Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Класовий дискурс  —  Інфікованість елітизмом
Андрій Рєпа
Дата публікації 11 червня 2005 р.
Інфікованість елітизмом

Кажуть, уже знову не модно критикувати світ: годі його пояснювати, треба змінювати... Але реально змінюють цю країну кримінальні «братки», а інтелектуали, ніби залишаючись осторонь (так краще видно), зазвичай прагнуть усе пояснити і впорядкувати: в давнину – окропити світ свяченою водою, в модерні часи – виправдати чи затаврувати його на суді історії.

О, це велична місія: творити, поширювати й відроджувати універсальні смисли та цінності, берегти «культурну» пам’ять від варварства цивілізацій і дикунства технологій! Із часом, проте, інтелектуал перестав відмивати чорнилом світ від невігластва, щоб зробити його прозорим як той кришталь, а зосередився на самому чорнилі, себто на умовах власної можливости та функціонування.

Якось раптом стало зрозуміло, що «воїн» і «клерк» – це інтелектуали (як казав Антоніо Ґрамші), органічно злютовані в одне ціле з «розумно мислячою» державною системою так, що сама належність до неї вже й робить індивіда мислячою чи немислячою тростиною. До того ж чітко увиразнилося, як нероздільно зчеплені фізичне насилля та традиційно приписуване інтелектуалові насилля «символічне». Це друге так чи так міг відчути на собі кожен – вже зі шкільної лави, – ступаючи на тернову стежку «олюднення»: нормалізація, мобілізація, індоктринація, напучування, монополія на «культурний» капітал, снобізм тощо. Фізичного насилля не буває без «фрази», без дискурсивного домінування – змусити мовчати або говорити, розташувати одних та інших з різних боків стіни чи барикад, залякати чи затуркати... Інтелектуальні насилля встановлюють межі комунікації, проте й водночас є умовами її становлення (конфлікт, незгода, цензура та витіснення, самовиправлення та мімікрія, фетишизація імен і шкіл, інтереси кар’єри чи певної інституції, чистка та мода на ідеї, фраґментарність знань, ревнощі, конкуренція, бажання духовного лідерства, «Едипів комплекс» і престиж тощо). Елітизм – їх найновіша конфігурація в нашому суспільстві.

Еліта – це «хороші» інтелектуали?

Хоч якою парадоксальною вам видасться ця заява після того, як ви дочитаєте цей есей, однак я говоритиму тільки про «хороших» інтелектуалів. Не про якихось сумнівних «володарів дум». Тут я змушений удатися до певної фантазійности, а радше – до «подвійної» ідеальности: культурної та соціяльної. Тобто мені йтиметься про критика літературного як взірцеву фігуру в справі транслювання та модифікування гуманітарних надбань давнини і сучасности, а також про критика в термінах ідеальних типів соціяльної раціоналізації та конфлікту.

Поширений тип сучасного літературного критика – це іронік, страшенно різноманітний і несподіваний, чудернацько багатоликий Протей, що так вабить студентів своїми фокусами та панібратством. Він не цікавиться політикою, але постійно щось говорить про систему та владу, адже він не хто інший, як просто неоліберальний «вискочка» та безпринципний «шестьорка». Дрібнобуржуазний критик автоматично перетворюється на «деконструктивіста», інакше й не можна – не буде «продаватися». Адже деконструкція – це аж ніяк не відповідальна і небезпечна критика ідеологій, а творча гра, нескінченне відсилання одного знака до іншого, лабіринт значень та інтерпретацій (такий собі спаґеті-структуралізм a la Умберто Еко), польова філософія культури, за віросповіданням якої Бог, жінка, смерть, лайно – все це текст і дискурс. Якщо це і не догодить комусь, то завжди можна звалити все на ту ж таки грайливість гуманітарії, лікувальну несерйозність іронії або цинізм епохи. Своє завдання такий критик убачає в жертовному самозапереченні та самокорекції, в нейтралізувальному конфлікті інтерпретацій, перестрибуванні з одного на інше під спільною парасолькою святих принципів демократії та мультикультуралізму. На фотознімку цей критик завжди задоволено кривиться, іронічно пускає бісики. Адже нескінченність інтерпретації та заплутаний «пісок» космосу знаків забезпечує йому професорський хліб до самої старости.

Загалом, критик-деконструктивіст є породженням суспільства споживання. Звідси – така популярність рецептивної естетики, мисливства на референції та камлання Автора в літературознавстві. Суспільство критиків-споживачів, власне, нічого не виробляє, а тільки відтворює (інтертекстуальність, цитатне мислення, що паразитує на «елітарних» дискурсах минулого, продаючи його зі «знижкою», прийнятною для безперервного конвеєра студентських мас), відсуваючи статус праці, яка неминуче вимагає монотонности та невмотивованого витрачання часу, на марґінес.

Поруч із дрібним буржуа пліч-о-пліч треться еліта, каста обраних інтелектуалів, що над усе вимагають від самих себе дистинкції смаку та знання, що були б недоступні іншим, «простішим» критикам. Тому такий тип критика методично практикує аскезу, ексклюзивність та академічний аутизм. Адже щоб мати доступ до рідкісних речей, треба випрацювати свій modus vivendi, відшукати ключики до узагальнень і дефініцій, що дадуть змогу поставити інших «на своє місце». Це змушує цікавитися здебільшого пошуком шифрів та кодів: по-перше, щоб вирізнятися серед загалу, по-друге, щоб той загал позиціонувати. Можливо, ідеальною парадигмою для цієї гуманітарної аристократії є психоаналіз, де завжди превалювали кастовість, дороговизна, естетизм, доступ до втаємниченого знання, витончене сибаритство на межі шифрованого збочення.

Жак Лакан в «Етиці психоаналізу» говорив, що «ne pas c_der sur son d_sir» (не поступатися в своєму бажанні) є найвищим гаслом етики. Здається, саме тут неодмінна умова будь-якого інтелектуального аристократизму. Але на цьому постулаті «затятости» свого фантазму тримається і критик-пролетар. Адже «пролетар зв’язаний не з буржуазією, а з аристократією: як аристократ монотонно відтворює ту саму форму аристократичного існування, так і пролетар постійно відтворює ту саму форму праці» (Боріс ўройс). Сам термін «критик-пролетар» звучить для наших вух химерно і парадоксально (пролетаріят – це антиклас, «дірка» в реальності; за посередництвом цієї структурної неґативности, як уперше показав Маркс, організовано історичні та суспільні категорії). Проте в цьому випадку він сиґналізує нам про мрію революційних змін у гуманітарній епістемі (щоправда, так легко не відкупишся, потрібні серйозні трансформації на глобальному рівні!), аби утопія звільнення гуманітарної науки від лещат ринку (індустрії розваг), вузької спеціялізації (яка призводить до техніцизму або містицизму інтелектуалів), а також трансформація статусу інтелектуальної праці ствердилися в нашому суспільстві.

Расизм numerus clausus

Коли мова йде про «еліту», насправді бризкають газовим балончиком в очі, щоб за цим кислотним чадом контрабандою протягти поняття влади і капіталу, кланів і каст, номенклатури (радянське слівце, яке сьогодні підмінили хтонічним «олігархи») і «панівного» класу. Тому так незграбно подекуди відмінюють словосполучення: від урядової і реґіональної до національної і духовної еліти, нехтуючи згадкою про конкретні кланові угруповання, політичні блоки, бізнесові об’єднання, «бюджетні» структури... Ми спостерігаємо своєрідний сублімований варіянт самоцензури: залежно від «градусу» політичного дискурсу, від патосу і місця говорять то про бізнесменів, що «грабують усю країну», то про «економічну еліту, що реформує відсталу економіку»; то про жебраків-«бюджетників», напівздичавілу розпорошену інтеліґенцію, то про «цвіт нації, творчу еліту»... Для деяких романтиків «красивий» термін є зайвим приводом помріяти про «найкращих», «обраних», «сильних», «багатих», «най-най» козирних...

На мій погляд, «елітизм» є загальною стратегією відрізнення чогось одного від решти, всього іншого. Він керується принципом ієрархії; має чіткий імператив – знестися, тобто не вирватися, піти вперед або ж заглибитися, зануритись у безодню практик (знань, вірувань) або фіксацій (цінностей, статусів), а «поміститися» у такій точці соціокультурного імаґо, де про «інших» можна говорити гомологічно, узагальнено, схематично (немовби з висоти пташиного польоту). Який-небудь партійний лідер, уживаючи фізичний термін «маси» стосовно робітників і селян у створенні загальних політичних прожектів, поводиться так само «елітарно», що й Генрі Мілер, який говорив, що «ср...в на всіх із високого дерева» (хоча й мотивації в обох можуть бути діяметрально протилежні). І це ще в кращому випадку (назвімо його «аналітизмом», адже узагальнюючи так, і політик, і поет можуть «підноситися» в ім’я нібито пошуку істини), бо найчастіше в наші дні відбувається впровадження практик, за висловом П’єра Бурдьє, «інтелектуального расизму» (racisme de l’intelligence). Це особливий, досить витончений вид дискримінації більшости за рахунок упровадження підкреслено «наукового» дискурсу у виборі відповідальних рішень. Влада технократичного типу природно жадає від компетентної науки свого обґрунтування й леґітимації. Але також на рівні системи утворення різного роду класифікацій, тестування, показники IQ, позбавлення школярів права на помилку або на альтернативні форми вираження роблять «натуральним» виключення одних перед незначною кількістю інших, підкреслюючи «стандарт» і єдино правильну лінію розв’язку задачі. В такий спосіб, уважав Бурдьє, панівний клас леґітимує своє соціяльне місце, представляючи його природним наслідком загальної класифікації:

Шкільний розподіл є евфемізованим, а значить натуралізованим і абсолютизованим розподілом соціяльним. Він цензурує, ніби алхімічно перетворює поділ за соціяльними класами на розбіжність розумових здібностей, «обдаровань», тобто удає, буцімто йдеться про природні розходження. Релігійним доктринам нічого подібного й не снилося. Освітній розподіл – це узаконена соціяльна дискримінація, санкціонована наукою. Виникнення тестів на розумові здібності <...> спричинене появою всередині освітньої системи – водночас із твердженням її обов’язковости – учнів, із якими система не знала що робити, бо ті були не надто «пристосовані» чи то «обдаровані», тобто не дістали в сімейному колі настанов, необхідних для функціонування шкільної системи: культурного капіталу й готовности слідувати освітнім санкціям. Тести для вимірювання соціяльної пристосованости, що її вимагає школа – в чому й полягає їхня провісницька цінність у визначенні шкільної успішности, – створено, щоб завчасно леґітимізувати ті шкільні вердикти й рішення, які узаконюють практику тестування .

На думку французького соціолога, «інтелектуальний расизм» в освітній та професійній сферах останнім часом посилювався через безпрецедентну навалу осіб, котрим бракує соціяльної пристосованости, що її вимагає система. Величезне число таких desh_rit_s (осіб без необхідної культурної та політичної спадщини) знецінює і звання, і місця, які вони бажають отримати. Звідси (але й не тільки) сплеск мрії про numerus clausus, про протекціоністські заходи проти «еміґрантів» у багатьох освітніх і професійних колах, про «зімкнення рядів» визначеної кліки «сильних і розумних» світу цього, про монополію на культурний, політичний та інші капітали тощо. Все це можна вважати тенденцією, яка загальмовує нормальний розвиток демократичних процесів. Як зазначає український дослідник Віктор Танчер, «елітизм розквітає там, де слабко розвинуте громадянське суспільство, виступаючи компенсаторним механізмом відсутности його інститутів. Помічено, що найбільшого поширення теорії еліт отримали в „неуспішних” країнах західної цивілізації, на периферії Европи, де панування кланових спільнот гальмувало розвиток громадянського суспільства» . І це наше сьогодення. Ми занурилися в катастрофічний стан перетворення всенародних демократичних виборів на корпоративну вечірку еліти. До речі, чи ви помітили, як усі спокійно проковтнули нещодавні події в Азербайджані («президентська династія»? о, ви не знаєте місцевої вдачі, їм це тільки на користь!), а «оксамит» революції в Грузії наполохав практично всіх «великих світу цього»? І ще раз нагадав: треба посилювати, ускладнювати «технології»...

Неоліберальна еліта

Виходить тоді, що на «просунутому» демократичному Заході, до стандартів якого ми всі прагнемо, більше немає еліти та й з «інтелектуальним расизмом» уже покінчено? Мені так не здається. Наведу лише невеличкий «лексичний» приклад. Іще від часів Косова та перших боїв у Чечні нас привчають до нової мілітарної лексики, яка недвозначно апелює до дискурсу медицини. Зачистка, видалення, точечне націлення, операція... Сприймаючи Путінову чи Бушеву медійну риторику, можна дивуватися неминущості Ніцшевих метафор: світ – це шкіра, місцями уражена хворобою. Буш демонструє нове фізіогномічне уявне в геополітиці: «Ми покінчили з бороданями, тепер візьмемося за вусанів» (ішлося про Афганістан та Індію, але ці метонімії можна екстраполювати на більшість сусідніх націй). Таке враження, що стерилізований Захід проводить на волохатому дикунському Сході гуманітарну епіляцію, пластичну хірургію геополітики. Медикалізуючи політичний дискурс, украй важливо поставити компетентний діягноз. Відтак немає ворожих країн, є просто хворі системи, які потребують гуманітарної допомоги або хірургічного втручання (скажімо, видалити Садама з його клікою, ніби уражений орган, імплантувати опозиційний уряд, що перебував в екзилі). Коли ми дізнаємося, що різанину провадили «хірурги» (професіонали, спеціялісти, експерти), наш праведний гнів ущухає, ми заспокоюємося: треба, то треба. Центральне питання в цьому процесі: хто має право виписувати рецепти, хто виступає носієм компетентного знання про критерії норми? Звісно, все ті ж «професіонали, спеціялісти, експерти»... Ось вона, праведність цього світу, його еліта.

джерело: www.krytyka.kiev.ua

Догори
Роботи автора

Перейти до статей теми: