Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Націонал-антифа  —  Час бульби (нові скіни-2)
Red Patriot
Дата публікації 8 жовтня 2005 р.
Час бульби (нові скіни-2)

… прийде. Це не голослівне твердження, оскільки все залежить від того, кого саме ми розуміємо, користуючи із цієї білоруськомовної аналогії. Любителям копирсатися у грунті легше, адже картопля перманентно присутня у їхньому понятійному апараті. Більше того, кожен, хто бодай раз мав за щастя видлубувати поховані під видом померлих навесні і замаскованих у чорноземну багнюку псевдоцибулини, знає, що хитрішої за неї городини годі шукати. Вона як той самурай лізе під лопату, ріже себе навпіл, прагнучи будь-що переховатися у схроні під назвою «льох», замість потрапити на пекельного вигляду і температури сковорідку.

Це саме стосується і скінхедів. Недаремно один з їхніх різновидів називався «potatos» — «бульбоголові». Вони спромоглися вижити понад час і деструктивні еволюційні процеси. Якою ціною? — спитаєте Ви. — поділом на кільканадцять, як у випадкові зі справжньою картоплею, видів (сортів), відповідаючих смаковим потребам суспільства і метаморфічним часовим викликам. Розглянемо їх, як недоношені натуралісти розглядають картопляні вічка, для цього озброїмося здеполітизованим постійними патерналістськими очікуваннями інструментарієм, згадаємо Маршалла і дух 69, копнувши на півштика у глибину просторово-часового континууму однієї з найтаємничніших і насправді недослідженої (некомпетентне харкання «графоманів від пера» — «джюсналістів» до уваги не беремо) урбаністичої молодіжної субкультури. Для цього, видерті із ріжних, засмічених політкоретною брехнею, джерел, закривавлені шматки інформації згрупуємо за принципом баранів у стаді, до невеликої, як мавпяча клітка у зоопаркі, таблиці.

Звичайно, наведені нами порожні пляшки, огризки, недопалки і смердючі інтернет-викладки (чи прокладки) не претендують на не лише повноцінну, либонь навіть компетентну диференціацію цього надзвичайно вітального і багатогранного явища. Голомозі поціновувачі пташиного співу і чоловічих дуп, скутерів і «класового патріотизму», «антибілі фашисти» і чорношкірі нацисти доповнюються спільними у всіх випадках пивом, футболом, сексом і бійками. Ще у них специфічні зорові уподобання, притаманні всім ідеологічним дальтоникам: WP, на приклад, носять білі шнурівки, реди — червоні, екологи — зелені, стрейтейджери — сині, a.c.a.b. — жовті — що залежить від регіону, типу скіна, дати його «скіняння» і не носить таких вже загальних рис. Ці, та низка інших, злуплених як скальп із примітивного інтеракціонізму міфологем знайомлять нас із кольоровими забаганками дещо редукованих відсутністю смаку (в порівнянні з поколінням 69) спеціалістами з відтінків шнурівок, бомбера, підтяжок, висоти підкату, добре, що хоч не білизни. Поза тим, скінхеди появилися задовго до нікому не потрібних постмодерних інсинуацій, а відтак і те, що на разі прийнято називати «штилевими питаннями», ніколи не було голівкою капустини, лише її листям — другорядним і суттєвим для початкуючих асоціальні практики. Іншими словами — дух скінхеда не у шнурках, а у кількості дірок на «Мартінсах».

Ідемо далі.

Розкриваючи як стулки у незнайомої мушлі тему, не зайвим зауважити примітний на тлі дихотомії «фа-антифа» і відмінний в обидвох випадках — організаційний спосіб.

Праві (в їхній ультра версії), а до них відносяться виниклі у 1972 у Лондоні «Blood and Honour» і їхній пізніший орг. відтинок —  «Blood and Honour»/Combat 18 та ще консервативніші, й еволюціонуючі від характерного (особливо в частині C18) вуличного терору, «білі сепаратисти» з, так би мовити, націонал-революційної еліти, передусім США —  Hammerscin Nation (1979, Даллас) та їхній неформальний, позастатусний уламок, котрий приміряють на себе «расово неповноцінні слов'яни», зокрема, у Москві-Підмосков'ї —  Outlaw Hammerscins Nation відзначаються зараз непродуктивним менеджерським пережитком і є організаціями з офіційним (наскільки це можливо в умовах подібної діяльности) статусом, чим дуже пишаються носії відповідних нашивок, особливо у страждаючих відсутністю нормальних патріотичних ідентитететів російськомовних регіонах України тощо, прагнучі будь-що розширити амбівалентну тожсамість за рахунок апеляції до новомодніх «панарійських», «супрематиських» і «слов'янских» криків про допомогу.

Хамерскіни, що в українському варіянті звучить як «молотошкірі» (-голові), як і їхні обділені меланіном візаві із чисельних чорношкірих організацій (найвідоміші «Чорні Пантери» (зараз «Нові Чорні Пантери») і «Нація Іслама») звертаються до неадекватно трактованої клясової тематики і йменують себе не інакше як «white working class» — «біла робітнича кляса», наполягаючи, таким робом, на своїй, здебільшого аполітичности, робітничій культурі і згаданому «білому сепаратизмі». В Україні, як, властиво, й інших слов’янських країнах «хамери» відсутні, головна причина — навіяні «майн кампфом» расистські упередження, котрі замешкують «арійські голови» у представників таких «героїчних, арійських націй» як швейцарці або фіни. На разі можна стверджувати існування двох слов’янських філіалів: 1) «Outlaw Hammerscins Moscow» (після розриву переписки зі штатівською штаб-квартирою претендують на створення «східнослов’янського дивізіона» — Росія, Польща, Словакія, Словаччина і Чехія) і 2) «Hammerscinheads Bohemia», тобто та сама Чехія. Тут історія дещо цікавіша, оскільки «молотоголові» знавці гуманітарних наук переконані у тому, що чехи — це всього-навсього ослов’янені німці (!?).

Подейкують, що колись кілька київських «арійців» (загальною чисельністю не більше 10 чол.) намагалися спозиціонувати себе у якости «нового расового молота», проте на разі про успішність їхніх спроб нічого не чути.

Дещо окремою у цьому списку стоїть так звана «Blood and Honour»/Independent Voice , тобто така, що знаходиться поза тим самим «офіційним» статусом і, крім того, поза конфліктом між просто БХ і тією, що з «Наказом АГи».

Перші чотири мають, як зауважувалося вище, структуровані за регіональним принципом піраміди, кожен із бльоків котрої теоретично рівноцінний і котрі їхні апольогети називають «дивізіями».

В Україні є всі три: «Blood and Honour» (п. Олександра) охоплює Київ, Суми, Тернопіль і Миколаїв. «Blood and Honour»/Combat 18 (?) діє у Львові. «Blood and Honour»/Independent Vojce (тов. Арсеній) має прихильників у Києві і Харкові. Останні дві є уламком першої, і, на відміну від неї, не мають статуса і представляють із себе проросійські напрямні в русі українських NS. Крім них, частина наці-скінхедів перебуває в полі впливу віртуальних і більш реальних, здебільшого бутафорних і культуртрегерних товариств анонімних алкологоліків типу «Українського руху проти нелегальної міграції» (в рос. варіанті), і «Всесвітньої церкви творця»; колись СНПУ (зараз ВО «Свобода»), УНА Коваленка — на разі стверджувати це трохи претензійно; частина ходить на футбол, де цілком безсоромно махає щойно витягнутою зі штанів правою рукою і належить до, так би мовити, місцевих фан-скін-формувань. (Раніші тексти у розділі «націонал-антифа» підкажуть вам досить широкий перелік інтернет-лінків на ресурси українських націонал-соціалістів, а також ствердять незмінну для «Бриколяжу» точку зору, вістря котрої спрямоване на неприйняття подібної ідеології для втратившої у ВВВ більше 20 міліонів України).

Музичний супровід нечисельних концертів гарантують біля десятка граючих подібний до oi!, WP aбо NS-black гуртів, серед котрих найвідоміші «Сокира Перуна» (Київ), «White Load» (Київ), «Білий Шквал» (Львів), «Нахтігаль» (Львів), «Лють 18/88» (Дніпропетровськ), «Щит і меч» (Миколаїв) тощо.

Слід відзначити зростання цього найпримітивнішого з можливих скін-відтинків, свідченням чому низка резонансних злочинів, скоєних ніби-то скінхедами, серед котрих: вибухи на Троєщинському ринку, розмальовування і спроби підпалювання синагог, побиття юдеїв і чорношкірих у Києві. За нашими підрахунками представники даної субкультури присутні у більшості обласних центрів України, що не влаштовує як націоналістично налаштовану (перепрошую, але при всьому своєму бажанні я не можу назвати «патріотом» русифікованих наці-скінів, хоча і розумію деяку вузькість подібної настанови) українську молодь, так і менш патріотичну, російськомовну, з числа тих, хто називає себе «антифашистами» (дуже спірне поняття. Сьогоднішній український «антифашизм» переплетений із більш розповсюдженим поняттям «українофобія» настільки тісно, що подекуди не розбереш, чому «боротьба з фашизмом» завжди закінчується звинуваченням України у «злочинах» Хмельницького, Петлюри, СС Галичина, ОУН-УПА, властиво кажучи, всього, що стосується вітчизняної історії визвольних змагань).

Окремими свідками у процесі «медійні собаки vs голомозі вуличні привиди» проходять дві наступні, як мінімум, дуже своєрідні NS-формації:

1.Так звані black nazi. Місце і час знаходження — кінець 80-х — початок 90-х — Ню-Йорк і Бразилія (у випадку останньої, цілком можливо, що і до сьогодні). Зрештою, враховуючи нещодавну популярність руху «niggers», представники котрого вихідці із білої середньої кляси, незадоволені своїм кольором шкіри (і найвідоміший серед них тов. Eminem), чому чорні не можуть котристати із непритаманних їхній расі прикладів наслідування і запльованих буржуазною мораллю зразків тожсамости ?

Бразилійські скіни-«інтеграціоністи» — радше місцевий і окремий від WP мультирасовий націоналістичний різновид, представники котрого дійсно не поодинокі афро-бразилійці, готові слухати будь-який ой!, ходити на спільні з місцевими традами і ШАРПами концерти, сигналити майбутньому високо піднятою римською рукою і ратувати за «Велику Бразилію»;

2.Японські «скінхеди-самураї». Інші варіянти — SSS (Skinhead Samurai Spirit) або «sukinzu»:

«В Японії можна відмітити лише два вида скінхедів: це трад (такий як і скрізь у світі) і SSS — «скінхед-самурай». Останніх досить важко описати, є такі, що рахують себе ультра-націоналістичними тупаками, інші ж — просто схильні до «Кодексу Буші-до», тради. Присутність праворадикальних SSS досить дилемічна. Якщо вони справді націоналісти, то чому у такому разі надають перевагу західній культурі і виражаються через неї? Це схоже на американських бонхедів, котрі носять Levi, незважаючи на те, що їх випускає юдейська компанія. Незалежно від особистих уподобань тради, SSS і панки разом відвідують концерти, котрі відбуваються без конфліктів.

Власне кажучи, SSS були першими скінами, котрі з’явилися у Японії на прикінці 80-х, тобто протягом часу, коли американські ЗМІ зображували скінхеда у виключно нацистських кольорах. Враховуючи зміну ставлення до іноземців останні три роки, кількість SSS в Японії значно зменшилася…(«Skins, Punks, and Other Japanese I Know» (автор невідомий));

Свого часу на мала місце кривава дискусія на рахунок того, чи можуть японці бути WP-скінхедами. Незалежно від того, чим вона закінчилася, раді повідомити, що за деякими даними, зараз у Японії значно більша кількість банд, котрі лабають якісне ска або ой!, ніж у тих самих Штатах. «Pez stomp», на приклад, — two-tone і безумний японський акцент репетуючої дівчинки. Oi!

SHARP (1987, Ню-Йорк), redscins (в розумінні прокомуністично або лефтистськи налаштованих скінхедів) і RASH (1993, Ню-Йорк — незважаючи на назву це здебільшого анархістська публіка) відрізняються відсутністю вертикально організованих структур та є прикладами ідеального втілення принципів «безлідерного спротиву» (базові розробки котрого належать, як це не парадоксально, раннім «білим сепаратистам»).

Відсутність властиво нацистів не достатня аби на місці пустуючої ніші не з'явилися SHARPи, для більшости котрих все, що починається з прикметника «національний» є підставою для наступного лейбування у якости «нетолерантного». А виходячи з цієї, етнічно кастрованої ідеольогії, такими можуть бути всі, хто знаходиться хоча би трохи правіше від забувшого закусити лібералізму і його верховного бога — «прав інших» (переважно меншин: національних, сексуальних тощо). Це стосується як крайньо правих із однозначно одіозних формувань, так і націонал-демократів у звичайному (не прикладово німецькому) розумінні цього терміну.

