Оригінальність їхніх перфомансів припадає на різні періоди: УНА була в силі на початку дев’яностих, НБП – років за десять потому. І перша і друга претендують на освоєння євразійської спадщини, як, властиво і паразитуючі на цій „йдеї” уламки Корчинського з його „Братством” і Дугіна з чисельними „євразійськими проектами”.
Після сепарації з боку Корчинського, Шкіля, Коваленка, Тими, Зайченка та інших, вже колишніх рупорів радикального нацдискурсу організація розкололося на кілька, у чомусь подібних „клонів”, аналогічно до трьох РНЄ у Росії і перетворилася, як це не сумно, на низку невеликих за чисельністю і можливостями нікому не цікавих сект.
Перед повели провладні провокатори із „пропелерської” УНА Коваленка. Інтегрувавши до лав залишки Київського СНПУ і частину тамтешніх скінів із „Руської дружини” коваленківці спромоглися на кілька „акцій”, серед котрих „підтримка” Ющенка, вперше за історію УНА звернення до расової тематики, постановка „антихозарського питання” і провальний нокаут після відмови Коваленка визнати своїми організувавших вибухи на Троєщинському ринку. Дрібнобуржуазна природа „радикального барижництва” взяла гору, щоправда у значно скромніших ніж у Корчинського проституйованих мастштабах.
Шкіль пішов до Юлі, потім Зайченко з командою покинув сідаючий на мілину есмінець; Тима емігрував до Коваленка, а відтак і геть. Де амбіції взяли гору у давній боротьбі із залишками здорового глузду, колаборантськими перспективами і таким донцовським „вождизмом” цікавить лише сектантів із колись найвідомішої ревконтори Східної Європи, кожен із них вважає себе себе „єдиноправильним” і в цьому їм не варто заважати. Зараз це блякла тінь штурмувавших Кавказ і Придністров’є, марширувавших на мінських днях волі і податливій криці юних сердець. Ростуть подібні як однояйцеві унсовські сайти і зменшується кількість живих партійців. Організація зникає фізично, задовільняючись присутністю у вітчизняному інтернет-просторі. Вже зараз без суттєвих перебільшень можна стверджувати віртуальний статус бренду на ім’я „УНА-УНСО”.
УНА-УНСО
Група Шкіля
– найвідоміший з існуючих в Інтернеті. Рупор „шкілівського” відтинку.
– Чернівецький осередок
– Донецький осередок
– Одеський осередок
Група Коваленка
– зараз, здається, не працює.
Група Тими
– перший офіційний
– Інфо-портал тогож уламку
– Вінницький осередок
Група Зайченка (?)
– Київський осередок
- здається, той самий київський
НБП
НБП Лимонова в Україні
В Україні їх не більше аніж опонентів із УНА. Російський варіант національного більшовизму не тотожний автентичнішому західноєвропейському, оскільки смердить неприхованим пострадянським шовінізмом. Лимонівці ставлять під сумнів прогресуючу соціальну ентропію і йдуть неприйнятними для „національних околиць” шляхами. Не в останню чергу тому, що після відходу Дугіна і так еклектична НБП грязне у болоті непослідовності і опортунізму. Одні філіали розробляють концепції „нової сталінської платформи” (Краснодар), інші влаштовують спільні з нацистами акції. У Прибалтиці вони продають замотаний у ксенофобну обгортку „антифашизм”, у Галичині мріють про „галицький націонал-більшовизм”, без Шумського, Скрипника і Хвильового, у Молдавії культивують Котовського і марять анексією Молдавської ССР.
В Україні лимоновці з’явилися давно і до останнього часу тусили з різноманітними комсомольцями-вітренківцями і тому подібними «прогресивними» у своїх фобіях «борцями з антинародним режимом». Користуючи з головних ентриських засад лимонівці проникають до, здебільшого і так нечисельних комсомольських організацій і нарощують кількість словосполучень кшталту «Ленин, Махно, Лимонов» на зашарпаних київських проспектах.
У Києві лимонівців не люблять, вони живуть окремим від як лібертаріїв так і націоналістичного середовища життям. Засноване ними «общєствєнноє двіженіє Дікоє полє» не відрізняється оригінальністю і піарить набридлі антиамериканські, російськомовні і інші стандартні для креолізованої свідомості стереотипи. Співпрацюють з братчиками Корчинського, вітренцівцями, «рускімі двіженіямі» і постійно вислизаючим (а після поразки Симоненка – просто відсутнім) електоральним полем, таким «широкім і рускім» і таким недосяжним у суспільсті, що повільно, але емансипується.
Київ –
Харків –
Україна –
Колись були Львів (зараз лише форум -
) і Запоріжжя. Крім них офіційні відділення присутні у Дніпродзержинську, Макіївці, Миколаєві.
У Харкові видається український аналог теж розповсюджуваної „Лимонки” – „Атакующий курс” -
. Харківські нацболи працюють з відділеннями „Народной Наиональной партии” Іванова-Сухаревського в місті і рулять у газеті „Славянское единство” –
Лимонов казав, що „НБП в Украінє нету”. Це питання внутрішнього менеджменту, нас воно не стосується. Українські міста діляться на юридично українські і майбутні, теж українські. Їхня російськомовність не стоятиме на заваді, а майбутній статус диктуватиметься з перспектив описаних ще Грушевським історичних проекцій. Українська держава 20 століття складалася із нещасних кількасот тисяч квадратних кілометрів, двісті тисяч яких повернуться у 21 столітті разом із Христом та історичною справедливістю.
НБП Лимонова на окупованих територіях
Східна Слобожанщина:
Білгород –
Вороніж –
Сірий Клин:
Зелений Клин:
І це за умови, що ми визнаємо спірний статус Ростова, Брянська і Ставрополя.
ПС.
В цьому футболі програють обидва, оскільки мінімальний і одночасно нічийний результат є підставою для поступового спадання пасіонарних обертів, а відтак і наступного мас-медійного забуття. Залишаються стереотипи, котрі хворіють у дрібнобуржуазній свідомості незаангажованого громадянина і з котрими не переможеш на випадок воєннного стану. Обидві організації були пробою різних енергетик, на зміну ним прийде третя, не об’єднавча, проте лівіша і масовіша. Назветься вона УКП або якось інакше – не має значення, час іде і час настає. Україна потерпає за відсутності соціально орієнтовних націоналістичних змагів, роля котрих проступає на сторінках визвольних змагань, а історична місія лежить у площині повернення додому.
