будь-які вмовляння вчителя не допоможуть, навіть погрози. В такому стані ще далеко до усвідомлення себе як буття-між , тобто далеко до усвідомлення того, що означає бути людиною. В притомному стані відсутня широта мислення; воно зводиться лише до думання. Думання — це інструмент, котрий дозволяє біопрограмі виходити із скрутного становища. За допомогою думання навчаються хитрувати, обманювати, вдавати, добиватися свого (обхідними шляхами), одним словом, виживати і пристосовуватися. Можна у притомному стані займатися філософією, релігією, традицією, але вони не будуть тою дорогою до позамежного, бо їхні цілі витлумачуватимуться думанням, а не мисленням, притомністю, а не свідомістю. Філософія перетворилася на «словоблуддя», стала ремеслом, яке допомагає вижити у світі. Релігія перестала бути відновленням зв’язку з Богом (позамежним), ставши джерелом збагачення через створення такого інституту як Церква. Філософія та релігія притомних людей не допускає їх до позамежного. Притомні люди мають своїх «філософів», «священиків», свої «суспільства», в яких не знайдеш спільного. Притомні люди — це люди, які знаходяться в печері. Притча Платона про людей в печері є вдалим зображенням того, як люди самі себе відгороджують від позамежного і навіть бояться його, щоб часом позамежне не змінило їхнього життя. Притомні люди не прагнуть жодних змін. Вони задовільняються звичками, які сформували їхні Я. Вони не хочуть звільнитися від вже відомого, яке для них стає звичним до банальності. Вони захищають, таким чином, свої «ніші», іншим словами, «печери», в яких почувають себе безпечно та комфортно. Для них, «все нове — це добре забуте старе». Вони нездатні до творчості, до людяності, бо не усвідомлюють свій стан буття-між , не усвідомлюють свого становища у світі як перехідних істот. Вони переносять перехідність самих себе на ціле суспільство, яке ніби-то переходить від одного типу економіки до іншого, від одного типу правління до іншого, наприклад, від планової економіки до ринкової, від тоталітаризму до демократії. Це називається явищем об’єктивації перехідності, її озовнішненням. Завдання ж полягає відкрити перехідність у собі. Якщо ця перехідність відкрита, ми миттєво допускаємося до позамежного, стаючи до-пущеними до нього.

У відкритості перехідности живемо одним днем (теперішнім), пам’ятаючи про смерть, як про перехід з одного способу існування в інший. Одним днем, а не певною послідовністю днів, років. Тут один день — це ціле життя, оскільки наступний день може і не настати. Один день означає неперервність днів, їхню одність, цілісність, в якій немає ні минулого, ні майбутнього, а є постійне тепер. Отже, онтологія буття-між пов’язана із зміною сприйняття часу. У свідомому стані лише постійне тепер має значення, як певна одність, цілісність життя, в якому немає ні «після», ні «до». Це не є застиглість, це не є відсутність динаміки. У свідомому стані схоплюється те, що залишається незмінним, сталим. Кант називає це «ноуменальним», Платон називає це «ідеєю», Бубер називає це «Ти»; в даосизмі це називається Дао, Геракліт називає це Логосом, Індуси називають це Атманом. Всі ці назви позначають позамежне. Позамежне виникає лише на основі розрізнення притомности і свідомости. У свідомому стані позамежне вже не є позамежним, а розглядається як певна дійсність, котра впливає на життя. Тоді життя освячується, перетворюючись на містерію.

спец. для «Бриколяж web-log»