Зважаючи на расово «європейський» і водночас виключно «антибілий» характер цього змагу (так, ніби ксенофобні гени є вродженою ознакою лише білої спільноти) більшість SHARPів, відверто кажучи, просто паразитує на справді не відповідній до пропагованої сучасними «антифашистами» «троянській традиції», оскільки, по-перше, ті самі SHARP-RASH з'явилися на, як мінімум, два десятиліття пізніше, ніж осідлавші «троянського коника» (і буквально і переносно) ультраправі, починаючи з Британського Національного фронту і т.д., а по-друге, те, що перші виконаці ой! не підтримували БНФ не говорить про те, що вони були властиво антифа. Для прикладу процитуємо одного із стовпів відпочаткового «духу 69», чий авторитет не підлягає сумніву — вокаліста «Sham 69»» Jimmy Pursey: «Мене обурює практика Національного Фронту. Це стосується як мене самого, так і молоді загалом. Проте я розумію причини, що ведуть до зростання його популярности. А відтак я стверджую, що легко бути анти-расистом, у випадку, коли ти жадного разу не отримував від «чорних» люлєй і ніколи не мав їх за сусідів» (Джордж Маршалл, «Біблія скінхедів»).

Порівняймо сказані ним слова із дещо пізнішим формулюванням антифашистської концепції одним із активістів англійської Anti-Fascist Action: «Нападаючи на фашистів першими, цілком можливо, члени організації знешкодили вірогідність наступних расистських атак і вбивств.» («Дать 3.14изди»).

Незважаючи на постійне самопозиціонування очевидна ідеольогічна криза, чиї висліди лежать у психольогічній (якщо не враховувати вербальні посилки, котрі до справи не прив’яжеш) нездатности вдарити ісламського фундаменталіста, чорного сепаратиста або будь-якого іншого носія «антирасистського расизму», кількість котрих росте зо дня на день: у Німеччині це турецькі «сірі вовки», їхні місцеві сателіти або просто турецькі ганги; у Франції та Британії — величезне, часто декласоване і фанатичне мусульманське лоббі, у Штатах — «Нові Чорні Пантери» і «Нація Іслама», у Росії — зростаючий вплив кавказських земляцтв, в Україні — шовіністичні єврейські (типу «Бейтар», «Мідраша» тощо) і російські організації («Рускоє двіженіє» і дрібніші) етк.

Протилежні випадки дуже рідкі. Втім, на громадському рівні можливість паритетного етнічного існування мигтить у світлі ще одного, тмяного расистського ліхтаря. Непоганий приклад — атака анархістів на «чорних бристонських сепаратистів» у романі Стюарта Хоума «Відсос». Бажання англо-скасонських анархістів упокоїти і «білих» і «чорних» расистів призвела до простецького, як відповідний медіа-вірус, рішення з боку тримавших оборону — «на нас нападають фашисти». Чому — «фашисти?». Тому що «білі». Ось така нескладна логіка. Чорний комунітаризм, самоорганізація, сепарація, постійна антибіла риторика — для лібералів це складові не менш складного «антирасистського» процесу. Те саме по відношенню до білих — «фашизм, ксенофобія, расизм» і тому подібні подвійні стандарти. Схоже на легенду про Голокост (тут спробую уточнити — ніхто не заперечує жахіть війни. Під сумнів ставиться бажання частини нації робити гроші на смерти своїх батьків) — нацистом може бути лише Ле Пен або Гайдегер, тоді як Шарон — «просто патріот», апартеїд і геноцид — це тільки Німеччина, Україна і Росія. Організоване єврейство є втіленням прав на ідентифікацію та самоорганізацію, тоді як партії, до котрих приймають лише етнічних українців (типу колиш. СНПУ) — властиво фашистські. В «Нації скінхедів» згадуються ню-йоркські SHARPи, в очах котрих Фаррахан не відрізняється від Дюка, а «Нація Іслама» від «Арійських націй»:

«Позиціонуючи себе ШАРПом я виступаю не лише проти нацистів і Клану — каже Піт із Ню-Йорка — я також проти лайна типу «Нації Іслама» і Малкольма Х. Власне кажучи, це одне і те ж, лише колір ріжниться. Расизм меншости — чорношкірі ненавидять білих, вони ненавидять юдеїв, юдеї — їх. Яка ріжниця між white suprematist і black power?» ( www.skinheadnation.com; ).

Проте тут ходить про вірогідні винятки, позаяк дана тенденція статистично не значима. В інтернеті вже з'явилися чутки про «ультраправих ШАРПів», хоча зараз ще ніхто не знає, що саме стоїть за цим явищем і наскільки воно реальне. Мо просто деза. А може і ні. В кожному разі рух вимагає ідеольогічного оновлення, головним приорітетом котрого повинен стати захист етнічних прав не лише приїзджих, але і автохтонного білого населення, чий побут і можливість пересуватися вулицями «кольорових кварталів» часто загроженіші, ніж відповідні у їхніх «кольорових» сусід. Тому патрулювання мусульманських карталів справа, котрою повинні займатися самі мусульмани, а можливість вільного пересування цими «no go area» (читай кварталами, де прошло дитинство наших батьків) для білих може стати прикладом вдалого видалення ліберального апендикса у нового шарпівського покоління, в угоду етнічному плюралізму, тоді як зараз має місце дискримінація собі подібних.

В Україні, на відміну від тієї ж Білорусі, SHARPи ще тільки на підході. Десятка півтора на весь Київ, серед котрих частина арсеналівських фанів та екс-нацисти із «Rudeboys» («Rebelboys»), сором’язливо стукають у двері місцевого андеграунда, котрі зараз, як властиво і до цього, знаходяться на Майдані, забиті цвяхами і замальовані велетенською свастикою. На Майдан «ШАРПам вхід заборонений».

Явище «расизму» складніше ніж поняття. І як тут не згадати Горста Маллєра з його безсмертною «суповою» алегорією:

«Ви любите нормальний, помірно солений суп? Так? І я теж».

З мігрантами так само і у цьому є сенс. Суспільство не хоче їсти пересолену зупу, на то є його віками пещені смакові приорітети.

Коли на Вашому поверсі із 5-и квартир вихідці, із, припустимо, Кавказу, араби там, в’єтнамці, китайці чи нігерійці займають одну квартиру — вас це не обходить, навіть цікаво, чим чорт не шутить — доторк до чужої культури, хай і побутовий.

Коли 2 із 5, ви так само гречно вітаєтеся і після 150 грамів чачі цікавитеся справами на батьківщині. Але коли 3 або 4 квартири окуповують галасливі і успішні у своєму бізнесі, перепрошую, папуаси, ти перестаєш розуміти, Україна це, Київ, Нивки, чи берлінський гуртожиток для біженців. Потім «чорнішає» (або «жовтішає») двір, район, місто, країна. От і закурить вже питають незрозумілою і наступні метри до під’їзду ти догадуєшся, шо то була за мова і чому тебе не били за те, що невчасно кинув палити, як минулого разу.

Відсутність бажання працевлаштувати, обігріти, подарувати помешкання, соціальні дотації і культурний простір — і це ви називаєте «расизмом»? — ні, милі мої, расизм — це бажання зробити все те саме, тільки з часткою «не» перед першим іменнником.

Расизм — це коли у переповнену скумбріями діжку пхають таку саму кількість сардин. Чий, скажіть мені, соціально-економічний шлунок здатен переварити таку страву?

Інколи «расизм» — це правильно підмічені негативні риси у певних етнічних груп, і жаден, політкоретний грим тут не допоможе. Всі знають — що цигани не хочуть працювати, кавказці — не їздять на зелених «Жигулях», а в’єтнамці окупували Троєщину і гонять фуфло — криміналу в їхній поведінці немає, як і абсолютної правди у моїх словах. Але чи варто після цього робити їх суб’єктамим»расистських атак», а мене шельмувати у якості «фашиста»?

Перегородка між дійсно упередженим (апріорі) ставленням, котре і є расизм і політкоретним «антифашизмом», суть котрого зводиться до всепрощенського християнського ідеялу (теж апріорі) направду дуже тонка: КОЖЕН, хто спромігся перейти наший «потужно захищений» кордон апріорі отримує (повинен отримати) рівний із тобою, автохтоном, статус, права і можливості? Але ж ринок цих самих прав, статусів і можливостей не презерватив, а відтак і не гумовий, на всіх його не вистачить, а тому, ділячись із бангладешцем я забираю у свої дитини? Якщо я проти масової присутности ЧУЖИХ, значить, я — расист? Ні, любі мої «антифа», расисти у цьому випадку ви, позаяк у вашої правди, як кажуть акваристи, фальшдно, а мені представники моєї етнічної спільноти завше будуть ближчими за ефемерне і потрібне лише обкуреним «гуманістам» людське братство.

Ніхто не проти гостей, туристів, студентів, заробітчан, інвестицій і т.д. Ніхто не проти невеликих іншорасових, дисперсійних анклавів, чисельно прийнятних для генофонду української більшости. Це і є антирасизм.

У мене є знайомі москалі, білоруси, юдеї, мордва. І я захищатиму їхнє право на власну етнічну ідентичність і право не асимілюватися серед моїх кровників. Це теж антирасизм.

Коли серед моїх знайомих будуть лише вони (або якісь інші) і я, та подібні до мене будуть у меншости, хто тоді буде расистом? А ніхто. Більшости це буде не цікаво, а для нас (як у Франції, Британії та Німеччині) може стати просто запізно. Ніхто не проти того, аби вони жили СЕРЕД нас, головне — аби не ЗАМІСТЬ. І тоді, блядь, яка назве моє право мати білих і українських онуків расизмом, залишиться такою, скільки б не іменувала себе «антифашистом». Бо «фашистом» буде саме вона, заперечуючи вже моє право на те, що у випадку переселенців вважалося священною коровою. От вам і «антифа».

Ось чому статус протестуючого проти чогось скіна залежить від ситуації, в тому ліці і демографічної. Кількість представників іншорасових анклавів у Києві настільки незначна, що полювання на зарахувавших себе до «гордих арійських воїнів» справа цілком обгрунтована. Чого не скажеш, припустимо, про значну частину колись європейських міст і столиць — у деяких кварталах білих бачать тільки по телевізору (добре, що не у зоопарку або на сторінках Червоної книги). Там ролю ксенофобів віддіграє вже всюдисюща «антифа», чиє існування підігрує остаточній втраті європейцями свого ідентитету, що, з огляду на останні демографічні тенденції може відбутися протягом наступних півстоліття. І залишаться по них лише написані арабською підручники з «Нової Європейської історії» — «Історії Об’єднаних Халіфатів».

Хочте «расової війни» або навпаки — «антифашистської практики» — їдьте до Північного Парижу, там вам швидко пояснять значення слів «расизм» і «антифашизм», якщо ви тільки знаєте арабську. Віруючі в Аллаха не забивають собі голови такими ліберальними дурницями. Тому через 50 років вам не треба буде мандрувати, муедзін на мечеті напроти повідомить, що побудоване на законах Шаріата суспільство не зацікавлене у білих мігрантах і трудове законодавство не дозволить вам ввезти до зірки Аллаха — Києва, свою сім’ю. А поки цього не сталося, ми сподіваємося, що ви зрозуміли просту як наші прагнення померти українцями, істину — расистами можуть бути лише наші небожителі, тоді як «антифашизм» актуальний тільки у боротьбі за ствердження цивілізаційних перспектив

ТВОЄЇ етнічної групи,

за втілення української ідеї,

за промені українського світанку

і доведену до першого логічного звершення українську справу.

Що стосується ред — і анархо-скінів , ситуація переважно тотожна. Єдиною відмінністю є підгрунтя «антифашистської плятформи». У червоних це міфічна «клясова солідарність», на котру, як і на пропаговані ШАРПами «особисті свободи» ложили приїхавші до Європи і привізші у валізах «боротьбу з расизмом» під прапором Муамара Каддафі, котрий, навіть не куривши кальян, затягнувся свіжим верблюдячим кізяком і прорік: «Європа має бути чорною».

Розділивши животворчість традиції за расовою (або етнічною ознакою) Бенуа пропонує скористатися притаманним нашим індо-іранським попередникам комунітарним принципом і розвести різнорасові анклави по ріжні боки однієї європейської барикади.

Сіль молодіжного андеграунда смакує так, що мігранти направду (і це не хочуть помічати натягнувші на очі затемнені окуляри і зацікавлені в кризах надвиробництва «властьімущі») давно позбулися навішуваної їм психольогічної другорядности, а відтак і звинувачення у «расизмі проти них» використовують як умілий PR. В їхньому середовищі відсутні ті, хто бореться за справжній паритет і опонує в першу чергу, власним, фанатично налаштованим братам по крови. У мігрантів немає ліберальних кіл, бажаючі інтегруватися до «расистського білого» середовища лейбуються як відступники, або ж борються з тим самим «білим расизмом» опосередковуючи власну етнічну ненависть створеними білими ж інституціями («комітетами по боротьбі з расизмом» тощо).

Вихідці із родового суспільства, мігранти описуються в категоріях власної соціольогії — термінами «спільнота» і «клас», тоді як білі — і тут соціяльна еволюція ставить підніжку — «суспільство» і «клясова диференціація». Хто перспективніший, я певен, цілком очевидно.

Міркуючи у цьому напрямку ми приходимо до висновку, згідно котрого сучасні SHARP і RASH не даремні у своїх намаганнях привласнити троянську символіку, з однією поправкою, щоправда — голова гопліта, це не прихильність до відпочаткових традицій скінівського руху. В умовах кольорової колонізації і посилення антибілого расизму троянський символ слід розуміти, у випадку ШАРПів, як зраду заритому у льондонський асфальт етнічному корінню, і «білої робітничої кляси», для «клясових патріотів» із РАШ.

Ареал українських «червоних скінхедів» досить широкий, чого не скажеш про кількість носіїв червоних шнурівок, куфій і білої А у колі:

м. Шостка (Сумська область), 1998р. — молодіжне відділення ПСПУ. Процентів на 90% — деза, сьогодні вже не актуальна. Умовно — ортодоксальні комуністи.

м. Львів  — місцеве відділення НБП (?). Тут дещо складніше, оскільки чутки вар’юються від 4 до 40 морд. Цікаво, що як і перші львівські NS, тамтешні reds були також вихідцями із російськомовного середовища: перші донині влаштовують у Львові концерти «Коловрата», другі — публічні читання Лимонова. Тут є над чим задуматися. Умовно — націонал-більшовики.

м. Київ  — «Українська лівиця» Верника. Бутафорний антифашизм та іграшковий антигльобалізм для хворіючих «дитячою хворобою лівизни» або як «українські антифа блокуються з київськими сіоністами задля перемоги над фашистською гідрою». Умовно — «лефтисти» з посттроцкістським (з огляду а офіційну артикуляцію) ухилом.

м. Донецьк  — місцеве відділення рос. «Автономного дєйствія», www.avtonom.org . Умовно — анархи-автономи.

Підсумовуючи два вищих розділи висновуємо наступне:

1) всі три, або, у нашому випадку, у форматі 1+2 провідні скінівські напрямки потребують переосмислення з погляду на відмінні від кінця минулого століття європейські реалії, зміну вектора расистського меча, небажання інтегруватися у значної частини мігрантів, зростання протиавтохтонних настроїв, з їхніми «Париж — для чорних, Марсель — для арабів»; для NS-WP — це відхід від непродуктивної і такої, що скомпроментувала себе постгітлерівської теорії і практики; для SHARP-RASH — згадати вогні Вальгалли і позбутися визначення «славних дідів онуки погані».

2) триває пошук потрібного Європі фільозофського каменю, чиї властивості допоможуть сполучити етнічну плятформу однієї і мультикультуральну іншої, частин місцевої європейської спільноти. На пошуки каменю відправлені кілька гуманітарних експедицій, дві з них найчисельніші, одна на чолі з Фаєм, інша — Бенуа. Від їхніх результатів залежатиме вірогіднісь останньої у Європі громадянської війни, в котрій помираючий християнський світ протистоятиме зродженому 11 вересня молодому ісламському;

Моди, тради та інші.  — чит.  — вагома підбірка літератури по модам, футбольним фанам, є «Біблія скінхедів» Маршалла.

sXe  — здоровий спосіб життя і таке подібне. Трохи вегетаріанства, антифашизму, сині шнурки, ось усе, що про них відомо.

Gay  — як з’ясувалося — дещо споріднена з таким майже мертвим андеграундним явищем як «нацпанк». Ліпше всього цю тему розкрив тов. Могутін в одному із оповідань, посилання на котре ми політкоретно і цнотливо опустимо. Разом із тим додамо, що відродження гоплітовських традицій у такому, здавалося б «мачо» — колективі не залежить від ідеольогічних уподобань і гей-скін не обов’язково має бути наці. Кого цікавить більше, дивіться ЖЖ-комюніті за адресою …nazi_gay_ru.

Independent  — тут ми наводимо невелику цитату, чиє покликання звільнити нас від недолугого перебирання власного обмеженого лексичного запасу:

«Багато антирасистських голомозих відмовляються приєднуватися до жадної фракції і рахують себе типовими «самостійниками», в межах власної субкультури. В Монреалі до них входить значна частина екс-ШАРПів, більшість із котрих цілком по-дружньому залишила попередню групу.

Відвідавши один із oi!-концертів я помітив багацько «незалежників», включно із бувшими ШАРПами, котрі тусувалися з великим шарпівським кагалом у «ямі» перед сценою, при тому без жадних ознак напруження і ворожости поміж ними.

В панкі і oi! передній фронт сцени називається «яма», саме в ньому можна зіштовхнутися під час танцю і там же відбуваються наступні за цим трабли. «Яма» — це місце, за яке воюють. Поєдинки на концерті починаються у «ямі». Примітним є той факт, що ШАРПИ і «незалежники» здатні ділити це місце без очевидної ворожнечі по відношенню один до одного…»(Todd Ferguson «Taking It Back, Making It Strong!»: The Boundary Establishment And Maintenance Practices Of A Montrйal Anti-Racist Skinhead Gang).

fencewalkers  — продовження попереднього автора:

«Одна із причин, котра хвилює місцевих ШАРПів — це присутність у субкультурі т.зв «fencewalkers» («ті, що на межі» — прим.пер.). Приймаючи до уваги той факт, що тради ніколи не позиціонують себе властиво антирасистами, «fencewalkers» ідуть ще далі, і тусуються як із фашнею, так і їх опонентами.

Для них є цілком нормальним бути один час nazi, а трохи згодом, абсолютно без проблем — антифою. Монреальські ШАРПи трактують ситуацію як таку, що носить для них загрозливі риси, оскільки «fencewalkers» можуть ділитися із нацистами потрібною тим інформацією: фотокартками там, або домашніми адресами ШАРПів. Один із опитаних мною філадельфійських ШАРПів відмітив, що величезна кількість «fencewalkers» у голомозому середовищі півострова робить це саме середовище «не досить комфортабельним».

З точки зору ШАРПів наці-скіни займають найнижчі сходинки у гієрархії голомозих. Жаден із ШАРПів, що з ними я мав розмову не визнав їх за справжніх скінхедів, та інакше як «тупаками», «нацистами» або «білими супрематистами» не називав.

Darice каже, що «вони ніколи не були скінхедами. Для нас вони просто нацисти, котрі позорять ім’я «скінхед».

Ovide, називає їх «збоченням у нашому русі».

Втім, асоціяція між скінхедами і расизмом існує, і нав’язана вона ультраправими партіями, котрі заповнили нею свідомість підростаючої робітничої кляси…

Люди не знали, хто такі справжні скінхеди і думали про себе: «Це круто!», а по тому і досить легко вербувалися. Додайте до цього кілька музичних банд і справу зроблено!…»

Greenheads  — інформація про них фактично відсутня. Одне, що вдалося віднайти, www.greenheads.com , здається, до теми відношення не має.

ВИСНОВОК:

Він один. Бінарна опозиція «фа-антифа» відходить разом із тим, як помирають притаманні 20-у століттю модерні цінности, субкультурним проявом котрих вона є.

Нове століття ще втішить соціольогів. Нам здаються цілком симптоматичним появи занотованих у останніх абзацах «самостійників» та «межових» скінхедів, чиї синтезовані уподобання вже зараз дозволяють говорити про виникнення нових, «третьопозиційних» популяцій, цілком адекватних по відношенню до чорношкірої бабусі із сусіднього двору і недовольних турецьким гангом або відділенням «Нових Чорних Пантер» із того ж квартала.

Здорова реакція не переобтяженого мертвими ідеольогіями організму.

Перехід на бік захисту сексуальних меншин, здорового способу життя і радикального екольогізму, у свою чергу, вказує на дійсну, невідому часто безтолковим папарацці, багатогранність більш ніж просто вуличної культури колишніх лондонських стиляг. Зараз вони слухають універсальні у всіх випадках ска або ой!, проте хто знає, можливо вже завтра паломництво до їхніх клюбів зросте, після випуску чергового «голомозого маніфесту»: голубого, синього, а чи зеленого. Ну, а відповідний новим реаліям музичний супровід заб’є цвях у міщанське сприйняття заляканих журналістами сусідів.

ЛІТЕРАТУРА:

«Дать П» (История антифа движения в России и Англии:1984-2003);

Джордж Маршалл «Spirit of 69. Библия скинхедов»;

Todd Ferguson «Taking It Back, Making It Strong!»: The Boundary Establishment And Maintenance»;

«Skins, Punks, and Other Japanese I Know» (автор невідомий);

www.skinheadnation.com;

спец. для «Бриколяж web-log»

Догори
Роботи автора

Перейти до статей теми:






dumps with pin