Стаття, що подається «Бриколажем» нижче є спробою невідомого автора дослідити національний ухил в комуністичному русі на зорі більшовицької влади. Зокрема, найяскравішого представника татарського націонал-комунізму — Мірсаїда Султан-Галієва. Дотичної до татарського Н-К опінії дотримувалися й українські нац.-коми (Скрипник, Шумський, Хвильовий, Мазлах, Волобуєв), для яких боротьба за національне і соціальне визволення були нерозривні.
І хто знає, як виглядало б сьогодення, якби у 20-30-х роках в Татарстані, Україні і Грузії націонал-комуністи перемогли кривавого Сталіна. Можливо, на теренах теперішньої РФ постала б потужна мусульманська соціалістична республіка від Волги до Китаю і від Татарстану до Паміру чи низка незалежних держав — ймовірних союзників великої УРСР від Сяну до Кавказу з українськими республіками: Сірим Клином, Сибіром і Зеленою Україною. КПЗУ і ОУН допомогли би втілитися мрії українців про національне і соціальне визволення в єдиній державі. Реальність виявилася іншою.
Сучасний лівий радикальний напрямок України майже суцільно п'ята колона, ностальгуючий за тюрмою народів СРСР, без жодних ознак українізації. Тому краще «поховати цей труп старої ідеології» заради «народження «нового, революційного» і обов'язково українського.
Більшовицькі ухили національних окраїн імперії не могли спокійно пройти повз зростаючу увагу кремлівських політиків до націонал-більшовицької ідеології і практики. Націонал-комуністи це, по суті, націоналістичні ухили етнічних меншостей: татарські, українські, грузинські. Вони ставили в основу досягнення своїми народами державності, а в Кремлі бачили єдину, але не занадто надійну опору. У міру того, як кремлівські політики входять у права успадкування Російської імперії, росте занепокоєння націоналів.
Один з найсерйозніших конфліктів тієї епохи є позв'язаний з діяльністю татарських націонал-комуністів на чолі з талановитим політиком Мірсаїдом Султан-Галієвим, головою Центрального бюро комуністичних організацій народів Сходу при ЦК РКП. Уже в 1918 році він висловлював сумнів, що всесвітня класова боротьба, розпочата російськими більшовиками, змінить долю колоніальних народів. Султан-Галієв думав, що пролетаріат метрополій зацікавлений у збереженні своїх переваг перед колоніальними народами. Захоплення влади робітниками в т.зв. великих державах для колоній буде означати всього-на-всього зміну хазяїна. У 1921 р. Султан-Галієв публікує свою програму в газеті «Життя національностей». Вона покликана докорінно виключити відродження російського і будь-якого іншого колоніального панування. Татарський націонал-комуніст пропонує створити диктатуру колоній над метрополією, над промислово-развинутими країнами (за аналогією з диктатурою пролетаріату над буржуазією). Для цього потрібно створити Інтернаціонал колоніальних країн, протиставлений Третьому інтернаціоналу (бо в останньому домінують західні більшовики). Крім того, необхідно побудувати мусульманську радянську республіку і мусульманську комуністичну партію.
У перемозі антиколоніальних рухів запорука успіху світової революції.
Тільки коли західний пролетаріат втратить фінансову підтримку колоній, він підніметься на боротьбу проти власних капіталістів. Узагалі мусульманські народи суть народи пролетарські, тому, на думку Султан-Галієва, існує величезна різниця між англійським чи французьким пролетаріатом і пролетаріатом афганським чи мароканським. Тому що перші виступають у ролі визискувачів-паразитів щодо другого. Так що, будь-який національно-визвольний рух у мусульманських країнах своїм характером подібний до соціалістичної революції (з цієї причини сучасні іранські прихильники самоврядних робітничих рад назвали Султан-Галієва представником «лівого крила моджахедів»). У Султан-Галієва проглядаються і майбутні обриси маоїзму, аж до
відомої ідеї «голови Мао» — про оточення світового міста світовим селом.
Існують дані, утім вони потребують перевірки, що ВНК перехопила лист Султан-Галієва лідеру кримських татар, у якому пропонувалося об'єднати зусилля національних керівників, щоб змусити Кремль скорегувати національну політику на місцях. Це вже був політичний кримінал. У 1923 році Султан-Галієва позбавили усіх посад, назвали «буржуазним націоналістом» і відправили у заслання, а розстріляли його в 1940 році. Мірсаїд Султан-Галієв став першим високопоставленим радянським працівником-комуністом, що зазнав політичних репресій, а ініціатором його арешту був Сталін. Починаючи з травня 1923 року, моменту першого арешту Султан-Галієва, і до кінця 80-х років «султангалієвщина» символізувала махровий націоналізм. Сотні людей, у тому числі і ті, хто ніколи з ним не зустрічався і не знав його особисто, були репресовані, як «султангалієвці».
Тим часом у кабінетах лідера алжирських націоналістів Ахмеда Бен Белли, президента Єгипту Гамаля Абдель Насера висіли його портрети. Ахмед Бен Белла з нагоди 100-річчя Султан-Галієва надіслав у Татарстан телеграму зі словами: «Султан-Галієв — людина, якій багато чим зобов'язаний світ у XX столітті».
Сталін очолив і розгром грузинського націонал-комунізму. Грузія в травні 1921 р. підписала договір з РСФСР, що визнавав її суверенною державою, але договір цей залишився на папері. Коли грузинський комуністичний уряд прийняв власні закони, Сталін, Орджонікідзе й інші русифіковані грузини, що знаходилися в Москві, підняли проти Грузії справжню кампанію. Цікаво, що за цими законами проживання в Грузії для негрузинів і шлюби між грузинами і негрузинами обмежувалися великими податками. Грузинське питання стало одним з центральних наприкінці 1922 початку 1923 р. Ленін став на захист грузинських націонал-комуністів і навіть порушив питання про доцільність розпуску тільки що створеного СРСР. Але завдяки відходу Ілліча від справ грузинський «націонал-ухильництво» дощенту розбили, а все колишнє грузинське керівництво вивезли з Грузії і заслали у різні кінці країни.
Залишався найсильніший і тепер уже єдиний націонал-комунізм — український, з яким Москва постійно борола всі перші роки революції. У грудні 1920 р. РСФСР і Україна уклали договір, по якому Україна визнавалася суверенною державою, але і цей договір залишився на папері. У травні 1922 р. уряд України подав навіть формальний протест проти того, що РСФСР виступало в міжнародних отношениях від імені України. Після створення СРСР у грудні 1922 р. статус України продовжував постійно падати. Чільний представник українського націонал-комунізму Скрипник навіть побічно виступив на захист Султан-Галієва, сказавши на нараді в ЦК, що його справа — нездоровий симптом наявності національної нерівності, і, щоб у корені виключити появи таких справ, треба виключити саму цю нерівність. У 1925-1926 р. з'явилися нові ознаки натиску на націонал-комунізм на Україні. Це виявляється в критику перегинів т.зв. українізації. Приводом з'явилася ініціатива, виявлена Шумським, наркомом освіти Української РСР, що у бесіді зі Сталіним зажадав посиленої українізації державного і культурного життя в республіці й звинуватив існуюче керівництво республіки, особливо Кагановича, у навмисному перешкоджанні українізації. Шумський запропонував персональні заміни в українському керівництві, для того щоб на чолі республіки стали тільки українці. Сталін у відповідь на це направив лист Кагановичу й іншим членам ЦК КП(б)У (26 квітня 1926 р.). Він звинуватив Шумського, зокрема, у тому, що прийняття більшості його пропозицій викличе антиукраїнський шовінізм серед російських робітників в Україні, а українізація щодо них стане формою національного гніту. Сталін так само звинуватив українську інтелігенцію в антиросійських настроях.
Чому кремлівські політики так різко реагували на прояви місцевого націоналізму? У ньому вони бачили загрозу своєї влади і привілеям? Крім того, відповідно до марксистських уявлень централізм є бажаний і прогресивний стан суспільства і держави. Такий підхід, м'яко кажучи, не передбачає автономію місцевих, регіональних культур, зовсім не обов'язково орієнтованих на досягнення державної незалежності. Не випадково, ще в доповіді місцевих більшовиків владі Алтайської губернії від 6 січня 1920 року про дії антиколчаківських партизан повідомлялося: «Повстанці відносяться вороже до російських товаришів... На зборах командного складу партизанів винесене рішення незалежної від Російської влади роботи». І не випадково газета «Радянська Сибір», висловлюючи офіційну точку зору більшовиків на проблему анархістських повстанців, відзначала, що її зміст «в органічній ненависті до централізованого радянського державного апарата і його представників на місцях, а звідси, звичайно, непокора тим порядкам, що диктуються з центра». Центр, про який тут йде мова, це все той же старий центр російської держави, правда переведений з Пітера в Москву. Нова влада уже в роки громадянської війни приміряла старі імперські одежини.
друкується зі скороченнями. Переклад Степана Молчана
спец. для «Бриколяж web-log»
