Сутність індоєвропейської ідеології, що випливала зі специфічних соціальних ознак протоіндоєвропейської етнічної спільноти, зводилась до трьох фундаментальних принципів: збереження космічного і юридичного порядку, прояву героїзму, і сприяння добробутові. Кожен з цих принципів формував підґрунтя того, що Жорж Дюмезіль визначив як функцію, що є складним цілим, включаючи в себе одночасно і сам ідеологічний принцип і його прояви в ряді давніх індоєвропейських соціальних і міфологічних систем.

Перша функція виражалась у наявності особливих жрецьких класів (таких як наприклад індійські брахмани), що неодмінно мали стояти на вершині відповідних суспільних систем і були представлені в міфах у формі колективних уявлень, в дюркгеймівському сенсі цього поняття, парою верховних богів, таких як Мітра і Варуна в Ведах, Юпітер і Дій Фідій в Римі, Одін і Тюр у скандинавів. Крім цього був чіткий розподіл обов’язків між цими двома співправителями: один з них, назвімо його „постать Варуни ”, займався космічними проблемами, інший, якого можна визначити як „постать Мітри ”, був в основному зайнятим забезпеченням дотримання належних юридичних відносин між людьми. Разом вони стояли на вершині міфологічної системи, так само як жерці стояли на вершині суспільної ієрархії.

Друга функція відображалась наявністю верстви воїнів-правителів, таких як індійські кшатрії, чиєю соціальною роллю було застосування сили для захисту суспільства (чи радше для реалізації його імперських амбіцій). В міфології цей клас представлено образами ведичного божественного воїна Індри , римського бога Марса, скандинавського Тора.

Третя функція відображала основну масу суспільства, скотарів і землеробів, що годували жерців і воїнів (як індійські вайшї). Цей принцип був представлений уже іншим прошарком божеств. В більшості випадків його основні представники уявлялись як пара близько споріднених родичів, найчастіше близнюків (індійські Ашвіни , грецькі Діоскури). Рідше це були батько і син. Виняток зафіксовано в римській традиції, де бог Квірін сам один був головним втіленням сутності третьої функції. Типовою, хоча й не універсальною для третьої функції є постать богині, що інколи вважалась близькою родичкою (або ж нареченою) головних богів (чи бога) даної функції; наприклад, ведична Сарасваті , скандинавська Фрея . Ці взаємопов’язані тріади суспільних класів і божественних істот слугували структурою, крізь призму якої давні індоєвропейці дивились на світ. Три функції безперервно „тиражувались” міфологічною свідомістю – від тріад хвороб до трирівневих моделей всесвіту. Більш того, ці колективні уявлення не зводились лише до чисто міфічних образів, а включали в себе й багатьох епічних персонажів, таких як основні герої Махабхарати (Пандави, грецький Геракл та різноманітні германські і римські боги).

Тісно пов’язаними з тричленною моделлю індоєвропейської ідеології є кілька специфічних тем, що заслуговують на увагу. Одна з них торкається ідеї військового конфлікту представників двох перших і третьої функції, що пізніше переможені і повернені в систему, повністю її оновивши. (Хоча слід зазначити, що слово „переможені” є невдалим, так як і в римській і скандинавській традиціях представники третьої функції примирюються з рештою членами системи на умовах, що зберігають їх гідне становище. Попри це ясно, що головна роль в цій мирній угоді відводиться представникам двох перших функцій). Найяскравіше втілення даної теми знаходимо в римському переказі про війну з сабінянами, – який як і більшість переказів давньоримської „історії” є історизованим міфом – і у скандинавському міфі про війну богів-асів ( Одіна , Тора, Тюра та ін.) з велетнями-ванами (Фрейром, Нйордом та ін.). В цих переказах римляни і аси репрезентують першу владну функцію, в той час як сабіняни і вани, жоден з яких спершу не виявляв жрецьких чи воїнських якостей, представляли третю скотарсько-землеробську функцію чи, в широкому сенсі, принцип матеріального благополуччя (та ж сама тема присутня і в Іліаді, де ахейці втілюють дві перші функції а троянці третю, хоча цей приклад не настільки показовий і очевидний як вищезгадані перекази римської та германської традицій).

Близькою до вище окресленої є друга тема –„трьох гріхів воїна”. Як показав Дюмезіль , індоєвропейський воїн, божественний чи смертний, відігравав двозначну роль в ідеології. Він одночасно був і невід’ємною частиною системи функцій, складаючи її „другу функцію”, і в той же час був аутсайдером, ненадійним членом спільноти, що міг в будь-який час виступити проти представників двох інших функцій. В сакральних текстах індоєвропейський воїн зазвичай здійснює три вчинки супроти трьох ідеологічних принципів. Це виступ проти володаря, божественного чи земного (напад на представників першої функції), боягузтво в бою (гріх проти функції яку він сам репрезентує), і вчинення сексуального насильства та грабіжництва від якого потерпають представники третьої функції. Навіть найбільш прославлені воїни, такі як Індра , Старкад і Геркулес були за це засуджені; отримуючи поступово все більш строгі покарання, що призводили до втрати героями фізичної сили.

Звісно, що воїнська роль не була по своїй суті антисоціальною; і третя тема, що чітко виявляється у римській і індійській традиціях, описує хоробрий захист воїнами суспільства від зазіхань триголового чудовиська. В Римі, де характерною була тенденція до історизації міфів, ця тема відображена в „історичній” хроніці про перемогу Лівія і двох інших Гораціїв (один з яких залишився живим) над трьома Куріатіями , що можуть розглядатись як раціоналізована форма триголового ворога, який загрожував існуванню Риму; в Індії, де міфи залишались неісторизованими, вона відображена в ведичному переказі про вбивство триголового сина Тваштара Трітою , що в даному контексті виконує функцію Індри . Однак навіть в цій ситуації становище воїна неоднозначне, бо відчувши „смак крові” – пролитої навіть з благою метою – він несе потенційну небезпеку мирові і добробутові решти членів соціуму, через що неодмінно повинен звершити ритуал очищення, щоб знову бути прийнятим спільнотою.

Четверта тема описує масштаб ролей другорядних богів в трифункціональній системі. Наприклад, в індійській традиції Мітра тісно пов’язаний з двома менш значущими богами Ар’яманом і Бхагою. Ар’яман є покровителем спільноти людей, які називають себе аріями; він опікується формалізованими відносинами, такими як шлюб, через що є посередником між людьми і Мітрою (богом, який уособлює юридичний аспект влади). Бхага , чиєю головною функцією є наглядати за тим, щоб люди отримували щасливу долю, керує дистрибутивними (розподільчими) аспектами поля діяльності влади. В Римі, Ювентас , помічник Юпітера , виконує подібні до Ар’ямана функції, в той час як Термін виступав двійником Бхаги (функції Терміна аналогічні до функцій Бхаги наглядно проілюстровані в Овідієвих Фасціях, зокрема 2.642).

І нарешті слід звернути увагу на те, що в більшості давніх індоєвропейських традицій є божества, які по суті випадають за межі тричленної схеми і складають те, що Дюмезіль визначив як „хребет системи”, тобто як стержневу вісь всієї міфологічної системи. Такі божества зазвичай пов’язані з ідеєю початку і кінця (починання і завершення). Такими „богами які вводять” є Ваю ведичної традиції, римський Янус, еддичний Хеймдаль, що проголошує кінець світу. З іншого краю спектру знаходяться боги до яких завжди звертались в кінці ритуалу, що очевидно вказує на їх зв’язок з поняттям кінця. Це зокрема індійський Агні та римська Веста.

Переклад: Андрій Поцілуйко

Джерело: Scott-Littleton C. Introduction. Part I. // Dumezil G. Gods of ancient Northman. — Los Angeles, University of California Press, 1973. — Р.XIII-XV.