В певних колах розгорнулося заплутане і дещо смішне обговорення питання хто є нашим «головним ворогом». Ті, хто беруть участь у цих обговореннях, регулярно роблять дві помилки. Перша полягає у тому, щоб вірити, що головний ворог – той, кого ненавидимо понад усе, той, до кого відчуваємо найбільшу дистанцію чи маємо найменше подібностей. Помилка методу, затаврована у свій час вже Мао Цзедуном. Правда простіша: серед усіх можливих ворогів головний ворог - лише той, хто володіє найчисельнішими засобами для боротьби з нами і здатністю нас примушувати, тобто той, хто найсильніший. З цієї точки зору справи зрозумілі – головний ворог, в політичному і геополітичному плані – це Сполучені Штати Америки.

Друга, ще спустошливіша, помилка, полягає у тому, щоби уподібнювати головного ворога до абсолютного. Це помилка, властива тоталітарному розумові (або релігії), виразно залежна від політичної недалекоглядності. В політиці не існує, точніше – там не повинно би існувати абсолютного ворога. Політичний ворог не є втіленням Зла. Він – противник моменту, з яким можна вперто боротися, але з яким завжди залишається можливість укласти колись мир. Вважати, що головний ворог – це абсолютний ворог, (означає) знову вступати на шлях метафізики і моралі, де ворог неминуче стає злочинним, якого слід не лише перемогти, а й покарати, представляючи його злом, яке слід викорінити, розташовуючи його поза людством. Саме так міркують американці, для яких війна завжди поєднується з хрестовим походом. Нас ніщо не зобов’язує з свого боку діяти подібним чином. Навіть якщо вони - головний ворог, не слід бачити у них дияволів. Доказ: існує Америка, яку ми любимо.

Ця Америка очевидно не є ні Америкою капіталу, ні Америкою шовіністичних “нативістів”, фундаменталістських телеєвангелістів та несамовитих креаціоністів. Ні “New Deal”, ні маккартизму. Звичайно, не “золотих хлопців”, “переможців” і “money makers”, не “rednecks“ і ветеранів В’єтнаму, ще менше мажореток, “бімбо” і “бодібілдерів”. Не кажучи вже про зграю містичних ясновидців, військових злочинців і серійних вбивць, що складають нині оточення Джорджа Буша.

Америка, яку ми любимо, має дуже різні грані і обличчя. Перш за все це неосяжна література: Марк Твен і Джек Лондон, Герман Мелвіль, Едгар По, Говард Ф.Лавкрафт, Джон Дос Пасос, Вільям Фолкнер, Генрі Міллер, Джон Стейнбек, Ернст Гемінгвей та багато інших. Далі, звичайно, - велике американське кіно, до того як воно дегенерувало у надмірності спеціальних ефектів та стереотипних дурниць. Також джаз, що був, без сумніву, єдиним справжнім культурним творінням цієї країни. Америка широких природних просторів і маленьких людських об’єднань. Імена, що різних причин зринають у пам’яті – Джефферсон Девіс і Скарлет О’Хара, Томас Джефферсон і Ральф Волдо Емерсон, Генрі Девід Торо і Альдо Лепольд, Сакко і Ванцетті, молодий Елвіс Преслі і Рей Чарльз, Г.Л. Менкен і Вільям Берроуз, Джек Керуак і Боб Ділан, Кассіус Клей і Вуді Аллен, Е.Ф.Шумахер і Крістофер Леш, Сьюзен Зонтаг і Ноам Хомскі.

Давайте додамо, що у сфері ідей – американські університети пропонують умови праці, про які ми в Європі можемо лише мріяти, і де, не зважаючи на “політичну коректність” панує свобода слова, нам не відома (більше). Вражає там також якість ідейних дебатів і, зокрема те, як у сфері політичних наук численні автори намагаються розглядати їх доктрини, виходячи з основ, - все у протилежності до Франції, де політична наука майже у процесі зникнення і зводиться по суті до виборчої метеорології. Американці також зробили значний внесок до понять федералізму, “популізму” і спільноти.

Але існує й інший бік медалі. США від початку претендували бути носієм поняття свободи. У них це – позитивне поняття, що безпосередньо означає “кожен громадянин – король”. Це визначило в них найкраще: ентузіазм, що випливає з можливості діяти безперешкодно, творче бажання та ідеал автономії (self-reliance), творення маленьких об’єднань вільних людей, які вислизають від будь-якого деспотизму (те, що Марітен називав “змістом людської дружби”). Це визначило також і найгірше, коли перевернулося у простий егоїзм, в уславлення меркантилізму та жадання грошей, жадання переважно стандартизоване, - і навіть у алібі нових форм завоювання і гноблення. Паралельно прагматизм перетворився у чистий матеріалізм, у культ досягнення і успіху (Вільям Джемс казав: “Дайте мені щось, що забезпечить успіх і будь-яка справедлива людина буде поклонятися цьому”), у технологічний оптимізм, у поклоніння комфортові та зручностям (“ідеальна тварина”, про яку говорив Кейзерлінг), у зарозумілу гординю заповнити світ новими об’єктами. І дух спільноти дегенерував у ментальну однаковість (like-mindedness), у винятково вульгарний конформізм, відзначений вже Токвілем.

Початкова вада Америки, історія якої зливається з історією сучасності, полягає у тому, щоб конструювати сутність, відштовхуючись від пуританської думки та філософії Просвітництва. Звідси ця претензія не мати предків, це бажання, висловлене вже Томасом Пейном у 1776 році “розпочати світ заново” під поглядом Бога, ця постійна одержимість новизною, ця непорушна віра в прогрес (ідеал необмеженого). З іншого боку, ця месіанська ідеократія намагається розглядати США як нову Землю Обітованну, а решту країн – як недосконалий простір, якому слід прийняти американський спосіб життя, щоб стати одночасно зрозумілими і відповідними Добру. Мета – це збудувати ідеальне суспільство, що стало б зразком для людства і прийняття якого усіма народами закінчило б історію. “Американці – пише Френсіс Фукуяма – завжди розглядали свої політичні інституції не як звичайні продукти їхньої історії, пристосовані виключно до народів Північної Америки, а як втілення певних універсальних ідеалів та устремлінь, призначених поширитися колись на інші країни”. Американські цінності, додає Семюель Гатінгтон, засновані на “протестантизмі, на індивідуалізмі, моралі праці і вірі, що люди спроможні збудувати рай на землі”.

Торо писав у 1863 році у “Житті без принципу: ”Засоби заробітку грошей тягнуть донизу всіх без виключення”. Бачимо пройдений шлях. Існує інша Америка.

Переклад: Андрій Холявка, спец. для «Бриколяж web – log”

Джерело: Robert de Herte. L’Amerique qu’on aime//Elements n°116, printemps 2005