Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Класовий дискурс  —  Анархістський рух на межі століть
Павлюк Коновальчик
Дата публікації 30 травня 2005 р.
Анархістський рух на межі століть

Поширення анархістського руху у світі. Після небувалого підйому наприкінці 1860-х на початку 1870-х років анархістський рух вступив до смуги ідейної та організаційної кризи, викликаної і провалом низки повстань, і жорстокими урядовими репресіями, і виходом частини робітників на користь соціал-демократичних партій. Проте і в ці роки анархічний рух розвивається.

Багаточисельні емігранти зі Старого Світу активно пропагували анархістські ідеї на обох американських континентах, особливо у США, Мексиці та Аргентині. У США анархізм розповсюджувався у найрізноманітніших формах. Там були прихильники штірнерівського анархо-індивідуалізму і прудоністи, котрі розбудовували кооперативні асоціації (найвідоміший прихильник Прудона в Америці, котрий активно пропагував і розвивав його погляди, - Бенджамін Такер). Яскравою фігурою американського анархізму і фемінізму стала Ема Голдман. Анархістом був і великий американський поет Волт Вітмен.

Широкої популярності набули своєрідні анархістські ідеї Генрі Девіда Тора (1817-1862), котрому через століття – вже у 1860-і – судилося стати кумиром руху хіппі. Тора одним із перших висунув ідею громадянського опору, закликаючи відмовитися від співпраці з державою, від сплати податків і військової служби (за акцію громадянською непокори він потрапив до в’язниці). Американський мислитель виступав за відмову від бездушної міщанської цивілізації і за єднання з природою.

Велику роль анархісти грали і у американському робітничому русі. Одним із драматичних епізодів цієї боротьби стало покарання на смерть згідно із сфабрикованим звинуваченням п’яти чикагських анархістів у 1887 р; у пам’ять про них 1 травня відзначається як Міжнародний день солідарності трудящихся і боротьби за їхні права.

У Росії анархістським по духу був майже весь рух революційного народництва: гурток „чайківців” (одним із його ідеологів був П. Кропоткін), участники „процесу п’ятидесяти”, члени „Землі і Волі”, у програмі котрої були проглошені анархістські ідеали. Але в останньому десятилітті XX ст., в історії російського анархізму спостерігається розрив спадкоємності. І лише на початку XX ст., дякуючи діяльності П. Кропоткіна і російських емігрантів-анархістів у Лондоні, згуртованих довкола часопису „Хліб і Воля”, анархістський рух у Росії знову набуває значної кількості прихильників.

Своєрідним – „мирним” та напіврелігійним варіантом анархізму у Росії було толстовство. Лев Толстой прямо не називав себе анархістом, проте категорична відмова від держави, патріотизму, війська і смертної кари (яко прерогатив влади) самим Толстим, а також організація його прихильниками значної кількості видань та комун, члени котрих проповідували принципи самоуправління, відмови від участі у державному житті (сплати податків, службу війську тощо) – все це робило свій внесок у розвиток анархізму в Росії. Толстовські комуни проіснували в Росії до 1930-х років і були остаточно розгромлені більшовиками.

В Європі на зміну Прудону і Бакуніну прийшла ціла плеяда талановитих анархістських письменників – теоретиків і пропагандистів. Серед них швейцарець Джеймс Гільйом, бельгієць Цезар де Пап, французи Елізе Реклю, Жан Грав і Луїза Мішель, італієць Еріка Малатеста, німці Макс Нетлау та Іоган Мост й інші. Не обмежуючися пропагандою, участю у робітничому русі та організацією кооперативів, профспілок і комун, хоча і відмовившись від парламентської боротьби, анархісти Європи та Америки часто організовували антимілітаристські, феміністичні, просвітницькі ініціативи, котрі допомагали визволенню особи та самоорганізації суспільства.

У такому становищі ідейного та організаційного розмаїття вступили анархісти до XX ст. Проте централізація, монолітність напрямків і єдина думка ніколи не були метою анархістів, котрі завше відстоювали права меншості і цінували у людях незалежність і автентичність.

Анархічний терор. Урядові репресії проти революціонерів призвели до того, що низка анархістських груп Європи та Америки перейшли до терористичної діяльності, котра набула особливо широкого розвою серед анархістів на період 1880-1914 р. Революціонери у різних країнах й раніше зверталися до тактики індивідуального терору: на приклад, в Німеччині у 1878 р. двічі відбувалися замахи на кайзера Вільгельма I, що дало підставу ввести у Німеччині славнозвісний так званий „виключний закон”, котрий обмежував діяльність соціалістичних партій та організацій; у 1881 р. активістом „Народної Волі” І. Гринявицьким було забито російського царя Олександра II. Терористи-змовники у таких випадках були переконані, що вбивство монарха може призвести до кардинальних перетворень у суспільстві.

Анархісти ж розглядали терор в першу чергу як пропаганду дією. При чому у цьому випадку він носив не одноразовий, унікальний характер (вбивство конкретної коронованої особи), а вводився до постійної революційної практики. Анархотерор поділявся на два відтинки: замахи на представників влади (монархів і членів королівських сімей, президентів і прем’єр-міністрів) та безсистемний терор під лозунгом „Невинних немає”, жертвами котрого ставали відвідувачі ресторанів, церков та інших респектабельних публічних місць.

У 1892 р. у Франції анархіст - „безсистемник” Ф.К.Равашоль провів свою славнозвісну серію вибухів, після чого на ціле десятиліття країну заполонила хвиля анархотерору, котрий отримав назву „раванолевщина”. Відбувалися багаточисельні вибухи на вулицях, у кав’ярнях, парламенті. Анархістом Казериє у 1894 р. забито президента Франції Франсуа Сади Карно.

Тероризм анархістів найбільшого поширення дістав у Іспанії, де то терору зверталися як робітничі профспілки (Іберійська Анархістська Федерація та інш.), так і селяни. Анархісти оголосили програму „втілення невідкладної дії”. Найбільша кількість замахів відбувалася у Мадриді та Барселоні. У 1897 р. забито прем’єр-міністра Антоніо Кановаса. У 1906 р. – вибух під час весілля короля (26 чоловік забито і сто поранено).

Взагалі, короновані особи частіше інших ставали мішенями терористів. У 1898 р. забито імператрицю Австрії Елізабет. В Італії у 1900 р. забито короля Умберто I. У Португалії у 1908 р. забито короля Карлуша I і нащадка трону. Перераховувати кількість невдалих замахів на разі безсенсово.

В США анархістський терор також був вельми активним. У 1901 р. був забитий президент США МакКінлі. У 1905 р. забитий губернатор штату Айдахо Ф. Стейберг, відповідальність за акцію взяла організація „Індустріальні Робочі Світу”. У 1910 р. брати-анархісти МакНамара підірвали бомбу у помешканні газети Los Angeles Times. Було проведено кілька замахів на президентів.

Розквіт тероризму анархістів на території Російської імперії приходиться на період революції 1905-07 років. Активно діяли в цей час анархістські групи і у Білорусії. Багаточисельні групи займалися головним чином експропріаціями майна буржуазії. Серед тих, хто використовуав тактику терору під час революції 1905-07 р. найбільш цікаві „безначальці”, „чорнознаменці” та „безмотивники”.

„Безначальці”. Отримали назву завдяки часопису „Листок групи безначальництва”, котрий вони видавали. Ідеологи руху – С. М. Романов та Н. В. Дзівнагорський – закликали до експропріацій буржуазної власності, вбиства ворогів пролетаріату, сподівалися добитися свободи, розправившися із властьімущими, використовуючи для цього зграї безробітних та люмпен-пролетаріату. Під час революції 1905-07 р. вони мали осередки у Москві, Варшаві, Мінську, Петербурзі та інших містах, де друкували пропагандисські листівки, здійснювали вибухи.

„Чорнознаменці” – група, котра отримала назву від єдиного надрукованого номеру часопису „Чорне знамено”. Організатор – І. С. Гросман – рахував, що маси вже готові до революції, необхідно тільки підштовхнути до здійснення перевороту організацією бунтів, терором. „Чорнознаменці” прагнули створення єдиного фронту з іншими анархістами, орієнтувалися на терористичну тактику масових партизанських виступів, експропріацій у буржуазії власності як організовано, так і у приватному порядку.

Від „чорнознаменців” відкололися „безмотивники”, котрі рахували, що убивати слід не конкретних державних діячів, але першого ж буржуя, котрий потрапить на очі. Для цього планувалося кидати бомби в місцях скупчення багато одягненої публіки.

Зрозуміло, анархістські бомби малий більший резонанс в очах буржуазної публіки, ніж мирні і конструктивні форми дії. Така діяльність анархістів призвела до того, що на початок ХХ ст.у суспільстві складається стійкий стереотип анархіста „з бомбою в кишені”, а поняття „анархіст”перетворюється на синонім слова „терорист”. Проте більшість анархістів все ж заперечує тактику терору, не виключаючи при цьому ситуації, де „революційне насильство” може стати дійсно необхідним та виправданим.

П. Кропоткін (1842-1921). Видатним діячем анархістського руху, його визнаним теоретиком на зламі століть був Петро Олексійович Кропоткін. П. Кропоткін походив з вищої російської аристократії, але обрав не блискучу придворну кар’єру, а спочатку заняття натуральними науками і потім – революційну діяльність. З’їздивши за кордон, Кропоткін, під впливом Паризької Комуни і відносин з бакуністами з Юрської федерації усвідомлює себе анархістом.

У 1872-74 р. він активно займається революційною пропагандою у гурткі „чайковців”: веде агітацію серед робочих. Створює літературні твори для народу, котрі популяризують соціалістичні ідеї, пише програму гуртка. У 1874 р. відбувається арешт і ув’язнення у казематі Петропавловської фортеці. Після зухвалої втечі з військового шпиталю, Кропоткін на сорок років опиняється на еміграції, де стає визнаним провідником і теоретиком міжнародного анархізму, авторитетним науковцем всесвітнього мастштабу. У ці роки Кропоткін неодноразово висилався урядами з країни в країну, арештовувався, три роки провів у французській в’язниці; на нього полювала російська монархічна організація „Свята дружина” (котра цілком помилково рахувала його організатором вбивства царя Олександра II). Проте Кропоткін продовжував свою наукову, громадську та публіцистичну діяльність: виступав з промовами, писав статті та огляди для наукових видань, видавав анархістські газети (Revolte у Женеві, La Revolte і Temps Nouveau у Парижі, „Хліб і воля” у Лондоні та інші). З ним зустрічалися, переписувалися, до його голосу прислуховувалися найкрупніші громадські діячі та діячі культури по всьому світові.

З початком I-ї Світової війни Кропоткін виступає на підтримку Антанти проти світового імперіалізму (він рахував Францію центром світового революційного руху, а Німеччину – навпаки, оплотом реакції та мілітаризму). Ця позиція не підтрималася більшістю анархістів у світі, котрі виступили проти війни і Кропоткін опинився в ізоляції від анархічного руху. Повернувшися до Росії у 1917 р., пристаркуватий князь опиняється у самій гущі подій: вступає у боротьбу проти німецької інтервенції і проти загрози громадянської війни. На пропозицію А. Керенського зайняти будь-яку міністерську посаду у Тимчасовому уряді, Кропоткін відповідає: „Я рахую ремесло чистильщика взуття більш щирою і корисною справою”.

Жовтневу революцію Кропоткін зустрічає неоднозначно, вбачаючи у ній як початок соціально-економічних перетворень, так і узурпацію, переродження і загибель революції. У ті роки він, окрім теоретичної праці, бере участь у пропаганді ідей федералізму, сприяє розвитку кооперативного руху. Опираючись на свій великий авторитет, Кропоткін визволяє багатьох із застінків НК, протестує проти зневолення рад парткомами, проти розгрому новою владою кооперативного руху, проти всемогутності політичної поліції та ескалації „чрвоного терору”, проти ліквідації вільного друку, знищення недержавних видавництв. Проте смерть зупинила його життя у ті буремні часи. Поховання „дідуся російської революції” у лютому 1921 у Москві зібрало кілька десятків тисяч людей.

Головними творами по теорії анархізму у П.Кропоткіна були наступні: „Нотатки революціонера”, „Промови бунтівника”, „Хліб і воля”, „Поля, фабрики і майстерні”, „Взаємодопомога серед тварин і людей”, „Сучасна наука і анархія”, „Етика”.

Кропоткін здійснив грандіозну і єдину в своєму роді з огляду на мастштаби і глибину бажання обгрунтувати анархізм як розгорнутий світогляд, котрий заснований на науково-позитивістському фундаменті, в якості універсальної теорії: від природничих наук до соціології та етики. Кропоткін спробував створити цілісне позитивне і конструктивне анархістське вчення, так би мовити „науковий анархізм”. Таким чином, викласти анархізм у вигляді впорядкованого світогляду, серйозної науки і практичної програми, вивести анархістський світогляд з Життя Природи і Народу, з аналізу сучасності, виявити анархічні тенденції у народних рухах різних епох і паростки анархії та комунізму і сучасному світі, підвести під анархізм наукову базу, включивши його до сучасної наукової картини світу, розробити завершену систему анархізма і викласти його позитивну програму, звернути увагу на засади анархістської етики і обгрунтувати нерозривну тотожність анархізма у комунізма (згідно Кропоткіна, анархія без комунізму – свавілля егоїстичних індивідів, а комунізм без анархії – брутальний деспотизм) – такою була та грандіозна задача, котру протягом майже півстоліття вирішував у своїх творах та виступах великий російський анархіст.

„Науковий анархізм” Кропоткіна. Головним філософським та природничо-науковим постулатом Кропоткіна, котрий був покликаний обгрунтувати весь його світогляд, був біосоціологічний закон взаємодопомоги як найважливіший фактор еволюції. На підставі великого матеріалу, котрий був запозичений з тваринного світу і людського суспільства, Кропоткін намагався довести, що дарвінівське положення про боротьбу видів за існування варто розуміти як боротьбу між видами і взаємодопомогу всередині видів. Взаємна допомога і солідарність, на думку Кропоткіна, з’являються головними факторами прогресу, способом виживання та інстинктивним підгрунтям людської моралі. З точки зору Кропоткіна, і природі, і людині властива вроджена мораль, а всі ненормативні відхилення у супільстві пов’язані з мерзотним впливом авторитарних соціальних інститутів. Перш за все – держави. Тому у своєму останньому творі – „Етиці” – Кропоткін намагався розробити вчення про вільну мораль, незалежну від санкцій і примусу.

Світогляд Кропоткіна у своїх найпринциповіших моментах доволі істотно відрізняється від бакунінського: Бакунін був значною мірою практичним діячем анархістського руху, а Кропоткін – визнаним „класиком і теоретиком”; Бакунін у своїх творах робить акцент на руйнування всього, що душить особистість, Кропоткін же навпаки, ставить особливий акцент на утворенні нового, вільного, прогресивного; Бакунін підкреслюв класові непорозуміння у супільстві, Кропоткін – загальнолюдські (і навіть що стосується всіх живих створінь) засади. На зміну бакунінському „колективізму” Кропоткін пропонує свій „комунізм”; для Бакуніна людина це поборення і відмова від світу природи, для Кропоткіна – його органічна частина. Таким чином, у вченні Кропоткіна анархізм постає не просто як тенденція в історії думки, не просто як частинка сучасної світової картини, але, фактично, як тенденція самого природнього і громадського життя – до самоорганізації і гармонії на засадах свободи і неїєрархічної координації.

Соціальна революція, з точки зору Кропоткіна, це лише обмежена часточка еволюції. Революція – це стихія, котру підрихтовують тисячі людей і котрою неможливо керувати, коли вона вже почалася. На думку Кропоткіна, масами у революції рухає не стільки відчай, скільки надія; революція є, перш за все, створення, переворот у всіх сферах життя, інтенсивна розбудова нового світу. Тому так важливо ще до початку революції розповсюдити нові ідеї, сформувати революційну свідомість і революційного суб’єкта, котрим, згідно із Кропоткіним, не може бути якийсь один клас чи партія, але тільки увесь трудящийся народ в цілому. Всім попереднім революціям фатально не вистачало сміливості думки: всі вони орієнтувалися на минуле, а не творили майбутнє – тому, в той час, коли народ руйнував старе, буржуазія створювала нове і, зрозуміло, робила це у своїх інтересах.

Революція, згідно із Кропоткіним, - саморганізація населення, збройного народу, зруйнування держави, експропріація власності, розвиток місцевого і виробничого самоуправління. А все це неможливо без місцевої ініціативи, котра виключає озирання „нагору” і передачу монополії на прийняття рішень „центру”. При цьому Кропоткін негативно ставиться як до ідеї „революційного уряду”, „революційної диктатури”, так і до пов’язаного з ними систематичного псевдореволюційного терору. Це своє теоретичне положення Кропоткін підтвердив, спостерігаючи трагічний досвід революції 1917 року у Росії, узурпованої і задушеної більшовицькою диктатурою.

Викладаючи свою анархо – комуністичну програму (до котрою він прийшов приблизно на 1880 рік), Кропоткін замість держави на передній план висуває особистість і федеративний союз громад і оголошує виробничою метою не прибуток, а задоволення людських потреб, протиставляючи ідеям концентрації виробництва і диференціації праці – задачі виробничої децентралізації та інтеграції праці. Свій комуністичний принцип щодо аналізу потреб Кропоткін обгрунтовував громадським характером сучасного виробництва (з котрої витікає неможливість визначити і виміряти особистий внесок кожного працівника у той чи інший продукт) і наростаючим, дякуючи успіхам науки і техніки, залишкам створених продуктів.

Констатуючи тенденцію до зростання ролі державного начала у сучасному йому світі, Кропоткін відзначав: „ У першій половині ХІХ ст. був великий прогресивний рух, котрий прагнув визволити особистість і думки; і такий самий великий репресивний рух взяв гору над попереднім у другій половині століття і тепер прагне відновити стару залежність, але вже по відношенню до держави: звеличити її, поширити і зробити тотальною! Такою є характеристика нашого часу”. Звідси виникає неминуча дилема: одне з двох - або держава розітне особистість і місцеве життя, заволодіє всіма сферами людської дійсності, принесе із собою війну і внутрішню боротьбу за володіння владою,..котра лише мінятиме тиранів... Або державу повино зруйнувати і у такому випадку виникне нове життя у тисячах і тисячах центрів на грунті енергетичної, особистої і групової ініціативи, на грунті вільних домовленостей”.

Як свідчить історія, на початку ХХ ст. у низці країн (Радянській Росії, фашистській Італії та інших) спрацював перший варіант – державний тоталітаризм.

Анархо – комуністичне вчення Кропоткіна широко розповсюдилося на прикінці ХІХ ст. і швидко запанувало в анархістському русі, притягуючи багаточисельних революціонерів свою „науковістю”, детальною розробленістю, наявністю як теоретичного обгрунтування так і конкретної програми дій. Таке майже необмежене панування авторитету Кропоткіна як теоретика у першій чверті ХХ ст. мало і негативну сторону, призвівши до певного застою у розвитку анархістської думки.

переклад тов. Мазепа (red and brown), спец. для „Бриколяж web – log”

джерело: Павлюк Коновальчик „Короткий курс історії анархізму”

Догори
Роботи автора

Перейти до статей теми: