Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Класовий дискурс  —  Розповсюдження анархістських ідей у міжнародному революційному русі
Павлюк Коновальчик
Дата публікації 19 червня 2005 р.
Розповсюдження анархістських ідей у міжнародному революційному русі

М. Бакунін (1814-1876). Михайло Олександрович Бакунін, безумовно, ключова фігура в історії анархістської думки і анархістського руху, найвидатніший виразник анархістського світогляду як у теорії, так і на практиці. Саме Бакунін, будучи талановитим філософом, заклав основи анархізму як цілісного світогляду (а не лише як програми дій і соціалістичного вчення). Бакунін ініціював появу потужного революційного руху під анархістськими лозунгами майже по всій Європі. Нарешті, Бакунін, як ніхто до і після нього, спромігся сформулювати головний мотив анархізму — пафос бунту, безкомпромісної боротьби за визволення особи і суспільства.

Життя Бакуніна подібне до легенди. Участь у революції 1848р. в Парижі, заклики до загальнослов’янського повстання, барикади у Празі і Дрездені, арешт, смертні вироки в Саксонії та Австрії, дванадцять років казематів і заслань в Саксонії, Австрії і Росії, фантастична втеча з Сибіру, праця у „Колоколі” Герцена, боротьба з авторитаризмом Маркса в Інтернаціоналі... Революційна діяльність Бакуніна не знала меж і з огляду на свої мастштаби була дійсно грандіозною. Під час повстання 1863-1864 р. у Польщі, Білорусії та Литві він допомагав повстанцям (Бакунін навіть збирався приєднатися до „червоних” інсургентів Кастуся Калиновського і очолити один із білорусько-литовських повстанських загонів), пропагував ідеї анархізму у Швеції, відправив емісара-анархіста до Іспанії організовувати секцію I-го Інтернаціоналу, піднімав однодумців на повстання у французському Ліоні, організував анархістську Юрську Федерацію Інтернаціоналу у Швейцарії, провадив революційну агітацію серед болгар та сербів, фінів і чехів, співпрацював з народницькою організацією „Земля і Воля” у 1860-х, був натхненником бакунінських гуртків в Росії. Через свою схильність до блефу та містифікацій та захоплення змовницько-конспіративною діяльністю Бакунін припускався і нерозбірливих вчинків (брав участь у авантюрі С. Нечаєва з його „Народною розправою”).

Будучи досить крупним знавцем Гегеля, Бакунін віддавав перевагу життю і боротьбі, а не філософським абстракціям, міркуючи, що думка і наука ніколи не спроможуться охопити і осягнути життя у всій його повноті, все передбачити і керувати людською діяльністю. Звідси, до речі, випливали гарячі суперечки великого бунтівника проти ідей позитивістів та марксистів стосовно управління суспільством науковцями, котрі, на думку Бакуніна, неминуче будуть розпинати живих людей на прокрустовому ложі своїх доктрин і теорій. „Теорія — це онанізм думки”, — рахував революційний практик Бакунін.

Говорячи ж про Бакуніна-теоретика, варто назвати його головні твори: „Реакція в Німеччині; „Філософські міркування про божественне видіння, про справжній світ і людину”; „Федералізм, соціалізм і антитеологізм”; „Державність і анархія”; „Бог і держава”; „Кнуто-германська імперія і Соціальна революція”. Притримуючися свого славнозвісного принципу „Дух руйнівний є духом творчим, бажання руйнувати — це творча спрага!”, М. Бакунін у своїх творах не прагнув до систематичності, завжди був полемічним і, відштовхуючися від міркувань своїх опонентів (так би мовити, „руйнуючи” їх), формулював свою позицію.

Своєю теоретичною і практичною діяльністю Бакунін радикалізував прудонівський анархізм, розвивав його і популяризував у робітничому русі. Наслідком діяльності Бакуніна було широке розповсюдження анархізму у Європі, перш за все в Іспанії, Італії, Швейцарії, Бельгії, Голандії, Росії та інших країнах. Найзначнішим виявом цього процесу було виникнення анархістського крила у Міжнародному Товаристві Трудящихся (Перший Інтернаціонал) і Паризька Комуна, у котрій анархісти відіграли одну з головних ролей.

„Філософія бунту” Бакуніна. Стрижнем світогляду Бакуніна, мотивом всієї його діяльності була ідея абсолютної свободи. „Свобода! Тільки свобода, повна свобода для кожного і для всіх! Ось наша мораль і наша єдина релігія. Свобода — характерна риса людини, це те, що відрізняє його від диких тварин. У ній лежить єдиний доказ людяності”, — писав Бакунін, окреслюючи моральний зміст анархічної моделі уладнання життя. Особливо рішуче і послідовно він боронив принцип зв’язку свободи однієї людини зі свободою всіх у майбутньому суспільстві. „Таким чином, свобода — це не обмеження, але ствердження свободи всіх. Це закон взаємозв’язку… Здійснення свободи у рівності — це і є справедливість”. Цей ідеал і визначав, згідно Бакуніна анархію.

Абсолютизуючи ідею свободи особистості, Бакунін природно прийшов до висновків, що її головним ворогом є держава і всяка влада, взагалі. Багацько енергії Бакунін витратив на всебічну критику держави і її руйнівного впливу на людей — як підлеглих, так і керівників. „Держава — це найжахливіше, найцинічніше та найбільше заперечення людяності. Вона розриває всезагальну солідарність людей на землі і об’єднує лише їх частку, для приниження, завоювання та поневолення всіх інших”. Бакунін був твердо переконаний, що саме держава, влада незалежна ні від чого, всюди і завжди є „сама сутність і центр реакції”. Таку оцінку він, не сумніваючися, розповсюджував і на марксистську „диктатуру пролетаріату”, протиставляючи їй вільне позавладне суспільство — анархію.

В програмі бакунінського „Міжнародного соціалістичного альянсу” підкреслювалося:

„Ми не боїмося анархії, ми закликаємо її, переконані у тому, що з цієї анархії, а це значить із повного проявлення визволеного народного життя, повинні народитися свобода, рівність, справедливість, новий лад і сама сила революції, проти реакції. Це нове життя — народна революція — безумовно не замінить зорганізованості, проте вона створить свою революційну організацію, знизу вверх і від периферії до центру — у відповідності з принципами свободи, а не зверху вниз, не від центру до периферії, як у випадках різних авторитетів, — бо для нас не важливо, зветься той авторитет церквою, монархією, конституційною державою, буржуазною республікою чи навіть революційною диктатурою. Всіх їх ми однаково ненавидим і відкидаємо як неминучу криницю експлуатації і деспотизму”.

У своїх перших творах Бакунін дає послідовну критику державного соціалізму (перш за все марксистського). Не ймучи віри у тимчасовий характер пропонованої Марксом „диктатури пролетаріату” (оскільки кожна диктатура, згідно Бакуніна, прагне себе увіковічнити), відкидаючи марксистську ідею щодо керунку „наукових спеціалістів” і можливість задіяння соціалізму через тотальне одержавлення громадського життя і творчості, Бакунін доводив, що нова „революційна влада” може бути лише деспотичнішою, ніж попередня, а тому апріорі має повністю відкинутися. Інакше народні маси, керовані декретами, знову будуть змушені „до упокорення, стагнації, смерті. Інакше кажучи, до рабства та експлуатації з боку нової псевдореволюційної аристократії” (це бакунінське передбачення, до речі, цілком підтвердилося „будівництвом комунізму” в СРСР.)

Для здійснення справжньої свободи, на думку Бакуніна, необхідно відмовитися від всевладдя приватної власності і авторитарного тиску держави, залежності від релігії та церкви. „Людський розум визнається єдиним критерієм істини, людське сумління — основою справедливості. Індивідуальна та колективна свобода — джерелом і єдиною засновою ладу у людині”. Опираючися на таке бачення добра і зла, Бакунін прийшов до ідеї бунту: у забитого і пригніченого народу, пише він, є лише три способи вийти із рабського стану, з яких два умовних і один справжній; два перших — це шинок і церква, „згуба тіла і душі”; третя — соціальна революція, котра зруйнує класово — державні інститути суспільства і замінить їх бездержавно — соціалістичною федерацією самокерованих спільнот, комун, робітничих колективів. Тут Бакунін протиставляв свій колективізм марксистському „казарменому комунізму”.

Бакунін був рішучим прихильником революційного насильства, стихійного масового бунту — соціальної революції, котрі єдиноспроможні знищити світ „легальної держави і всієї так званої буржуазної цивілізації”. Тільки у вирі стихійного бунту, котрий розглядався як народна творчість знедолених мас, раз і назавжди мусило згинути все, що несло загрозу свободі у капіталістичному суспільстві: державні інститути, церква, приватна власність. Бакунін не сприймав компромісів зі всім, що обмежувало свободу. Звідси Бакунін робив висновок, що революціонер, котрий закликає народні маси до повстання, мусить перш за все порвати з інститутами старого режиму, державними законами, буржуазною мораллю: „Революціонер ставить себе поза законом як на практиці, так і емоційно”, мета революціонера — знищити старий, не вільний і несправедливий світ; новий же, вільний і справедливий, на думку Бакуніна, обов’язково народиться у процесі творчої ініціативи визволеного народу.

Утворення Першого Інтернаціоналу. 28 вересня 1864 р. у помешканні Сент-Мартінс-Холу у Лондоні було створено Міжнародне Товариство Трудящихся (International Working Men’s Assoсiation), або, як воно стало називатися пізніше, I Інтернаціонал, котрий об’єднав практично всі тогочасні напрямки соціалістичної думки: від прудоністів і тред — юніонів до марксистів і ласальянців. I Інтернаціонал став першою масовою міжнародною революційною організацією, котра мала свої секції у багатьох країнах Європи та Америки.

Вплив Бакуніна як особистості, мислителя і пропагандиста на діяльність I Інтернаціоналу був величезним. Більшість секцій підтримувала саме його ідеї. Це призвело до невідвотнього зіткнення з К. Марксом, котрий намагався створити з I Інтернаціоналу ідеологічно монолітну організацію на грунті свого „наукового соціалізму”.

І Бакунін і Маркс бачили свій ідеал і головну мету у прагненні до повного знищення держави, ліквідації приватної власності та класів і переході до самоуправління, встановлення свободи для кожного і всіх. Різниця у розумінні анархії, або комунізму, стосувалася не змісту, але шляхів і швидкості у досягненні цієї мети. Бакунін рахував перехід до безкласового і бездержавного суспільства першим і безпосереднім завданням самої соціальної революції. Згідно „наукового соціалізма” Маркса, шлях до повної свободи людини і суспільства лежить через „диктатуру пролетаріату”, через тимчасове поширення революційного державного насильства у якості перехідного періоду до безкласового і бездержавного супільства.

Промарксистська Генеральна Рада Інтернаціоналу провадила боротьбу з Бакуніним найбруднішим чином, в хід пустили все: залаштункові апаратні інтриги, бездоказові звинувачення, наклепи, організацію фіктивних секцій, котрі створили уявну марксистську більшість на Лондонській конференції 1871 р. і на Гаагському конгресі 1872 р. і так далі. Проте навіть досягнута таким чином „перемога” Маркса виявилася піровою — після „виключення” Бакуніна з Інтернаціоналу, весь Інтернаціонал повстав проти непристойної комедії Гаагського конгресу, котрий був настільки грубо підтасований Генеральною Радою. Майже всі секції Інтернаціоналу: бельгійська, французська, англійська, іспанська, італійська, голандська, швейцарська і американська — відкинули рішення, прийняті у Гаазі і відмовилися підпорядковуватися Генеральній Раді, котра підтримала Маркса. У 1872 р. I Інтернаціонал фактично перестав існувати. Більшість секцій, об’єднавшися, створили новий, анархістський Інтернаціонал, котрий існував до 1879 р. Спроба Маркса перетворити Міжнародне Товариство Трудящихся у централізовану партію, котра сповідувала б єдину — „науково — соціалістичну” — „доктрину”, повністю провалилася.

Секції Інтернаціоналу, котрі підтримали Бакуніна у його антиавторитарних і федералістичних тенденціях, об’єднавши десятки тисяч робітників по всій Європі, дали поштовх потужному розвиткові анархістського руху у 1870-ті. Ролю ідейного центру грала Юрська федерація (у Швейцарії). У деяких країнах, де був високий рівень соціальної напруженості і були відсутніми реальні громадянські свободи (в Іспанії та Італії), цей рух вилився у низку повстань; в інших (у Швейцарії і Бельгії) склалися потужні легальні робітничі союзи анархістської спрямованості.

Паризька комуна. Найбільш грандіозним виступом народних мас, у котрому анархісти відіграли значну роль, стала Паризька Комуна (18 березня — 28 травня 1871 р.) — перша в історії пролетарська революція. Попередня (4 вересня 1870 р.), у підсумку котрої було скинуто імператора Напалеона III і Франція була знову оголошена Республікою, не вирішила гострих політичних та соціальних проблем французського суспільства.

Повстання почалося в ніч на 18 березня 1871 р., коли урядові війська спробували розброїти революційну Національну Гвардію. У підсумку Париж опинився у руках повстанців, буржуазний уряд А. Т’єра втік до Версалю. 26 березня 1871 р. відбулися вибори до Паризької Комуни на грунті всезагального виборчого права. Церкву було відділено від держави, а школу від церкви, вводилися всезагальна виборність і підзвітність всіх службовців, регулярні війська і поліція були замінені всезагальним озброєнням народу.

Анархісти — прудоністи складали значну частку Ради Комуни. І саме на їхні плечі лягла вся позитивна, власне соціалістична дійсність. Найважливішим міроприємством Комуни у соціально — економічній сфері, котра була здійснена з ініціативи прудоністів, було прийняття 16 квітня декрету про передачу недіючих підприємств, котрі були покинуті втікшими із Парижу підприємцями, у руки робочих виробничих асоціацій. Цим та іншими подібними заходами прудоністи прагнули підрихтувати створення потужного сектору колективізованих самокерованих підприємств, альтернативних і приватним капіталістичним і державним. Декларація „До Французського народу”, прийнята Паризькою Комуною 19 квітня, проголошувала цілком анархістські ідеї: федералізм, децентралізацію, самоуправління і автономію комун — у якості майбутнього соціалістичної Франції. Сама Комуна, згідно Марксового визначення, вже була не „зовсім державою”: ліквідація чиновницької ієрархії, регулярного війська, самоуправління знизу до верху, котре опиралося на принцип делегування, — все це було схожим на прудонівські та бакунінські моделі суспільства, а не марксистську „диктатуру пролетаріату”.

На зміну революційному деспотизму Робесп’єра і Бабефа прийшов революційний анархізм паризьких комунарів. Коли під час Великої Французської революції якобінські комісари „вогнем і мечем” нав’язували провінціям „добровільні” декрети Конвенту, то Паризька Комуна, натхненна ідеями Прудона, а не державницьким „революційним” централізмом якобінців і бланкістів, проглосила децентралізацію країни і автономію комун: революційний Париж добровільно відмовлявся від своїх минулих столичних централістських пред’яв.

Паризька Комуна стала яскравим прикладом міжнародної солідарності революціонерів різних країн. У боротьбі паризьких комунарів брали активну участь німці, поляки, росіяни інші. Серед комунарів змагався В. Врублевський, учасник повстання 1863 р. у Білорусії і Литві і близький соратник К. Калиновського.

Проте анархічний соціально — революційний експеримент тривав всього 72 дні. Комуна була потоплена в крові версальцями, її оборонців розстріляли або зіслали на каторгу. Згадкою про комунарів, котрі „штурмували небо”, залишилася пісня, написана учасником тих подій анархістом Еженом Пац’є, — „Інтернаціонал”, котрий згодом стане визнаним гімном міжнародного революційного руху.

переклад: тов. Мазепа (red and brown), спец. для „Бриколяж web — log”

ПС. таким чином, перекладено практично всю (крім вступу) брошюру редактора www.navinki.net тов. Коновальчика „Короткий курс історії анархізму”. Текст, а точніше його переклад, містить значні стилістичні огріхи (в силу своєї неадаптованості до, хай на 60% подібної української мови), низку опечаток, трохи неточностей. Крім того, останні розділи, а вони перекладалися першими (все відбувалося у зворотньому порядку) викладені з огляду до модифікованого харківського правопису, а відтак, їхня граматика не співпадає з наступними, котрі у структурі брошюри йтимуть першими.

Бажаючи можуть скачувати, редагувати, корегувати відповідно до уподобаних стандартів, оздоблювати зображеннями, верстати і друкувати. Тотальний copyleft, так би мовити. Для всіх, крім тов. Ірландця (і Ко), звичайно. Оскільки опортунізм і „дитяча хвороба лівизни” зайві у наших струнких колонах.

Дивіться також:

Анархістський рух на межі століть —  http://www.lab.org.ua/article/619/

Виникнення анархізму як самостійної течії —  http://www.lab.org.ua/article/537/

Анархісти під час революції у Росії 1917-1921 років —  http://www.lab.org.ua/article/473/

Розвиток анархо — синдикалізму —  http://www.lab.org.ua/article/448/

Анархісти під час громадянської війни в Іспанії 1936-39 років —  http://www.lab.org.ua/article/445/

Підйом анархічного руху у 1960-70 роках —  http://www.lab.org.ua/article/405/

Анархізм на порозі III-го тисячоліття —  http://www.lab.org.ua/article/344/

Догори
Роботи автора

Перейти до статей теми: