Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Класовий дискурс  —  Виникнення анархізму як самостійної течії
Павлюк Коновальчик
Дата публікації 12 лютого 2005 р.
Виникнення анархізму як самостійної течії

Передумови виникнення анархізму. Велика Французська революція 1789 — 94р., знищивши феодально-абсолютиський лад, вперше за історію проголосила і використала на практиці принципи політичних свобод, демократичних прав людини і громадянина, суверенітету нації, давши поштовх потужному розвитку прогресивної думки в Європі. Разом із тим, революція розчистила дорогу для розвитку капіталізма, котрий, у свою чергу, породив нові соціальні реалії в середовищі європейського суспільства.

Анархізм, формування першоджерел котрого відбувалося саме у ті часи, стає реакцією на досягнення і невдачі Великої Французської революції: спокусливий ідеал свободи, рівності і братерства переродився у нове буржуазне відчуження, парламентська демократія не принесла бажаного визволення особистості і реального відображення народних інтересів.

Одним із перших співців ідей, котрі пізніше назвуть анархізмом, можна рахувати англійця Уільяма Годвіна (1756-1836), котрий був сучасником революційних подій у Франції. В книзі У. Годвіна „Дослідження політичної справедливості та її вплив на загальний добробут і щастя” (1793) вперше була доведена згубність державних впливів на особистість, „непогану від природи”. Годвін був першим, хто поставив під сумнів державу — незаперечну навіть для найреволюційнішого республіканця.

Епоха реакції, котра панувала у Європі після напалеонівських війн, змінилася новим революційним підйомом у 1830-40-х роках. Разом із розвитком ліберального республіканського руху починає активно формуватися абсолютно нова політична сила — соціалістичний рух, котрий висуває лозунги соціальної рівності і справедливості.

У листопаді 1831р. в Ліоні робітники ткацьких мануфактур, обурені нелюдськими умовами праці і мізерною оплатою, підняли повстання. Вони виступили під чорним прапором, на котрому було написано „Жити працюючи, або померти у боротьбі!”. Ці слова уособлювали відчай і рішучість повстанців добитися перемоги навіть пожертвувавши власним життям. Після трьоденних жорстоких боїв з військами повстанці заволоділи Леоном. Лише з допомогою додаткових сил армії і поліції французській владі вдалося придушити леонське повстання, котре було першим в історії виступом робітників у якості самостійної політичної течії.

Саме тоді, під час народних рухів і повстань у 1830-1840 роки, анархізм остаточно сформувався і самоідентифікувався у боротьбі та полеміці з двома іншими впливовими політичними течіями, народженими французською революцією: буржуазним лібералізмом і державним соціалізмом. У той час як перший наполягав на політичних свободах громадянина, визнаючи необхідність існування (хоча і вельми обмеженої) держави, то другий підіймав на щит соціальну рівність, рахуючи головним інструментом її життєдіяльності тотальну державну регламентацію. Девізом анархізму, котрий боровся на обидвох фронтах, можна рахувати відомі слова М.Бакуніна: „Свобода без соціалізму це привілей і несправедливість... Соціалізм без свободи — це рабство і скотство”.

П.Ж. Прудон (1809-1865). „Батьком анархізму” рахують видатного французського мислителя П’єра Жозефа Прудона. Син селянина, самоук, котрий життя провів тяжко працюючи і дуже бідував, Прудон був одним з нечисельних провідників соціалістичного руху ХІХ ст., котрі, розмірковуючи про добро для народних мас, самі були представниками трудівників. З іменем Прудона пов’язана власна самоідентифікація анархізму, розробка його головних соціальних ідей, розповсюдження анархізму у масах і перетвореня його в одну з найвпливовіших ідейних сил ХІХ ст.

Науковець і публіцист, видавець газет і депутат Національних зборів, діяч революції 1948 р. і відважний критик французської влади, який провів свої останні роки на еміграції, Прудон написав безліч книг і статей, серед яких найбільш відомі твори „Що таке власність?” (1840); „Система економічних суперечностей, або Філософія злиднів” (1846); „Сповідь революціонера” (1849); „Про політичну здатність робочого класу” (1865).

Протягом всього свого життя Прудон плив „проти течії”, викликаючи ненависть з боку і „власть імущих”, і з боку „передових” буржуазних республіканців-якобінців, і з боку соціалістів-державників.

Ось що заявляє Прудон під час уявного діалога з читачем у книзі „Що таке власність?”:

Ви демократ? — Ні.

Як, невже Ви монархіст? — Ні.

Конституціоналіст? — Борони Боже!

Ну, значить, Ви аристократ. — Зовсім ні!

Тоді Ви бажаєте створення коаліційного уряду? — Ще раз ні!

Так хто ж Ви нарешті? — Я анархіст!

Я розумію, Ви іронізуєте на адресу уряду. — Зовсім ні: те, що я сказав, складає моє серйозне і глибоке переконання; і хоча я великий прихильник порядку, разом з тим я „анархіст” у повному розумінні цього слова”. І Прудон пояснює свою думку: „Влада людини над людиною, якої б форми вона не набирала — суть експлуатація. Вищий ступінь досконалого суспільства досягається у поєднанні порядку з анархією, тобто у безвладді”.

Цією епатажною заявою Прудон вперше вводить до обігу слова „анархія”, „анархізм” не як образливі, здичавілі вирази, але як самоназву нової ідейної течії. Зі словом „анархія” (безвладдя) відбулося те саме, що відбувалося не раз до і після цього: на приклад, зі словами „кініки” (собаки), „санкюлети” (люди без штанів), „гези” (розбійники), чи навіть „панки” (гнилушки) — коли слова, котрі спочатку з вуст опонентів звучали як звинувачення чи образа, з гідністю приймалися „обвинуваченими” як самохарактеристика.

Великий аматор парадоксів і епатажу, Прудон сформулював і обгрунтував два афоризми: „власність — це крадіжка” і „анархія — мати порядку”. Прудон був противником державного насильства у всіх його можливих формах: чи то конституційна монархія Луї Філіппа, банапартистська імперія, якобінська республіка чи революційна диктатура. Проаналізувавши досвід революції 1848 р., Прудон доходить до висновку: революція не сумісна з державою, а спроби реалізувати утопії прихильників державного соціалізму (Луї Блана, Огюста Бланкі та інш.), котрі розраховували захопити владу і використати її в якості інструменту соціальних перетворень, ведуть лише до поразки революції і перемоги реакції.

Задачею соціалізму у ХІХ ст. Прудон вважав досягнення реальної соціальної рівності і забезпечення реальної свободи (перебороти владу держави над людиною). Прудон уникав абстрактних схем, не займався прожекторством, а намагався вивчити і оцінити вже існувавші тенденції. Він підкреслював: „Я не пропоную жодної системи; я потребую знищення привілеїв і рабства, я вимагаю рівноправ’я... Право впорядковувати світ я віддаю іншим”. До Прудона революційний рух у Франції був пронизаний духом централізму, на кшталт того, як соціалістичний рух був просякнутий духом державництва, а після Прудона виник новий — анархо-федералістичний, революційний і соціалістичний рух.

Основи прудонівського анархізму. Виступивши оборонцем свободи як особи, так і всього суспільства, Прудон твердо і принципово проголосив необхідність знищення державної централізації, фікції „виборів”, паразитичної касти чиновників і військових, звинувативши їх у нав’язуванні особистості законів, на прийняття котрих ця особа ніякої згоди не давала: „Як погодити місцеву ініціативу з домінуванням центральної влади? Загальне голосування — з чиновницькою ієрархією? Принцип, згідно котрого ніхто не повинен підпорядковуватися закону, коли сам не давав на нього (закон) жодної згоди — з правом більшості?”

У центрі всього вчення Прудона стоять принцип рівноваги та ідея справедливості. Грунтуючися на принципі рівноваги, Прудон відстоював і права суспільства, і права особистості, відмовляючися від як егоїстичних, так і деспотичних крайнощів. Аби позбутися їх, французський анархіст рекомендував зруйнувати державну владу і соціальну ієрархію, замінивши їх добровільним союзом вільних індивідів, общин і регіонів. „Суспільство слід розглядати не як ієрархію посад і талантів, але як систему рівноваг вільних сил, де всім гарантовані однакові права, з тією умовою, що всі виконуватимуть однакові обов’язки і матимуть рівні вигоди від надання тих самих послуг.Таким чином, ця система істотно заснована на рівності і свободі, вона виключає жадання багатства, рангів і класів”.

Державній владі, ієрархії, централізації, бюрократії та державному праву Прудон протиставив принципи федералізму, децентралізації, взаємності, вільних домовленостей і самоуправління. Він рахував, що лише індивіди, зацікавлені в якому-небудь питанні, мають право заключати між собою певні домовленості, брати на себе певні обов’язки і виконувати їх.

Різниця між державними законами і вільними домовленостями очевидна: „Чим виступають закони для того, хто хоче бути вільним і відчуває здатність втілити цю свою мрію?.. Я відмежовуюся від буд-якого примусу, вчиненого стосовно мене керівником... Для того, аби бути вільним, виконуй лише власний закон і лише самому собі наказуй, оскільки основа суспільства має будуватися на ідеї домовленості... Коли я домовляюся з одним чи кількома своїми співгромадянами відносно певного предмету, то зрозуміло, що для мене моя воля — закон; коли я виконую взяті на себе обов’язки, я сам для себе уряд”.

В своїх концепціях Прудон опирається на общинне самоуправління, протиставляючи союз вільних общин і асоціацій деспотизму держави. Суверенні об’єкти — індивіди та общини — заключають договір, узгоджуючи свої дії, виходячи із власних інтересів і цілком затримуючи самоуправління і незалежність, так, що обсяг повноважень, переданих ними через своїх делегатів „назверх”, незначний і скорочується, а не поширюється із кожною вищою сходинкою — на зміну централізованій державі приходить самокероване федеративне суспільство.

В піку прийнятним тоді (та і зараз) поглядам, Прудон показав, що не на основі державної регламентації і централізації, але лише на основі широкої і повної свободи індивіда, лише на випадок усвідомлення людьми своїх інтересів і їх взаємного погодження можливий справжній порядок і реальна єдність. Лише свобода — здорова і потужна основа суспільства; в той час як держава, декларуючи прагнення „порядку” і „громадської єдності”, насамперед лише вбиває і життя, і суспільство, і особистість, призводячи до внутрішніх розколів і конфліктів.

Разом із „урядовими забобонами”, Прудон відмовляє і вірі у партії, котрі воюють між собою за владу, „... всі партії, без виключення, оскільки вони прагнуть влади, насправді лише різновид самодержавства... Геть партії! Геть владу! Повна свобода людині і громадянину! Така, у трьох словах, вся наша політична і соціальна віра.”

Ідея справедливості, будучи головним мотивом прудонівського вчення, надає цілісного характеру всім його соціальним конструкціям. Характеризуючи сучасне йому суспільство, Прудон писав про кругову поруку буржуазії і уряду, ринку і монополії: поєднання державної централізації жахливих податків і крупних монополій з нестримною конкуренцією, пронизаною „духом несолідарності і корисливості”. Во ім’я свободи Прудон нападав на державу, в ім’я рівності і справедливості — на власність.

„Те, що у політиці називають владою, — писав він, — аналогічно і рівноцінно тому, що у політичній економії називають власністю; ці дві ідеї рівні одна одній і взаємопов’язані; нападати на одну — значить нападати на іншу; одна не зрозуміла без іншої; коли ви знищите одну, то варто нищити і другу — і навпаки”. Виходячи з цього Прудон так сформулював власне кредо: „Таким чином, те, що економічною мовою називається взаємністю чи взаємним забезпеченням, у політичному сенсі втілюється у слові „федерація”. Цими двома слова визначається вся наша реформа у політиці та соціальній економії”.

Порядок через свободу, єдність через різноманіття, затримання суверенності всіх суб’єктів при балансі їхніх інтересів — такі центральні ідеї прудонівського соціального ідеалу. Проте життєздатність його Прудон не пов’язував виключно з революцією; він вважав за необхідне створювати „тепер і зараз” інститути майбутнього суспільства, закликаючи до організації у рамках існуючого суспільства установ, заснованих на принципі взаємності, котрі витісняли б структури старого суспільства, прагнучи до самоуправління, не підпорядковуючись офіційній владі і т.д. Пізніше анархісти доповнять цей мирний прудонівський арсенал методів боротьби ідеєю збройного повстання.

М. Штірнер (1806-1856). Близьким по духу до анархістських ідей був німецький мислитель Макс Штірнер (Йоган Каспер Шмідт). У праці Штірнера „Один і його власність” (1844) були різко визначені нариси анархістського світогляду. Штірнер не вживав по відношенню до свого світогляду термін „анархізм”, проте він досить ясно сформулював такі найважливіші постулати анархізму, як необхідність знищення держави, децентралізація громадського життя і творчості, протилежність інтересів суспільства і держави тощо.

У центрі концепцій Штірнера — унікальна особа, „Я”, Один; цю особу не можна звести до певних соціальних ролей і проявів. „Революційні уми були зайняті вибором державного ладу... Але бути вільним від будь-якого державного ладу — ось до чого прагне повстанець”, — заявляв він. Німецький мислитель закликав людей знищити надособистісні (ідеологічні) фетиші і деспотичні установи, усвідомити свої справжні інтереси і об’єднавшися з іншими — так само Одними — особами, почати боротьбу за своє визволення. Ідеалом майбутнього суспільства Штірнер рахував вільний „союз егоїстів”.

На відміну від свого сучасника Прудона, Штірнер був самотнім мислителем, котрий стояв далеко від центру громадського життя. Лише наприкінці ХІХ ст. індивідуалістичні ідеї Штірнера набули широкого розголосу і популярності у анархістському середовищі, покладені в основу анархо-індивідуалізму.

переклад тов. Мазепи, екс - „Бриколяж-Київ”

джерело: Павлюк Коновальчик „Короткий курс історії анархізму”

Догори
Роботи автора

Перейти до статей теми: