Bricolage NL  
 

Реанімація утопії

Ігор Лосів

У цих словах Чернишевського — суть нинiшнiх ідеологiчних спекуляцiй на темi слов’янства, на фактi реальної мовної спорiдненостi слов’янських народiв. Надто вже хочеться декому покерувати слов’янами у своїх вузькокорисливих полiтичних інтересах. Сьогоднi слов’янська „єднiсть”, „дружба”, „братерство” — дуже модна тема. Їй вiддають належне навiть тi, хто й назвати всi слов’янські народи не здатний, хто може лише вражати власним невiглаством у цьому питаннi. Помiж прихильниіків вiдродження „єдиної й неподiльної” рiдко хто не вiддав данину „слов’янським танцям”.

Тут тобi й „братський союз слов’янських народiв”, i „слов’янська солiдарнiсть”, i захист слов’ян вiд „свiтового iмперiалiзму” тощо.

Але за уважнiшого розгляду виявляється, що в центрi всiх цих пропагандистських зусиль є чомусь лише три слов’янськi народи: українцi, бiлоруси й росiяни. Решту якось непомiтно залишають „за кадром”.

І можна зрозумiти чому…

Чимало слов’ян уже скуштували европейської отрути здорового глузду, вони прискiпливi до деталей (де за нiмецьким прислiв’ям i ховається диявол, себто суть справи) і вимагають вагомих аргументiв. Але які вагомi аргументи можуть бути там, де все побудовано на незвичайнiй спритностi рук i надмiрнiй емоцiйностi, що покликана приховати речi не дуже пристойнi.

І справдi, потинешся зi „слов’янською ідеєю”, наприклад, до поляка, а вiн із притаманною нацiональному менталiтетовi єхидною проникливiстю й запитає тебе, чи не йдеться про повернення до тих далеких часiв, коли Польща називалася Привiслянським краєм, а населення Варшавської губернiї благоденствувало пiд чуйним керiвництвом Петербурга? Може вiн також згадати про часи не такi далекi, коли з Москви на його шию скидали всiляких „гомулок i кань”. Чехи ще добре пам’ятають 1968 рiк, коли на їхнiх летовищах з’явилися „залiзнi голуби миру” зi Сходу.

А ще захiднi слов’яни з їхньою дошкульною звичкою розмiрковувати й чiплятися до дрiбниць запитають трубадурiв слов’янської едностi, чому нiхто в Лондонi не закликає до братської єдностi германських народiв: англiйцiв, нiмцiв, голландцiв, шведiв, фламандцiв, данцiв, австрiйцiв, норвежцiв, ісландцiв? Ясна рiч, це сьогоднi, а пiсля 1933 р. i у них лунали такi заклики. Із Берлiну. Та пiсля 1945 припинилися. Сподiватимемося, що назавжди. Чому з Мадриду не закликають до братерської єдностi нащадкiв великого Риму: iталiйцiв, французiв, iспанцiв, португальцiв, румунiв?

Чому з Гельсiнки не чутно клич про єднiсть усiх фiно-угрiв: естонцiв, фiнiв, карелiв, мордви, марiйцiв, кoмi, удмурдцiв, ханти і мансi разом з угорцями?

Навiть у Туреччинi сьогоднi не чутно голосiв про єдиний Туран. Якби президент Туреччини виступив із таким пантюркистським закликом до всiх тюркських народiв — керуватися не своїми нацiональними інтересами, а вельми абстрактними спiльнотюркськими пiд мудрим проводом Анкари, то можна собi уявити, що вiдповiли б йому Гейдар Алiєв, Нурсултан Назарбаєв, Аскар Акаєв, Iслам Карiмов, Сапармурад Нiязов, навiть iз поправкою на схiдну ввiчливiсть. Але уся справа в тiм, що не лише президент, а жоден поважний турецький полiтик із такими закликами не виступить, прекрасно розумiючи, що пантюркизм — це не для вiдповiдальної полiтики, а для всiляких екстремiстiв — маргиналiв типу пiдпiльної структури „Сiрi вовки”.

Звiдки ж саме сьогоднi таке несамовите бажання вiдродити пансловiзм, усi цi iстеричнi заклики до слов’янського братства? Чому навiть тi, кого тiпає вiд несприйняття будь-якої iншої слов’янської мови, крiм росiйської, так активно граються з братськo-слов’янськими гаслами? Що за цим усiм стоїть?

Те, що вiдбувається, пов’язане з крахом комунiзму. Крахом всесвiтньо — історичним з одного боку, i нацiонально-росiйським з iншого. Н.Бердяєв не випадково називав комунiзм росiйським нaцiональним явищем. Бiльшовикам вдалось у перiод 1917–1929 рр. врятувати й вiдродити iмперiю, а згодом розширити її кордони. Генерал Антон Денiкiн, перебуваючи вже в емiграцiї, говорив, що якби вiн знав, що червонi збережуть імперiю, нiколи не воював би проти них. Те, чого не зрозумiв Денiкiн, очевидно зрозумiли генерал Брусилов та іншi вiйськовi фахiвцi, які становили близько 70% командного складу Червоної Армiї пiд час громадянської вiйни.

Але за 70 рокiв пiсля цього сталося неминуче — імперiя впала. Марксизм, що зумiв на десятилiття загальммувати процес, не виявився yнiверсальним ключем до всiх історичних проблем. Разом із ним згинули й пролетарський інтернацiоналiзм, і класова солiдарнiсть, і всесвiтньо-iсторична мiсiя по створенню МССР (мировой советской социалистической республики).

Ідея класового братства, що тяжiла над усiма, виявилася фантасмагорiєю. І тут згадали про стару, але грiзну імперську зброю: слов’янську iдею. Вона була багато разiв випробувана ще царською Росiєю. Але вперше була взята на озброєння наприкiнцi ХVIII ст. у зв’язку з виходом Росiї до Чорного моря, коли на порядку денному стояла проблема розподiлу Османської iмперiї, насамперед її слов’янських земель.

1848 року, коли в Центральнiй Європi починаються нацiонально-визвольнi революцiї, що отримують назву „весна народiв”, у Петербурзi виникає специфiчний інтерес до „австрiйських” слов’ян як знаряддя деструкції Австрiйської iмперiї.

Пiсля ганебної поразки в Кримській вiйнi, коли вiйська захiдних держав і Туреччини, що воювали на значнiй вiдстанi вiд своїх баз, узяли Севастополь, Росiя потребувала воєнно-полiтичного реваншу. У цьому свою роль повинно було вiдiграти й балканське слов’янство. Така полiтична кон’юнктура викликала в росiйському суспiльствi загострення інтересу до слов’янських проблем. Майже як сьогоднi виникали всiлякі слов’янськi товариства, гуртки й об’єднання. Слов’янство черговий раз ставало модним. Вражає, що тексти того часу мало вiдрiзняються вiд того, що можна прочитати в сучасних москвофiльських газетах України, не кажучи вже про питомо росiйську пресу. Росiйське слов’янофiльство за останнi сто рокiв практично не змiнилося: тi ж слова любовi, те ж прагнення загнати всiх до единої стайнi й покомандувати iншими, використовуючи цих „інших”, як гнiй для своєї історiї. Проте, як і сьогоднi, знаходилися в росiйському суспiльствi чеснi люди, якi не боялися вказувати на „вбрання короля”. Наприклад, видатний росiйський фiлософ Володимир Соловйов: „Краще було б зовсiм змовчати про „слов’янську iдею”, нiж виставляти її тiльки для того, щоб одразу пiдмінити основами росiйської iсторiї, себто наперед визнати всi iнші слов’янські народи безликим і пасивним матерiалом для росiйської нацiональностi”. І далi, вказуючи на росiйських патрiотiв iз газети „Московские ведомости”, Соловйов писав: „Нашi „сокрушительные” патрiоти також стоять за об’єднання, але лише в тамерланiвському розумiннi. Для них єднiсть означає знищення вiдмiнностей, а вiровизнання служить їм лише як прапор ворожнечi й знаряддя знищення. Немає на всьому величезному просторi Росiйської iмперiї такої релiгiйної й нацiональної рiзновидностi, яка не пiдлягала б викорчовуванню в iм’я тих самих високих початків нашої вiри й народностi, на якi вказують оратори слов’янського товариства”.

Хочеться навести ще одну тезу росiйського фiлософа. Говорячи про русифікацiю пiдбитих імперiєю народiв, вiн зауважив:

„Ця система гнiту… яка вона не погана сама по собi, стає ще значно гiршою вiд тiєї кричущої суперечностi, в якій вона перебуває до великодушних визвольних ідей i безкорисного покровительства, на що росiйсыа полiтика завжди заявляла своє переважне право. Ця полiтика з конечностi пройнята брехливiстю й лицемiрством, що позбавляє її всякого престижу і робить неможливим будь-який сталий успiх. Не можна безкарно написати на своєму прапорi свободу слов’янських та iнших народiв, вiднiмаючи в той же час свободу у поляків, релiгiйну свободу в унiатiв, громадянськi права у євреїв”.

Маючи на увазi сучасних пропагандистiв т.з. „слов’янського союзу” України з Лукашенком i Єльциним, хотiлося б вiд себе додати до слiв видатного фiлософа і звернутися безпосередньо до цих пропагандистiв: не можна закликати до братського союзу з народом, мову котрого ненавидиш, культуру зневажаєш, iсторiю заперечуєш.

1914 року вiйна Росiї з Нiмеччиною й Австро-Угорщиною також не обминула слов’янського питання. Дуже хотiлося Константинополя і „свободи слов’янам”. I не важливо, що українцям пiд владою Вiдня жилося краще, нiж пiд владою Петербурга, головне, що „визволителi” точно знали, що потерпають слов’яни пiд Габзбургами… Невже не зрозумiло? Але зрозумiло було не всiм. Ось, наприклад, дворянин Ульянов Володимир Iллiч. Замiсть того, аби привiтати росiйських орлiв над карпатськими верховинами, вiн собi пише наклепи: „Царизм веде вiйну для загарбання Галичини й остаточного придушення свободи українцiв… „ (Ленiн В.I. Твори, 4-е видання. Т.21.С.267).

„Росiя воює за Галичину, володiти якою їй треба особливо для задушення українського народу (крiм Галичини у цього народу немає і бути не може куточка свободи, порiвняної, звичайно)” (Твори. Т.23. c. 109).

Пiсля розпаду СРСР з’явилася гостра потреба в iдеологiї, котра б обслуговувала інтереси тих сил росiйської адмiнiстрацiї, ВПК і армii, що не мислили свого майбутнього без реiнтеграцiї iмперії без звичного панування над Україною й Бiлоруссю, що сприймалися протягом столiть, як своя вотчина, як частина Росiї. Такою iдеологiєю стає росiйське неослов’янофiльство. Проте нового в ньому дуже мало. В основi та сама жага панування та пiдкорення собi інших слов’ян, інстинктивна антипатiя до рiзноманiтностi й неподiбностi, а на основi цього прагнення до тотальної унiфiкацiї (єдина загальнозрозумiла мова, єдина росiйська культура, єдине громадянство, єдина держава i т.д.) та нестримна мiфологiя, що абсолютно не сприймає реальних фактiв історiї, археологiї, етнографiї, мовознавства. А цi факти свiдчать, що кожен слов’янський народ має свою власну iсторiю, культуpу, менталiтет і традицiї і абсолютно не потребує управлiння ним з єдиного центру i пiд проводом „старшого брата”. Таких фактiв чимало i в росiйській науцi. Досить ознайомитися, наприклад, з фундаментальною працею рoсiйського професора Зеленина Д.К. „Восточнославянская этнография” (М. 1991. 511 сторiнок), де на основi величезного комплексу даних робиться висновок, що росiяни и українцi це не один народ, як публiчно заявляв Єгор Строєв (голова Ради Федерацiї Росiї), а два окремi етноси: „Росiяни — слов’янське населення древньої Московської держави та українцi — слов’яни древнього Київського князiвства”. (Назв. праця, с. 29).

Iнший росiйський дослiдник — князь i професор Н.Трубецькой писав, що вiдмiнностей мiж слов’янами бiльше, нiж подiбностi, й пiдсумовував: „Мова i лише мова пов’язує слов’ян”. Але мова (точнiше подiбнiсть рiзних мов) не може бути основою полiтичного та економiчного союзу”.

До речi, у перiод перебування в Києвi з офiцiйним вiзитом президента Польщi Олександр з Квасьневського до нього звернувся із запитанням лiдeр найбiльшої лiвої фракцiї Верховної Ради України. Запитання було таке: „Як особисто ви, пане президенте, збираєтеся змiцнювати єднiсть слов’янських держав?” Президент зiтхнув i сухо вiдповiв: „Я не вiрю в полiтичну єднiсть на основi подiбностi мов”. Але хiба трубадури неоiмперського „слов’янського союзу” почують цi тверезi голоси?

Адже полiтична потреба народила багато „слов’янознавцiв” у цивiльному, котрi вiдрiзняються один вiд одного тiльки рiвнем вишколу. Для деяких „слов’янська iдея” слугує лише камуфляжем для вiдверто пiдривної дiяльностi, що спрямована проти української держави.

А слов’янська солiдарнiсть як така… То справа непогана. Як було б прекрасно, аби справдi слов’янські народи допомагали один одному в тяжку хвилину, не намагалися б подiлятися на „старших” і „молодших”, не спокушались би братнiми землями, не намагалися б позбавити ближнього державностi шляхом конструювання всiляких хитромудрих „союзних” пасток, не заганяли б інших у єдину стайню зi своїм нацiональним диктатом…

Може колись… Проте, як сказав росiйський поет: „жаль только — жить в это время прекрасное уж не придется — ни мне, ни тебе”.

Ну а вiдповiддю на всi слов’янофiльськi спекуляцiї може бути тiльки чiтке розумiння простих iстин:

1. Всякий слов’янський народ є самостiйна людська спiльнота зi своєю власною мовою, культурою, традицiями та історичною долею.

2. Всякий слов’янський народ може існувати й квiтнути незалежно вiд союзницьких чи несоюзницьких вiдносин з іншими слов’янами (прекрасний приклад — маленька Словенiя. Маючи вельми прохолоднi стосунки iз Сербiєю та Хорватiєю, лише за кілька років незалежностi стала однiєю з найблагополучнiших країн Європи).

3. Не треба нi до кoго у нав’язливiй, а тим бiльше брутальнiй формi чiплятися зi своєю слов’янською „любов’ю” й шаленiти, отримавши відмову. Тим бiльше, що карний кодекс таку „любов” квалiфікує абсолютно однозначно.

Ну, а нормальний, живий інтерес слов’ян одне до одного, щира й доброзичлива взаємна зацікавленiсть, звичайно ж, збережуться. І збережуться тим бiльше, чим менше навколо цього буде накручено полiтичних спекуляцiй всiлякими сумнiвними „слов’янознавцями” як у одностроях, так і в цивiльному.

джерело: www.ukrlife.org

Залишити коментар