Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Чорні лиця, білі маски  —  Цікава зоологія
Red Patriot
Дата публікації 13 серпня 2005 р.
Цікава зоологія

Ми-вони. Ліричний стьоб на завжди актуальну тему. Інколи, коли є час і натхнення, ми з татком ходимо до лісу. На полювання. Полюємо ми на москалів. Така вже сімейна традиція і тут нічого не попишеш. Москалям це не подобається, але хто питатиме тварину?

Вони швидко множаться, тому ми не чекаємо початку сезона і не беремо ліцензію на відстріл. Лісники тільки дякують, оскільки їхніх повноважень і виділених із бюджетних загашників набоїв замало для вирішення настільки серйозного екологічного питання. Ці гібриди плодилися століттями і сьогодні на планеті немає кутка, де офіціянти або загоряльники не чули б схожого на собачий гавкіт «вєлікаго і магучєго», цієї похідної від татарських та угро-фінських матюків. Ареал москалів шириться за рахунок схильних до культурової мімікрії українців, білорусів, таджиків і казахів, котрі вірять у неіснуючу універсальність хворої на самодержавний сифіліс золотоординської зневаги.

Лише останні 10-15 років відбувається поступова депопуляція, котра, втім, не впливає на візуально спостережувані мастштаби розростання цих бур’янів роду людського. Бур’яни самозапилюються і розсіюються по світах, як всяка більшість представників цих напівдиких культур. Організовані в невеликі діаспори українські мігранти подібні до добре доглянутої плантації, тоді як тікаючі від голоду на батьківщині москво-монгольські реп’яхи — покинутий заросший пирієм колись (ще при Новгороді) город. А пирій той росте і розноситься транспортними вітрами ген по теренах «общєй батьковщіни» і далі за океан, де соціальні землі не виснажені і будяків підгодовують «на шару», дотаціями та іншими негритянськими «пособіями».

Полювання на них справа шляхетна. Вони як пацюки розносять свою фашистську чуму всюди, куди ступала нога, а у нашому випадкові — огидна імперська морда не витравленої просвітництвом середньовічної хворобачки. Росія втратила цивілізаційну роль і вже ніколи не встане з колін, на котрі її поставило справжнє антиокупаційне провидіння, позаяк всі знають, що справжній Бог(и) — антифашист і учасник національно-визвольних рухів. Наступними будуть США, Китай, нікому не потрібний ЄС і тому подібні грубо зліплені штучні інсинуації. Пацюки тварини видові, є російські, американські, китайські там, інші. Сучасність колись зеленої планети це наслідок їхньої діяльності, в частині соціального забезпечення, транснаціональних корпорацій, бізнес-планів типу «Ірак», знищених амазонських і не лише лісів тощо. Їхнє існування характеризується «банкетом під час чуми», котру вони зрештою, самі і занесли. Пацюки витримали протестний натиск у середині 60-х і ввійшли до 21-го століття з багажем із величезної кількості різноманітних антисистемних рухів, чий союз із цілком природною соціальною ентропією поховає наших гробарів і ми поставимо над ними велику братську могилу.

Вони зверху. Істерика згвалтованої свідомості. Інколи ми ходимо на рибалку. Хто бував, той знає, що серед впольованої вудкою дичини є відсоток тієї, котра обов’язково зірветься з гачка, обірве вам снасті або зламає вудку. Старожили бачили коропів з двома-трьома гачками у губі. Людські культури подібні до ловлених вже НИМИ риб.

Одні уникають асиміляції, залишаючись голодними і живими. Такі тубільці з малодоступних районів Африки, Австралії або Південної Америки.

Хтось зривається з гачка, вкотре не розчиняючись серед НИХ вкінець, обходить ставлені «мисливцями за вашою тожсамістю» пастки і об’їдає по краям з виду пахучу принаду, макуху там чи Пушкіна, один х…

Гачки рвуться рідко, а коли жилка все-таки не витримує — упосліджені в дідівській правді пірнають назад, до глибин свого етнічного буття. Таким чином рятуються, і так від емського указу до валуєвського, від заборони говорити ірландською-бретонською до скасування баскської автономії. Ці ситуації символізують гачок у тілі спійманого на черговий виток геноцидних практик. Залишені в живих беруться за зброю або створюють товариства української (будь-якої іншої) мови. Вдруге вони не клюватимуть, крім шпигунів і коляборантів типу наших вітренків, корчинських і інших тому подібних грачів-мойсеєнків.

Зірватися з добре облаштованої пастки випадає не всім. Більшість індіанців і кельтів, припустимо, цілими народами засмажили на пекельному вогнищі примусової асиміляції. Мало хто падав назад до рідних вод, заживлював національні поразки, і прикладів тут дійсно небагато. Чехи, айни, євреї, не шмат тих рибас, в розумінні списку, а лишень нещодавно плавало тіко кільканадцять знаючих їхню риб’ячу мову: 9 чехів (на всю Прагу), 9 айнів і аж один єврейський брат. Зараз косяки зросли і визначилися з місцями нересту. Чехи витіснили кафкіанську заразу, айни відбудували знищений японцями культурний простір, а євреї злучили вихідців із різних країн під прапором алійного івриту. Їх стало більше і науковці змушені були позбавити їх червонокнижного статуса. Ці тварини перестали зникать.

Зламати вудку — те саме, що повернутися з того світу. У риб’ячому випадку це значить уникнути сковорідки, а у аналогічному есхатологічному — після довгої черги під кабінетом дістатися зустрічі з богами і після термінової наради отримати останній історичний шанс залишитися в ній (історії), у якості суб’єкта, а не зниклої у підручнику з порівняльної антропології спільноти.

Асимілюватися це не просто змішатися, а відтак і набути перспективних зараз полі- (або транс) культурових ознак. Ні. Асиміляція — це втрата імені і права називати. Це смерть віками пещених дідівських архетипів, повернутися до котрих зможуть лише щури із пробірок майбутніх психоісториків і тому подібних космолінгвістів.

Асиміляція — це непотрібні на суші іхтіандрові зябра. Про неї легко читати і нудно писати. Її страшно спостерігати, відчуваючи липкий доторк історичного забуття і свідомості того, що наступними після прусів, фризів, лужицьких сербів, мансі і корнуельців можемо бути ми. Гірко відзначати коло, котре кружляє як гриф над падлом, або чорна діра над заблукавшим космольотом і котре звужується з кожним поколінням, набирає обрисів удавки і торкається твоєї шиї, все щільніше і тугіше, перед смертю попускає, лише для того, аби змучений боротьбою за право називати і пройшовший сім віків, як сім дантових кіл український народ зустрів сина і почув «Я вєрнулся. Здраствуйтє, папа».

Це перефраз з відомого антиколоніального анекдота щораз більше втілюється у життя. Наші мальки потрапляють на змащені мандрагоровими медіа-вірусами гачки. Їх витягують, притворно жаліють (мовляв, хай підростуть) і відпускають. Вони з радістю діляться враженнями від запареної на «общєчєловєческой», «славянской», «руской» або «бєлой» (залежно від того, на яку наживку ловили) метаідентичності, манці або кукурудзі, зі старшими і соціально крупнішими батьками, раніше заковтнувшими наживку бюрократами, псевдонаціональною буржуазією і залишками колись конкурентноздатної інтелігенції, котра зараз не може пояснити підростаючому поколінню, що не «все те сонце, що встає». Батьки заклопотані позакультуровими потребами і їхня, сформована за Союзу свідомість давно не відрізняє НАШОГО від ЧУЖОГО, оскільки музика, прикладово, буває «наша» і «українська». Ще є «украінскіє кнігі», «украінская в школє», «украінскій хлєб» і «украінскій» «Грін-грей» — все це парадокси амбівалентної свідомості, колоніальні нашарування котрої годі зняти, за винятком «скрипниковської лоботомії», на випадок актуального сьогодні хірургічного втручання.. Діти хавають наживку, труять нею свої риб’ячі мізки, і ті сохнуть від чужих ціностей швидше ніж мультифікована свідомість від ПВА.

Віддана на поталу денаціоналізованих ринкових відносин колись європейська культура гибіє під навалою чужоземної попси, леймотив якої не відповідає життєвим приорітетам трипільських нащадків. Як, властиво і більшості спільнот, котрі в тій чи іншій формі опираються русифікації або американізації, у мовному, інформаційному і аксіологічному загалом, вимірах.

Нас ловлять на ОРТ і на НТВ. На «Русскоє» і ніби-то «Наше» — радіо. Ловлять на Віктюка і Варум, Башмета і Куценка, на сльозогінну «Кармеліту» і «общєпатріотічєскій» «Штрафбат». На бувших львів’ян і донецьких, котрі загорнуті у блискучу фольгу із розтиражованих попсовою культурою симулякрів живуть і не знають, що їхня творчість — це маленька металева рибка, яку справжні рибаки називають «живцем», а патріотично налаштовані невдахи-соціологи — «культурною війною», в котрій рибак повинен здохнути з голоду. Тоді у риби є шанси досягнути ідентитарного повноліття, що у перекладі на забуту мову звучить як «язичеська весна», — «весна народів».

ПС . Незважаючи на розтиражовану коляборантами думку, українство — це не Вєрка Сердючка і навіть не вихідці з України, весь час підкреслюючі відсутність пуповини, а таких, як стверджує статистика і Окара, у сусідній «общєруской» культурі, політиці та економіці по кількадесят процентів.

Українство — це те, як говорили і у що вірили мої предки. Що їли, з ким спали, скільки пили, як співали і коли мовчали. Це одна із багатьох, кинутих до водойми «Україна» риб. Не хижа і тому часто страждала від інших, самозваних автохтонів. Не раз і не десять потрапляла на різні, закидувані з обох сторін Дніпра вудки.

Під час Переяслава україно-рибу витягнули на православну обманку.

У битві при Конотопі вона поламала вражеську вудку, а після Коліївщини мало не двісті років сушилася на тараню.

За Петлюри риба упала до вологої трави і насилу доповзла до рятівної води.

При Скрипнику риба підросла і поступово освоїла окуповану чужинецькими колоністами і штокаючим пролетаріатом та зарослу їхніми словами-бур’янами водойму.

Сталін кинув до водойми тринітротолуолу («Розстріляне Відродження»), а потім забрав у сторожів етнічної долі улюблену рибами пшеницю («Голодомор»).

Бандера реанімував майже закопчену тараню і згадки про нього тримають купи наші душі і тіла, в колективному міліоновому оргазмі, чия мета — відродити генофонд і притаманне попередникам метафізичне рецензування реальності. Або, як кажуть деякі екс-акваристи — стати найкрупнішою і найчисельшою земноводною у рідному Балто-Чорноморському озері, без рибаків і бракон’єрів. Не жабою, вони обсядуть берега пізніше.

спец. для «Бриколяж web-log»

Догори
Роботи автора

Перейти до статей теми: