Міт — це певна форма знання. Міт не потребує роз’яснення, пояснення. Адже міт розповідає про священну/сакральну історію, повертаючи тих, хто його слухає і чує, на початок створення Богів, Всесвіту, людини.
Усталилася думка, що єдиний шлях до достовірного знання пролягає через сумнів, як це здійснив Рене Декарт. Починаючи з XVII ст. Нового Часу запанувало картезіанство.
Новий Час відкинув міт, як форму знання, і зробив з нього вигадку, нісенітницю, безглуздя. Відкинувши міт, людина Нового Часу опинилася перед розбитим образом самої себе і світу; вона загубила знання про початок усього, яке можна передати лише за допомогою міту. Людина Нового Часу почала шукати інші шляхи здобування знань. Тут думки розділилися. Одні були за індукцію, інші — за дедукцію.
Індукція повністю відштовхувалася від фактів і досвіду, а дедукція допускала „вроджене знання, навіяне Богом”. Емпіристи були прихильниками першого методу, а раціоналісти — другого.
Що ж це за „вроджене знання, навіяне Богом”? Можна припустити, що це знання, почерпнуте з мітів, знання, яке об’єднувало людей у певну спільноту. Після розпаду спільного міту виникла необхідність в обґрунтуванні, доведенні того, що знаєш. Більше того, виникла необхідність в обґрунтуванні, поясненні вчинків. До розпаду спільного міту такої потреби не виникало. Первісна людина не мала потреби у поясненні та відстоюванні своєї точки зору, бо такої, фактично, не існувало! Первісна людина не мала потреби відчитуватися у своїх діях, бо „свої дії” не існували! Не було таких понять, як „моя точка зору”, „моя дія” тощо. Первісна людина не мала потреби у відстоюванні „власної правди”, тому не було потреби у риториці та софістиці, тобто словесній грі, яка би видавала брехню за правду. Кожна дія, кожне слово підтверджувалося правдою спільного міту; кожна дія, кожне слово гармонійно поєднувалося спільним мітом; дія здійснювалася, а слово висловлювалося, у полі спільного міту. Не було потреби у сумніві, як першопочатковому етапі на шляху до достовірного знання. Взагалі, сумнів непритаманний первісним людям.
Спільний міт об’єднував людей і давав їм карт-бланш спільних дій, які складалися з окремих дій. В такій спільноті не існувало ні позиції, ні опозиції, ні критики, ні „окремих точок зору”. Після розпаду спільного міту людина стає „мірою усіх речей, існуючих, що вони існують, не існуючих, що вони не існують” (Протаґор). Це означало небачене до сих пір поширення суб’єктивізму. Це означало небачену до сих пір релятивізацію правди. Це означало, зрештою, змішання добра і зла, справедливости і несправедливости, бо ці поняття в мітах чітко розділені і переходи між ними заборонені.
Платон у своїх безсмертних діялогах звертається до міту, як до авторитетного джерела знань. Тільки виникають труднощі у пошуках достовірного знання, він наводить оповіді мітів. Це свідчить про те, що за допомогою дискурсивного знання, здобутого індукцією та дедукцією на основі логічних законів мислення, не можна дати відповіді на метафізичні питання, а міти — можуть.
В міті явище і дійсність взаємопов’язані. Якщо явище ототожнювати з видимістю, то нейтралізуємо здатність людини схоплювати сутність явленого в явищі. Явлене в явищі — це значення трансцендентного. І міт передавав його людям. Після дискредитації явища, котре почали розглядати як ілюзію (Кант), воно перестало бути одкровення. Явлене в явищі — одкровення. Це заперечується, починаючи з Нового Часу. Наївний реалізм стверджує, що як ми сприймаємо органами чуття світ таким, яким він є. Феноменологічний реалізм стерджує, що сприймаємо лише явища речей, а не самі речі; не знаємо, які речі насправді. Пішли навіть далі, стверджуючи, що людина сама конструює речі, реальність (конструктивізм).
Міт давав зрозуміти людям, що явище не є „тінню речей”, що явище не може бути лише „для нас”; в явищі являється те, що чуттєво не сприймається, але сприймається очевидно, без жодного розмірковування та сумніву. Міт показував людині, яка ще не втратила безпосереднього сприйняття очевидного, що явлене в явищі — це посередник між видимістю і невидимістю (дійсністю), яка трансцендентна. Явище не існує само по собі. Воно відсилає до дійсного, значення якого передається через міт.
Таким чином, міт надає значущості видимості (природі, обличчю людини тощо), як явленому в явищі значенню дійсности. Новий Час протиставив явище дійсності. Людина нічого не може сказати про трансцендентне, а видимість можна знищувати, грабувати, підкорювати собі. Так відбулася десакралізація навколишнього світу, природи, а також ближнього свого, обличчя якого втратило вираз його духу. Міт — це єдність „зовнішнього” і „внутрішнього”. Ця єдність у соціяльному плані виражається через відношення Я-Ти, які не протиставляються одне одному. Єдність „зовнішнього” і „внутрішнього” в міті не є тотожністю загального („зовнішнього”) і обезособленого („внутрішнього”). Таку тотожність ми можемо спостерігати, коли члени партії підкоряються певній ідеології; коли сектанти ототожнюють себе з обезособленою догмою. Ототожнення із загальним обезособленим перетворює людину на людину натовпу, зомбуючи її.
Надзвичайна видимість — це аура речей, яку бачать ясновидці, шамани, чаклуни, жреці. Звичайна видимість — це те, що сприймаємо у звичайному стані фізичними органами чуття. Надзвичайна видимість конституює звичайну видимість; вони поєднані між собою. Світ — це єдність усього. Міт передавав це священне знання.
Творімо Новий Міт Нової України — Єдиної та Соборної! Де ви, правдиві мітотворці, яким доступна трансцендентна дійсність, навколо значення якої українці можуть об’єднатися?
спец. для „Бриколяж web — log”
