В певних колах розгорнулося заплутане і дещо смішне обговорення питання хто є нашим «головним ворогом». Ті, хто беруть участь у цих обговореннях, регулярно роблять дві помилки. Перша полягає у тому, щоб вірити, що головний ворог той, кого ненавидимо понад усе, той, до кого відчуваємо найбільшу дистанцію чи маємо найменше подібностей. Помилка методу, затаврована у свій час вже Мао Цзедуном. Правда простіша: серед усіх можливих ворогів головний ворог - лише той, хто володіє найчисельнішими засобами для боротьби з нами і здатністю нас примушувати, тобто той, хто найсильніший. З цієї точки зору справи зрозумілі головний ворог, в політичному і геополітичному плані це Сполучені Штати Америки.
Друга, ще спустошливіша, помилка, полягає у тому, щоби уподібнювати головного ворога до абсолютного. Це помилка, властива тоталітарному розумові (або релігії), виразно залежна від політичної недалекоглядності. В політиці не існує, точніше там не повинно би існувати абсолютного ворога. Політичний ворог не є втіленням Зла. Він противник моменту, з яким можна вперто боротися, але з яким завжди залишається можливість укласти колись мир. Вважати, що головний ворог це абсолютний ворог, (означає) знову вступати на шлях метафізики і моралі, де ворог неминуче стає злочинним, якого слід не лише перемогти, а й покарати, представляючи його злом, яке слід викорінити, розташовуючи його поза людством. Саме так міркують американці, для яких війна завжди поєднується з хрестовим походом. Нас ніщо не зобовязує з свого боку діяти подібним чином. Навіть якщо вони - головний ворог, не слід бачити у них дияволів. Доказ: існує Америка, яку ми любимо.
Ця Америка очевидно не є ні Америкою капіталу, ні Америкою шовіністичних нативістів, фундаменталістських телеєвангелістів та несамовитих креаціоністів. Ні New Deal, ні маккартизму. Звичайно, не золотих хлопців, переможців і money makers, не rednecks і ветеранів Вєтнаму, ще менше мажореток, бімбо і бодібілдерів. Не кажучи вже про зграю містичних ясновидців, військових злочинців і серійних вбивць, що складають нині оточення Джорджа Буша.
Америка, яку ми любимо, має дуже різні грані і обличчя. Перш за все це неосяжна література: Марк Твен і Джек Лондон, Герман Мелвіль, Едгар По, Говард Ф.Лавкрафт, Джон Дос Пасос, Вільям Фолкнер, Генрі Міллер, Джон Стейнбек, Ернст Гемінгвей та багато інших. Далі, звичайно, - велике американське кіно, до того як воно дегенерувало у надмірності спеціальних ефектів та стереотипних дурниць. Також джаз, що був, без сумніву, єдиним справжнім культурним творінням цієї країни. Америка широких природних просторів і маленьких людських обєднань. Імена, що різних причин зринають у памяті Джефферсон Девіс і Скарлет ОХара, Томас Джефферсон і Ральф Волдо Емерсон, Генрі Девід Торо і Альдо Лепольд, Сакко і Ванцетті, молодий Елвіс Преслі і Рей Чарльз, Г.Л. Менкен і Вільям Берроуз, Джек Керуак і Боб Ділан, Кассіус Клей і Вуді Аллен, Е.Ф.Шумахер і Крістофер Леш, Сьюзен Зонтаг і Ноам Хомскі.
Давайте додамо, що у сфері ідей американські університети пропонують умови праці, про які ми в Європі можемо лише мріяти, і де, не зважаючи на політичну коректність панує свобода слова, нам не відома (більше). Вражає там також якість ідейних дебатів і, зокрема те, як у сфері політичних наук численні автори намагаються розглядати їх доктрини, виходячи з основ, - все у протилежності до Франції, де політична наука майже у процесі зникнення і зводиться по суті до виборчої метеорології. Американці також зробили значний внесок до понять федералізму, популізму і спільноти.
Але існує й інший бік медалі. США від початку претендували бути носієм поняття свободи. У них це позитивне поняття, що безпосередньо означає кожен громадянин король. Це визначило в них найкраще: ентузіазм, що випливає з можливості діяти безперешкодно, творче бажання та ідеал автономії (self-reliance), творення маленьких обєднань вільних людей, які вислизають від будь-якого деспотизму (те, що Марітен називав змістом людської дружби). Це визначило також і найгірше, коли перевернулося у простий егоїзм, в уславлення меркантилізму та жадання грошей, жадання переважно стандартизоване, - і навіть у алібі нових форм завоювання і гноблення. Паралельно прагматизм перетворився у чистий матеріалізм, у культ досягнення і успіху (Вільям Джемс казав: Дайте мені щось, що забезпечить успіх і будь-яка справедлива людина буде поклонятися цьому), у технологічний оптимізм, у поклоніння комфортові та зручностям (ідеальна тварина, про яку говорив Кейзерлінг), у зарозумілу гординю заповнити світ новими обєктами. І дух спільноти дегенерував у ментальну однаковість (like-mindedness), у винятково вульгарний конформізм, відзначений вже Токвілем.
Початкова вада Америки, історія якої зливається з історією сучасності, полягає у тому, щоб конструювати сутність, відштовхуючись від пуританської думки та філософії Просвітництва. Звідси ця претензія не мати предків, це бажання, висловлене вже Томасом Пейном у 1776 році розпочати світ заново під поглядом Бога, ця постійна одержимість новизною, ця непорушна віра в прогрес (ідеал необмеженого). З іншого боку, ця месіанська ідеократія намагається розглядати США як нову Землю Обітованну, а решту країн як недосконалий простір, якому слід прийняти американський спосіб життя, щоб стати одночасно зрозумілими і відповідними Добру. Мета це збудувати ідеальне суспільство, що стало б зразком для людства і прийняття якого усіма народами закінчило б історію. Американці пише Френсіс Фукуяма завжди розглядали свої політичні інституції не як звичайні продукти їхньої історії, пристосовані виключно до народів Північної Америки, а як втілення певних універсальних ідеалів та устремлінь, призначених поширитися колись на інші країни. Американські цінності, додає Семюель Гатінгтон, засновані на протестантизмі, на індивідуалізмі, моралі праці і вірі, що люди спроможні збудувати рай на землі.
Торо писав у 1863 році у Житті без принципу: Засоби заробітку грошей тягнуть донизу всіх без виключення. Бачимо пройдений шлях. Існує інша Америка.
Переклад:
Андрій Холявка, спец. для «Бриколяж web log
Джерело:
Robert de Herte. LAmerique quon aime//Elements n°116, printemps 2005