Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Новітня екологія  —  Чому зелені мають бути політично некоректними
Айдан Ренкін
Дата публікації 7 січня 2005 р.
Чому зелені мають бути політично некоректними

Нова тривожна тенденція починає з’являтися у „Перших Світових” містах та місцевих громадах. Це тенденція, котра полягає у зміні правильності освіти, оскільки книжки зникають зі шкільних поличок.

Це відбувається не через скорочення фінансових видатків, але через спалахи „політичної коректності”. Викладачі вилучають із бібліотек книги про воєнних героїв, дослідників, мисливців і завойовників, обгрунтовуючи це описаними в них стосунками, що засновувалися на „расизмі”, „імперіалізмі” та „ксенофобії”. Відбувається відчуження чоловічої частини учнів від школи і школи від суспільства, в цілому. Піддаючи цензурі, „прогресивні” педагоги послаблюють позиції місцевих культур, замість того, аби посилювати їх, додаючи нових відтинків до знань. Така робота набуває антиосвітніх рис. Це підриває традиції, замінюючи їх порожнечою, що складається з цинізму, нігілізму та відчуття образи.

Один приклад — школа у Лабрадорі (Канада). Освічені на західну манеру викладачі засуджують полювання, і це незважаючи на те, що інуїти (мешканці субарктичних широт) поважають тварин і довго існували виключно завдяки полюванню.

Інуїти далекі від того, аби їхнє суспільство уважали ідеальним, але його еволюція закономірна. Протягом століть кочового життя вони сформували власну соціальну систему, власні закони і уявлення про місце чоловіка у всесвіті, котрі досить успішно функціонували, принаймні до зустрічі з представниками вищої, зарозумілішої культури. В минулому загроза інуїтській ідентичності лежала у площині місіонерської діяльності, потім адміністраторів, котрі вважали, що їхня присутність покращить умови інуїтського життя, що в ліпше жити у будинках, а харчуватися в універсамах, замість полювати на „віддалених” територіях. Тепер подібні „цінності” артикулюються „прогресивними” західними педагогами, представниками компаній та, іронічно — борцями за „свободи і права”.

В розвинутому світі, пропаговані ліберальними, західними елітами бажання, мета котрих у тому, аби накинути однорідний зразок „суспіьства для всіх”, призвели до появи нових соціальних розбіжностей. Неприємності, що виникають у підсумку — це фрагментація громади та інші, аналогічні для колонізованих „тубільців”. В інуїтських селищах з’явилися алкоголізм та сімейні конфлікти, а рівень суїцида вважається найвищим у світі. Далі на північ, де інуїти спромоглися відновити самоуправління, залежність від „захисників навколишнього середовища” зредукувалася до нападок стосовно полювання і траперства.

Насильницькі врегулювання проблеми інуїтських поселень продиктовані помилковою вірою у те, що історія має лінійний характер — невідворотньо рухаючийся історичний каток зглажує місцеві відмінності та відмінні культури і веде нас до якихось загальних урядів та глобальної культури. Саме такому баченню історичної перспективи та екологічної політики варто кинути виклик. Проте, екологи зачасто йдуть на союз саме з „прогресивними прихильниками” глобалізації. Вони стверджують, що борючись проти глобалізації економіки, візьмуть верх і над культурною глобалізацією.

Що стосується культури, ми певні того, що у цій царині зелені політики повинні триматися консервативних настанов. Це не означає прихильності до правонаправлених ідеологем, принаймні у звичному для нас розумінні цього слова. Це значить, що до аналізу варто включити критику ідеї прогресу, як то бажання відновити природну рівновагу в економіці, соціальній організації та відношенні до планети. Одного разу Торі та утопічні соціалісти таки віднайшли спільну точку зору, оцінюючи висліди з Індустріальної революції. І сьогодні можна утвердити певні зобов’язання консерваторів, котрі оцінюють традицію відносно змін, а дрібний бізнес відносно великих корпорацій та соціалістами, котрі розглядають місцеву громаду з огляду на централізованість управління, а співробітництво — на централізацію планування.

Справжній еколог не повинен бути політичною твариною, оскільки його погляди зобов’язані відображати практичну мудрість простих людей. Він повинен вірити у те, що, згідно з Арістотелем, політичні конструкції розвиваються органічно і що кожен державний інститут має свою межу. Як і французський революційний критик Едмунд Берке він переконаний у тому, що „права” не значимі, коли не мають культурних коренів, а єдиним соціальним контрактом є „товаристкість не лише між тими, хто живе, але і тими хто помер і ще народиться”.

Помилка, котрої припускаються сучасні зелені полягає у тому, що вони прагнуть союза не з тією меншістю, котра бажає зберегти традиційні життєві уклади, але з тією більшістю, котра прагне нав’язати „політично правильний” фундаменталізм, котрий культурно обгрунтовує переваги економічної глобалізації. „Політично коректні” фундаменталісти заперечують факт того, що різні людські громади можуть розвиватися різними способами. Ліві або неоліберали, вони надають перевагу абстрактним правам, а не накопиченій мудрості.

Подібно до попередніх тоталітарних рухів, сучасна „політична коректность” процвітає за рахунок ритуальних звинувачень. Ті, хто відхиляє ідею взаємозамінності чоловічої та жіночої статей — „сексист”, хто вірить у політику сили — „мілітарист”, а виступаючі проти вільного руху праці та капіталу — „ксенофоби”.

Екологи, котрі сьогодні приймають „політично коректне визначення прогресу” діють всупереч засадничої логіки зеленої політики. Головними мотивами буття зеленим мають виступати збереження культури і визнання того, що людське розмаїття — частина „біологічної варіативності”. Зелена політика просто зобов’язана бути політично некоректною і кинути виклик тиранії „універсального прогресу”.

переклад тов. Мазепи „Бриколяж — Київ”

джерело : The Ecologist, червень, 2000

Догори

Перейти до статей теми: